Ухвала суду № 2170315, 06.08.2007, Апеляційний суд Донецької області (м. Бахмут)

Справа №22-695/2007 р. Головуючий у 1 -ій інстанції Бєдєлєв СІ.

Категорія 18. Суддя - доповідач Дяченко В.М.

УХВАЛА

 ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

6 серпня 2007 року.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Донецької області у складі:

Головуючого - Дяченко В.М.

Суддів - Трушкова М. М. , Баркової Л.Л.

При секретарі - Стрілецькій О.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Маріуполі справу за позовом ОСОБА_1 до Приватного підприємства "Чара" про стягнення суми боргу за апеляційними скаргами Приватного підприємства "Чара" на рішення та окрему ухвалу Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 21 травня 2007 року, -

ВСТАНОВИЛА:

У квітні 2007 року позивачка звернулася до суду з зазначеним позовом до відповідача.

Вказувала, що засновником ПП "Чара", була ОСОБА_2, а вона -позивачка, з 1996 року працювала директором цього підприємства, але, згідно Статуту підприємства - не була суб'єктом підприємницької діяльності. За рішення ОСОБА_2 від 19 лютого 1999 року і їх взаємною згодою, засновником підприємства було дозволено притягнення її - позивачки, особистих коштів в сумі 1500000 грн. для поповнення оборотних коштів підприємства на умовах довгострокової позики. На виконання цього рішення, 2 березня 1999 року між нею та ПП "Чара" було укладено договір позики на суму 1500000 грн. Згідно умов цього договору, вона повинна була окремими частками в строк з 2 березня 1999 року по 31 грудня 2001 року передати відповідачу обумовлену договором суму, а останній повинен був на підтвердження отриманих сум видавати їй належним чином оформлені квитанції до прибуткових касових ордерів. На виконання умов цього договору вона внесла в касу підприємства 1452833 грн., а відповідач в особі нового засновника ОСОБА_3, якому ОСОБА_2 5 квітня 2006 року подарувала свої корпоративні права, цей борг не визнає і свої обов*язки щодо повернення суми боргу, передбачені п. 2.4 укладеного договору, не виконує, тому вона вимушена звернутися до суду із цим позовом.

З урахуванням цих обставин позивачка просила суд стягнути з відповідача на її користь суму боргу в розмірі 1452833 грн., а також відшкодувати понесені судові витрати.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 21 травня 2007 року позов задоволено і з відповідача на користь позивачки стягнуто борг за договором позики від 2 березня 1999 року в сумі 1452833 грн., витрати по сплаті судового збору в сумі 1700 грн. та витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в сумі 30 грн., а всього 1454563 грн.

Крім того, по справі судом постановлено окрему ухвалу на адресу прокурора Жовтневого району м. Маріуполя для вирішення питання про порушення кримінальної справи і проведення розслідування по факту підробки документів.

Не погоджуючись з цим рішенням та окремою ухвалою і посилаючись в апеляційних скаргах на неповне з*ясування судом обставин, які мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи і порушення норм матеріального та процесуального права, оскільки суд не притягнув до участі у справі в якості третьої особи ОСОБА_3, відповідач просить апеляційний суд скасувати рішення та окрему ухвалу суду першої інстанції, а справу направити на новий розгляд у той же суд в іншому складі суддів.

Зокрема вказує на те, що суд неповно з*ясував і не врахував при ухваленні рішення :

Взаємовідносини між позивачкою і засновником підприємства ОСОБА_2, яка за нотаріально посвідченим договором від 25 квітня 2006 року подарувала свої корпоративні права своєму сину ОСОБА_3, а сама 7 лютого 2007 року померла, оскільки позивачка, зловживаючи довірою засновника, неодноразово використовувала засновника в своїх інтересах. Так, з участю свого зятя ОСОБА_4 , за виданим нею чеком, викрала з поточного рахунку відповідача 596400 грн. і по цьому факту матеріали передані в органи міліції для вирішення питання про порушення кримінальної справи.

Що перед своїм звільненням 11 квітня 2007 року з посади директора підприємства позивачка знищила всі документи фінансово-господарської діяльності підприємства з 1998 по 2003 рік і тому копія оспорюваного договору позики відсутня на підприємстві.

