Постанова № 21418415, 22.11.2011, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд

61004 м. Харків вул. Мар'їнська, 18-Б-3

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Харків

22 листопада 2011 р. № 2-а- 10192/11/2070

Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Зоркіної Ю.В при секретарі судового засідання Дрижанові О.С.

у присутності

представника позивача Брильова А.Ю.,

представника відповідача Щербак Т.М,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні суду адміністративну справу за позовом Іноземного підприємства "Еолія"до Харківської об'єднаної Державної податкової інспекції Харківської області, за участі Прокуратури Харківської області про скасування податкових повідомлень-рішень,

встановив

Позивач, іноземне підприємство “Еолія” звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Харківської обєднаної Державної податкової інспекції у Харківській області, в якому просить суд скасувати податкові повідомлення-рішення: № 0000482340 від 23.03.2011 року, № 0000241720/0 від 23.03.2011 року та № 0000432340 від 23.03.2011 року.

У судовому засіданні представник позивача заявлені позовні вимоги підтримав у повному обсязі, пославшись на приписи п.1.32 ст.1, п.5.1, п.5.2, пп.5.3.1, 5.3.9 п.5.3 ст.5 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” від 28 грудня 1994 року № 334/94-ВР із змінами і доповненнями та пп.3.1.1 п.3.1 ст.3, п.7.4, ст.7 “Про податок на додану вартість” від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР зазначив, що понесені ним витрати на оплату послуг комісіонера, здійснені в межах виконання зобов'язань за дійсним договором комісії і безпосередньо пов'язані із його господарською діяльністю, а договори укладені з відповідними контрагентами мали реальний характер, внаслідок чого підприємством правомірно визначено податковий кредит у періоді, що ревізувався. Крім того представник позивача зазначив, що з урахуванням положень Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб»під доходом розуміється сума будь-яких коштів, вартість матеріального та нематеріального майна, інших активів, одержаних платником податків саме у власність або нарахованих на його користь. Таким чином, як додаткові блага мають розглядатися виплати, які мають пільговий характер, містять істотний особистий елемент та надання яких особі, не повязане з виконуваною ним працею, а проводиться на будь-якій іншій підставі, а отже грошові кошти, що здійснені за сплату міжнародного мобільного звязку не можуть бути розцінені як обєкт оподаткування податком з доходів фізичних осіб.

Представники відповідача та прокуратури у судовому засіданні з позовними вимогами не погодилися, просили у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі, посилаючись на те, що від проведених фінансово-господарських операцій в рамках договору комісії підприємство отримало збиток, суму включило до складу валових витрат. На думку відповідача збиткові господарські операції не надають право на нарахування податкового кредиту з ПДВ та включення витрат по таким операціям до складу валових витрат підприємства. Як вважає відповідач, з посиланням на ст. ст. 203, 215, 216, 228 ЦК України, п.1.32 ст.1 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”, в порушення пп.5.2.1 п.5.2, п.5.1 ст.5 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” позивачем завищено валові витрати та відповідно занижено податкове зобовязання з податку на прибуток на загальну суму 7485036,00 грн. Крім того, з тих же підстав, в порушення пп. 7.4.4, п.7.4 ст.7 Закону України “Про податок на додану вартість” позивачем неправомірно включено до складу податкового кредиту суму ПДВ у розмірі 5318311,00 грн. та відповідно завищено залишок відємного значення на суму 1878580,00 грн. Крім того представник відповідача зазначила, що протягом 2009-2010 року працівниками позивача здійснювалися міжнародні розмови та користування послугами роумінгу, тоді як випадків відрядження працівників підприємства за кордон не було, а підприємство не здійснювало зовнішньоекономічної діяльності, внаслідок чого виплати на означені послуги звязку є безоплатно отриманими матеріальними благами працівників, які відповідно підлягають оподаткуванню в порядку визначеному пп.4.2.9 п.2. ст..4, пп.8.1 п.8.1 ст.8, пп.19.2.а п.19.2 ст.19 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб»

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши долучені до матеріалів справи документи, суд встановив наступні обставини.

