Постанова № 21068691, 12.10.2011, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

12.10.2011< копія >

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 жовтня 2011 р. Справа № 2а/0470/10813/11

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Конєвої С.О. при секретарі судового засіданняТроценко О.О. за участю представників сторін: Від позивача: Крутовських С.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпропетровську адміністративну справу за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ПЕГАС-КОНСАЛТ»до Державної податкової інспекції у Ленінському районі м. Дніпропетровська про визнання дій неправомірними та протиправними та зобовязання вчинити певні дії, - ВСТАНОВИВ: 29.08.2011р. Товариство з обмеженою відповідальністю «ПЕГАС-КОНСАЛТ»звернулося з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Ленінському районі м. Дніпропетровська та просить: - визнати дії Державної податкової інспекції у Ленінському районі м. Дніпропетровська неправомірними та протиправними щодо висновків, викладених в акті № 1273/231/37212371 від 01.08.2011р.;

- зобовязати Державну податкову інспекцію у Ленінському районі м. Дніпропетровська утриматися від використання у своїй діяльності, а також передачу іншим особам, акту перевірки № 1273/231/37212371 від 01.08.2011р.

Позивач свої позовні вимоги обґрунтовує тим, що відповідачем було проведено документальну невиїзну перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового законодавства, своєчасності, достовірності, повноти та сплати податку на додану вартість за період з 01.01.2011р. по 01.07.2011р. за наслідками якої податковою інспекцією було складено акт № 1273/231/37212371 від 01.08.2011р. за яким зроблено висновок про те, що позивачем порушено ч.1,5 ст. 203, п.1, 2 ст. 215, ст. 228 ЦК України внаслідок чого правочини, укладені з контрагентами порушують публічний порядок, суперечать інтересам держави та суспільства, вчинені удавано з метою ухилення від сплати податків третіх осіб. Позивач не погоджується з такими висновками відповідача, викладеними в акті перевірки, вважає такі дії відповідача протиправними, безпідставними, та такими, що базуються на необґрунтованих даних, лише на припущеннях перевіряючих, оскільки первинні бухгалтерські документи позивача не були досліджені в ході перевірки працівниками податкового органу, а такі висновки зроблені лише за результатами даних АІС «Система автоматизованого співставлення податкових зобовязань та податкового кредиту в розрізі контрагентів на рівні ДПА України»по деклараціях з податку на додану вартість за період січень-червень 2011р. Також, відповідачем не досліджені були під час перевірки ні рух активів у процесі здійснення господарської діяльності, ні установлення спеціальної податкової правосубєктності учасників господарської операції, ні установлення звязку між фактом придбання товарів (послуг), спорудженням основних фондів, імпортом товарів (послуг), понесенням інших витрат і господарською діяльністю платника податку. Позивач зазначає, що наявність розбіжностей між сумами податкових зобовязань та податкового кредиту з податку на додану вартість у розрізі контрагентів не є самостійною підставою для визнання правочинів нікчемними. До повноважень податкового органу згідно до ст. 10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні»та ст. 20 Податкового кодексу України не віднесено право щодо встановлення висновків в акті перевірки про нікчемність правочинів, укладених субєктами господарювання при перевірці їх господарської діяльності, але відповідач не позбавлений права звернутися до суду з позовом щодо визнання правочинів недійсними (нікчемними). Таким правом відповідач не скористався та до суду з відповідним позовом не звертався, також за результатами перевірки відповідачем не було складено і податкового повідомлення-рішення відносно порушень позивача. Позивач у позові також посилається і на постанову Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009р. № 9 в якій наведено розяснення щодо порушення публічного порядку, визначеного ст. 228 ЦК України відповідно до якого необхідною та обовязковою умовою кваліфікації правочину за ст. 228 ЦК України є наявність умислу у формі вини, яка виразилася в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією із сторін. В акті перевірки відповідачем не наведено жодного доказу того, що посадових осіб контрагентів чи позивача було притягнуто до відповідальності та наявний вирок суду, який вступив в законну силу. Акт перевірки, як зазначає позивач, не тільки не містить вищевказаних посилань, а й не доводить умислу позивача на порушення публічного порядку, не містить посилання і на те, в чому таке порушення полягає. Позивач вважає, що відповідач, зробивши висновки в акті перевірки про нікчемність правочинів, не міг керуватися лише припущеннями щодо фіктивності (нікчемності) укладених договорів, його позиція про те, що ці правочини очевидно суперечать інтересам держави, не підкріплені належними доказами чи рішеннями суду про визнання їх такими, а тому дії відповідача при проведенні перевірки та складанні акту перевірки є безпідставними та протиправними. Крім того, позивач посилається і на порушення відповідачем під час перевірки п.79.2 ст. 79, п.85.2 ст. 85 Податкового Кодексу України, які містять посилання на обовязковість повідомлення платника податків про час і місце проведення перевірки та необхідність дослідження всіх документів, що належать до предмета перевірки або повязані з ним, чого не було дотримано відповідачем, що призвело до неправомірних висновків відповідача. Також, позивач посилається і на практику Європейського Суду з прав людини та ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини».

