Постанова № 21734922, 19.09.2011, Окружний адміністративний суд Автономної Республіки Крим

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ

вул. Севастопольська, 43, м. Сімферополь, Автономна Республіка Крим, Україна, 95013

ПОСТАНОВА

Іменем України

м. Сімферополь

19 вересня 2011 р. 14:50 Справа №2а-6188/08/7 Окружний адміністративний суд Автономної Республіки Крим у складі

головуючого судді Маргарітова М.В., при секретарі Лотакові А.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом Державного підприємства "Таврида" <Список ><Позивач в особі >

до Державної податкової інспекції у м. Алушті АР Крим <Список ><Відповідач в особі ><Текст >

про визнання нечинним податкового повідомлення-рішення

за участю:

від позивача - представник за довіреністю ОСОБА_1

від відповідача - представники за довіреністю ОСОБА_2, ОСОБА_3

Обставини справи: Позивач звернувся до суду з адміністративним позовом та просить визнати нечинними податкові повідомлення рішення ДПІ в м. Алушті від 08 серпня 2008р. №0006612301/0 та від 08 серпня 2008р. №0006622301/0. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що з боку позивача не було порушень Закону України «Про податок на додану вартість» в частині заниження податкового зобовязання з ПДВ у період, що перевірявся відповідачем. Позивач вважає, що він правомірно застосував при формуванні податкового зобовязання з ПДВ положення п. 11.29 ст. 11 Закону України «Про податок на додану вартість» та Указу Президента України «Про підтримку сільськогосподарських товаровиробників». Щодо нарахування податку на прибуток позивач вказав, що він є платником фіксованого сільськогосподарського податку, а тому не є платником податку на прибуток.

Відповідач проти позову заперечує, просить у задоволенні позову відмовити, вважаючи, що згідно проведеної перевірки було встановлено неправомірне використання позивачем пільги з податку на додану вартість, встановленої п.11.29 ст.11 Закону України «Про податок на додану вартість». При цьому відповідач вважає, що виноматеріали, вироблені та реалізовані позивачем, є алкогольними напоями, є товаром підакцизним і податкові зобов'язання з ПДВ підлягають сплаті до державного бюджету в повному обсязі. Вказує, що позивачем, в порушення положень Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», п.1 абз. 2 п.2 Постанови Кабінету Міністрів України «Про порядок і норматив відрахування господарськими організаціями до загального фонду державного бюджету частини прибутку (доходу) за результатами фінансово господарської діяльності у 2005 році та щоквартальної фінансово господарської діяльності у 2006 році» від 17.05.06р. №678 та Постанови Кабінету Міністрів України «Про порядок відрахування господарськими організаціями до державного бюджету частини чистого прибутку (доходу)» від 29.07.07р. №68, не було нараховане та сплачено дивіденди, що підлягають перерахуванню у спеціальний фонд державного бюджету. Крім того відповідач вказує на нецільове використання позивачем коштів, що були перераховані на окремий рахунок, як сільськогосподарським товаровиробником. Обґрунтування правової позиції відповідача викладено у письмових запереченнях на позовну заяву (а.с.76-80).

По справі було призначено судову економічну експертизу, висновки якої залучені до матеріалів справи (а.с.104-116). Відповідачем надані письмові заперечення на висновок судової економічної експертизи (а.с.228-231).

Розглянувши матеріали справи, вислухавши пояснення сторін, дослідивши надані докази, суд

ВСТАНОВИВ:

Державною податковою інспекцією у м. Алушта АР Крим була проведена виїзна планова перевірка Державного підприємства «Таврида» з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.04.2006р. по 31.03.2008р., за наслідком якої складений акт перевірки №901/23/00412754 від 29.07.2008р. (а.с.18-56) (далі акт перевірки).

На підставі акту перевірки відповідачем були прийняті податкові повідомлення рішення:

- 0006612301/0 від 08.08.2008р., яким позивачу визначено суму податкового зобовязання з податку на додану вартість у сумі 2666506грн. основного платежу та 2707614,25грн. штрафних санкцій (а.с.5);

- 0006622301/0 від 08.08.2008р., яким позивачу визначено суму податкового зобовязання частини прибутку (доходу) господарських організацій у сумі 305250грн. за основним платежем та 139705грн. штрафних санкцій (а.с.6).

Позовні вимоги підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до висновків акту перевірки (а.с.56), встановлено порушення позивачем, зокрема:

- п. 11.29 ст. 11, п.п. 4.1 ст.4 Закону України «Про податок на додану вартість» в результаті чого занижено податок на додану вартість на загальну суму 2666506грн.

- п. 5 Порядку акумуляції та використання коштів, які нараховуються сільськогосподарськими товаровиробниками платниками податку на додану вартість щодо операцій з продажу товарів (робіт, послуг) власного виробництва включаючи продукцію (крім підакцизних товарів), виготовлену на давальницьких умовах із власної сільськогосподарської сировини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.02.1999р. №271, в результаті чого встановлено нецільове використання коштів в сумі 100474,75грн.

- на порушення п. 1, абз. 2 п. 2 Постанови Кабінету Міністрів України «Про порядок і норматив відрахування господарськими організаціями до загального фонду Державного бюджету частини прибутку (доходу) за результатами фінансово - господарської діяльності у 2005 році та щоквартальної фінансово - господарської діяльності у 2006 році» від 17.05.2006р., №678, п. 1, абз. 1 п. 2 Постанови Кабінету Міністрів України «Про порядок відрахування господарськими організаціями до державного бюджету частини чистого прибутку (доходу)» від 29.01.2007р., № 68 перевіркою нараховано дивіденди, що підлягають перерахуванню у спеціальний Фонд Державного бюджету в сумі 305250,00 грн.

Із змісту акту перевірки вбачається, що перевіркою правильності визначення повноти нарахування та своєчасності сплати податку на додану вартість відповідачем було встановлено заниження податку на додану вартість в сумі 2666506 грн.

Як зазначено у п. 3.1.2. акту перевірки, ДП “Таврида” у перевіряємому періоді застосовувало спеціальний режим оподаткування з ПДВ відповідно до п. 11.29 ст. 11 Закону України “Про податок на додану вартість”, оскільки сума, отримана від продажу сільськогосподарської продукції власного виробництва і продуктів її переробки за попередні податкові роки (2006-2008) складає більше 75% загальної суми валового доходу від реалізації товарів (робіт, послуг).

В акті перевірки відображено, що у терміни, передбачені законодавством для звітності, позивач подає до ДПІ у м. Алушті дві декларації по ПДВ:

- декларація № 2 (сільськогосподарська, п. 11.29 ст. 11 Закону про ПДВ) спеціальна, окрема декларація по ПДВ за скороченою формою, затвердженою наказом ДПА України від 30.05.1997р. № 166, в якій позивач декларує операції з продажу продукції, товарів (робіт, послуг) власного виробництва, крім тваринницької, та операції з реалізації підакцизних товарів (далі декларація № 2);

- декларація № 3 (загальна) - декларація по ПДВ за повною формою, затвердженою наказом ДПА України від 30.05.1997р. № 166, в якій позивач декларує операції з продажу підакцизної продукції та продукції не власного виробництва (придбаної) (далі - декларація №3).