Позивач, пройшов передбачену чинним законодавством процедуру державної реєстрації, набув правового статусу субєкта господарювання юридичної особи, включений до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб підприємців з ідентифікаційним кодом 34330143, як платник податків, зборів (обовязкових платежів) знаходиться на обліку в Харківській обєднаній державній податковій інспекції. Основними видами діяльності за КВЕД в т.ч. є неспеціалізована оптова торгівля харчовими продуктами, напоями та тютюновими виробами та оптова торгівля іншими непродовольчими товарами споживчого призначення, не віднесеними до інших групувань (а.с.11,15 т.1, а.с.44-50, т.2)

Судом встановлено, що у період з 27.12.2010 по 22.02.2011 року фахівцями відповідача проведено планову виїзну перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2008 року по 30.09.2010 року

За результати перевірки складено акт від 01.03.2011 року № 306/234/34330143 (а.с.25-60, т.1), яким встановлено порушення: п.5.1, пп.5.2.1, п.5.2, пп.5.3.9 п.5.3 ст. 5 Закону України «Про оприбуткування прибутку підприємств», внаслідок чого занижено податок на прибуток у періоді, що ревізувався на загальну суму 7485036,00 грн.; п.4.7 ст.4, пп.7.4.1, пп.7.4.4 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість»внаслідок чого занижено податок на додану вартість у періоді, що ревізувався на загальну суму 5318311 грн. та відповідно завищено залишок відємного значення ПДВ у сумі 1878580,00 грн.; пп.4.2.9 п.2. ст..4, пп.8.1 п.8.1 ст.8, пп.19.2.а п.19.2 ст.19 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб»в частині заниження податку з доходів фізичних осіб у розмірі 12468,87 грн.

Порушення встановлені актом перевірки стали підставою для винесення податкових повідомлень рішень : № 0000482340 від 23.03.2011 року, яким підприємству визначено грошове зобовязання з податку на додану вартість у розмірі 5146126,00 грн. та нараховані штрафні санкції у розмірі 1286531,50 грн.; № 0000241720/0 від 23.03.2011 року, яким позивачеві збільшену суму грошового зобовязання з податку з доходів фізичних осіб на суму 12468,87 грн., та нараховані штрафні санкції у розмірі 3117, 22 грн.; № 0000432340 від 23.03.2011 року, яким позивачеві збільшену суму грошового зобовязання з податку на прибуток підприємств 7299804,00 грн. та нараховані штрафні санкції у розмірі 1824951,00 грн.;

Перевіряючи оскаржувані рішення відповідача на відповідність приписам ч.3 ст.2 КАС України суд зазначає наступне.

Щодо податкового повідомлення-рішення № 0000432340 від 23.03.2011 року, яким позивачеві збільшену суму грошового зобовязання з податку на прибуток підприємств 7299804,00 грн. та нараховані штрафні санкції у розмірі 1824951,00 грн., суд зазначає наступне.

Судовим розглядом встановлено, що між позивачем та ТОВ фірма “Пранк”, № 132/06 від 01.06.2006 року, ПФ «Орнатус»від 01.08.2008 року № 256/06, ПП «ПАП-Сервіс»від 01.01.2008 року № 51/02/08, ПФ «Кібела»від 01.06.2007 № 50/07/07, ПФ «Апія»від 01.06.2007 року № 52/07/07 укладені договори комісії, згідно яких комісіонер за винагороду за дорученням комітента зобовязаний від свого імені та за рахунок комітента укласти угоди по реалізації підакцизного товару з третіми особами за ціною встановленою комітентом та здійснити всі необхідні дії з виконання зобовязання та здійсненню прав комітента перед третіми особами в цих договорах. На виконання умов догорів позивачем передано комісіонерам товар, а комісіонерами відповідно здійснено реалізацію вказаних товарів та надано позивачеві звіти про виконання умов договору. Комісійна винагорода віднесена підприємством до складу валових витрат.