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав та просив їх задовольнити в повному обсязі.

Відповідач в судове засідання не зявився тричі 14.09.2011р., 26.09.2011р. та 05.10.2011р., причину неявки не повідомив, з клопотанням про відкладення розгляду справи або розгляд справи за його відсутності не звернувся, про час і місце розгляду справи повідомлений належним чином відповідно до вимог ст.ст. 33, 38 Кодексу адміністративного судочинства України про що свідчать наявні в матеріалах справи звіт про відправку факсу, який отриманий відповідачем 26.09.2011р., копія фіскального чеку та опис вкладення від 27.09.2011р., а також довідка суду, складена посадовою особою суду від 28.09.2011р. у відповідності до вимог ст. 38 Кодексу адміністративного судочинства України (а.с.54-58 том 1).

Відповідно до ч. 4 ст. 128 Кодексу адміністративного судочинства України у разі неприбуття відповідача субєкта владних повноважень, належним чином повідомленого про дату, час і місце судового розгляду, без поважних причин або без повідомлення ним про причини неприбуття розгляд справи не відкладається і справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів.

Враховуючи наведене, строки розгляду і вирішення справи, встановлені ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України, те, що відповідач належно повідомлений про час і місце судового розгляду відповідно до вимог ст.ст. 33, 35, 38 Кодексу адміністративного судочинства України, суд вважає за необхідне розглядати справу за відсутності представників відповідача за наявними у справі доказами відповідно до вимог ч. 4 ст. 128 Кодексу адміністративного судочинства України.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши представника позивача, який брав участь у судовому засіданні, зясувавши обставини справи, перевіривши доводи та давши їм належну правову оцінку, проаналізувавши норми чинного законодавства України, оцінивши їх у сукупності, суд дійшов висновку про необхідність часткового задоволення позовних вимог, виходячи з наступного.

Статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобовязані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

За рішенням Конституційного Суду України від 25.12.97р. № 9-зп щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України визначено, що частину першу статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно зі статтею 64 Конституції України не може бути обмежене. Частину другу статті 124 Конституції України необхідно розуміти так, що юрисдикція судів, тобто їх повноваження вирішувати спори про право та інші правові питання, поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Згідно до п.1 ч.3 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частинами 1 та 2 ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у звязку з здійсненням субєктом владних повноважень владних управлінських функцій. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори, зокрема: спори фізичних чи юридичних осіб із субєктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Таким чином, дії податкового органу, здійснені ним у ході перевірки, які оспорюються відповідачем, з урахуванням вищенаведених норм, віднесені до юрисдикції адміністративного суду.

Так, у ході судового розгляду справи судом встановлено, що 01.08.2011р. Державною податковою інспекцією у Ленінському районі м. Дніпропетровська було проведено документальну невиїзну перевірку Товариства з обмеженою відповідальністю «ПЕГАС КОНСАЛТ»з питань своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податку на додану вартість за період з 01.01.2011р. по 01.07.2011р.