Згідно акту перевірки, у перевірений період ДП “Таврида” здійснювало реалізацію виноматеріалів підприємствам вторинного виноробства, розливного та пляшкового вина.

Використовуючи у перевіреному періоді спеціальний режим оподаткування ПДВ, передбачений п. 11.29 ст. 11 Закону України “Про податок на додану вартість”, позивач, як вказано в акті перевірки, податкові зобовязання по вищевказаним операціям відображав у декларації № 2 (сільськогосподарській).

В акті відзначено, що податкові зобовязання по операціям з реалізації виноматеріалів позивачем неправомірно відображені в спеціальних деклараціях з ПДВ (скорочених, п. 11.29 Закону України про ПДВ).

Всього, за даними перевірки, за перевірений період підприємством на порушення п.11.29 ст. 11 Закону України “Про податок на додану вартість” занижено податкові зобовязання з ПДВ на суму 2666506грн.

Зазначене порушення, на думку ДПІ, сталося тому, що підприємством необґрунтовано застосовано пільгу, передбачену п. 11.29 ст. 11 Закону України “Про податок на додану вартість”, стосовно сплати до бюджету податку на додану вартість щодо операцій з продажу виноматеріалів, які хоча і є продукцією власного виробництва, але відносяться до підакцизної продукції. Перевіркою у декларацію № 3 (повну) включено додатково податкові зобовязання в сумі 2666506грн.

Також, згідно до акту перевірки відповідачем встановлено, що на порушення п. 4.1 ст.4 Закону України "Про податок на додану вартість" занижений податок на додану вартість в сумі 378716грн. Відповідач вказав, що документальною перевіркою встановлено, що ДП "Таврида" реалізовувало виноматеріали за цінами нижче собівартості (звичайні ціни), чим занижено базу оподаткування, що призвело до заниження податку на додану вартість в сумі 378716 грн.

З матеріалів справи вбачається, що Державне підприємство «Таврида» має статус юридичної особи з 25.05.2001р., що підтверджується свідоцтвом про державну реєстрацію серії А00 № 655302 (а.с.7), виданим виконавчим комітетом Алуштинської міської ради АР Крим та Статутом Державного підприємства «Таврида», державну реєстрацію якого проведено 22.02.2006р., номер запису 11371050001000658 (а.с.8-15).

З довідки Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України №40-02.94-30/76 від 02.03.2006р. слідує, що основними видами діяльності позивача є: по КВЕД 01.13.0 - вирощування фруктів, ягід, горіхів, культур для виробництва напоїв і прянощів та по КВЕД 15.93.0 - виробництво вин (а.с.16).

Судом встановлено, що Державне підприємство “Таврида” є сільськогосподарським товаровиробником - заводом змішаного виноробства як первинного так і вторинного виноробства.

У своїй діяльності позивач керується галузевими стандартами України на виноматеріали оброблені та необроблені, технічними умовами «виноматеріали шампанські» та «виноматеріали коньячні».

Згідно галузевому стандарту України ДСТУ 202.001-96 підприємство обробляє виноматеріали, призначені для випуску вин, які по типовості і фізико-хімічним показникам відповідають вину даного найменування і пройшли встановлений для нього цикл технічної обробки згідно діючої нормативної документації.

Вироблені позивачем виноматеріали реалізуються підприємствам вторинного виноробства, де з них виробляють вина, які реалізуються в торгівлі.

Відповідно до пункту 11.29. ст. 11 Закону України «Про податок на додану вартість», (в редакції, що діяла на час прийняття оскаржуваного рішення), до 1 січня 2009 року зупинена дія пункту 7.7 статті 7, пунктів 10.1 і 10.2 статті 10 цього Закону в частині сплати до бюджету податку на додану вартість щодо операцій з поставки товарів (робіт, послуг) власного виробництва, включаючи продукцію (крім підакцизних товарів), виготовлену на давальницьких умовах із власної сільськогосподарської сировини, за винятком операцій з поставки переробним підприємствам молока та м'яса живою вагою, що здійснюються сільськогосподарськими товаровиробниками незалежно від організаційно-правової форми та форми власності, в яких сума, одержана від поставки сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки за попередній звітний (податковий) рік, становить не менше 50 відсотків загальної суми валового доходу підприємства".

Дію пункту 11.29 статті 11 розповсюджувалася на період до 1 січня 2005 року згідно із Законом України від 28.11.2003 р. N 1352-IV, до 1 січня 2006 року - згідно із Законом України від 23.12.2004 р. N 2287-IV, до 1 січня 2007 року - згідно ізЗаконом України від 18.10.2005 р. N 2987-IV.

Відповідно до пункту 11.29. ст. 11 Закону України «Про податок на додану вартість», зазначені кошти залишаються в розпорядженні сільськогосподарських товаровиробників і використовуються ними на придбання матеріально-технічних ресурсів виробничого призначення. У разі нецільового використання акумульованих коштів вони стягуються до Державного бюджету України в безспірному порядку.

Постановою Кабінету Міністрів України від 26.02.99р. № 271 затверджений Порядок акумуляції і використання грошових коштів, що нараховуються сільськогосподарськими товаровиробниками платниками податку на додану вартість по операціях з продажу товарів (робіт, послуг) власного виробництва, включаючи продукцію (окрім підакцизних товарів), виготовлену на давальницьких умовах з власної сільськогосподарської сировини (що був чинний на час прийняття оскаржуваного рішення).

Вказаний Порядок визначив механізм акумуляції і використання ПДВ, що не підлягають сплаті до бюджету, які нараховуються сільгосптоваровиробниками платниками ПДВ по операціях з продажу товарів (робіт, послуг) власного виробництва, включаючи продукцію (окрім підакцизних товарів), виготовлену на давальницьких умовах з власної сільгоспсировини, окрім операцій з продажу переробними підприємствами молока і м'яса в живій вазі.

У п.4 Порядку визначено, що на підставі даних бухгалтерського і податкового обліку сільськогосподарські товаровиробники складають Декларацію по податку на додану вартість по реалізованій продукції, товарам (роботам, послугам) власного виробництва, включаючи продукцію (окрім підакцизних товарів), виготовлену на давальницьких умовах з власної сільськогосподарської сировини, окрім операцій з продажу переробними підприємствами молока і м'яса в живій вазі, і в терміни, передбачені законодавством для звітності подають її в органи державної податкової служби.

З цього слідує, що операції з продажу всієї продукції власного виробництва включаються сільськогосподарськими товаровиробниками в спеціальну декларацію.