У судовому засіданні представник відповідача просив суд відмовити у задоволенні вказаної позовної вимоги, посилаючись на те, що підставою винесення вказаного рішення стало віднесення до валових витрат сум виплаченої винагороди комісіонеру за договорами комісії по збитковим операціям, які підприємство не мало наміру використовувати у своїй подальшій господарській діяльності.

Судовим розглядом встановлено, що основним видом діяльності позивача згідно довідки статистики за КВЕД є роздрібна торгівля. Суд зазначає, що згідно пункту 5.1. статті 5 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” валові витрати виробництва та обігу (далі - валові витрати) - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Отже, зазначений пункт 5.1 повинен тлумачитись у системному зв'язку з пунктом 1.32 цього Закону, який визначає господарську діяльність як будь-яку діяльність особи, направлену на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі коли безпосередня участь такої особи в організації господарської діяльності є регулярною, постійною та суттєвою.

Пункт 5.2 Закону № 334/94-ВР містить конкретизацію ознак окремих груп витрат, що відносяться до валових витрат, а пункт 5.3 - перелік витрат, які до складу валових не належать незалежно від того, чи пов'язані вони із господарською діяльністю платника податків.

Тобто до складу валових витрат відносяться ті витрати, які здійснені платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності, та не зазначені в переліку пункту 5.3 статті 5 Закону № 334/94-ВР, тоді як об'єктом оподатковування, згідно ст. 3 Закону є саме прибуток, що визначається шляхом зменшення суми валового доходу звітного періоду на суму валових витрат і суму амортизаційних відрахувань.

Відповідно до пп.5.3.1 п.5.3 ст.5 Закону “Про оподаткування прибутку підприємств” до витрат, не пов'язаним з веденням господарської діяльності віднесений вичерпний перелік витрат, а саме витрат на організацію та проведення прийомів, презентацій, свят, розваг та відпочинку, придбання лотерей, участь в азартних іграх, фінансування особистих потреб фізичних осіб. Як вбачається з наведеного переліку, витрати у вигляді розрахунків за послуги посередників при здійсненні продажу товарів у будь якому розмірі, до витрат які не повязані з господарською діяльністю, не віднесені. Пунктом 5.11 ст.5 цього ж Закону заборонені будь-які додаткові обмеження по віднесенню до валових витрат платника податків, ніж ті, що зазначені в Законі.

Як встановлено пп.5.3.9 п.5.3 ст.5 Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств”, не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку. Не належать віднесенню до валових витрат суми збитків платника податків, здійснених у звязку з продажем товарів (робіт, послуг) звязаним з таким платником особам.

Виходячи із аналізу вказаних норм, суд приходить до висновку, що критеріями визнання понесених витрат валовими є саме їх зв'язок з виробництвом, продажем та відповідне документальне підтвердження їх понесення.

Суд також звертає увагу, що Закон України "Про оподаткування прибутку підприємств" не містить жодної норми, яка б вимагала віднесення до складу валових витрат лише витрати з придбання товарів, від продажу яких отримано прибуток. Законодавством не визначено обов'язку платника податку здійснювати лише прибуткову господарську діяльність, оскільки характерною ознакою господарської діяльності є її здійснення на власний ризик суб'єкта господарювання, що передбачає неоднозначність наслідків такої діяльності і не виключає її збитковості. Статтею 57 ГК України передбачено, що статут суб'єкта господарювання обов'язково повинен містити відомості про порядок розподілу збитків. Отже, Господарський кодекс України передбачає, що від ведення господарської діяльності можна отримати не лише прибуток, але і збитки, і від цього господарська діяльність не перестає бути господарською. Положення п. 1.32 ст. 1 Закону № 334/94, ст. ст. 3, 42 Господарського кодексу України, ст. 1 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" встановлюють, що одержання прибутку не є неодмінним результатом і визначальною ознакою господарської діяльності, а є її метою, яка може як бути досягнутою, так і не бути досягнутою, при цьому суд зауважує, що жодним нормативно-правовим актом не встановлено, що низькорентабельна господарська діяльність, не є господарською.

