Рішення № 22215920, 27.03.2012, Бердянський міськрайонний суд Запорізької області

Справа № 2-5129/11

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

"27" березня 2012 р. Бердянський міськрайонний суд Запорізької області

у складі - головуючого - судді Пустовіт З.П.

при секретарі Гоноболіній О.І.,

з участю позивача ОСОБА_1, представника позивача адвоката ОСОБА_2, відповідача ОСОБА_3, представника відповідача адвоката ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Бердянську цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до фізичної особи підприємця ОСОБА_3 про поновлення пропущеного строку для звернення до суду, поновлення на роботі, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу та моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

16 грудня 2011 року позивач звернулася до Бердянського міськрайонного суду із зазначеним позовом до відповідача, в якому просила поновити строк звернення до суду, визнавши причину пропуску строку давності поважною, поновити її на роботі на посаді продавця товарів в магазині «Знахідка», що належить приватному підприємцю ОСОБА_3, стягнути з відповідача на її користь заробітну плату за час вимушеного прогулу та моральну шкоду в розмірі 10000,00 грн. В обґрунтування позову зазначала, що 04.08.2010 року між нею та приватним підприємцем ОСОБА_3 був укладений безстроковий трудовий договір, зареєстрований в центрі зайнятості 04.08.2010 року за №08021001821, згідно з яким вона працювала продавцем в магазині «Знахідка»по вул.. Ростовська,2. У жовтні 2011 року до неї звернувся ОСОБА_3 з проханням звільнитися у звязку із скороченням чисельності або штату працівників, але вона відмовилася та пояснила, що звільнити її з цих підстав він не може, оскільки вона є одинокою матірю, яка виховує 8-річну дитину. Після її відмови мати підприємця-ОСОБА_3 почала їй погрожувати. 25.10.2011 року вона звернулася до ПП ОСОБА_3 з проханням надати їй додаткову відпустку відповідно до ст..182-1 КЗпП України як одинокій матері, на що він не погодився, але запропонував їй звільнитися за власним бажанням, щоб не сплачувати податки за її відсутності, на що вона змушена була погодитися та написала заяву на звільнення за власним бажанням по догляду за дитиною. Через деякий час вона зрозуміла, що її обманули, тому вважає написану нею заяву внаслідок психологічного тиску з боку матері відповідача, саме тому 27.10.2011 року вона звернулася до відповідача із заявою про анулювання її заяви про звільнення. Крім цього, в своїй заяві вона не вказувала дати, з якої її слід звільнити, а тому вона повинна бути розцінена як попередження власника про звільнення, і вона повинна була відпрацювати ще два тижні. Не погоджуючись із своїм звільненням вона змушена була звернутися до управління праці і соціального захисту населення, від якого 25.11.2011 року отримала відповідь. Фактично вона була відсторонена від роботи в день написання заяви про звільнення, кінцевий розрахунок проведено 04.12.2011 року. Трудову книжку та копію наказу про своє звільнення вона до теперішнього часу не отримала, тому вважає, що строк звернення до суду з цим позовом вона пропустила з поважних причин, у звязку з цим просить його поновити. За час вимушеного прогулу вона має право на отримання середнього заробітку. Крім цього незаконними діями відповідача їй спричинена моральна шкода, яка полягає в тому, що на протязі двох місяців вона не має змоги влаштуватися на роботу або встати на облік в центр зайнятості за відсутності трудової книжки, відповідач не допускає її до роботи. Це привело до втрати нормальних життєвих звязків і вимагає від неї додаткових зусиль для організації свого життя. Її син, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, має вади (астигматизм), перебуває на обліку у дитячого психіатра з 2008 року, у логопеда, у звязку з чим потребує постійного медичного лікування. Порушення її трудових прав привели до того, що вона не має змоги працювати та заробляти кошти, що ставить її, як одиноку матір, та її дитину на межу крайньої бідності. Моральну шкоду вона оцінює у 10000,00 грн.

У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та її представник адвокат ОСОБА_2 підтримали позов повністю, виклали обставини, зазначені в ньому, просили задовольнити. При цьому позивач додатково пояснила, що вона повернулася на роботу через годину після написання заяви про звільнення, зрозумівши, що її обманули, та просила повернути їй заяву, однак їй було відмовлено. В центрі зайнятості 27.10.2011 року бухгалтер та ОСОБА_3 змушували її підписати трудовий договір, і тільки після цього обіцяли повернути трудову книжку та видати розрахункові кошти. 30.10.2011 року вона прийшла в магазин приймати свою зміну, проте мати відповідача не допустила її до роботи, так само і наступного дня, коли вже на роботі був сам відповідач, але на її прохання він повідомив, що його батьки не хочуть, щоб вона працювала в магазині далі. Розрахункові кошти вона отримала тільки у грудні 2011 року, і лише після цього змогла повезти свого сина на обстеження до Запоріжжя.