Крім того, апелянт вважає, що за своїм матеріальним становищем позивачка не могла мати таку велику суму грошей, а тим більше передати їх в борг безвідсотково і не вимагати повернення протягом більш як восьми років.

Також суд не прийняв до уваги рішення засновника ОСОБА_2 від 20 березня 2002 року, згідно якого позикові кошти в сумі 2200000 грн., отримані від громадян без зазначення конкретної суми, в тому числі і від позивачки, вона приймає на себе і при цьому суд не дав належної оцінки поясненням свідка ОСОБА_5 в тій частині, що це рішення вона отримала від позивачки і поясненням останньої в тій частині, що підпис під цим рішенням виконана не засновником.

Не дав суд належної оцінки і акту обліку кредиторської заборгованості підприємства станом на 1 липня 2002 року, підписаному самою позивачкою, де будь-яка заборгованість підприємства перед нею не зазначена, а також розписці позивачки про отримання 12 квітня 2006 року від ОСОБА_2 боргу в сумі 1500000 грн.

Крім того вважає, що суд порушив норми процесуального права в частині порядку ведення судового засідання : обминув стадію клопотань та доповнень і не обговорив можливість закінчення з*ясування обставин справи та перевірку їх доказами, чим позбавив представника відповідача заявити клопотання про притягнення до участі у справі ОСОБА_3, призначення судово-почеркознавчої експертизи по наданим документам та судово-бухгалтерської експертизи відносно договору позики, дослідження судом оригіналів документів, на які посилається позивачка та виклику і допиту свідків.

Стосовно окремої ухвали апелянт посилається на те, що клопотання про її постановления сторонами не заявлялося, а суд, якщо і виніс таку ухвалу за своєю ініціативою, то зробив це необгрунтовано, оскільки ніяких порушень закону, які б могли бути підставою для цього, не встановлено і після повернення із нарадчої кімнати суд цю ухвалу не оголошував.

Заслухавши суддю - доповідача, представників відповідача ОСОБА_6 і ОСОБА_7, які підтримали доводи апеляційних скарг, позивачку ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_8, які заперечували проти скарг, перевіривши матеріали справи у межах апеляційного оскарження і доводи апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги підлягають частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції в

частині стягнення з відповідача на користь позивачки витрат по оплаті судового збору -зміні, з таких підстав :

Згідно зі ст. 308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без зміни, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права і не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Відповідно до ч.3 ст. 10 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, а, відповідно до ч.1 ст. 212 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому досліджені наявних у справі доказів у їх сукупності.

Судом встановлено, і це підтверджується матеріалами справи, що позивачка з 12 жовтня 1996 року працювала виконавчим директором відповідача, засновником якого була ОСОБА_2 За погодженням з останньою і на підставі її рішення від 19 лютого 1999 року між позивачкою та відповідачем 2 березня 1999 року було укладено письмовий договір позики грошових коштів, за умовами якого позивачка зобов'язалася передати у власність відповідача 1500000 грн., а відповідач зобов'язався повернути позивачці суму позики в будь-який час на її вимогу в строк, зазначений позивачкою.

Виходячи з того, що позивачка, діючи не в своїх інтересах, а в інтересах підприємства і не одержуючи від цієї угоди ніяких благ і переваг, оскільки її кошти використовувалися безвідсотково на потреби підприємства, частково виконала свої зобов'язання за цим договором позики і передала у власність відповідача свої власні кошти у розмірі 1452833 грн., а відповідач свої зобов'язання по поверненню суми позики за цим договором не виконав і позивачці суму позики не повернув, суд першої інстанції, вважаючи розписку позивачки в отриманні від ОСОБА_2 суми позики в розмірі 1500000 грн. неналежним доказом, дійшов висновку в задоволенні позову.

З таким висновком суду першої інстанції колегія суддів не може не погодитися, оскільки він відповідає обставинам справи, нормам матеріального і процесуального права.

Згідно зі ст. 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позивальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Із матеріалів справи вбачається, і в цій частині не заперечується сторонами, що з 1996 року позивачка працювала на посаді директора ПП „Чара".