В акті перевірки (а.с.33 т.1) та судовому засіданні представником відповідача зроблено посилання на те, що позивач та підприємства комісіонери належать до однієї торгової групи «Таргет», проте жодних доказів в силу ст..72 КАС України в судове засідання на підтвердження означеної обставини субєктом владних повноважень не надано.

Враховуючи викладене вище суд приходить до висновку, що перевіркою не встановлено того, що комісіонер по відношенню до позивача є повязаною чи афільованою особою, а нарахування та виплата комісійної винагороди здійснена на підставі Актів виконаних робіт та Звітів комісіонера, передбачених умовами договору комісії, тобто ці витрати належним чином підтверджені первинними документами, що не заперечується відповідачем.

Таким чином, суд встановив, що позивач у межах своєї господарської діяльності, з метою одержання доходів, здійснював продаж товарів через комісіонера, при цьому понісши витрати на оплату послуг комісіонера. Ці витрати правомірно віднесені позивачем до складу валових витрат підприємства, оскільки підтверджені первинними бухгалтерськими документами і до переліку витрат, які не повязані з веденням господарської діяльності, не входять.

Судовим розглядом встановлено, що між позивачем та ТОВ «Рибний клуб», ТО ТД «Віланд-Харків», ТОВ «Карпос», ТОВ «ВентТехСервіс»укладено договори поставки від 01.01.2008 року (а.с.66-73, т.1), від 11.06.2007 року № 17/06/07 (а.с.82-88, т.1), від 01.07.2007 року № 63/07/07 (а.с.89-93, т.2), від 24.07.2007 року №02/07/07 (а.с.149-154, т.2) відповідно.

У судовому засіданні представник відповідача просив суд відмовити у задоволені позовних вимог посилаючись на те, що за результатами перевірки: 1. ТОВ «Карпос»(акти ДПІ у Московському районі м.Харкова від 23.09.2010 №8831/23/34629821 та від 20.08.2010 № 8198/23/34629821) встановлено відсутність обєктів по операціях з придбання та продажу товарів (послуг), які підпадають під визначення ст..3, 4, 7 Закону України «Про оприбуткування прибутку підприємств»; 2. ТОВ «ВентехСервіс»(акт ДПІ у Фрунзенському районі м.Харкова від 21.01.2011 року № 72/23-212/31060630) встановлено, що при укладенні правочинів з покупцями означене підприємство ставило на меті надання податкової вигоди для третіх осіб з метою штучного формування для них валових витрат та податкового кредиту по операціях, які реально не здійснювалися, а були оформленні лише документально; 3.ТОВ «Рибний клуб»знято з обліку в ДПІ Ленінського району м.Харкова з 25.10.2010 року, податкова звітність з податку на прибуток за 2008-2009 роки подана до податкового органу без визначення показників, свідоцтво платника податку на додану вартість анульовано 07.02.2011 року; 4.ТОВ ТБ «Віланд-Харків» знято з обліку в ДПІ Фрунзенського району м.Харкова з 15.12.2008 року, податкова звітність з податку на прибуток за 2008 рік подана до податкового органу без визначення показників, свідоцтво платника податку на додану вартість анульовано 15.12.2008 року (а.с.235-247, а.с.1-33,т.2) Крім того відповідачем зазначена відсутність у ІП «Еолія»первинних документів, якими підтверджується переміщення товару по господарським угодам із зазначеними підприємствами (транспортних накладних, супроводжувальних документів та приймально-здавальних актів). Виходячи з викладеного вище укладені з ІП «Еолія»угоди мають протиправний характер, взаємовідносини проводяться з метою ухилення від оподаткування та є нікчемними, а понесені за ними витрати відповідно не можуть бути віднесені до складу валових витрат.

З цього приводу суд звертає увагу на те, що з урахуванням положень пп. 4.1.4 п. 4.1 ст. 4 ПК України, яка визначає презумпцію правомірності рішень платника податку, самостійно визначені платником податку валові витрати і податковий кредит вважаються сформованими правомірно, доти контролюючим органом в установленому порядку не буде доведено факту невідповідності задекларованих наслідків господарської операції платника податків у податковому обліку фактичним обставинам.