Відповідач ОСОБА_3 позов не визнав та пояснив, що 25.10.2011 року він прийшов на роботу пізніше, і його мати повідомила йому, що ОСОБА_1 написала заяву на звільнення за власним бажанням по догляду за дитиною до 14 років. Він заяву підписав про її звільнення без відпрацювання. Мати з нею усно домовилися, що ОСОБА_1 26.10.2011 року прийде ознайомиться із результатами її заяви, а 27.10. 2011 року зявиться до центру зайнятості для розірвання трудового договору. Однак ОСОБА_1 в його присутності та бухгалтера ОСОБА_6 в Бердянському міському центрі зайнятості відмовилася підписувати трудовий договір, сказавши, що буде на нього всюди писати скарги. Вдруге вони зустрічалися в центрі зайнятості у листопаді, проте вона також відмовилася підписати договір. Трудову книжку вони хотіли їй віддати після підписання договору про його розірвання, а заяву на отримання копії наказу про звільнення вона не подавала. Вона всюди писала заяви, щоб її прийняли назад на роботу, проте вже була звільнена і знала про це ще 26 жовтня 2011 року. При цьому відповідач заперечував, що ОСОБА_1 подавала заяву на анулювання своєї заяви про звільнення, не знав, що вона є одинокою матірю, що у неї хвора дитина, а також про те, що перед звільненням вона просила у нього надати відпустку. Не заперечував, що після звільнення позивач приходила до магазину, проте ніяких вимог до нього не висувала, лише скуплялася. Пояснив, що в листопаді 2011 року в табелі обліку робочого часу ОСОБА_1 ставили цілий місяць літеру «н»- (відсутність на роботі), оскільки не знали, як це оформляти у випадку, коли працівник не підписав трудовий договір про його розірвання в центрі зайнятості, аж поки їм не розяснив адвокат, що вона є звільненою з 25.10.2011 року.

Представник відповідача за ордером та договором про надання юридичних послуг адвокат ОСОБА_4 позов не визнав та пояснив, що з боку ПП ОСОБА_3 відсутні будь-які порушення з приводу звільнення ОСОБА_1 Закон не передбачає видавати на руки працівнику наказ про його звільнення в разі звільнення за власним бажанням. ОСОБА_1 заяву про видачу їй копії наказу до роботодавця не подавала. Не відповідає закону і позиція позивача, що не підписання нею трудового договору в центрі зайнятості, залишає її бути працевлаштованою на роботі. Вона є звільненою з моменту внесення запису про звільнення до трудового договору та до трудової книжки, тому вона звільнена з 25.10.2011 року. Їй намагалися вручити трудову книжку, проте позивач кожного разу відмовлялася підписати договір та забрати свою трудову книжку. У звязку з тим, що не було порушень трудового законодавства з боку ПП ОСОБА_3, тому не підлягають задоволенню і інші позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди. Крім цього, позовну давність вона пропустила без поважних причин.

Свідок ОСОБА_8 в судовому засідання дав наступні свідчення, що йому відомо, що позивача не допустили до роботи. З її слів йому відомо, що вона просила відпустку на лікування дитини, але вони сказали їй написати заяву на звільнення за власним бажанням, але назад її не прийняли. Приблизно 29 або 30 жовтня 2011 року він в магазині «Знахідка»був свідком того, як ОСОБА_3 розмовляла з ОСОБА_1 на підвищених тонах спочатку в кабінеті, а потів в коридорі. ОСОБА_3 говорила, що вони її не допустять до роботи, оскільки вона погана працівниця, а крім цього написала заяву на звільнення. Наступного дня йому позивач повідомила, що її знову не допустили до роботи, а трудову книжку не віддають.

