Постанова № 22239905, 06.03.2012, Львівський апеляційний господарський суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

____________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06.03.12 Справа № 5008/1361/2011

Львівський апеляційний господарський суд в складі колегії

головуючого-судді Михалюк О.В.

суддів Новосад Д.Ф.

Мельник Г.І.

розглянув апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_2

на рішення господарського суду Закарпатської області від 08.11.2011р.

у справі № 5008/1361/2011

за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_2, м.Ужгород

до Закарпатської обласної державної телерадіокомпанії, м.Ужгород

про спонукання до виконання договору, відшкодування упущеної вигоди в розмірі 38631500,00 грн., заборону вчиняти певні дії та стягнення моральної шкоди в розмірі 50000,00 грн.,

з участю представників :

від скаржника не з»явився

від відповідача не з»явився

від прокуратури Рогожнікова Н.Б. старший прокурор

В ході судового засідання сторонам права і обов”язки, передбачені ст.22 ГПК України роз”яснені, заперечень щодо складу суду не поступало.

В судовому засіданні проголошено вступну та резолютивну частини постанови.

Сторони належним чином були повідомлені про день та час слухання справи, однак повноважних представників в засідання не скерували, в зв”язку з чим колегія вважає за можливе розглянути апеляційну скаргу за наявними у справі доказами.

Рішенням господарського суду Закарпатської області від 08.11.2011р. у справі № 5008/1361/2011 (головуючий суддя Івашкович І.В., судді Мокану В.В., Кадар Й.Й.) відмовлено в задоволенні позову фізичної особи-підприємця ОСОБА_2, м.Ужгород до Закарпатської обласної державної телерадіокомпанії, м.Ужгород про спонукання до виконання договору, відшкодування упущеної вигоди, заборону вчиняти певні дії та стягнення моральної шкоди в розмірі 50000,00 грн.

Не погоджуючись з даним рішенням позивач фізична особа-підприємець ОСОБА_2 подав до Львівського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу, в якій просить скасувати згадане рішення, посилаючись, зокрема, на те, що воно є незаконне, винесено з порушенням норм матеріального та процесуального права, висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, оскільки при винесенні оскаржуваного рішення мало місце недоведеність обставин, що мають значення для справи, які господарський суд визнав встановленими. Зокрема, як зазначає скаржник, в порушення вимог договору, укладеного між сторонами, відповідач не здійснював обмін інформацією, не надавав доступ до цінових пропозицій, не забезпечував позивача необхідними технологічними, методичними, рекламно-інформаційними матеріалами, що стосуються реалізації послуг, не передавав позивачу перелік потенційних замовників, виявлених самостійно, укладав аналогічні договори на розміщення реклами та спонсорства з третіми особами. Відповідач, на думку скаржника, не вживав заходів для належного виконання зобов»язання, ігнорував інтереси другої сторони і дане порушення зобов»язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цивільним законодавством та умовами договору.

Наводить скаржник і інші доводи, що є на його думку підставою для скасування оскаржуваного рішення.

Колегія суддів Львівського апеляційного господарського суду, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали, проаналізувавши застосування норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на наступне.

Згідно з положеннями ст.ст. 1, 2 Господарського процесуального кодексу України до господарського суду звертаються підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, громадяни, які в установленому порядку набули статусу суб"єкта підприємницької діяльності, за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Статтею 15 Цивільного кодексу України закріплено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно зі ст. 16 Цивільного кодексу України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, при цьому способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обовязку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Статтею 20 Господарського кодексу України закріплено гарантії захисту прав та законних інтересів суб"єктів господарювання та встановлено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом. Порядок захисту прав суб'єктів господарювання та споживачів визначається цим Кодексом, іншими законами.

Виходячи із змісту вказаних правових норм, до господарського суду звертаються відповідні особи, а суд при вчиненні провадження у справі зясовує наявність у позивача субєктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, та у випадку встановлення факту порушення або оспорювання наявного у позивача права чи охоронюваного законом інтересу, ухвалює відповідне рішення про їх захист відповідно до врегульованих законом способів захисту цивільних прав та інтересів (ст.16 Цивільного кодексу України, ст.20 Господарського кодексу України).