За результатами зазначеної перевірки податковою інспекцією було складено акт перевірки від 01.08.2011р. № 1273/231/37212371 за висновками якого встановлено: відповідно до частини 1, 5 ст. 203, п.1,2 ст. 215, ст. 228 ЦК України, зазначені правочини мають ознаки нікчемності та є нікчемними в силу припису закону. Правочини, укладені з контрагентами порушують публічний порядок, суперечать інтересам держави та суспільства, вчинені удавано з метою ухилення від сплати податків третіх осіб. Перевіркою встановлено відсутність поставок товарів та укладення угод з метою настання реальних наслідків. В звязку з тим, що угоди поставки є нікчемними, нікчемний право чин є недійсним в силу закону, такий нікчемний правочин не створює інших юридичних наслідків, крім тих, що повязані з його недійсністю. В даному випадку відсутні як база, так і обєкт оподаткування податком на додану вартість та податком на прибуток. Вищевказане свідчить про відсутність наміру створення правових наслідків, в т.ч. щодо сплати належних сум податків та обовязкових платежів. Тобто, такі угоди носять фіктивний характер (а.с. 9- 15 том 1).

З 01.01.2011р. набрав чинності Податковий кодекс України.

Відповідно до ст. 198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з:

а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг;

б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності);

в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України;

г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше:

- дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг;

- дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Для операцій із ввезення на митну територію України товарів датою виникнення права на віднесення сум податку до податкового кредиту є дата сплати (нарахування) податку за податковими зобов'язаннями згідно з пунктом 187.8 статті 187 цього Кодексу, а для операцій з постачання послуг нерезидентом на митній території України - дата сплати (нарахування) податку за податковими зобов'язаннями, що були включені отримувачем таких послуг до податкової декларації попереднього періоду.

Датою виникнення права орендаря (лізингоотримувача) на збільшення податкового кредиту для операцій фінансової оренди (лізингу) є дата фактичного отримання об'єкта фінансового лізингу таким орендарем.

Датою виникнення права замовника на віднесення сум до податкового кредиту з договорів (контрактів), визначених довгостроковими відповідно до пункту 187.9 статті 187 цього Кодексу, є дата фактичного отримання замовником результатів робіт (оформлених актами виконаних робіт) за такими договорами (контрактами).

Для товарів/послуг, постачання (придбання) яких контролюється приладами обліку, факт постачання (придбання) таких товарів/послуг засвідчується даними обліку.

Податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з:

- придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку;

- придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

У ході судового розгляду справи судом досліджені надані позивачем первинні бухгалтерські документи, які свідчать про реальність здійснення господарських операцій зі своїми контрагентами, а саме: договори оренди та суборенди нежитлових приміщень позивачем (складських приміщень) від 26.12.2010р., № 36 від 01.07.2011р., № 3/12 від 10.12.2010р., договори поставки товару № 1606 від 01.06.2011р., № 0601/11-1 від 01.06.2011р., № 310511/1 від 31.05.11р.,№ 300511/1 від 30.05.11р., договори купівлі-продажу № 09061 від 09.06.11р., № 17061 від 17.06.11р., № 11 від 26.05.2011р., № 010611 від 01.06.2011р., договір №06301 від 01.06.2011р. експедиції, договір № 0405 на надання послуг від 04.05.2011р., договір № РК0111 від 14.06.2011р., договір № 0000014 від 03.06.2011р., договір поставки № 1106 від 01.06.2011р., договір № 630/02 про організацію рекламної компанії від 31.05.2011р., договір поставки послуг № 0423-1/11від 22.04.2011р., договір поставки товару № 0422-1/11 від 22.04.2011р., договір купівлі-продажу № ЛГ-00087 від 01.04.2011р., договір № 010411 організації транспортних перевезень від 01.04.2011р., договір поставки від 01.04.2011р., договір поставки № 03/05/11Т від 03.05.2011р., договір купівлі-продажу № 23/05ПЮ від 23.05.2011р., договір № 2030511 від 03.05.2011р., договір № 1605 на надання послуг від 16.05.2011р., договір № 1205 на надання послуг від 12.05.2011р., договір на надання послуг № 0106 від 01.06.2011р., договір поставки № 0201-11 від 02.02.2011р., договір поставки №0504-11 від 04.05.2011р., агентський договір № 25/8 від 01.04.2011р., договір № 630/03 про організацію рекламної компанії від 20.05.2011р., договір поставки № 14 від 02.06.2011р., договір поставки № 010411/01 від 04.01.2011р., агентський договір № 14/09-2010 від 14.09.2010р., які були укладені позивачем з його контрагентами, копії актів прийому-передачі товару, копії видаткових накладних, копії податкових накладних, копії довіреностей на отримання товару від контрагентів, копії товарно-транспортних накладних, копією оборотно-сальдової відомості необоротні активи за серпень 2011р., копії актів здачі-приймання (надання послуг), копії розхідних накладних, копії рахунків на оплату товару, що фактично свідчать про реальність проведення господарських операцій позивачем з його контрагентами (а.с.59-250 том 1, а.с.1-250 том 2, а.с.1-77 том 3).