Свідок ОСОБА_9 пояснила в судовому засіданні, що в неділю 30.10.2011 року позивача не допустили до роботи. В магазині вона була свідком того, як ОСОБА_10 лаялася з ОСОБА_1, не допускала її до роботи, виганяла з магазину, сказала, що вона звільнена. Проте їй відомо, що позивач звільнятися не бажала, їй потрібна була лише відпустка на лікування дитини. Однак відпустку їй не надали та запропонували звільнитися, пообіцявши, що приймуть на роботу знову. Це все їй відомо зі слів ОСОБА_1

Свідок ОСОБА_11 показала, що їй зі слів позивача у листопада 2011 їй стало відомо, що вона хотіла взяти відпустку на 2 тижні ще у вересні, однак їй відмовили, пообіцяли надати у жовтні. Проте попросили написати заяву на звільнення за власним бажанням, однак у неї не було бажання звільнятися. Знає, що у позивача дуже хвора дитина.

Свідок ОСОБА_6 пояснила в суді, що працює у ПП ОСОБА_3 бухгалтером. Позивачем була написана заява на звільнення. Вона брала талон до центру зайнятості на розірвання трудового договору і 27.10.2011 року була присутня в ЦЗ. Проте там ОСОБА_1 повідомила, що звільнятися не буде і написала заяву про це в центр зайнятості. В екземплярах трудового договору, що були у ПП ОСОБА_3, були внесені записи про звільнення із внесенням запису до трудової книжки, однак заявивши про це, позивач зразу ж залишила центр зайнятості. Це повторювалося ще у листопаді. Позивач не надавала їм можливості вручити їй трудову книжку. У приватного підприємця не існує книги наказів, працівники приймаються за трудовими договорами, які реєструються в центрі зайнятості. До того, як вони звязалися з адвокатом, у листопаді 2011 року вони позивачу ставили відсутність на роботі. Розрахункові кошти їй були нараховані зразу, 25.10.2011 року, проте вона відмовлялася їх отримувати, вважаючи нарахування неправильними. Про своє звільнення їй було відомо в день написання заяви на звільнення, коли вона прочитала резолюцію ОСОБА_3

Свідок ОСОБА_12 дала свідчення про те, що після звільнення ОСОБА_1 у жовтні чи листопаді 2011 року вони в магазині працювали утрьох, поки не прийняли на роботу нового працівника. На її думку, ніякого тиску з боку роботодавця не було, після звільнення до магазину ОСОБА_1 приходила по розрахункові кошти.

Свідок ОСОБА_13 пояснила, що їй відомо про те, що позивач була звільнена в день написання заяви. Чи просила вона відпустку, їй невідомо. Вони працювали за графіком роботи з 8 години до 20 години тиждень через тиждень по два працівника в зміну. Один раз чула, як вона лаялася з ОСОБА_3 та бачила, як приходила до магазину, але з якою метою, не знає.

Свідок ОСОБА_3 показала в судовому засіданні, що ОСОБА_1 написала заяву про звільнення за власним бажанням по догляду за дитиною до 14 років. Вона передала заяву сину і він її підписав, поставивши резолюцію звільнити 25.10.2011 року, не заставляючи її відпрацьовувати 2 тижні, поставивши її про це до відома. Як працівник, вона не влаштовувала роботодавця: не цінувала думку керівника, сама змінювала ціни на товари, обраховувала покупців. Їй відомо, що вона тоді знайшла роботу в магазині «Аркадія». Ніякої відпустки вона не просила, так само як і трудової книжки, їй просто терміново потрібно було піти з роботи. Взамін ОСОБА_1 взяли працівника не зразу, а в листопаді. Проситися назад на роботу вона не приходила, заходила в магазин просто скуплятися, а 09.11.2011 року, щоб отримати зарплату, влаштувати скандал. У неї така тактика з усіма приватними підприємцями: вона два місяці прогулює, а потім роботодавець ще й виплачує їй середню заробітну плату, про це вона сама нахвалялася її знайомій.

Заслухавши позивача, його представника, відповідача, представників відповідача, свідків, дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступного висновку.

Судом встановлено, що відповідно до трудового договору між працівником і фізичною особою від 04.10.2010 року позивач ОСОБА_1 була прийнята на роботу до приватного підприємця ОСОБА_3 продавцем продовольчих товарів.

Стаття 24-1 КЗпП України та Порядок реєстрації трудового договору між працівником і фізичною особою, яка використовує найману працю, затвердженого наказом Міністерства праці та соціальної політики України № 260 від 8 червня 2001 року, встановлює, що у разі укладення трудового договору між працівником і фізичною особою фізична особа або за нотаріальним дорученням уповноважена нею особа повинна у тижневий строк з моменту фактичного допущення працівника до роботи зареєструвати укладений у письмовій формі трудовий договір у державній службі зайнятості за місцем свого проживання у порядку, визначеному Міністерством праці та соціальної політики України

Трудовий договір зареєстрований в Бердянському міському центрі зайнятості 04.08.2010 року за №08021001821, що підтверджується його копією.