Предмет позову це певна матеріальнаправова вимога позивача до відповідача. Предмет позову кореспондує зі способами захисту права, які визначені, зокрема, згідно зі 16 Цивільного кодексу України. ст.20 Господарського кодексу України.

В даному випадку позивач, посилаючись на невиконання відповідачем договірних зобов"язань за договором від 01.08.08 "Про надання послуг із здійснення рекламної діяльності та спонсорства", обгрунтовує своє право звернення до суду за захистом своїх прав і законних інтересів, заявивши вимоги про:

- встановлення факту невиконання договору;

- спонукання відповідача до виконання взятих на себе договірних зобов"язань;

- стягнення з відповідача 38 631 600,00 грн. упущеної вигоди;

- стягнення з відповідача 50000,00 грн. моральної шкоди;

- заборону відповідачу вчиняти певні дії, а саме згідно з п.3.1.12 договору укладати аналогічні договори на розміщення реклами та спонсорства з третіми особами.

Під способами захисту цивільного права слід розуміти заходи, прямо передбачені законом або договором з метою припинення оспорювання або порушення суб'єктивних цивільних прав.

Факт порушення договірних зобов"язань може встановлюватись та братися до уваги господарським судом при розгляді спору про право цивільне, однак саме по собі визнання такого факту не є способом, що призведе до поновлення порушеного права позивача, тому така вимога не може бути самостійним предметом позову, не кореспондується зі способами захисту права.

Врегульовані згідно із законом способи захисту цивільних прав та охоронюваних законом інтересів підлягають застосуванню при наявності конкретного факту порушення права та інтересу особи та спрямовані на забезпечення цій особі юридичної можливості реалізації свого права.

Предмет укладеного між Закарпатською обласною державною телерадіокомпанією (відповідач), як Замовником, та підприємцем ОСОБА_2 (позивач), як Виконавцем, договору від 01.08.08 "Про надання послуг із здійснення рекламної діяльності та спонсорства" передбачає, що Замовник доручає, а Виконавець бере на себе обов"язок від власного імені за винагороду, шляхом укладення договорів надавати послуги третім особам по розміщенню реклами та спонсорства у засобах масової інформації, що належать Замовнику у відповідності із ціновими каталогами та/або спеціальними пропозиціями Замовника (розділ 1 "Предмет договору").

За закріпленими згідно зі ст. ст. 6, 627 Цивільного кодексу України засадами свободи договору сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно з ч.1 ст.626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов"язків. Згідно з частинами 2, 3, 4 вказаної статті розмежовуються договори одно-, дво- та багатосторонні.

В даному випадку договір від 01.08.08 є двостороннім, оскільки спрямований на виникнення прав і обов"язків обох сторін.

За загальними цивільно-правовими нормами договір є однією із підстав виникнення зобов"язання ( ст. ст.11, 509 Цивільного кодексу України). Згідно з ч.1 ст.509 Цивільного кодексу України зобов"язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Аналогічно у ст.173 Господарського кодексу України наведено поняття господарського зобов"язання.

При вирішенні спору, пов"язаного із порушенням договірних зобов"язань, для з"ясування об"єктивної істини по справі необхідно встановити, на захист яких прав подано позов та ким і яким чином вони порушені. При цьому слід враховувати, що як цивільні права та так і цивільні обовязки виникають на певних підставах, і якщо договором або актом цивільного законодавства не встановлено відповідного обовязку особи, то вона не може бути примушена до його виконання (стаття 14 Цивільного кодексу України). Так само, якщо певна поведінка особи визначена у договорі як право, то спонукання її до примусової реалізації свого права суперечить загальним засадам здійснення цивільних прав, закріплених у ст.12 Цивільного кодексу України.

За теоретичним визначенням суб"єктивне право - це закріплена юридичними нормами міра можливої поведінки правомочної особи , яке існує відповідно до певного суб"єктивного обов"язку зобов"язаної особи. Суб"єктивний обов"язок - це закріплена юридично міра належної поведінки зобов"язаної особи, який існує лише відповідно до певного суб"єктивного права правомочної особи.

При зверненні з позовом про захист порушеного права позивач повинен довести, що відповідач має обов'язок (який встановлений договором або законом) виконати визначені у позові зобов'язання.

