Постанова № 21077428, 24.01.2012, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

79018, м. Львів, вул. Чоловського, 2

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 січня 2012 р. № 2а-13232/11/1370

Львівський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого-суддіМричко Н.І.

за участю секретаря судових засіданьЯкимець О.І.

представника позивача Подольчак С.Р.

представника відповідача Ортинської Н.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Будівельна компанія «Білдерпоінт»до Державної податкової інспекції у Сихівському районі м. Львова про скасування податкового повідомлення рішення № 0001672321 від 30.06.2011 року,-

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Будівельна компанія «Білдерпоінт»(далі ТзОВ «Будівельна компанія «Білдерпоінт») звернулося до Львівського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Сихівському районі м. Львова (далі ДПІ у Сихівському районі м. Львова), в якому просить скасувати податкового повідомлення-рішення №0001672321 від 30.06.2011 року.

В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що на підставі Акта № 1181/23-209/35943421 від 10.06.2011 року про результати виїзної позапланової перевірки позивача ДПІ у Сихівському районі м. Львова прийнято податкове повідомлення-рішення № 0001672321 форми «В4», яким позивачу зменшено розмір від'ємного значення суми грошового зобовязання за платежем податок на додану вартість у розмірі 64 951, 84 грн. (в тому числі 51 961,47 грн. основного платежу, 12 990,37 грн. штрафних (фінансових) санкцій). На думку позивача, вказане податкове повідомлення-рішення є протиправним і підлягає скасуванню, оскільки прийняте відповідачем на підставі висновків, які ґрунтуються не на первинних облікових звітних документах, а виключно на підставі неперевірених даних автоматизованої системи та припущеннях.

Позивач заперечує порушення ним п.п.7.4.1, п.п.7.4.4 та п.п.7.4.5 п. 7.4. ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», оскільки вказує на безумовне виконання вимог п.п.7.4.1 та п.п.7.4.5 п.7.4. ст. 7 Закону, обґрунтовано, підставно та у відповідності до вимог Закону України «Про податок на додану вартість»сформував податковий кредит.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримала, надала суду додаткові пояснення та письмові докази, просила суд позов задовольнити з підстав, зазначених в позовній заяві та додаткових поясненнях.

Представник відповідача в судовому засіданні позовні вимоги не визнала, просила суд відмовити повністю у задоволенні позовних вимог. Пояснила, що згідно з Актом перевірки ДПІ у Ленінському районі м.Запоріжжя від 11.02.2011 року № 285/152/37129404 «про результати документальної невиїзної (камеральної) перевірки ПП «Міоком»з питань дотримання вимог податкового та іншого законодавства з податку на додану вартість за жовтень 2010 року»встановлено порушення ПП «Міоком»ч.5 ст.203, ч.1, 2 ст.215, ст.216 ЦК України в частині недодержання вимог зазначених статей в момент вчинення правочинів, які не спрямовані на реальне настання наслідків, що обумовлені ними по правочинах, здійснених ПП «Міоком»при придбанні та продажу товарів (послуг), що відображено в декларації з податку на додану вартість за жовтень 2010 року. Послуги по вказаних правочинах не були передані в порушення ст.662, 655 та 656 ЦК України. Декларація з податку на прибуток у 2010 році не надавалась. Реєстр 1-ДФ ПП «Міоком»до ДПІ у Ленінському районі м.Запоріжжя подавався, наявність працюючих 1 чоловік. Вказує на те, що ТзОВ «Будівельна компанія «Білдерпоінт» провело документальне оформлення господарських операцій, які фактично не здійснювались в межах господарської діяльності підприємства.

Заслухавши пояснення представника позивача, представника відповідача, безпосередньо, всебічно, повно та об'єктивно дослідивши наявні у справі докази, давши їм оцінку, суд встанови наступні обставини:

10.06.2011 року відповідачем складено Акт № 1181/23-209/35943421 про результати виїзної позапланової перевірки позивача з питань правильності обчислення і своєчасності сплати податку на додану вартість за жовтень 2010 року при проведенні фінансово-господарських взаєморозрахунків з ПП «Міоком». Перевіркою встановлено порушення п.п.7.4.1, п.п.7.4.4 та п.п.7.4.5 п. 7.4. ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», в результаті чого зменшено розмір від'ємного значення суми податку на додану вартість в сумі 51 961, 47 грн.