Відповідно до п.п. 3.1-3.3, 3.5.1 п/п „а" Статуту цього підприємства (а.с. 10-14), засновник здійснює свої права по управлінню підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи. Підприємство очолює директор, діючий на підставі єдиноначальства і засновник має право прийняти обов'язки директора на себе або призначити директора на підставі контракту (договору). Директор, зокрема, має право без довіреності представляти підприємство в усіх установах, підприємствах, організаціях і укладати всякого роду угоди і інші юридичні акти згідно з діючим законодавством України.

На підставі наданих їй повноважень, позивачка 2 березня 1999 року уклала з відповідачем договір позики (ах. 6-7), який за своїм змістом і формою відповідає вимогам ст. ст. 1046, 1047 ЦК України.

За п.п. 2.1-2.4 умов цього договору позивачка зобов'язалася передати відповідачу власні грошові кошти у розмірі 1500000 грн. окремими частками в строк з 2 березня 1999 року по 31 грудня 2001 року, а відповідач зобов'язався приймати погоджені суми в касу підприємства, оформлювати їх надходження належним чином і надавати позивачці квитанції до прибуткових касових ордерів із підписом касира, головного бухгалтера та печаткою підприємства. При цьому сторони погоджуються з тим, що квитанція до прибуткового касового ордеру є формою укладення договору на суму, зазначену в ній і позивачка має право в любий час вимагати від відповідача повернення суми позики, а відповідач зобов'язаний повернути суму позики в строк, зазначений заимодавцем шляхом отримання грошових коштів із каси підприємства або з його розрахункового рахунку.

Із квитанцій до прибуткових касових ордерів відповідача, копії яких залучені до матеріалів справи (а.с. 19-39), і їх реєстру (а.с. 85-87) вбачається, що дані квитанції оформлені відповідно до умов зазначеного договору позики : вони підписані касиром і головним бухгалтером та скріплені печаткою підприємства. Підставою отримання коштів зазначено : „позика згідно з договором", і за період з 2 березня 1999 року по 29 грудня 2001 року відповідачем від позивачки були отримані кошти в сумі 1452833 грн.

Факт отримання коштів в зазначеної сумі знайшов своє підтвердження в судовому засіданні поясненнями свідків ОСОБА_5 - головного бухгалтера і ОСОБА_9 - касира, на час виконання договору позики.

При таких обставинах, коли сума позики передавалася відповідачу неодноразово, протягом тривалого часу і різними сумами, а відповідач належним чином оформлював отримання цих сум, вважати, що засновник ОСОБА_2 не знала про укладений договір позики, колегія суддів підстав не вбачає.

На виконання вимог ч.1 ст. 212 ЦПК України, суд першої інстанції, надаючи оцінку розписці позивачки від 12 квітня 2006 року, дійшов обґрунтованого висновку про визнання цієї розписки неналежним доказом по справі.

Підтвердженням обгрунтованості доводів суду першої інстанції в частині визнання зазначеної розписки неналежним доказом, колегія суддів вважає також те, що ця розписка суперечить п. 2.4 договору позики, згідно якого повернення грошових коштів позивачці повинно здійснюватися із каси підприємства або з розрахункового рахунку відповідача.

При таких обставинах колегія судців не знаходить підстав для задоволення апеляційної скарги відповідача в частині скасування або зміни рішення суду першої інстанції в частині основних позовних вимог позивачки, а тому в цієї частині апеляційна скарга відповідача підлягає відхиленню.

Надходячи такого висновку колегія суддів не може прийняти до уваги, як безпідставні, доводи відповідача на обґрунтування апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не надав особам, які приймають участь у справі, можливості заявити клопотання і доповнення, внаслідок чого представник відповідача був позбавлений можливості заявити клопотання : про притягнення до участі у справі в якості третьої особи ОСОБА_3, який за договором дарування корпоративних прав від 25 квітня 2006 року є теперішнім засновником товариства; призначення по справі ряду експертиз та допиту свідків, оскільки ці клопотання при розгляді справи суду першої інстанції представником відповідача не заявлялися, про що свідчить протоколи судових засідань і в зауваженнях на протокол судового засідання (а.с. 100-101) представник відповідача про це

не вказувала, як і на те, що не було оголошено про постановления окремої ухвали по даній справі.