Згідно запису в трудовій книжці, позивач 25.10.2011 року звільнена за ст.38 КЗпП України за власним бажанням у звязку із уходом по догляду за дитиною до 14 років, при цьому трудовий договір до теперішнього часу не знятий з реєстрації в центрі зайнятості, як вбачається з копії трудової книжки позивача та копії трудового договору, долученого до матеріалів справи відповідачем.

В судовому засіданні встановлено та не заперечувалося поясненнями сторін та підтверджено показаннями свідка ОСОБА_6, що позивач 25.10.2011 року написала заяву на своє звільнення за власним бажанням до погляду за дитиною до 14 років, на якій ПП ОСОБА_3 поставив резолюцію: «згоден звільнити з 25.10.2011 року без відпрацювання».

Проте, як встановлено судом, вже 27.10.2011 року позивач на імя відповідача написала заяву про її анулювання і того ж дня в приміщенні Бердянського міського центру зайнятості, куди її запросила зявитися мати відповідача для розірвання трудового договору, спеціалісту центру, а також бухгалтеру та самому ОСОБА_3 вона заявила, що передумала звільнятися, що написала заяву ПП ОСОБА_3 про анулювання своєї заяви про звільнення та до центру зайнятості про порушення своїх трудових прав та щоб за її відсутності не розривали договір. Дані обставини підтверджені в судовому засіданні копією відповіді Бердянського міського ЦЗ №21/17-19 від 07.11.2011 року, показаннями свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_6

Суд при цьому звертає увагу на те, що пояснення відповідача ОСОБА_3 про те, що він не отримував від ОСОБА_1 заяву про анулювання її заяви про звільнення, спростовується його же власним листом на ім я позивача від 10.11.2011 року, в якій він відмовляє їй у задоволенні отриманої поштою її заяви про анулювання першої заяви, а також в наданні чергової та додаткової відпустки, так як вже нарахована компенсація за невикористану відпустку.

Частиною 3 ст. 10 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.

Відповідно до вимог ст. 233 КЗпП України працівник може звернутись із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду у справах про звільнення в місячний строк з дня вручення йому копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Як вбачається з матеріалів справи та пояснень бухгалтера - свідка ОСОБА_6, ПП ОСОБА_3 не веде книги наказів та окремі накази про працевлаштування чи про звільнення найманих працівників не видає, а тому посилання представника відповідача на те, що копія наказу про звільнення позивачу не була видана за відсутності її заяви про це, є безпідставними.

Згідно із ч.3 ст.24 КЗпП України укладення трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівника на роботу. Як видно, ця норма закону не робить виключення для фізичних осіб-підприємців, які використовують найману працю.

Як встановлено судом, свою трудову книжку позивач отримала вже після її звернення до суду, під час проведення попереднього судового засідання 29.12.2011 року в залі судового засідання, про що в матеріалах справи є її розписка. Крім цього, як вбачається із наданої копії табелю обліку використання робочого часу за листопад 2011 року, ОСОБА_1 зазначена в списку працівників, якій з 01 по 30 число місяця проставлена відсутність на робочому місці, а під самим табелем зазначено, що вона не виходить на роботу з 26.10.2011 року та про те, що трудовий договір в центрі зайнятості вона відмовилася розривати. До того ж листом від 09.12.2011 року ПП ОСОБА_3 просив позивача зявитися на робоче місце в магазин «Знахідка»та надати документи у підтвердження поважності причини відсутності на робочому місці з 26.10.2011 року. Тобто, сам роботодавець станом на 09.12.2011 року не вважав ОСОБА_1 звільненою з роботи згідно її заяви від 25.10.2011 року. Отже на день подачі позову до суду позивачу не було вручено копію наказу про її звільнення чи видано трудову книжку, а тому, на думку суду, вона не пропустила встановлений місячний строк для звернення до суду, подавши позов 16.12.2011 року.

Статтею 38 КЗпП України визначено, що працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.

В даній справі безспірно встановлено, що заява про звільнення була прийнята ПП ОСОБА_3 25.10.2011 року та задоволена того ж дня шляхом накладення резолюції про звільнення з 25.10.2011 року без відпрацювання, однак без повідомлення про це працівника та видачі наказу про звільнення.

Проте таке звільнення цілком не відповідає гарантіям, наданим працівникові частиною 2 цієї норми КЗпП України, якою передбачено, якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою.