30.06.2011 року ДПІ у Сихівському районі м. Львова прийнято податкове повідомлення-рішення № 0001672321 форми «В4», яким позивачу зменшено розмір від'ємного значення суми грошового зобовязання за платежем податок на додану вартість у розмірі 64 951, 84 грн. (в тому числі 51 961,47 грн. основного платежу, 12 990,37 грн. штрафних (фінансових) санкцій).

Спірні правовідносини регулюються Конституцією України, Податковим кодексом України, Законом України «Про податок на додану вартість»із змінами і доповненнями (редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), Законом України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», КАС України.

Згідно ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, добросовісно.

Згідно п. 1.3. ст. 1 Закону України «Про податок на додану вартість», платник податку особа, яка згідно з цим Законом зобов'язана здійснювати утримання та внесення до бюджету податку, що сплачується покупцем, або особа, яка імпортує товари на митну територію України.

Згідно п. 1.7. ст. 1 цього ж Закону, податковий кредит сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду, визначена згідно з цим Законом.

Згідно п.п. 7.2.3. п. 7.2. ст. 7 цього ж Закону, податкова накладна складається у момент виникнення податкових зобов'язань продавця у двох примірниках. Оригінал податкової накладної надаються покупцю, копія залишається у продавця товарів (робіт, послуг).

Податкова накладна є звітним податковим документом і одночасно розрахунковим документом.

Податкова накладна виписується на кожну повну або часткову поставку товарів (робіт, послуг).

Згідно п.п. 7.2.6. п. 7.2. ст. 7 цього ж Закону, податкова накладна видається платником податку, який поставляє товари (послуги), на вимогу їх отримувача, та є підставою для нарахування податкового кредиту.

Підпунктом 7.2.8 пункту 7.2 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» передбачено, що платники податку зобов'язані вести окремий облік операцій з поставки та придбання товарів (послуг), які підлягають оподаткуванню цим податком, а також які не є об'єктами оподаткування згідно із статтею 3 та звільнених від оподаткування згідно із статтею 5 цього Закону.

Зведені результати такого обліку відображаються у податкових деклараціях, форма і порядок заповнення яких визначаються відповідно до закону. Платник податку веде реєстр отриманих та виданих податкових накладних у документальному або електронному вигляді за його вибором, у якому зазначаються порядковий номер податкової накладної, дата її виписки (отримання), загальна сума та сума нарахованого податку, а також реєстраційний номер платника податку продавця, який надав податкову накладну такому платнику податку.

Згідно п.п. 7.4.1. п. 7.4. ст. 7 цього ж Закону, податковий кредит звітного періоду визначається, виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше, ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою цим же Законом, протягом такого звітного періоду у зв'язку з:

придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку;

придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари (послуги) та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Згідно п.п. 7.4.4. п. 7.4. ст. 7 цього ж Закону, якщо платник податку придбаває (виготовляє) матеріальні та нематеріальні активи (послуги), які не призначаються для їх використання в господарській діяльності такого платника, то сума податку, сплаченого у зв'язку з таким придбанням (виготовленням), не включається до складу податкового кредиту.

Згідно п.п. 7.4.5. п. 7.4. ст. 7 цього ж Закону, не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями.

Згідно п.п. 7.5.1. п. 7.5. ст. 7 цього ж Закону, датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається дата здійснення першої з подій:

або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків;

або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

Судом враховується обґрунтування позовних вимог позивачем.

Як вбачається із матеріалів справи та досліджених в судовому засіданні податкової декларації із податку на додану вартість і розшифровкою податкових зобовязань та податкового кредиту в розрізі контрагентів (Додаток 5 до декларації із ПДВ) за жовтень 2010 року, платник податку вів окремий облік із придбання товарів, вів реєстр отриманих та виданих податкових накладних та відобразив зведені дані щодо придбання послуг підряду у ПП «Міоком» (№ 5 Розділу ІІ «Податковий кредит»Розшифровки податкових зобовязань та податкового кредиту в розрізі контрагентів за жовтень 2010 року).

Не заслуговують на увагу доводи відповідача щодо наявності у ТзОВ «БК «Білдерпоінт»порушень п.п.7.4.1 та п.п.7.4.5 п. 7.4. ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», оскільки позивачем на підтвердження здійснення господарських операцій та правомірності включення до складу податкового кредиту з податку на додану вартість подано суду первинні документи, які прямо вимагаються Законом України «Про податок на додану вартість»(податкові накладні від 29.10.2010 року №№ 682, 683, 684, 685, 686, 687, 688, 689, 693, 694, 695, 696, 697, 698, 699).