Аналіз змісту спірного договору в частині встановлення прав і обов"язків сторін договору (Замовника та Виконавця) показує, що відповідні розділи договору (розділ 3 "Права та обов"язки Замовника", розділ 4 "Права та обов"язки Виконавця") містять сукупність умов, якими певну поведінку кожної із сторін договору визначено як права і обов"язки одночасно.

Конкретно визначеної поведінки, як обов"язку Замовника, якому кореспондує відповідне право Виконавця, та обов"язку Виконавця, якому кореспондує відповідне право Замовника, договір не містить.

Із наданих сторонами в процесі судового розгляду усних та письмових пояснень вбачається, що сторони по різному тлумачать положення укладеного ними договору стосовно визначення прав або обов"язків кожного з них.

Зокрема, позивач стверджує, що відповідач згідно з договором ( п.3.1.2, п. 3.1.9, п. 3.1.11, п. 3.1.12) є зобов"язаним надавати інформацію та доступ до цінових пропозицій і до переліку послуг, забезпечити Виконавця необхідними технологічними, методичними, рекламно-інформаційними матеріалами, передавати Виконавцю перелік потенційних замовників, виявлених самостійно, не укладати аналогічних договорів на розміщення реклами та спонсорства з третіми особами. Натомість, відповідач розглядає укладений із позивачем договір не як обмеження його права самостійно на власний розсуд діяти в господарській діяльності, в т.ч. укладати договори з іншими суб"єктами господарювання, а як можливість розширити потенційне коло замовників його послуг.

Суд першої інстанції прийшов до висновку, що різне розуміння сторонами змісту умов укладеного ними договору є причиною виникнення даного спору. Так, позивач розглядає для себе можливість здійснення діяльності з надання послуг з розміщення реклами та спонсорства у ЗМІ відповідача лише за умови виконання відповідачем зобов"язань щодо забезпечення відповідним рекламно-інформаційним матеріалом, в т.ч. з ціновими пропозиціями, неукладення аналогічних договорів з третіми особами. Разом з тим, відповідач стверджує, що саме позивач не виконує своїх обов"язків, оскільки, окрім одного, не надав жодного комерційного замовлення, а також не вважає своїм обов"язком передавати позивачу рекламно-інформаційні матеріали та цінові пропозиції, оскільки такі є загальнодоступними, заперечує встановлення для нього договором заборони укладати з іншими особами договори про надання рекламних послуг.

Згідно з ч.1 ст.213 Цивільного кодексу України встановлено право сторони правочину тлумачити його зміст.

Разом з тим, у випадку наявності спору, тобто коли сторони мають різне уявлення щодо свого волевиявлення або волевиявлення іншої сторони (сторін) правочину, за правилами ч.2 ст.213 Цивільного кодексу України тлумачення змісту правочину здійснює суд на вимогу однієї або обох сторін.

В даному випадку, жодна із сторін до суду з приводу тлумачення договору від 01.08.08 не зверталась.

В силу того, що між сторонами існує спір з приводу тлумачення умов договору в частині визначення їх прав і обов"язків, який в судовому порядку не вирішувався, відсутні правові підстави для висновку про наявність або відсутність у діях відповідача порушень взятих на себе договірних зобов"язань.

При цьому слід зауважити, що встановлений згідно з законом спосіб захисту у вигляді примусового виконання обов"язку в натурі (п.5 ч.2 ст.16 ЦК України, абз.7 ч.2 ст.20 ГК України) застосовується при невиконанні зобов"язаною особою конкретного свого обов"язку, а отже відповідне право особи підлягає захисту шляхом присудження до виконання цього обов"язку. Вимога про зобов"язання до повного виконання договірних зобов"язань в цілому, як про це заявлено вимогу позивачем, не відповідає встановленим способам захисту цивільного права.

Не узгоджується із загальними засадами захисту порушених прав заявлена у позові вимога про заборону відповідачеві вчиняти певні дії, а саме згідно з п. 3.1.12 договору укладати аналогічні договори на розміщення реклами та спонсорства з третіми особами.

Так, як зазначено вище, позивач тлумачить п.3.1.12 договору як встановлений для відповідача обов"язок не укладати з третіми особами аналогічні договори (тобто існування обов"язку у вигляді пасивної поведінки відповідача). Отже, у випадку, якщо б було доведено існування такого обов"язку та порушення його відповідачем, вимога про заборону відповідачеві укладати аналогічні договори не відповідає встановленим способам захисту порушеного права.