Крім того, суд вважає, що виходячи зі змісту п.11.29 ст. 11 Закону України “Про податок на додану вартість”, зупинення дії п.7.7 ст.7 та п.10.1 і 10.2 ст.10 Закону розповсюджується, у залежності від засобу походження, на операції з реалізації двох самостійних видів продукції: по-перше, власного виробництва та по-друге, продукції, виготовленої на давальницьких умовах. Тобто треба розуміти ці види продукції як самостійні, а не як один вид продукції з кількома кваліфікуючими ознаками. При цьому суд вважає, що фраза “крім підакцизних товарів” стосується тільки продукції, виготовленої на давальницьких умовах і не стосується продукції власного виробництва.

Аналогічна думка викладена у листі Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємства № 2- 222/5971 від 03.10.2001р.

З цього слідує, що незалежно від того, є продукція підакцизною чи ні, якщо вона є продукцією власного виробництва, а не виготовленою з давальницької сировини, на неї розповсюджується дія п.11.29 ст. 11 Закону України “Про податок на додану вартість”.

Згідно Декрету Кабінету Міністрів України “Про акцизний збір” (що був чинний на час прийняття оскаржуваного рішення), давальницькі умови це будь-які умови, визначені в договорах між субєктом підприємницької діяльності (замовником) і субєктом підприємницької діяльності (виробником), за яких виготовляється підакцизна продукція, яка є власністю замовника.

Давальницька сировина це сировина, яка є власністю одного субєкта підприємницької діяльності (замовника) і передається іншому субєкту підприємницької діяльності (виробнику) для виготовлення підакцизних товарів, продукції без переходу права власності на таку сировину.

Поряд з цим, фактів використання позивачем у своїй діяльності протягом перевіреного періоду давальницької сировини акт перевірки не містить.

Відповідачем також, в порядку ч. 2 ст. 71 КАС України, не надано суду належних доказів використання позивачем у своїй діяльності протягом перевіреного періоду давальницької сировини. Відповідачем не спростовано, що позивач реалізовував тільки продукцію власного виробництва.

Оскільки позивач реалізовував продукцію власного виробництва, незалежно від того кому та яку, на нього розповсюджується норма п.11.29 ст. 11 Закону України «Про податок на додану вартість».

Відповідно до національного класифікатору України (NACE, Rev. 1.1 -2002) ДК 009:2005 до Розділу 01 “Сільське господарство, мисливство та послуги, повязані з ним” переробка винограду на вино відноситься до групи 01.1 “Рослинництво” у підклас 01.13.0 “Вирощування фруктів, ягід, горіхів, культур для виробництва напоїв та прянощів”. Цей підклас, включає в себе, зокрема, вирощування винограду, переробку фруктів, ягід та винограду на вино в межах господарства, що їх вирощує.

Як було зазначено вище, у довідці Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України позивача відображено, що основними видами діяльності позивача є: по КВЕД 01.13.0 - вирощування фруктів, ягід, горіхів, культур для виробництва напоїв і прянощів та по КВЕД 15.93.0 - виробництво вин.

Таким чином, оскільки виноматеріали, що виробляє позивач, є продукцією власного виробництва, і цей факт не спростовується відповідачем, позивач є сільськогосподарським товаровиробником, який у своїй діяльності правомірно застосовував пільгові норми п.11.29 ст. 11 Закону України “Про податок на додану вартість”.

Крім того, суд вважає, що вживання у Законі України “Про ставки акцизного збору на спирт етиловий та алкогольні напої” (що діяв на час прийняття оскаржуваного рішення) слова “виноматеріали” не дає підстав відносити будь-яку продукцію, яка позначається цим словом, до підакцизної, оскільки самим Законом до підакцизної продукції віднесено лише спирт та алкогольні напої.

Поняття “виноматеріали” визначено ст.1 Закону України від 16.06.2005р. №2662-IV "Про виноград та виноградне вино", який відносить до виноматеріалів виноградних продукти первинної переробки винограду, призначені для виробництва вин та іншої виноробної продукції.

Разом з тим, визначення терміну “виноматеріал” міститься в Державному стандарті України ДСТУ № 2163-93 “Виноробство”, відповідно до якого виноматеріал - це зброжене повністю або частково виноградне сусло, призначене для приготування вина чи коньячного спирту, тобто, напівфабрикат, одержаний внаслідок подрібнення і пресування винограду або мязги (п.11 ДСТУ 2163-93). Виноматеріали поділяються на необроблені та оброблені.

Необробленим виноматеріалом є напівфабрикат, який непройшов етапу технологічної обробки для його стабілізації проти помутнінь і/або надання специфічних якостей (п. 34 ДСТУ 2163-93). Оброблений виноматеріал - це продукт, що пройшов циклтехнологічної обробки для надання типовості та стабільності.

У відповідності до ч.1 ст. 5 Закону України "Про виноград та виноградне вино" до моменту затвердження нових правил виробництва і зберігання тихих вин, правил виробництва і зберігання ігристих та шампанських вин, правил виробництва коньяків України, відповідних технічних умов і технологічних інструкцій діють відповідні правила, державні стандарти, технічні умови та технологічні інструкції, які діяли в Україні до набрання цим Законом чинності.

Поняття “алкогольні напої” визначене статтею 1 Закону України від 19.12.1995р. №481/95-ВР "Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів" (в редакції, що діяла на час прийняття оскаржуваного рішення), як продукти, одержані шляхом спиртового бродіння цукромістких матеріалів або виготовлені на основі харчових спиртів з вмістом спирту етилового понад 1,2 відсотка об'ємних одиниць, які відносяться до товарних груп Гармонізованої системи опису та кодування товарів під кодами 22 04, 22 05, 22 06, 22 08.

Враховуючи це, до підакцизної продукції може бути віднесено лише та продукція, яка призначена для пиття та містить алкоголь.

Вказане свідчить на те, що виноматеріали не є підакцизним товаром.

Така думка викладена Верховним Судом України в постанові від 15.01.2008р. по справі Державного підприємства “Радгосп-завод Алушта” до ДПІ у м. Алушта АР Крим та ДПА в АР Крим про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення.

Суд не погоджується з доводами відповідача про те, що позивач виробляє виноматеріали, які є алкогольною продукцією, а алкогольна продукція є підакцизною, а тому на них не розповсюджується дія п. 11.29. Закону України “Про податок на додану вартість”, оскільки на думку суду таке тлумачення закону є звуженим без особливостей застосування законодавчої пільги.

При цьому суд виходить з того, що відповідно до постанови Верховної Ради України від 12.09.1996р. №365/96-ВР “Про перелік товарів (продукції), на які встановлюється акцизний збір”, передбачено, що перелік товарів (продукції), на які встановлюється акцизний збір, визначається і обмежується переліками підакцизних товарів, які ввійшли до законів України від 6 лютого 1996 року "Про ставки акцизного збору і ввізного мита на тютюнові вироби", від 7 травня 1996 року "Про ставки акцизного збору і ввізного мита на спирт етиловий та алкогольні напої", від 24 травня 1996 року "Про ставки акцизного збору і ввізного мита на деякі транспортні засоби та шини до них", від 11 липня 1996 року "Про ставки акцизного збору і ввізного мита на деякі товари (продукцію)".