Законодавець передбачив лише один випадок, коли після закінчення двотижневого строку попередження працівник, що подав заяву на звільнення за власним бажанням, не може продовжити трудовий договір. А саме, в разі, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Відповідно до ст. 24, 232 КЗпП України в прийнятті на роботу не може бути відмовлено особам, запрошеним на роботу в порядку переведення.

Виходячи з матеріалів справи і доказів, наданих сторонами, в даній справі такий випадок відсутній: з новим працівником трудовий договір було укладено тільки 28.11.2011 року і вона не є таким працівником, якому не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

За ст. 38 КЗпП України працівник може бути звільнений раніше, ніж через два тижні тільки тоді, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу. В такому разі власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Дійсно, законодавець передбачив випадок звільнення працівника без відпрацювання в разі догляду за дитиною до 14 років у строк, який просить працівник, проте, позивач не вказувала в заяві про звільнення, що просить звільнити її того ж дня і не наводила будь-яких поважних причин для звільнення без відпрацювання двотижневого терміну.

Відповідно до розяснень п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.1992р. «Про практику розгляду судами трудових спорів»(з наступними змінами), де сказано: по справах про звільнення за ст.38 КЗпП суди повинні перевіряти доводи працівника про те, що власник або уповноважений ним орган примусили його подати заяву про розірвання трудового договору;

працівник, який попередив власника або уповноважений ним орган про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати свою заяву і звільнення в цьому випадку не проводиться, якщо на його місце не запрошена особа в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації;

якщо після закінчення строку попередження трудовий договір не був розірваний і працівник не наполягає на звільненні, дія трудового договору вважається продовженою.

Судом достовірно встановлено, що вже через два після написання, а саме 27.10.2011 року, позивач відкликала свою заяву про звільнення, написавши про це письмову заяву роботодавцю та заявила про це спеціалісту центру зайнятості, відмовившись підписати трудовий договір про його розірвання. Згідно табелю обліку робочого часу за жовтень 2011 року, позивач працювала 7 днів через 7 вихідних, тобто судом встановлено, що 30.10.2011 року, вона повинна була приймати зміну, проте в цей день не була допущена до роботи, так само як і наступного дня. Дані обставини були підтверджені в судовому засіданні показаннями свідків ОСОБА_8 та ОСОБА_9, які, знаходячись 30.10.2011 року в магазині, чули розмову на підвищених тонах між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, яка відмовляла їй в допуску до роботи, посилаючись на її заяву про звільнення.

При цьому, відповідач, достовірно знаючи про те, що ОСОБА_1 є одинокою матірю, як видно з його листа на їмя позивача від 28.10.2011 року, відмовився анулювати в трудовій книжці запис про звільнення та прийняти позивача назад на роботу, припустившись таким чином грубого порушення норм трудового законодавства при звільненні позивача, в тому числі й гарантій, передбачених ч.1 ст.184 КЗпП України, яка забороняє роботодавцю відмовляти одинокій матері в прийнятті на роботу за наявності дитини віком до 14 років або дитини-інваліда.

В судовому засіданні також знайшов свого підтвердження факт неприязнених стосунків між позивачем та матірю відповідача, ОСОБА_3, яка фактично здійснювала керівництвом магазином, що вона і не заперечувала в суді, даючи показання як свідок, пояснюючи, що магазин є її власністю і в неї є там особистий кабінет, а також про те, що ОСОБА_1 не влаштовувала роботодавця, бо була поганим працівником, сперечалася з керівництвом, обраховувала покупців, змінювала ціни. Всі свідки з боку позивача свідчили про те, що позивач не бажала звільнятися, оскільки є одинокою матірю і їй потрібна була лише відпустка на два тижні для лікування хворої дитини в м.Запоріжжі, в наданні якої їй відмовляли, що змусило її написати заяву про своє звільнення. Свідки ОСОБА_6, ОСОБА_12, ОСОБА_13, які не підтверджували в суді того, що позивач просила відпустку для лікування дитини, є працівниками ПП ОСОБА_3, а тому є залежними від нього по роботі та заінтересованими особами, а свідок ОСОБА_3 взагалі є матірю відповідача, тому суд, аналізуючи всі фактичні обставини та докази в їх сукупності, вважає, що їх свідчення суперечать іншим доказам у справі і не можуть бути прийняті до уваги.

Згідно ст. 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

У відповідності до ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу, але не більш як за один рік. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Відповідно до ч.ч. 3, 4 п. 2 та ч. 1 п. 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100 , середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою повязана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Нарахування виплат, що обчислюється із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного заробітку на число робочих днів, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Середньоденна заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані дні протягом двох місяців на число відпрацьованих робочих днів.