Податкові органи не позбавлені права звернутися до адміністративного суду з вимогою про визнання недійсним правочину, укладеного між останнім у ланцюгу постачань платником податку та його контрагентом, з метою, завідомо суперечною інтересам держави та суспільства та стягнення в дохід держави коштів, одержаних сторонами оспорюваного правочину за такими угодами, як це установлено частиною третьою статті 228 ЦК України. Право на звернення податкових органів із відповідними позовами встановлено п. 11 ст. 10 Закону України від 4 грудня 1990 року № 509-ХІІ “Про державну податкову службу в Україні”. У судове засідання доказів такого звернення представником відповідача не надано.

Суд також звертає увагу на те, що згідно ч. 1 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, недійсним згідно приписів аб. 1 ч. 2 ст. 215 ЦК України визначається правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Відповідно до абзацу 1 ч. 1 ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що повязані з його недійсністю. Згідно із ч. 1 ст. 228 ЦК України, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Відповідно до ч. 2 ст. 228 ЦК України, правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Суд зазначає, що підставою недійсності правочину, згідно із ч. 1 ст. 215 ЦК України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, пятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України, згідно із якою зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно п. 44.1Податкового кодексу України для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. При цьому відповідно до Податкового кодексу України товарно-транспортна накладна не є обов'язковим первинним документом, на підставі якого визначається об'єкт оподаткування та/або податкові зобов'язання.

Наявність ТТН є обов'язковим тільки при автомобільних перевезеннях, однак їх обов'язковість обумовлена не положеннями ПКУ, а нормами ст. 48 Закону України "Про автомобільний транспорт". При цьому ТТН включена в перелік документів, необхідних для здійснення перевезень вантажів автомобільним транспортом у внутрішньому сполученні на договірній основі, а відповідно до п.2“ Переліку документів, необхідних для здійснення перевезення вантажу автомобільним транспортом у внутрішньому сполучені”, затвердженого постановою КМУ №207 від 25.02.2009р., в разі, коли водій юридичної особи здійснює вантажні перевезення для власних потреб підприємства, необхідність наявності ТТН не передбачена, а обов'язкова наявність накладної або іншого документу, який підтверджує право власності на вантаж.

Щодо посилань представників відповідача в акті перевірки та поясненнях в судовому засіданні на відсутність товарно-транспортних накладних на підтвердження факту переміщення товарів від контрагентів до ІП «Еолія»та пункт 11.1, 11.7 п.11 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, затвердженими наказом Міністерства транспорту України від 14 жовтня 1997 року № 363 відповідно до якого, товарно-транспортна накладна є основним документом на перевезення вантажів та єдиним для всіх учасників транспортного процесу юридичним документом, призначеним для списання товарно-матеріальних цінностей, обліку їх на шляху переміщення, оприбуткування, складського, оперативного та бухгалтерського обліку, суд зауважує, що зазначені Правила визначають права, обов'язки і відповідальність власників автомобільного транспорту - Перевізників та вантажовідправників і вантажоодержувачів Замовників, тому вказані Правила не підлягають застосуванню до спірних податкових правовідносин.

Суд також вважає за необхідне зазначити, що за умови наявності даних щодо фактичного руху активів, зміни у власних зобовязаннях платника податків у звязку з його господарською діяльністю мали місце відсутність товарно-транспортних накладних не є безумовною підставою для висновків про відсутність господарської операції.

Факт здійснення господарської операції підтверджується первинними бухгалтерськими документами, які повинні містити відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення. Господарська операція - дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства та мають бути оформлені відповідно до вимог визначених ч. 1 та ч. 2 ст. 9 Закону України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні”. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку.

Враховуючи викладене вище, відповідно до приписів ч.ч. 4-5 ст. 11 КАС України суд з власної ініціативи витребував у позивача первинні бухгалтерські документи на підтвердження обставин отримання ТМЦ за договорами із зазначеними контрагентами, сплати їх вартості та подальшого використання у господарській діяльності.