У відповідності до п.2 ст. 3 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»бухгалтерський облік є обовязковим видом обліку, який ведеться підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку.

Правила податкового обліку визначаються відповідними нормативними документами, що регламентують порядок оподаткування в Україні.

Необхідність підтвердження господарських операцій первинними документами визначена п.п.1.2 п.1, п.п.2.1 п.2 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.95р. № 88 і зареєстрованого в Міністерстві юстиції України від 05.06.95р. за № 168/704, первинні документи це письмові свідоцтва, що фіксують та підтверджують господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації на їх проведення.

Згідно ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкуванням оброблених даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Такі первинні документи повинні мати обовязкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Пунктом 2.4 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку № 88, який наведено вище, встановлено, що первинні документи ( на паперових і машинозчитуваних носіях інформації) для надання їм юридичної сили і доказовості повинні мати такі обовязкові реквізити: назва підприємства, установи, від імені яких складений документ, назва документа (форми), код форми, дата і місце складання, зміст господарської операції та її вимірники (у натуральному і вартісному виразі), посади, прізвища і підписи осіб, відповідальних за дозвіл та здійснення господарської операції і складання первинного документа.

Отже, вище досліджені судом первинні бухгалтерські документи свідчать про фактичне отримання позивачем товарів та послуг у січні-червні 2011р., що відображено було позивачем в своєму бухгалтерському обліку, податкових деклараціях та інших вищенаведених документах.

Зазначені первинні бухгалтерські документи відповідають вимогам ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», а тому є належними доказами здійснення господарської операції позивачем та не визивають у суду сумнівів щодо їх недостовірності.

Таким чином, дії податкового органу, що виразилися у зазначенні в акті перевірки від 01.08.2011р. висновків про те, що діяльність позивача щодо укладення договорів з контрагентами порушує публічний порядок, суперечить інтересам держави та вчинені позивачем удавано з метою ухилення від сплати податків третіх осіб спростовується вищенаведеними дослідженими судом первинними бухгалтерськими документами.

Також, пунктом 54.3 ст. 54 Податкового кодексу України визначені дії органу державної податкової служби в разі виявлення факту неправильного обрахування платником податків податкового зобовязання. Так, контролюючий орган зобовязаний самостійно визначити суму грошових зобовязань, зменшення (збільшення) суми бюджетного відшкодування та/або зменшення відємного значення обєкта оподаткування податком на прибуток або відємного значення суми податку на додану вартість платника податків, передбачених цим Кодексом або іншим законодавством, якщо, зокрема, дані перевірок результатів діяльності платника податків свідчать про заниження або завищення суми його податкових зобовязань, заявлених у податкових (митних) деклараціях, уточнюючих розрахунках, та за правилами п.58.1 ст. 58 Податкового кодексу України надіслати (вручити) платнику податків відповідне податкове повідомлення-рішення. Отже, у випадку виявлення як факту заниження платником податків податкового зобовязання, так і внаслідок декларування неіснуючого обєкта оподаткування, податковий орган, як субєкт владних повноважень, який має діяти в межах наданих повноважень та у спосіб, передбачений законодавством, зобовязаний був прийняти відповідне податкове повідомлення-рішення.

Судом встановлено, що відповідне податкове повідомлення-рішення відносно порушень позивача, зазначених в акті перевірки від 01.08.2011р., податковим органом не приймалося, що не спростовано відповідачем належними та допустимими доказами.