Згідно довідки, наданої представником відповідача, заробіток ОСОБА_1 за два повні місяці роботи, що передували звільненню, серпень, вересень 2011року, складав відповідно 1017,70 грн. та 960,00 грн., а всього 1977,70 грн.

З дня незаконного звільнення до ухвалення судом рішення минуло 5 місяців 1 робочий день. За один робочий день заробіток складає 65,92грн. (1977,70 грн. : 30 роб. днів, як вбачається з графіка). Тому за час вимушеного прогулу на користь позивача підлягає стягненню з відповідача середній заробіток у сумі 5010,17 (1017,70 +960) : 2 х 5 місяців + 65,92грн. х 1 роб. день).

Згідно розяснень абз. 5 п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України №13 від 24.12.1999р. «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці»суд обчислює суму, що підлягає стягненню без урахування податків та обовязкових платежів, оскільки справляння податків і сплата обовязкових платежів є відповідним обовязком робітника і роботодавця.

Статтею 237-1 КЗпП України передбачено відшкодування роботодавцем моральної шкоди працівнику, якщо порушення його прав призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих звязків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Позивач наполягала, що незаконними діями відповідача їй спричинено моральну шкоду, розмір якої нею оцінено в 10000 грн. Суму моральної шкоди мотивувала тим, що на протязі двох місяців відповідач не допускає її до роботи, тому вона не має змоги працевлаштуватися чи стати на облік в ЦЗ, що ставить її та її хвору дитину у вкрай скрутне матеріальне становище Суд погоджується з доводами позивача, проте з урахуванням фактичних обставин справи, а також вимог розумності, справедливості та збалансованості інтересів сторін, вважає, що достатньою компенсацією моральної шкоди буде сума, визначена судом у розмірі 1000,00 грн., оскільки позивача поновлено на займаній посаді із стягненням з відповідача на її користь середнього заробітку за час весь час вимушеного прогулу, що також є достатньою компенсацією завданої моральної шкоди.

Враховуючи, що позивач при зверненні до суду за вирішенням трудового спору звільнена від сплати судового збору, відповідно до ч.1 ст.88 ЦПК України він підлягає стягненню з відповідача.

Керуючись ст.ст.10,11, 58-60, 62-64, 88,212-215, 367 ЦПК України, ст. 43 Конституції України , ст.ст.38, 232, 233, 235, 237-1 КЗпП України, п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.1992р. «Про практику розгляду судами трудових спорів», суд

В И Р І Ш И В :

Позов ОСОБА_1 до фізичної особи підприємця ОСОБА_3 про поновлення пропущеного строку для звернення до суду, поновлення на роботі, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу та моральної шкоди задовольнити частково.

Поновити ОСОБА_1, ІІН НОМЕР_1, яка мешкає за адресою: АДРЕСА_1, на посаді продавця продовольчих товарів у фізичної особи-підприємця ОСОБА_3, ІІН НОМЕР_2, який мешкає за адресою: АДРЕСА_2, з 26 жовтня 2011 року.

Стягнути з фізичної особи-підприємця ОСОБА_3, ІІН НОМЕР_2, який мешкає за адресою: АДРЕСА_2, на користь ОСОБА_1, ІІН НОМЕР_1, яка мешкає за адресою: АДРЕСА_1, середній заробіток за час вимушеного прогулу з 26 жовтня 2011 року по 27 березня 2012 року в сумі 5010 (пять тисяч десять ) гривень 17 копійок., який підлягає виплаті з урахуванням прибуткового податку та інших обов'язкових платежів, нарахованих та утриманих на підприємстві, та у відшкодування моральної шкоди 1000,00 (одну тисячу) гривень.

У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Рішення в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку в межах одного місяця в розмірі 988,85 грн. з урахуванням прибуткового податку та інших обовязкових платежів підлягає негайному виконанню.

Стягнути з фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 судовий збір в доход держави в сумі 214 грн. 60 копійок, отримувач: Бердянське УДКСУ (м.Бердянськ, Бердянський район, 22030001) Код отримувача (код за ЄДРПОУ) 38042560, Банк: Бердянське УДК ГУДКСУ в Запорізькій області, МФО 813015, Призначення платежу: «Судовий збір за позовом ОСОБА_1, Бердянський міськрайонний суд, код ЄДРПОУ суду 37381363».

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом 10 днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Суддя:З. П. Пустовіт