Так із досліджених в судовому засіданні копій первинних документів, судом встановлено, що на виконання договорів ТОВ «Рибний клуб», ТОТД «Віланд-Харків», ТОВ «Карпос», ТОВ «ВентТехСервіс»позивачеві видані податкові накладні (а.с. 153-176, 213-232 т.1, а.с.144-164 т.2). Дослідивши вказані податкові накладні суд встановив, що вони відповідають вимогам п.п. 7.2.1, п. 7.2. ст. 7 Закону України “Про податок на додану вартість” у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин та Порядку заповнення податкової накладної, затвердженому наказом ДПА України від 30 травня 1997 року №165 та зареєстрованому в Міністерстві юстиції України 23 червня 1997 року за № 233/2037, тобто у суду відсутні підстави вважати зазначені податкові документи недійсними.

Суд також звертає увагу на те, що відповідачем по справі не заперечується факт здійснення оплати за вказаними договорами та подальша реалізація придбаних товарів у господарській діяльності позивача шляхом укладання договорів комісії з ТОВ фірма “Пранк”, № 132/06 від 01.06.2006 року, ПФ «Орнатус»від 01.08.2008 року № 256/06, ПП «ПАП-Сервіс»від 01.01.2008 року № 51/02/08, ПФ «Кібела»від 01.06.2007 № 50/07/07, ПФ «Апія»від 01.06.2007 року № 52/07/07, ТОВ «Карпос»№ 31/05/09 від 01.04.2009 року. Крім того вказані обставини підтверджуються копіями первинних документів, які вибірково долучені судом до матеріалів справи: реєстри платіжних доручень (а.с.177, 233, т.1), факт отримання позивачем товарів, послуг за вказаними договорами та їх подальше використання позивачем у його господарській діяльності підтверджується копіями актів приймання - здачі виконаних робіт, затвердженими керівниками підприємств-контрагентів, приходними накладними (а.с.126-148, 178-204, т.1, а.с.94-143 т.2).

Враховуючи викладене вище, суд приходить до висновку, що угоди, укладені між позивачем та означеними вище контрагентами мали реальний характер, а висновки податкової інспекції про нікчемність договорів є помилковими.

На підставі викладено вище, враховуючи положення ст.ст. 11, 71 КАС України суд вважає позовні вимоги позивача в частині скасування податкового повідомлення рішення № 0000432340 від 23.03.2011 року обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Щодо податкового повідомлення-рішення № 0000482340 від 23.03.2011 року, яким підприємству визначено грошове зобовязання з податку на додану вартість у розмірі 5146126,00 грн. та нараховані штрафні санкції у розмірі 1286531,50 грн.,суд зазначає наступне.

Згідно з пунктом 5.1 статті 5 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" валові витрати виробництва та обігу (далі - валові витрати) - це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

За змістом підпункту 5.2.1 пункту 5.2 цієї ж статті Закону до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.7 цієї статті.

В силу вимог підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України "Про податок на додану вартість" (у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Згідно з підпунктом 7.4.4 пункту 7.4 цієї ж статті Закону якщо платник податку придбаває (виготовляє) матеріальні та нематеріальні активи (послуги), які не призначаються для їх використання в господарській діяльності такого платника, то сума податку, сплаченого у зв'язку з таким придбанням (виготовленням), не включається до складу податкового кредиту.

Отже, з огляду на зазначені приписи підставою для зменшення платником об'єкта оподаткування (податкових зобов'язань) з податку на прибуток на суму вартості придбаних товарів, а з податку на додану вартість - на суму цього податку, нараховану на вартість придбаних товарів, є факт реального придбання товарів та безпосередній зв'язок витрат на оплату цих товарів з господарською діяльністю платника податків, що передбачає використання у власній господарській діяльності придбаних товарів або ж призначення останніх для такого використання.

Оскільки судовим розглядом встановлена правомірність віднесення до валових витрат комісійної винагороди та витрат за договорами з ТОВ «Рибний клуб», ТО ТД «Віланд-Харків», ТОВ «Карпос», ТОВ «ВентТехСервіс», суд приходить до висновку, що суми ПДВ, сплачені за договорами комісії, які підтверджені належним чином оформленими податковими накладними, що відповідають вимогам п. 7.2 ст. 7 Закону України “Про податок на додану вартість” підприємством правомірно віднесене до складу податкового кредиту.