Відповідно до абзацу 1 ст. 2 Закону України “Про ставки акцизного збору на спирт етиловий та алкогольні напої” (в редакції, що діяла за період перевірки та прийняття рішення) на вироблені в Україні з вітчизняної сировини виноматеріали (код згідно з УКТ ЗЕД 2204 30), що реалізуються посередницьким організаціям і населенню, та виноматеріали, вироблені на підприємствах первинного виноробства для суб'єктів підприємницької діяльності, що не є виробниками виноробної сировини (винограду), крім підприємств вторинного виноробства, які використовують ці виноматеріали для виробництва готової продукції встановлена ставка акцизного збору в розмірі 1,0 гривня за 1 літр.

Отже, відповідно до вказаної норми підакцизними є тільки виноматеріали, на які встановлений код 220430.

Матеріали справи не містять, а відповідачем в порядку ч. 2 ст. 71 КАС України, не надано доказів віднесення виноматеріалів позивача до вказаного коду. Крім того, акт перевірки не встановлення, оцінки та обґрунтування фактів віднесення виноматеріалів позивача до коду 220430.

Факт реалізації вироблених позивачем виноматеріалів підприємствам вторинного виноробства, які використовували ці виноматеріали для виробництва готової підакцизної продукції підтверджується актом перевірки.

Отже, виготовлені позивачем виноматеріали не є спеціально виготовленими алкогольними напоями для вживання, а тому до підакцизних товарів не належать.

Крім того, статтею 1 Декрету Кабінету Міністрів України “Про акцизний збір” акцизний збір - це непрямий податок на окремі товари (продукцію), визначені законом як підакцизні, який включається до ціни цих товарів (продукції).

Виходячи із змісту даної норми, підакцизними товарами є ті товари, до вартості яких входить акцизний збір.

До вартості виноматеріалів, що були реалізовані позивачем заводам вторинного виробництва, акцизний збір не входив. Доказів зворотного відповідачем суду не надано.

З наведеного вище вбачається, що включення позивачем ПДВ з реалізації виноматеріалів в сільськогосподарську декларацію №2 не суперечить вимогам п. 11.29 ст. 11 Закону України “Про податок на додану вартість”.

Суд зазначає, що особливістю податкової пільги, встановленої п. 11.29 ст. 11 Закону України “Про податок на додану вартість” для підприємств вторинного виноробства, які виготовляють виноробну продукцію з власних виноматеріалів, тобто із сировини, виготовленої як підприємством первинного виноробства, є спеціальна мета можливість використання коштів, передбачених на оподаткування податком на додану вартість на придбання матеріально-технічних ресурсів виробничого призначення, що не можна ототожнювати із звільненням від оподаткування, а є видом державної підтримки вітчизняного товаровиробника, враховуючи довготривалий та складний процес виробництва власних виноматеріалів. Саме тому не звільнено від оподаткування ПДВ операції з виготовлення продукції з давальницької сировини, оскільки трудомісткий процес виробництва виноматеріалів в даному випадку виключений і не потребує державної підтримки. Отже, слід враховувати такі особливості оподаткування для підприємств змішаного виноробства, які будучи підприємствами вторинного виноробства самостійно здійснюють розлив вироблених матеріалів власного виробництва, при цьому при вирощуванні винограду та виробленні з цього виноматеріалу таке підприємство є підприємством первинного виноробства.

З урахуванням викладеного, суд робить висновок про необґрунтованість висновків відповідача про порушення п. 11.29 ст. 11 Закону України “Про податок на додану вартість”, та заниження позивачем, з цих підстав, податку на додану вартість.

Щодо висновків відповідача про реалізацію виноматеріалів за цінами нижче собівартості (звичайної ціни), чим було занижено базу оподаткування, що призвело до заниження податку на додану вартість в сумі 378716 грн. суд зазначає наступне.

Згідно до положень п.п. 1.20.1 п.1.20 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» (що був чинний на період, що перевірявся відповідачем та прийняття оскаржуваного рішення) встановлено, якщо цим пунктом не встановлено інше, звичайною вважається ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору. Якщо не доведене зворотне, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню справедливих ринкових цін.

Справедлива ринкова ціна - це ціна, за якою товари (роботи, послуги) передаються іншому власнику за умови, що продавець бажає передати такі товари (роботи, послуги), а покупець бажає їх отримати за відсутності будь-якого примусу, обидві сторони є взаємно незалежними юридично та фактично, володіють достатньою інформацією про такі товари (роботи, послуги), а також ціни, які склалися на ринку ідентичних (а за їх відсутності - однорідних) товарів (робіт, послуг).

Ринок товарів (робіт, послуг) - сфера обігу товарів (робіт, послуг), яка визначається виходячи з можливості покупця (продавця) реально і без значних додаткових витрат придбати (продати) товар (роботу, послугу) на найближчій стосовно будь-якої із сторін договору території.

Ідентичні товари (роботи, послуги) - товари (роботи, послуги), що мають однакові характерні для них основні ознаки. Під час визначення ідентичності товарів беруться до уваги, зокрема, їх фізичні характеристики, які не впливають на їх якісні характеристики і не мають суттєвого значення для визначення ознак товару, якість і репутація на ринку, країна походження та виробник. Незначні відмінності в їх зовнішньому вигляді можуть не враховуватися.

Однорідні товари (роботи, послуги) - товари (роботи, послуги), які не є ідентичними, мають подібні характеристики і складаються зі схожих компонентів, що дозволяє їм виконувати однакові функції та (або) бути взаємозамінними. Під час визначення однорідності товарів (робіт, послуг) беруться до уваги, зокрема, їх якість, наявність товарного знака, репутація на ринку, країна походження та виробник.

Згідно до п.п. 1.20.2. п. 1.20 ст.1 вказаного Закону, для визначення звичайної ціни товару (робіт, послуг) використовується інформація про укладені на момент продажу такого товару (роботи, послуги) договори з ідентичними (однорідними) товарами (роботами, послугами) у співставних умовах. Зокрема, враховуються такі умови договорів, як кількість (обсяг) товарів (наприклад, обсяг товарної партії), строки виконання зобов'язань, умови платежів, звичайних для такої операції, а також інші об'єктивні умови, що можуть вплинути на ціну. При цьому умови договорів на ринку ідентичних (у разі їх відсутності - однорідних) товарів (робіт, послуг) визнаються співставними, якщо відмінність між такими умовами суттєво не впливає на ціну, або може бути економічно обґрунтована. При цьому враховуються звичайні при укладанні угод між непов'язаними особами надбавки чи знижки до ціни. Зокрема, але не виключно, враховуються знижки, пов'язані з сезонними та іншими коливаннями споживчого попиту на товари (роботи, послуги), втратою товарами якості або інших властивостей; закінченням (наближенням дати закінчення) строку зберігання (придатності, реалізації); збутом неліквідних або низьколіквідних товарів; маркетинговою політикою, у тому числі при просуванні товарів (робіт, послуг) на ринки; наданням дослідних моделей і зразків товарів з метою ознайомлення з ними споживачів.