Також, статтею 83 Податкового кодексу України передбачено, що для посадових осіб державної податкової інспекції під час проведення перевірок підставами для висновків є : документи зазначені цим кодексом, податкова інформація, експертні висновки, судові рішення; інші матеріали, отримані у порядку та у спосіб, передбачений цим Кодексом або іншими законами. Пунктом 85.2 ст. 85 Податкового кодексу України визначено, що обовязок платника податків надати посадовим (службовим особам) органів державної податкової служби у повному обсязі всі документи, що належать до предмета перевірки або повязані з ним.

Як вбачається зі змісту акту перевірки, він не містить посилань на дослідження первинних бухгалтерських документів та на те, що зазначені документи витребовувались у платника податків (позивача), однак не були ним надані.

Тобто, зі змісту акту видно, що податковою інспекцією неповно було проведено дослідження первинних документів та висновки зроблені лише на припущеннях та за результатами даних АІС «Система автоматизованого співставлення податкових зобовязань та податкового кредиту у розрізі контрагентів на рівні ДПА України» лише по деклараціях з податку на додану вартість за період з січня по червень 2011 року.

Статтею 10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні»визначені функції податкових органів, а саме: державні податкові інспекції в районах, містах без районного поділу, районах у містах, міжрайонні та об'єднані спеціалізовані державні податкові інспекції виконують такі функції: здійснюють контроль за своєчасністю, достовірністю, повнотою нарахування та сплати податків та зборів; забезпечують облік платників податків, інших платежів, правильність обчислення і своєчасність надходження цих податків, платежів, а також здійснюють реєстрацію фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів; контролюють своєчасність подання платниками податків бухгалтерських звітів і балансів, податкових декларацій, розрахунків та інших документів, пов'язаних з обчисленням податків, інших платежів, а також перевіряють достовірність цих документів щодо правильності визначення об'єктів оподаткування і обчислення податків, інших платежів; забезпечують застосування та своєчасне стягнення сум фінансових санкцій, передбачених цим Законом та іншими законодавчими актами України за порушення податкового законодавства, а також стягнення адміністративних штрафів за порушення податкового законодавства, допущені посадовими особами підприємств, установ, організацій та громадянами; аналізують причини і оцінюють дані про факти порушень податкового законодавства; проводять перевірки фактів приховування і заниження сум податків та зборів (обов'язкових платежів) у порядку, встановленому цим Законом та іншими законами України; за дорученням спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю проводять перевірки своєчасності подання та достовірності документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків, інших платежів в порядку, встановленому законом; подають до судів позови до підприємств, установ, організацій та громадян про визнання угод недійсними і стягнення в доход держави коштів, одержаних ними за такими угодами, а в інших випадках - коштів, одержаних без установлених законом підстав, а також про стягнення заборгованості перед бюджетом і державними цільовими фондами за рахунок їх майна; звертаються до суду в інших випадках, передбачених законом.