Крім того, відповідно до ст. 35 ч.1 ЦПК України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, якщо рішення в справі може вплинути на їх права або обв'язки щодо однієї із сторін, можуть вступити у справу на стороні позивача до ухвалення судом рішення.

Із пояснень представника відповідача ОСОБА_6 в судовому засіданні апеляційного суду вбачається, що теперішній засновник приватного підприємства ОСОБА_3 постійно проживає в м. Маріуполі і здійснює відповідний контроль за діяльністю підприємства, він знав про надходження до підприємства позовної заяви позивачки і про розгляд судом справи за цим позовом, але ніякої заяви, в порядку ст. 36 ЦПК України,  про притягнення його до участі у справі в якості третьої особи суду не надав, що є його особистим правом.

При таких обставинах вважати, що суд безпідставно не притягнув до участі у справі ОСОБА_3 і цим порушив норми процесуального права, колегія суддів підстав не вбачає.

Інші доводи апеляційної скарги також не спростовують правильність прийнятого по справі рішення, оскільки виходять за межі предмету спору і заявлених вимог, тому рішення суду першої інстанції, як таке, що в частині вирішення спору відносно основних позовних вимог позивачки постановлене з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі ст. 308 ЦПК України, підлягає залишенню без зміни, а апеляційна скарга відповідача в цій частині - відхиленню.

Разом з тим, колегія суддів не може погодитися з висновком суду першої інстанції відносно стягнення з відповідача на користь позивачки витрат по сплаті судового збору в сумі 1700 грн., оскільки цей збір не підтверджується належною квитанцією, тому в цій частині рішення суду першої інстанції, а також в частині загальної суми стягнень підлягає зміні.

Згідно зі ст. 211 ч.1 ЦПК України, суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону і встановивши причини та умови, що сприяли вчиненню порушення, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним особам чи органам для вжиття заходів щодо усунення цих причин та умов.

Як вбачається із матеріалів справи, суд першої інстанції дійшов певних висновків щодо порушення закону, відносно яких постановив окрему ухвалу до відома прокурора Жовтневого району м. Маріуполя для вирішення питання про порушення кримінальної справи і проведення розслідування за фактом підробки документів.

Зазначена окрема ухвала відповідає вимогам закону, тому підстав для її скасування колегія суддів не вбачає.

У зв'язку з цим колегія суддів не може прийняти до уваги, як підстави для скасування цієї ухвали, доводи апеляційної скарги відповідача відносно того, що окрема ухвала не була оголошена разом з резолютивною частиною рішення, оскільки ці доводи не найшли свого підтвердження в зазначених зауваженнях на протокол судового засідання і спростовуються поясненнями в судовому засіданні апеляційного суду позивачки та її представника.

Керуючись ст. ст. 303, 307, 308, 313, 314 ЦПК України, колегія суддів -

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу Приватного підприємства "Чара" задовольнити частково.

Рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 21 травня 2007 року в частині стягнення з Приватного підприємства "Чара" на користь ОСОБА_1 суми боргу за договором позики від 2 березня 1999 року в розмірі 1452833 (один мільйон чотириста п*ятдесят дві тисячі вісімсот тридцять три) гривні і витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в сумі 30 гривень залишити без зміни.

Це ж рішення в частині стягнення з Приватного підприємства "Чара" на користь ОСОБА_1 судового збору в сумі 1700 гривень і загальної суми стягнення змінити.

Стягнути з Приватного підприємства "Чара" (р/р 26001188343001 в МФ "ПриватБанк", ОКПО 22038339, МФО 335489; р/р 26008201308922 в банкі ОТР, ОКПО 22038339, МФО 335775) на користь місцевого бюджету Жовтневого району м. Маріуполя (р/р 31418537700052 в ГУ ДКУ у Донецькій області, ОКПО 34686694, МФО 834016) судовий збір у сумі 1700 гривень.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без зміни.

Окрему ухвалу Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 21 травня 2007 року залишити без зміни.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена протягом двох місяців з цього моменту шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду України.