Разом із цим, позивачем надано суду договори підряду із ПП «Міоком», акти приймання здачі виконаних робіт, платіжне доручення №496 від 05.11.2010р. та платіжне доручення №509 від 10.11.2010р, з яких вбачається, що позивачем понесено витрати на придбання товарів (робіт, послуг) у звітному періоді.

Щодо змісту та форми первинних документів, якими супроводжувались господарські операції між ТзОВ «Будівельна компанія «Білдерпоінт»і ПП «Міоком»спору немає. Спір виник щодо правомірності рішення податкового органу з огляду на фіктивність (безтоварність, нереальність) господарських операцій та дійсність укладених між ними договорів.

Відповідно до ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

У ст. 203 ЦК України наведено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину:

1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Законом закріплено презумпцію правомірності правочину: правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК). З наведеного випливає, що правочин (договір) є правомірним, а отже й дійсним. Неправомірність (недійсність) правочину повинна бути прямо передбачена законом або встановлена рішенням суду, що набрало законної сили.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. У цій же статті розмежовується два види недійсних правочинів: нікчемні та оспорювані. Нікчемним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом. У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Оспорюваним є правочин, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. Такий правочин може бути визнаний недійсним судом.

У Постанові Пленуму від 06.11.2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»Верховний Суд України розтлумачив, що нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду (п. 4 Постанови). Виконання чи невиконання сторонами зобов'язань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним. У разі якщо правочин ще не виконаний, він є таким, що не створює жодних юридичних наслідків (ч. 1 ст. 216 ЦК України ) (п. 7 Постанови).

Перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений ст. 228 ЦК України:

1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина;

2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (ст. 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за ст. 228 ЦК України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо (п. 18 Постанови Пленуму від 06.11.2009 р. № 9).

Висновки податкового органу про нікчемність правочинів між ТзОВ «БК «Білдерпоінт»і ПП «Міоко컴рунтуються на тому, що під час їх вчинення не було дотримано ч. 5 ст. 203 ЦК України і ці правочини не спрямовані на реальне настання наслідків, що обумовлені ними.

Такий висновок є помилковим. Відповідно до ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Саме таку кваліфікацію правочинів було надано податковим органом в акті перевірки від 10.06.2011р.

У п. 24 Постанови Пленуму від 06.11.2009 р. № 9 Верховний Суд України відзначив, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Під час перевірки податковий орган не встановив обставин, які б свідчили про умисел ТзОВ «БК «Білдерпоінт»на укладення договорів з ПП «Міоком»без наміру створити наслідки, які передбачені цими договорами. Не надано цих доказів і під час судового розгляду справи. Навпаки, документально доведено виконання зобовязань щодо виконання робіт. Це підтверджується не лише документами, але й фактичним виконанням будівельних робіт, що були предметом договорів, реальними діями ТзОВ «БК «Білдерпоінт»щодо оплати отриманих послуг (платіжне доручення №496 від 05.11.2010р. та платіжне доручення №509 від 10.11.2010р). Зазначені обставини були встановлені податковим органом під час перевірки і залишились не спростованими. Відтак, протиправного умислу сторін, зокрема ТзОВ «БК «Білдерпоінт», на укладення фіктивного правочину не встановлено, що виключає його кваліфікацію як недійсного. З огляду на відсутність доказів умислу сторін, вищезгадані правочини не можуть вважатися нікчемними як такі, що порушують публічний порядок за ст. 228 ЦК України.

Суд звертає увагу також і на те, що відповідно до ч. 2 ст. 234 ЦК України фіктивний правочин визнається судом недійсним. Отже, цей вид недійсних правочинів належить до оспорюваних правочинів. З огляду на цю норму, жоден інший орган, окрім суду, не може робити висновок про недійсність фіктивного правочину.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Окремо Суд бере до уваги, що викладені в акті перевірки судження субєкта владних повноважень про порушення позивачем вимог ст.ст. 203, 215, 216, 228 ЦК України зроблені з перевищенням компетенції органів державної податкової служби України та не підтверджуються дослідженими судом доказами.

Проаналізувавши положення Податкового кодексу України та Закону України “Про державну податкову службу в Україні” від 04.12.1990 р. (з наступними змінами і доповненнями), Суд доходить висновку, що податкові органи не наділені законодавцем компетенцією на встановлення фактів порушення платниками податків норм актів цивільного або господарського законодавства та не мають повноважень визнавати правочини нікчемними або такими, що не відповідають закону.