Якщо товари (роботи, послуги), ідентичні (за їх відсутності - однорідні) товарам (роботам, послугам), стосовно яких визначається звичайна ціна, прилюдно пропонуються до продажу, або мають ціни, встановлені на організованому ринку цінних паперів, або мають біржову ціну (біржове котирування), визначення звичайної ціни у встановленому в абзаці першому цього підпункту порядку здійснюється із врахуванням таких факторів.

Відповідно до п.п. 1.20.3. п. 1.20 ст.1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», для товарів (робіт, послуг), які продаються шляхом прилюдного оголошення умов їх продажу, звичайною визнається ціна, що міститься у такому прилюдному оголошенні.

Відповідно до п.п. 1.20.4. п. 1.20 ст.1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», якщо товари (роботи, послуги) продаються з використанням конкурсу, аукціону, біржової пропозиції або пропозиції на організованому ринку цінних паперів, або коли продаж (відчуження) товарів здійснюється у примусовому порядку згідно із законодавством, звичайною є ціна, отримана при такому продажі.

Відповідно до п.п. 1.20.5. п. 1.20 ст.1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», у разі коли ціни на товари (роботи, послуги) підлягають державному регулюванню згідно із законодавством, звичайною вважається ціна, встановлена згідно з принципами такого регулювання. Це правило не поширюється на встановлення мінімальної продажної ціни - у цьому випадку звичайною є справедлива ринкова ціна.

Відповідно до п.п. 1.20.6. п. 1.20 ст.1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», у разі коли на відповідному ринку товарів (робіт, послуг) не здійснюються операції з ідентичними (у разі їх відсутності - однорідними) товарами (роботами, послугами), або якщо неможливо визначити їх ціну через відсутність або недоступність відповідної інформації, звичайною ціною вважається ціна договору.

Відповідно до п.п. 1.20.8. п. 1.20 ст.1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», обов'язок доведення того, що ціна договору не відповідає рівню звичайної ціни у випадках, визначених цим Законом, покладається на податковий орган у порядку, встановленому законом. При проведенні перевірки платника податку податковий орган має право надати запит, а платник податку зобов'язаний обґрунтувати рівень договірних цін або послатися на норми абзацу першого підпункту 1.20.1 цього пункту.

Відповідно до п.п. 1.20.9. п. 1.20 ст.1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», додатково до правил визначення звичайної ціни, встановлених цим пунктом, Кабінет Міністрів України має право встановити методологію визначення звичайної ціни товарів (робіт, послуг), які продаються (надаються) платниками податку, визначеними як природні монополісти відповідно до закону, виходячи з таких правил:

а) у разі коли неможливо визначити ціну товарів (робіт, послуг) через відсутність або недоступність відповідної інформації, для визначення звичайної ціни використовується метод ціни перепродажу (наступного продажу) таких товарів (робіт, послуг). При цьому ціна товарів (робіт, послуг), що продаються платником податку, визначається на рівні ціни, за якою такі товари (роботи, послуги) перепродаються їх покупцем у разі наступного продажу, з урахуванням визначених за допомогою застосування звичайних цін фактичних витрат, понесених цим покупцем під час продажу та просування на ринок цих товарів (робіт, послуг), а також звичайного для даного виду діяльності прибутку покупця (без врахування ціни, за якою покупцем були придбані у продавця товари);

б) у разі неможливості використання методу ціни перепродажу товарів (робіт, послуг) використовується метод "витрати плюс" (витратний), за яким ціна товарів (робіт, послуг), що продаються платником податку, визначається як сума фактичних (понесених) витрат та звичайного для даного виду діяльності прибутку. При цьому враховуються визначені із застосуванням звичайних цін витрати на виробництво (придбання) та (або) продаж товарів, їх транспортування, зберігання, страхування або інші подібні витрати.

Відповідно до п.п. 1.20.10. п. 1.20 ст.1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», донарахування податкових зобов'язань платника податку податковим органом внаслідок визначення звичайних цін здійснюється за процедурою, встановленою законом для нарахування податкових зобов'язань за непрямими методами, а для платників податку, визнаних природними монополістами згідно із законом, - також відповідно до принципів регулювання цін, встановлених таким законом.

Відповідно до положень ст. 67 Господарського кодексу України, відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями, громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів. Підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України. Підприємство має право реалізовувати самостійно всю продукцію на території України і за її межами, якщо інше не передбачено законом.

Статтею 189 Господарського кодексу України встановлено, що ціна (тариф) у цьому Кодексі є формою грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб'єкти господарювання. Ціна є істотною умовою господарського договору. Ціна зазначається в договорі у гривнях. Ціни у зовнішньоекономічних договорах (контрактах) можуть визначатися в іноземній валюті за згодою сторін. Суб'єкти господарювання можуть використовувати у господарській діяльності вільні ціни, державні фіксовані ціни та регульовані ціни - граничні рівні цін або граничні відхилення від державних фіксованих цін. При здійсненні експортних та імпортних операцій у розрахунках з іноземними контрагентами застосовуються контрактні (зовнішньоторговельні) ціни, що формуються відповідно до цін і умов світового ринку та індикативних цін.

Згідно до положень ст. 190 Господарського кодексу України, вільні ціни визначаються на всі види продукції (робіт, послуг), за винятком тих, на які встановлено державні ціни. Вільні ціни визначаються суб'єктами господарювання самостійно за згодою сторін, а у внутрішньогосподарських відносинах - також за рішенням суб'єкта господарювання.

Відповідно до ст. 192 Господарського кодексу України, політика ціноутворення, порядок встановлення та застосування цін, повноваження органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо встановлення та регулювання цін, а також контролю за цінами і ціноутворенням визначаються законом про ціни і ціноутворення, іншими законодавчими актами.

З вищевикладеного вбачається, що ціноутворення здійснюється суб'єктом господарювання самостійно, з урахуванням особливостей, викладених в Законі України «Про ціни і ціноутворення» № 507-12 від 03.12.90р., відповідно до якого в Україні встановлені таки види цін.

Згідно до ст. 6 Закону України «Про ціни і ціноутворення», в народному господарстві застосовуються вільні ціни і тарифи, державні фіксовані і регульовані ціни і тарифи.

Згідно до ст. 7 Закону України «Про ціни і ціноутворення», вільні ціни і тарифи встановлюються на всі види продукції, товарів і послуг, за винятком тих, по яких здійснюється державне регулювання цін і тарифів.

Статтею 8 вказаного Закону встановлено, що державне регулювання цін і тарифів здійснюється шляхом встановлення: державних фіксованих цін (тарифів); граничних рівнів цін (тарифів) або граничних відхилень від державних фіксованих цін і тарифів.

Наказ Держкомстату від 14.11.2006р. № 519 "Про затвердження Методологічних положень щодо організації статистичного спостереження за змінами цін (тарифів) на споживчі товари (послуги) і розрахунку індексу споживчих цін" визначає поняття ціни.

Так ціна - грошове відображення вартості товару (послуги) за його кількісну одиницю.