Статтею 20 Податкового кодексу України податковим органам надано право, а саме : запрошувати платників податків або їх представників для перевірки правильності нарахування та своєчасності сплати податків та зборів, дотримання вимог іншого законодавства, здійснення контролю за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби. Письмові повідомлення про такі запрошення надсилаються в порядку, встановленому статтею 42 цього Кодексу, не пізніше ніж за 10 календарних днів до дня запрошення рекомендованими листами, в яких зазначаються підстави запрошення, дата і час, на які запрошується платник податків (представник платника податків); під час проведення виїзних перевірок отримувати у платників податків (представників платників податків) копії документів (засвідчені підписом платника податків або його посадовою особою та скріплені печаткою (за наявності), що свідчать про порушення вимог податкового законодавства або іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби; перевіряти під час проведення перевірок у платників податків - фізичних осіб, а також у посадових осіб та інших працівників платників податків - юридичних осіб документи, що посвідчують особу; проводити перевірки платників податків (крім Національного банку України) в порядку, встановленому цим Кодексом; вимагати від платників податків, що перевіряються в ході перевірок, проведення інвентаризації основних фондів, товарно-матеріальних цінностей, коштів, у тому числі зняття залишків товарно-матеріальних цінностей, готівки. У разі відмови платника податків (його посадових осіб або осіб, які здійснюють готівкові розрахунки та/або проводять діяльність, що підлягає ліцензуванню та/або патентуванню) від проведення інвентаризації основних фондів, товарно-матеріальних цінностей, коштів (зняття залишків товарно-матеріальних цінностей, готівки), передбаченої абзацом першим цього пункту, або ненадання для перевірки документів, їх копій (за умови наявності таких документів) застосовуються заходи, передбачені статтею 94 цього Кодексу; для здійснення функцій, визначених податковим законодавством, отримувати безоплатно від платників податків, у тому числі благодійних та інших неприбуткових організацій, у порядку, визначеному цим Кодексом, інформацію, довідки, копії документів (засвідчені підписом платника податків або його посадовою особою та скріплені печаткою (за наявності) про фінансово-господарську діяльність, отримувані доходи, видатки платників податків та іншу інформацію, пов'язану з обчисленням та сплатою податків, дотриманням вимог іншого законодавства, здійснення контролю за яким покладено на органи державної податкової служби, а також фінансову та статистичну звітність, в порядку та на підставах, визначених цим Кодексом; під час проведення перевірок вимагати виготовлення і надання копій первинних документів (засвідчені підписом платника податків або його посадовою особою та скріплені печаткою), які свідчать про порушення податкового та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби, та отримувати їх у платників податків у порядку, встановленому цим Кодексом; під час проведення перевірок вивчати та перевіряти первинні документи, які використовуються в бухгалтерському та податковому обліку, інші регістри, фінансову, статистичну звітність, пов'язані з обчисленням і сплатою податків та зборів, виконанням вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби.

З аналізу вищенаведених норм чинного законодавства України, вбачається, що відповідачу відповідно до покладених на нього функцій та повноважень не надано право щодо встановлення висновків в актах перевірки про нікчемність правочинів, укладених субєктами господарювання при перевірці їх господарської діяльності.

Однак, податковою інспекцією, з перевищенням своїх повноважень, у акті перевірки від 01.08.2011р. зроблено висновок про те, що правочини вчинені позивачем з контрагентами у період з січня по червень 2011р. відповідно до ч.1,5 ст. 203 ЦК України, п.1,2 ст. 215, ст. 228 є нікчемними в силу припису закону, порушують публічний порядок, суперечать інтересам держави і суспільства, вчинені удавано з метою ухилення від сплати податків третіх осіб, не створюють юридичних наслідків, крім тих, що повязані з їх недійсністю.

Такі висновки в акті перевірки податкового органу є безпідставними та не приймаються судом до уваги, виходячи з наступного.

Частинами 1 та 5 ст. 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Стаття 204 ЦК України закріплює принцип презумпції правомірності правочину: правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він невизнаний судом недійсним.

Згідно з ч. 2 ст. 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Статтею 228 ЦК України (в редакції, яка дії з 01.01.2011р.) передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, зниження, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін в разі виконання правочину обома сторонами в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

Разом з тим, висновок суду стосовно нікчемності правочину має бути викладений у мотивувальній частині судового рішення.

Пленум Верховного Суду України в своїй постанові від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»роз'яснив, що нікчемними правочинами, які порушують публічний порядок, визначені ст. 228 ЦК України, є:

1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина;

2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Правочини, які посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема є: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режими вилучення з обігу або обмеження в обігу об'єктів цивільного права, тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним, тощо.

Отже, договори на виконання робіт, договори поставки, договори купівлі-продажу не віднесені до переліку тих правочинів, які посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, тобто такі, що порушують публічний порядок.

Акт перевірки від 01.08.2011р. не тільки не містить посилань на вину позивача, яка виразилася в намірі позивача порушити публічний порядок, а й не доводить умислу посадових осіб позивача на порушення публічного порядку, не містить посилання і на те, в чому таке порушення полягає.