Так, відповідно до п. 11 ст. 10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» державні податкові інспекції в районах, містах без районного поділу, районах у містах, міжрайонні та об'єднані спеціалізовані державні податкові інспекції виконують, зокрема, такі функції: подають до судів позови до підприємств, установ, організацій та громадян про визнання угод недійсними і стягнення в доход держави коштів, одержаних ними за такими угодами, а в інших випадках - коштів, одержаних без установлених законом підстав, а також про стягнення заборгованості перед бюджетом і державними цільовими фондами за рахунок їх майна; звертаються до суду в інших випадках, передбачених законом.

Відтак, встановивши правочин, який має ознаки фіктивного, податковий орган, діючи в межах своїх повноважень, повинен звернутися до суду з позовом про визнання цього правочину недійсним. До набрання рішенням суду законної сили правочин вважається дійсним, оскільки саме це є змістом презумпції, яка наведена у ст. 204 ЦК України. До цього часу податковий орган не може застосовувати наслідки недійсності правочину, зокрема й корегувати податкові зобовязання, навіть якщо б у нього і були відповідні переконання. Здійснення таких дій не відповідає повноваженням податкового органу та способу їх реалізації, свідчить про перевищення компетенції та безпідставне втручання в приватні правовідносини, порушує принцип офіційності.

У п. 6 розділу І Порядку оформлення результатів документальних перевірок з питань дотримання податкового, валютного та іншого законодавства затверджено наказом Державної податкової адміністрації України від 22.12.2010 р. № 984 передбачено, що у висновку акта документальної перевірки зазначається опис виявлених перевіркою порушень податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби, з посиланням на підпункти, пункти, статті законодавчих актів або загальний висновок щодо відсутності таких порушень. Всупереч наведеній нормі, відповідач досліджував дійсність правочинів, тобто фактично контролював дотримання платником податків цивільного законодавства, на що податковий орган не уповноважений.

Відповідно до п. 6 розділу ІІ цього Порядку факти виявлених порушень податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби, викладаються в акті документальної перевірки чітко, об'єктивно та в повній мірі, із посиланням на первинні або інші документи, які зафіксовані в бухгалтерському та податковому обліку, що підтверджують наявність зазначених фактів.

Суд відзначає, що в силу п.83.1 ст.83 Податкового кодексу України для посадових осіб органів державної податкової служби під час проведення перевірок підставами для висновків є: 83.1.1. документи, визначені цим Кодексом; 83.1.2. податкова інформація; 83.1.3. експертні висновки; 83.1.4. судові рішення; 83.1.5. виключено; 83.1.6. інші матеріали, отримані в порядку та у спосіб, передбачені цим Кодексом або іншими законами, контроль за дотриманням яких покладений на органи державної податкової служби.

З огляду на приписи наведених вище норм права, Суд доходить висновку, що до набуття законної сили рішенням суду про визнання недійсним правочину, за яким платником податків було сформовано податковий кредит та податкове зобовязання з податку на додану вартість, податковий орган не має правових підстав для відображення в акті перевірки судження про вчинення таким платником порушення податкового законодавства щодо правильності та повноти справляння податків за цим правочином.

Підстави нікчемності правочину встановлюються законом, а не актами податкових перевірок. Вказані в актах перевірки недоліки, допущені субєктом господарювання при укладенні та виконанні договорів, не є підставою для визнання правочинів нікчемними, оскільки законодавство не встановлює таких підстав нікчемності правочину. Аналогічне тлумачення повноважень органів державної податкової служби наведене в листі Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 16.09.2011р.

Під час складення акту перевірки від 10.06.2011р. ці вимоги податковим органом не виконані. Фактично, в основу перевірки покладено акт перевірки ДПІ у Ленінському районі м.Запоріжжя від 11.02.2011 року № 285/152/37129404 “Про результати документальної невизної (камеральної) перевірки ПП «Міоком»з питань дотримання вимог податкового та іншого законодавства з податку на додану вартість за жовтень 2010 року”. Первинні документи, надані позивачем, невмотивовано не взяті до уваги і не вплинули на висновки податкового органу. Зазначене свідчить про необґрунтованість оскаржуваних дій та їх упередженість.