З урахуванням викладеного, суд вказує, що сучасне ціноутворення базується на застосуванні двох методів: ринковому, коли ціна реалізації товару орієнтується на ціни, що вже склалися, воно не застосовується, коли продається новий або нестандартний вигляд товару, роботи, послуги; розрахунковому за собівартістю з додаванням певного відсотка рентабельності. Як вже вказано вище, згідно п.п. 1.20.1. п. 1.20 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» звичайною вважається ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору, якщо не доведене зворотне, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню справедливих ринкових цін.

Поряд з цим акт перевірки свідчить, що при визначенні звичайної ціни відповідачем не враховані положення п.п. 1.20.2 п.1.20 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», відповідно до якого для визначення звичайної ціни враховуються такі умови договорів, як об'єм товару, терміни виконання зобов'язань, умови платежів, а також інші об'єктивні умови, які можуть вплинути на ціну. Умови договорів на ринку ідентичних товарів визнаються ідентичними, якщо відмінність між такими умовами істотно не впливає на ціну, або можуть бути економічно обґрунтовані. Так само, при укладанні угод між неповязаними особами враховуються звичайні знижки до ціни.

З положень п. 4.1. Закону України «Про податок на додану вартість» передбачається застосування для визначення бази оподаткування звичайних цін в тому випадку, якщо ціна продажу більш ніж на 20 відсотків відрізняється від звичайної.

Так, п.п. 4.1. п. 1 Закону України «Про податок на додану вартість» встановлено, що база оподаткування операції з поставки товарів (послуг) визначається виходячи з їх договірної (контрактної) вартості, визначеної за вільними цінами, але не нижче за звичайні ціни, з урахуванням акцизного збору, ввізного мита, інших загальнодержавних податків та зборів (обов'язкових платежів), згідно із законами України з питань оподаткування (за винятком податку на додану вартість, а також збору на обов'язкове державне пенсійне страхування на послуги стільникового рухомого зв'язку, що включається до ціни товарів (послуг)). До складу договірної (контрактної) вартості включаються будь-які суми коштів, вартість матеріальних і нематеріальних активів, що передаються платнику податку безпосередньо покупцем або через будь-яку третю особу в зв'язку з компенсацією вартості товарів (послуг).

У разі якщо звичайна ціна на товари (послуги) перевищує договірну ціну на такі товари (послуги) більше ніж на 20 відсотків, база оподаткування операції з поставки таких товарів (послуг) визначається за звичайними цінами.

З викладеного вище вбачається, що відповідно до норм діючого законодавства передбачено формування вільних цін за угодою сторін. Встановлення цін здійснюється відповідно до законодавства суб'єктами господарювання самостійно.

Як вказано вище, згідно п.п. 1.20.1. п. 1.20 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», звичайною вважається ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору. Якщо не доведено зворотне, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню справедливих ринкових цін. Якщо на ринку відсутні операції з продажу ідентичних (або однорідних) товарів, то відповідно до положень п.п. 1.20.6 п. 1.20 ст.1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» звичайною ціною вважається договірна.

Також, як було зазначено, відповідно до п.п. 1.20.10 п. 1.20 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», донарахування податкових зобов'язань платника податку податковим органом в результаті визначення звичайних цін здійснюється за процедурою, встановленою законом для нарахування податкових зобов'язань по непрямих методах, а для платників податку, визнаних природними монополістами згідно закону, - також відповідно до принципів регуляції цін, встановлених таким законом.

На час проведення перевірки, складання акту перевірки, визначення розміру податкового зобовязання та прийняття відповідачем податкових повідомлень рішень, методика визначення податкових зобовязань за непрямими методами діючим законодавством не встановлена.

Законом визначення податкових зобов'язань по непрямих методах не визначено.

Розрахунок звичайної ціни по продажі продукції із застосуванням звичайних цін шляхом порівняння вартості реалізованої продукції і собівартості не передбачений законами про оподаткування.

Згідно зі ст. 19 Конституції України органи державної влади та їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За таких підстав, висновки відповідача про порушення норм податкового законодавства в частині реалізації позивачем виноматеріалів за цінами нижче собівартості (звичайної ціни), чим було занижено базу оподаткування, що призвело до заниження податку на додану вартість в сумі 378716 грн. є необґрунтованими.

Стосовно нарахування позивачу частини прибутку (доходу) і дивідендів державними підприємствами до державного бюджету України, суд зазначає.

Згідно акту перевірки, відповідачем було встановлено заниження відрахувань частині прибутку (доходу) державними підприємствами, сум податку на дивіденди у розмірі 305250,00грн. за період з 01.04.2006р. по 31.03.2008р.

При цьому відповідач виходив з того, що ДП «Тавріда» сплачує фіксований сільськогосподарський податок. На ДП «Тавріда» розповсюджується п. 7.8 Закону України № 283\97-ВР від 22.05.1997р. «Про оподаткування прибутку підприємств». ДП «Тавріда», яке не є платником податку на прибуток, зобов'язано розраховувати дивіденди згідно нормативу, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 17.05.2006р. №678 та Постановою Кабінету Міністрів України від 29.01.2007р. №68, і надавати в органи державної податкової служби декларації про прибуток підприємства за звітний період по рядку 21, в якій вони будуть відображені, а також сплачувати частини прибутку (доходу) щокварталу в строк, встановлений для сплати податку на прибуток.

На порушення п.1 абз.2 п.2 Постанови Кабінету Міністрів України «Про порядок і нормативи відрахування господарськими організаціями до загального фонду Державного бюджету України частини прибутку (доходу) за наслідками фінансово-господарської діяльності в 2005 році і щоквартальній фінансово-господарській діяльності в 2006 році» від 17.05.2006 р. № 678; п 1 абз.1 п.2 Постанови Кабінету Міністрів України «Про порядок відрахування господарськими організаціями до державного бюджету частини чистого прибутку (доходу)» від 29.01.2007 р. №68 за період з 01.04.2006 р. по 31.03.2008 р. підприємством не було нараховане і сплачене у встановлений законодавством термін дивіденди, що підлягають перерахуванню до спеціального Фонду Державного бюджету в сумі 305250,00 грн.

Пунктом 1.8. ст.1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» (в редакції, що була чинна на час проведення перевірки та прийняття оскаржуваного рішення) встановлено, що корпоративні права - право власності на статутний фонд (капітал) юридичної особи або його частку (пай), включаючи права на управління, отримання відповідної частки прибутку такої юридичної особи, а також активів у разі її ліквідації відповідно до чинного законодавства, незалежно від того, чи створена така юридична особа у формі господарського товариства, підприємства, заснованого на власності однієї юридичної або фізичної особи, або в інших організаційно-правових формах.

Відповідно до п. 1.9. ст.1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» дивіденд - платіж, який здійснюється юридичною особою - емітентом корпоративних прав чи інвестиційних сертифікатів на користь власника таких корпоративних прав (інвестиційних сертифікатів) у зв'язку з розподілом частини прибутку такого емітента, розрахованого за правилами бухгалтерського обліку.