Статтею 207 ГК України встановлено, що господарське зобовязання, що відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосубєктивності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Аналізуючи наведені норми, суд дійшов висновку, що відповідно до презумпції правомірності правочину всі укладені між сторонами правочини є чинними, якщо їх недійсність прямо не встановлена законом (нікчемні правочини). В усіх інших випадках питання про недійсність правочину має бути встановлено судом на підставі заяви зацікавленої особи після повного та всебічного розгляду питання про недійсність такого правочину. Про недійсність правочини ухвалюється судове рішення.

Отже, відповідач, зробивши висновок у акті від 01.08.2011р. про нікчемність правочину, не міг керуватися лише припущеннями щодо фіктивності (нікчемності) укладених позивачем договорів, його позиція про те, що ці правочини очевидно суперечить інтересам держави, не підкріплені належними доказами, а саме: рішеннями суду про визнання їх такими або вироком суду про визнання вини посадових осіб позивача щодо ухилення від сплати податків, що набрали законної сили.

При цьому, у ході судового розгляду справи судом встановлено, що податковий орган після проведення відповідної перевірки та маючи сумнів у реальності виконання сторонами вищевказаних договорів до органів податкової міліції з відповідними службовими документами не зверталися, кримінальної справи щодо посадових осіб позивача не порушувалося.

Правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлені цим правочином, про що йдеться в акті, визначається законом як фіктивний (ст. 234 ЦК України). Фіктивні правочини не віднесено законом до нікчемних, їх недійсність визнається тільки судом. При цьому, як вже вище було зазначено, судове рішення про визнання правочинів недійсними (нікчемними), відсутнє. Не надано суду також і вироку відносно посадових осіб як позивача, так і його контрагентів.

Крім того, відповідно до норм Податкового Кодексу України ведення податкового обліку покладено на кожного окремого платника податку. Такий платник несе самостійну відповідальність за порушення правил ведення податкового обліку. Зазначена відповідальність стосується кожного окремого платника податку і не може автоматично поширюватися на третіх осіб, у тому числі на його контрагентів.

Виходячи з наведеного, порушення, допущені одним платником податків у відображенні в податковому обліку певної господарської операції, за загальним правилом, не впливають на права та обовязки іншого платника податків.

Згідно до ч.3 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Частина 1 статті 71 КАС України встановлює, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а ч. 2 ст. 71 КАС України визначає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності субєкта владних повноважень обовязок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідачем у ході судового розгляду справи не доведено правомірність та законність своїх дій, які виразилися у зазначенні у акті перевірки від 01.08.2011р. висновків про нікчемність правочинів з урахуванням наданих відповідачу повноважень та у спосіб, що передбачений законодавством України, оскільки податкові органи правом на встановлення нікчемності правочинів не наділені.

Також, відповідачем не надано доказів вини позивача або умислу на порушення публічного порядку, відсутній і причинний зв'язок між винними діями позивача та заподіяними державі збитками, оскільки вина позивача може бути доведена лише у кримінальному порядку шляхом порушення кримінальної справи відносно посадових осіб позивача. Також, суду не надано і доказів того, що станом на січень-червень 2011р. позивач та його контрагенти не мали права на складання податкових накладних чи відносно них було анульовано свідоцтво платника податку на додану вартість.

Отже, позивачем правомірно було віднесено до податкового кредиту податкові накладні по взаємовідносинах з наведеними в акті контрагентами на основі наявних договорів, які не визнані недійсними (нікчемними) у встановленому законодавством порядку та на основі наявних первинних бухгалтерських документів, які відповідають вимогам Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», досліджені судом та наявні у справі.

Статтями 7,8, 9 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що принципами здійснення правосуддя в адміністративній справі є: верховенство права, законність, рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом. Суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого суд вирішує справи відповідно до Конституції та Законів України. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Європейський суд у своєму рішенні від 22.01.2009р. у справі «Булвес АД проти Болгарії»зазначив, що національна влада за відсутності будь-яких вказівок на пряму участь юридичної особи у зловживаннях, повязаних зі сплатою ПДВ, що нараховується по низці операцій з поставок, або будь-яких вказівок на обізнаність про таке порушення, все таки карає одержувача оподатковуваної ПДВ поставки, який повністю виконав свої зобовязання, за дії чи бездіяльність постачальника, який знаходився поза контролем одержувача і по відношенню до якого не було засобів відстеження і забезпеченості його старанності, то влада виходить за розумні межі і порушує справедливий баланс, який повинен підтримуватися між вимогами загальних інтересів і вимогами захисту права власності.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини»є джерелом права, свідчить про те, що якщо державні органи мають інформацію про зловживання в системі оподаткування конкретною компанією, вони повинні застосовувати відповідні заходи саме до цього субєкта, а не розповсюджувати негативні наслідки на інших осіб при відсутності зловживання з їх боку (рішення Європейського Суду від 09,01.2007р. у справі «Інтерсплав проти України).