Стосовно вимог про стягнення збитків у вигляді упущеної вигоди, оціненої позивачем у 38631600,00 грн., а також 50 000, 00 грн. моральної шкоди слід вказати на наступне.

За змістом норм ст. ст. 22, 611, 623 Цивільного кодексу України встановлені договором або законом такі правові наслідки, як відшкодування збитків, настають за порушення зобовязання і є мірами цивільно правової відповідальності.

У відповідності до ст.175 Господарського кодексу України майнові зобовязання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Аналогічно до наведених вище норм Цивільного кодексу України, нормами Господарського кодексу України передбачено настання відповідальності у вигляді відшкодування збитків за порушення господарського зобовязання ( ст. ст. 216, 217, 218, 224, 226 ГК України ).

Системний аналіз норм Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України, що регламентують умови та порядок відшкодування збитків за порушення зобовязань, показує, що для застосування такої міри відповідальності необхідною є наявність всіх елементів складу цивільного правопорушення: протиправної поведінки, збитків, причинного звязку між протиправною поведінкою та понесеними збитками, вина боржника. Відсутність хоча б одного елемента складу правопорушення виключає настання відповідальності, передбаченої ст. ст. 611, 623 ЦК України, ст.ст. 216, 217, 224 ГК України.

Відповідно до зазначених вище норм матеріального права, а також виходячи із приписів ст.33 Господарського процесуального кодексу України щодо обовязку кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається як на підстави своїх вимог чи заперечень, позивач в даному випадку несе тягар доказування наявності протиправної поведінки відповідача, понесених збитків, їх розміру, причинного звязку між протиправною поведінкою і збитками. При пред"явленні вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) позивач має довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б отримані в разі належного виконання відповідачем свого обов"язку.

У випадку доведення позивачем зазначених обставин, відповідач повинен довести відсутність своєї вини.

Передбачене згідно зі ст.23 Цивільного кодексу України право особи на відшкодування моральної шкоди виникає внаслідок порушення прав такої особи, зокрема, у зобов"язальних правовідносинах внаслідок невиконання боржником встановленого у договорі обов"язку.

Як констатовано судом вище, наявність договірних зобов"язань відповідача, на порушення яких посилається позивач при обгрунтуванні позову, належним чином не доведено та не обгрунтовано, що виключає правові підстави для настання відповідальності відповідача у вигляді відшкодування збитків та моральної шкоди. Окрім того, слід вказати на неправильне застосування відповідачем при обгрунтуванні вимог в частині моральної шкоди норм ст.1167 ЦК України. Зазначені норми регламентують підстави відповідальності за завдану моральну шкоду у деліктних (позадоговірних) зобов"язаннях. В даному випадку спір виник з приводу виконання договору.

В контексті викладеного, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні позову.

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 06.12.2011р. клопотання скаржника про відстрочення сплати судового збору за подання апеляційної скарги на рішення місцевого господарського суду було задоволено, в зв»язку з чим з апелянта слід достягнути суму судового збору в розмірі 15908,00 грн.

В порядку вимог ст.4-3 ГПК України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Згідно із вимогами ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до абзацу 2 ст.34 ГПК України, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно із ст. 43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і обєктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

За таких обставин, доводи скаржника зазначені в апеляційній скарзі, апеляційним судом не визнаються такими, що можуть бути підставою згідно ст.104 ГПК України для скасування чи зміни оскаржуваного рішення.

На підставі наведеного та відповідно до вимог ст.ст.49,91,101-105 ГПК України,-

Львівський апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. В задоволенні апеляційної скарги фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 - відмовити.

2. Рішення господарського суду Закарпатської області від 08.11.2011 року у справі № 5008/1361/2011 залишити без змін.

3. Стягнути з фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (88015, АДРЕСА_1 ідентифікаційний код НОМЕР_1 р/р НОМЕР_2 в ЗФ АБ «Брокбізнесбанк»м.Ужгород МФО 312668) в доход державного бюджету 15908,00 грн. судового збору за подання апеляційної скарги.

5. Доручити місцевому господарському суду видати відповідний наказ.

6. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку.

7. Матеріали справи повернути господарському суду Закарпатської області.

Головуючий суддя Михалюк О.В.

суддя Новосад Д.Ф.

суддя Мельник Г.І.