До дивідендів прирівнюється також платіж, який здійснюється державним некорпоратизованим, казенним чи комунальним підприємством на користь відповідно держави або органу місцевого самоврядування у зв'язку з розподілом частини прибутку такого підприємства, платіж, який виплачується власнику сертифіката фонду операцій з нерухомістю в результаті розподілу доходу фонду операцій з нерухомістю. При цьому наявність чи відсутність прибутку, розрахованого згідно з правилами податкового обліку, не може впливати на прийняття чи неприйняття рішення щодо нарахування дивідендів.

Таким чином, суд приходить до висновку, що під емітентом корпоративних прав слід розуміти юридичну особу, уповноважену державою або юридичною особою - власником корпоративних прав, здійснювати від свого імя управління статутним фондом (капіталом) або його часткою (паєм) та яка повинна виконувати обовязки, що випливають із умов такого управління.

Згідно із статутом позивача, його органом управління є Міністерство аграрної політики України, з чого слідує, що позивач діє як емітент корпоративних прав.

Пунктом 7.8.1. п.7.8. ст.7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» встановлено, що у разі прийняття рішення щодо виплати дивідендів емітент корпоративних прав, на які нараховуються дивіденди, провадить зазначені виплати власнику таких корпоративних прав пропорційно частці його в статутному фонді підприємства - емітента таких корпоративних прав незалежно від того, чи була діяльність такого підприємства-емітента прибутковою протягом звітного періоду при наявності інших власних джерел для виплати дивідендів, а також від того, чи є наявним прибуток, розрахований за правилами податкового обліку, чи ні.

Абзац 1 пункту 7.8.2. п.7.8. ст.7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» встановлює, що крім випадків, передбачених підпунктом 7.8.5 цього пункту, емітент корпоративних прав, який приймає рішення про виплату дивідендів своїм акціонерам (власникам), нараховує та вносить до бюджету авансовий внесок з податку на прибуток у розмірі ставки, встановленої пунктом 10.1 статті 10 цього Закону, нарахованої на суму дивідендів, призначених для виплати, без зменшення суми такої виплати на суму такого податку. Зазначений авансовий внесок вноситься до бюджету до/або одночасно із виплатою дивідендів.

Це правило поширюється також на державні некорпоратизовані, казенні або комунальні підприємства, які зараховують суми дивідендів у розмірі, встановленому відповідно державним або місцевим виконавчим органом, в управлінні якого знаходяться такі підприємства, відповідно до державного або місцевого бюджету. (абзац 4 пункту 7.8.2. Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»).

Зміст вказаної норми свідчить про те, що розмір дивідендів повинен бути встановлений державним або місцевим виконавчим органом, в управлінні якого знаходяться такі підприємства.

Органом управління позивача є Міністерство аграрної політики України, про що вказано в статуті ДП «Таврида» (а.с.9).

З матеріалів справи та акту перевірки не вбачається, що Міністерство аграрної політики України відповідно до вимог ч.4 п.п. 7.8.2. п.7.8. ст.7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» встановлювало позивачу розмір дивідендів.

Крім того п.п. 7.8.1. п.7.8. ст.7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» передбачено, що сплата дивідендів здійснюється на підставі рішення про сплату дивідендів емітента корпоративних прав. При цьому в матеріалах справи, в акті перевірки відсутні документи, які підтверджують прийняття позивачем такого рішення. Відповідачем, в порядку ч. 1 ст. 72 КАС України, також не надано доказів наявності такого рішення.

Також суд вважає необхідним вказати на суперечливість чинних законів щодо сплати державними некорпоратизованими підприємствами частини прибутку (доходу).

Так, відповідно до п. 4 Прикінцевих положень Закону України «Про фіксований сільськогосподарський податок» для сільськогосподарських товаровиробників - платників фіксованого сільськогосподарського податку зупинено дію Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" за винятком пункту 7.8 ст. 7 цього Закону.

Враховуючи вказану норму на позивача не розповсюджується п.1.9 ст.1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», відповідно до якого до дивідендів прирівнюється платіж, який позивач повинен здійснювати на користь держави.

При таких обставинах на позивача розповсюджується тільки норми п.7.8. ст. 7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» щодо сплати дивідендів.

Частинами 1,2 ст. ст. 61 Закону України «Про Державний бюджет України на 2008 рік» встановлено, що державні унітарні підприємства та їх об'єднання сплачують до Державного бюджету України частину чистого прибутку (доходу) в розмірі 15 відсотків, зменшеного на суму нарахованих і сплачених дивідендів відповідно до пункту 7.8 статті 7 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств". Порядок відрахування частини чистого прибутку (доходу) встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Згідно до п.2 Постанови Кабінету Міністрів України від 05.03.2008р. № 158 "Про затвердження Порядку відрахування у 2008 році державними унітарними підприємствами та їх об'єднаннями до державного бюджету частини чистого прибутку (доходу)" керівникам центральних та місцевих органів виконавчої влади встановлено забезпечити надходження до державного бюджету частини чистого прибутку (доходу) державних унітарних підприємств та їх об'єднань, які належать до сфери їх управління, згідно із затвердженим цією постановою Порядком.

Відповідно до ч.1,6 ст.63 Закону України «Про Державний бюджет України на 2007 рік» господарські організації сплачують до Державного бюджету України частину прибутку (доходу): державні, в тому числі казенні підприємства та їх об'єднання і дочірні підприємства, - у розмірі 15 відсотків.

Порядок відрахування частини прибутку (доходу), визначеної цією статтею, встановлюється Кабінетом Міністрів України (крім порядку і нормативу відрахування частини прибутку (доходу) господарських організацій, які належать до комунальної власності або у статутних фондах яких є частка комунальної власності, які встановлюються відповідними радами).

Відповідно до п. 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 29.01.2007р. № 68 "Про затвердження Порядку відрахування господарськими організаціями до державного бюджету частини чистого прибутку (доходу)" «Про затвердження Порядку відрахування господарськими організаціями до державного бюджету частини чистого прибутку (доходу)» керівникам центральних та місцевих органів виконавчої влади встановлено забезпечити надходження до державного бюджету частини чистого прибутку (доходу) господарських організацій, які належать до сфери їх управління (державні, в тому числі казенні, підприємства та їх об'єднання і дочірні підприємства), а також акціонерних, холдингових компаній, інших суб'єктів господарювання, у статутному фонді яких державі належать частки (акції, паї), функції з управління якими здійснюють зазначені органи, та їх дочірніх підприємств згідно із затвердженим цією постановою Порядком.

Положення зазначених норм свідчать про те, що обовязок щодо забезпечення надходження частини прибутку встановленого Законами України «Про Державний бюджет на 2007 рік» та «Про Державний бюджет на 2008 рік» покладений на органи виконавчої влади, до сфери управління яких належать відповідні господарські організації.

Згідно до ч. 1, 6 Закону України «Про Державний бюджет України на 2006 рік», установити, що господарські організації: державні, в тому числі казенні підприємства та їх об'єднання і дочірні підприємства, а також акціонерні, холдингові компанії та інші суб'єкти господарювання, у статутному фонді яких державі належать частки (акції, паї), та їх дочірні підприємства сплачують до Державного бюджету України частину прибутку (доходу).