Суд враховує також і те, що відповідно до ч. 4 ст. 70 КАС України обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору. Оскільки визнання фіктивного правочину недійсним відбувається за рішенням суду, єдиним допустимим засобом доказування факту фіктивності правочину є рішення суду. Інші докази, зокрема й акти перевірки податкового органу, цю обставини підтвердити не можуть в силу прямого припису закону, а отже й не можуть братися до уваги судом під час вирішення справи.

Як наслідок безпідставності висновків про нікчемність правочинів, не відповідають закону і висновки податкового органу про завищення податкового кредиту та заниження податкового зобовязання з податку на додану вартість за жовтень 2010 року. Відсутність основного зобовязання свідчить про незаконність рішення і в частині застосування штрафної санкції.

В розумінні ст. 3 КАС України рішення суб'єктів владних повноважень повинні прийматися (вчинятися) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), безсторонньо (неупереджено), добросовісно, розсудливо, з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації, пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення, своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ч.2 ст.71 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності субєкта владних повноважень обовязок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Таким чином, особливістю адміністративного судочинства є те, що тягар доказування в спорі покладається на відповідача орган публічної влади, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії. Проте доказів правомірності, законності та обґрунтованості відповідачем оскаржуваного рішення суду не надано.

Додатково суд звертає увагу на те, що в акті перевірки позивача та під час розгляду справи відповідач не навів жодних обставин та доказів, які б свідчили про невідповідність господарських операцій цілям та завданням статутної діяльності позивача, незвичності цієї операції для учасників операції, збитковості спірної операції, або інших обставин, які б в окремо або сукупності могли свідчити про фіктивність вчинених операцій, а також про те, що вчинення зазначених операцій не було обумовлено розумними економічними причинами (цілями ділового характеру), а дії позивача та його контрагента були спрямовані на отримання необґрунтованої податкової вигоди.

Судом не враховуються пояснення відповідача щодо безпідставності включення позивачем до податкового кредиту суми податку на додану вартість за жовтень 2010 року, оскільки виникнення права позивача на податковий кредит є наслідком фактичного проведення господарської операції, яка є обєктом оподаткування податком на додану вартість, за наявності первинних документів бухгалтерського обліку в підтвердження такого проведення.

Якщо контрагент позивача (ПП «Міоком») не виконав свого зобовязання по сплаті податку до бюджету, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо контрагентів позивача. Зазначена обставина не є підставою для позбавлення позивача, як добросовісного платника податку права на віднесення сплачених (нарахованих) ним відповідних сум податку на додану вартість до податкового кредиту. Позивач виконав усі передбачені законом обовязки щодо цього та має всі документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту.

Вказана позиція по суті узгоджується з позицією Верховного Суду України викладеною у постанові від 13.01.2009 року та позицією Вищого адміністративного суду України, викладеною у постановах від 21.01.2010 року, від 21.07.2010 року.

Відтак, обставини щодо правомірності включення позивачем до складу податкового кредиту за жовтень 2010 року на підставі вищевказаних податкових накладних відповідачем належними та допустимими доказами спростовані не були.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Докази подані позивачем переконують у підставності позовних вимог.

Згідно ст. 49, 70 КАС України, сторони зобовязані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, а відтак зобовязані обґрунтовувати належність та допустимість доказів для підтвердження своїх вимог або заперечень, що відповідачем зроблено не було.

Таким чином, податкове повідомлення-рішення ДПІ у Сихівському районі м. Львова №0001672321 від 30.06.2011 року підлягає скасуванню, оскільки судом встановлено відсутність порушення позивачем п.п.7.4.1, п.п.7.4.4 та п.п.7.4.5 п. 7.4. ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість».

Відповідно до ч. 1 ст. 94 КАС України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є субєктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України.

Керуючись ст. ст. 7-14, 50, 71, 86, 143, 158, 160-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

адміністративний позов задовольнити повністю.

Скасувати податкове повідомлення-рішення №0001672321 від 30 червня 2011 року

винесене Державною податковою інспекцією у Сихівському районі м. Львова.

Стягнути з Державного бюджету України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Будівельна компанія «Білдерпоінт»сплачений судовий збір в розмірі 30 (тридцять) грн. 040 коп.

Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення, а в разі складення постанови у повному обсязі у відповідності до ч. 3 ст. 160 цього Кодексу, апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішення за наслідками апеляційного провадження.

Повний текст постанови виготовлений 27 січня 2012 року.

Суддя Мричко Н.І.