Відповідно до ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та обєктивному дослідженні.

За викладеного, суд дійшов висновку, що дії відповідача щодо висновків, викладених в акті перевірки від 01.08.2011р., є протиправними та такими, що прийняті за межами наданих відповідачу повноважень та не у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, необґрунтовано, без врахування всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, а тому позовні вимоги позивача в частині визнання дій відповідача протиправними підлягають задоволенню.

При цьому, слід зазначити, що оскільки вимога про визнання дій протиправними, неправомірними, тощо є різними словесними вираженнями одного і того самого способу захисту порушеного права позивача, то, в даному випадку, суд ототожнює вимогу позивача про визнання дій неправомірними з вимогою про визнання дій протиправними, що у такий спосіб призводить до повного захисту порушеного права позивача.

Крім того, слід зазначити, що дії податкового органу щодо висновків, викладених в акті перевірки від 01.08.2011р., які визнані протиправними, не можуть вважатися доказом вчинення порушень таким платником податку при здійсненні інших перевірок.

Щодо позовних вимог в частині зобовязання податкового органу утриматися від використання у своїй діяльності, а також передачу іншим особам акту перевірки від 01.08.2011р. № 1273/231/37212371, то суд виходить з положень ч.1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України відповідно до яких завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших субєктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Виходячи з наведеного, суд приходить до висновку, що заявлена позовна вимога про зобовязання утриматись від вчинення певних дій спрямована на майбутнє, а не на захист наявних у позивача прав та інтересів, а, відтак, у цій частині позову слід відмовити, оскільки норми чинного законодавства України не передбачають захист прав та інтересів на майбутнє.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд виходить із того, що згідно з ч. 3 ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо адміністративний позов задоволено частково, судові витрати здійснені позивачем, присуджуються відповідно до задоволених вимог, при цьому, відповідно до ч.1 ст. 94 КАС України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є субєктом владних повноважень, суд присуджує здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України.

Так, позивачем сплачено судовий збір у розмірі 3 грн. 40 коп., що підтверджується квитанцією № 55 від 29.08.2011р.( а.с.8).

Отже, враховуючи вищенаведені норми та задоволення позовних вимог частково, підлягають стягненню на користь позивача судові витрати у розмірі 1 грн. 70 коп. з Державного бюджету України.

Керуючись ст.ст. 2 - 10, 11, 12, 71, 86, 94, 122, 128, 160, 161, 162, 163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

Адміністративний позов Товариства з обмеженою відповідальністю «ПЕГАС-КОНСАЛТ» до Державної податкової інспекції у Ленінському районі м. Дніпропетровська про визнання дій неправомірними та протиправними та зобовязання вчинити певні дії задовольнити частково.

Визнати дії Державної податкової інспекції у Ленінському районі м. Дніпропетровська щодо висновків, викладених в акті перевірки від 01.08.2011р. № 1273/231/37212371 протиправними.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Стягнути з Державного бюджету України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ПЕГАС-КОНСАЛТ» - судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 1 грн. 70 коп. (одна грн. 70 коп.).

Постанова може бути оскаржена до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд шляхом подання апеляційної скарги до суду першої інстанції з одночасним направленням копії апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня проголошення постанови, або протягом десяти днів з моменту отримання копії постанови відповідно до вимог ст. 186 Кодексу адміністративного судочинства України.

Постанова суду набирає законної сили у порядку та у строки, визначені статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст постанови складений 10.10.2011р.

Суддя <(підпис) >

< Список >

< Список >

< Список >С.О. Конєва

< Текст >