На підставі викладено вище, враховуючи положення ст.ст. 11, 71 КАС України суд вважає позовні вимоги позивача в частині скасування податкового повідомлення рішення № 0000482340 від 23.03.2011 року обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Щодо податкового повідомлення-рішення № 0000241720/0 від 23.03.2011 року, яким позивачеві збільшену суму грошового зобовязання з податку з доходів фізичних осіб на суму 12468,87 грн., та нараховані штрафні санкції у розмірі 3117, 22 грн., суд зазначає наступне.

Відповідно до пп. 4.2.9 п. 4.2 ст. 4 Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб" до складу загального місячного оподатковуваного доходу включається дохід, отриманий платником податку від його працедавця як додаткове благо. За визначенням, наведеним у п. 1.1 ст. 1 названого Закону, додаткові блага - це кошти, матеріальні чи нематеріальні цінності, послуги, інші види доходу, що виплачуються (надаються) платнику податку його працедавцем (самозайнятою особою), якщо такий дохід не є заробітною платою чи виплатою, відшкодуванням чи компенсацією за цивільно-правовими угодами, укладеними з таким платником податку (далі - інші виплати і винагороди). Таким чином, як додаткові блага мають розглядатися виплати, які мають пільговий характер, містять істотний особистий елемент та надання яких особі не пов'язане з виконуваною ним працею, а проводиться на будь-якій іншій підставі.

Пунктом 5,6 Порядку оформлення результатів документальних перевірок з питань дотримання податкового, валютного та іншого законодавства, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 22.12.2010 № 984 (зареєстрований у Міністерстві юстиції України 12 січня 2011 р. за № 34/18772) визначено, що факти виявлених порушень податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби, викладаються в акті документальної перевірки чітко, об'єктивно та в повній мірі, із посиланням на первинні або інші документи, які зафіксовані в бухгалтерському та податковому обліку, що підтверджують наявність зазначених фактів.

Із дослідженого в судовому засіданні акту вбачається, що при проведенні перевірки фахівцями відповідача встановлено, що протягом березня-грудня 2009 року та лютого вересня 2010 року робітники підприємства здійснювали міжнародні розмови та користувалися послугами роумінгу. Випадків відрядження працівників ІП «Еолія»закордон не було. Таким чином перевіряючими зроблено висновок, що вказані розмови працівники здійснювали для власних потреб, а тому сума у розмірі 83125,81 грн. (сплата за послуги мобільного міжнародного звязку) має бути включена до сукупного оподатковуваного доходу працівників підприємства (а.с.57-58, т.1), проте ніяких доказів здійснення працівниками підприємства міжнародних розмов для вирішення питань, не пов'язаних з веденням підприємством господарської діяльності, акт у собі не містить, як не надано таких доказів відповідачем в силу ст..72 КАС України в судове засідання.

Відповідно до ст. 11, 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У відповідності до ч. 2 ст. 71 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Враховуючи викладене вище, суд приходить до висновку, що відповідачем по справі не доведено правомірності прийняття оскаржуваних податкових повідомлень-рішень та вважає адміністративний позов таким, що підлягає задоволенню у повному обсязі.

Судові витрати підлягають розподілу в порядку, визначеному ст.94 КАС України

Керуючись ст..ст.160-163,186 КАС України суд

постановив

Адміністративний позов Іноземного підприємства "Еолія"до Харківської об'єднаної Державної податкової інспекції Харківської області, за участі Прокуратури Харківської області про скасування податкових повідомлень-рішень задовольнити у повному обсязі

Скасувати податкові повідомлення рішення Харківської ОДПІ від 23.03.2011 року № 0000432340, № 0000241720/0, № 0000482340

Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження

У повному обсязі постанова буде виготовлена та підписана 25.11.2011 року

Суддя Зоркіна Ю.В.