Порядок і норматив відрахування частини прибутку (доходу), визначеної цією статтею, встановлюються Кабінетом Міністрів України з інформуванням Комітету Верховної Ради України з питань бюджету (крім порядку і нормативу відрахування частини прибутку (доходу) господарських організацій, які належать до комунальної власності або у статутних фондах яких є частка комунальної власності, які встановлюються відповідними радами).

Згідно п. 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 17.05.2006, № 678 "Питання відрахування господарськими організаціями до загального фонду державного бюджету частини прибутку (доходу) за результатами фінансово-господарської діяльності у 2005 році та щоквартальної фінансово-господарської діяльності у 2006 році" встановлено, керівникам центральних та місцевих органів виконавчої влади забезпечити надходження до державного бюджету частини прибутку (доходу) господарських організацій, які належать до сфери їх управління (державні, в тому числі казенні, підприємства та їх об'єднання і дочірні підприємства), а також господарських організацій (акціонерні, холдингові компанії, інші суб'єкти господарювання та їх дочірні підприємства), у статутному фонді яких державі належать частки (акції, паї), функції з управління якими здійснюють зазначені органи, згідно із затвердженими цією постановою Порядком і нормативами.

Як вбачається з матеріалів справи орган управління позивача - Міністерство аграрної політики України не приймало рішень та не здійснювало заходів щодо виконання вказаних Постанов Кабінету Міністрів України.

Пунктом 3 Постанови Кабінету Міністрів України № 68 від 29.01.2007р., Пунктом 3 Постанови Кабінету Міністрів України від 05.03.2008р. № 158 та Пунктом 3 Постанови Кабінету Міністрів України від 17.05.2006, № 678 встановлено Державній податковій адміністрації разом з Головним контрольно-ревізійним управлінням забезпечити здійснення контролю за повнотою і своєчасністю сплати частини чистого прибутку (доходу) господарськими організаціями згідно із затвердженим цією постановою Порядком.

Як зазначено вище, відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Таким чином, враховуючи положення вказаних Постанов Кабінету Міністрів України суд вважає, що органи Державної податкової інспекції не наділені правами по вжиттю заходів по донарахуванню та сплаті до державного бюджету господарськими організаціями частини чистого прибутку (доходу), а можуть тільки контролювати повноту та своєчасність сплати частини прибутку.

Таке право органам Державної податкової служби не надано також Законом України «Про державну податкову службу в Україні».

Також слід вказати, що відповідно до положень п.3 ст. 4 даного Закону України «Про систему оподаткування» вказані дивіденди відносяться до загальнодержавних податків і зборів та фактично є видом податку на прибуток, здійснення контролю відносно сплати частки прибутку (доходу) державними не корпоратизованими, казенними підприємствами та їх обєднаннями проводиться на підставі декларації з податку на прибуток, що ними направляються.

Як було вказано вище, поняття дивідендів вказано у п. 1.9. ст.1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», так, дивіденд - платіж, який здійснюється юридичною особою - емітентом корпоративних прав чи інвестиційних сертифікатів на користь власника таких корпоративних прав (інвестиційних сертифікатів) у зв'язку з розподілом частини прибутку такого емітента, розрахованого за правилами бухгалтерського обліку. До дивідендів прирівнюється також платіж, який здійснюється державним некорпоратизованим, казенним чи комунальним підприємством на користь відповідно держави або органу місцевого самоврядування у зв'язку з розподілом частини прибутку такого підприємства, платіж, який виплачується власнику сертифіката фонду операцій з нерухомістю в результаті розподілу доходу фонду операцій з нерухомістю. При цьому наявність чи відсутність прибутку, розрахованого згідно з правилами податкового обліку, не може впливати на прийняття чи неприйняття рішення щодо нарахування дивідендів.

Закон України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами і державними цільовими фондами» визначає поняття податкового зобов'язання, так податкове зобов'язання - зобов'язання платника податків сплатити до бюджетів або державних цільових фондів відповідну суму коштів в порядку і в терміни, визначені цим Законом або іншими законами України.

Наказ Державної податкової адміністрації від 29.03.2003 №143 "Про затвердження форми декларації з податку на прибуток підприємства та Порядку її складання" визначає, що в декларації з податку на прибуток в рядку 21 «Дивіденди та прирівняні до них платежі, що сплачуються до бюджету державними некорпоратизованими, казенними або комунальними підприємствами» викладений порядок заповнення даного рядка відповідно до п. 4 Прикінцевих положень Закону України №349 від 24.12.2002 "Про внесення змін до Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", відповідно до положень якого: «4. Пункт 3 частини першої статті 14 Закону України "Про систему оподаткування" (Вісник Верховної Ради України, в 1997р., N 16, ст. 119) викласти в такій редакції: "3) податок на прибуток підприємств, зокрема дивіденди, які платяться до бюджету державними некорпоратизованными, казенними або комунальними підприємствами» .

З урахуванням викладеного суд вказує, що ДП «Тавріда» відповідно до законодавства декларацію по податку на прибуток в ДПІ не надає, не є платником податку на прибуток і не має підстав сплачувати податок на дивіденди, а так само авансовий платіж з податку на прибуток.

За таких підстав, суд дійшов висновку про необґрунтованість висновків відповідача про заниження позивачем відрахувань частині прибутку (доходу) державними підприємствами, сум податку на дивіденди у розмірі 305250,00грн. за період з 01.04.2006р. по 31.03.2008р.

З матеріалів справи вбачається, що викладені факти також підтверджуються висновком судової економічної експертизи від 10.07.2011р. №1, який суд вважає повним, обґрунтованим та приймає у якості доказу по справі.

З викладених вище підстав заперечення відповідача судом до уваги не приймаються.

Таким чином, суд приходить до висновку, що відповідач в акті перевірки зробив необґрунтовані висновки, що вказує на протиправність прийнятих на підставі таких висновків податкових повідомлень рішень, в звязку з чим вони підлягають скасуванню.

В силу викладеного позовні вимоги підлягають задоволенню.

Відповідно до положень п. 1 ч.2 ст. 162 КАС України, у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про визнання протиправними рішення суб'єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення.

У судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частину постанови. Постанова складена у повному обсязі 23.09.2011р.

Керуючись ст. 94, 160-163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Позов задовольнити.

2. Визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення рішення Державної податкової інспекції у м. Алушті: від 08 серпня 2008р. №0006612301/0 та від 08 серпня 2008р. №0006622301/0.

3. Стягнути з Державного бюджету України на користь Державного підприємства «Таврида» 3,40грн. судового збору.

Постанова може бути оскаржена в Севастопольський апеляційний адміністративний суд через Окружний адміністративний суд АР Крим шляхом подачі апеляційної скарги на постанову суду в десятиденний строк з дня її проголошення.

У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 цього Кодексу, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.

<Текст >

Суддя <підпис >Маргарітов М.В.

<Текст >