Ухвала суду № 20670826, 13.12.2011, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"13" грудня 2011 р. м. КиївК/9991/24836/11

Вищий адміністративний суд України у складі: суддя Костенко М.І. - головуючий, судді Голубєва Г.К., Карась О.В., Рибченко А.О., Федоров М.О.,

при секретарі Сватко А.О.,

розглянув у судовому засіданні касаційну скаргу державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Києва (далі ДПІ)

на постанову окружного адміністративного суду міста Києва від 04.11.2010

та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 05.04.2011

у справі № 2а-6037/10/2670

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю “Рекламне агентство “Максима Україна” (далі Товариство)

до ДПІ

про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення.

Судове засідання проведено за участю представників:

позивача Іващенка І.К., Баданіна В.В., Баданіної Я.В.,

відповідача Мазніченка О.В., Гримбовського В.О.

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий адміністративний суд України

ВСТАНОВИВ:

Постановою окружного адміністративного суду міста Києва від 04.11.2010, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 05.04.2011, позов задоволено; визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення від 05.02.2010 №0000802309/0. У прийнятті цих судових рішень попередні інстанції виходили з того, що укладені позивачем договори про надання рекламних послуг мають змішану правову природу, поєднуючи елементи договору підряду та договору доручення, тоді як з огляду на залучення Товариством третіх осіб до виконання зобовязань за цими договорами на умовах субпідряду (а не від імені та за дорученням рекламодавця) за наслідками виконання господарських операцій за цими договорами позивачем обґрунтовано було сформовано податковий кредит за правилом «першої події»в порядку підпункту 7.5.1 пункту 7.5 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість».

У касаційній скарзі до Вищого адміністративного суду України ДПІ просить скасувати оскаржувані рішення попередніх інстанцій та відмовити в задоволенні позову. На обґрунтування касаційних вимог скаржник зазначає, що аналіз змісту спірних договорів про надання рекламних послуг, а також порядок їх виконання свідчить про те, що вказані договори є, по суті, договорами доручення, а тому право позивача як довірителя на збільшення податкового кредиту за операціями за цими договорами виникає за правилами пункту 4.7 статті 4 Закону України «Про податок на додану вартість»(тобто за датою перерахування коштів або поставки інших видів компенсацій продавцеві товарів, послуг).

У запереченні на касаційну скаргу Товариство зазначає про правильність та обґрунтованість висновків попередніх інстанцій та просить залишити оскаржувані рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, заслухавши пояснення присутніх у судовому засіданні представників сторін, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги ДПІ з урахуванням такого.

Судовими інстанціями у розгляді справи встановлено, що ДПІ було проведено планову виїзну документальну перевірку Товариства з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.10.2007 по 30.06.2009, оформлену актом від 25.01.2010 №42/23-09/33406834. За наслідками цієї перевірки позивачеві було донараховано податкове зобовязання з ПДВ у сумі 5088146 грн. (у тому числі 2922473 грн. за основним платежем та 2165673 грн. за штрафними санкціями) за оспорюваним податковим повідомленням-рішенням. В основу здійснення цього донарахування податковим органом було покладено той факт, що у перевірений період позивачем укладалися договори про надання рекламних послуг, для виконання яких Товариством за дорученням та за рахунок рекламодавців залучалися треті особи. Наведені обставини стали підставою для висновку ДПІ про те, що операції на виконання таких договорів мають посередницький характер, у звязку з чим формування податкового кредиту за цими операціями мало здійснюватися позивачем в порядку пункту 4.7 статті 4 Закону України «Про податок на додану вартість», а не за правилом «першої події», як фактично було зроблено Товариством.

Згідно з підпунктом 7.5.1 пункту 7.5 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість»датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається дата здійснення першої з подій:

або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків;

або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

Водночас відповідно до абзацу третього пункту 4.7 статті 4 Закону України «Про податок на додану вартість»у разі коли платник податку (далі - повірений) здійснює діяльність з придбання товарів (робіт, послуг) за дорученням та за рахунок іншої особи (далі - довіритель), датою збільшення податкового кредиту такого повіреного є дата перерахування коштів (поставка в управління цінних паперів, інших документів, що засвідчують відносини боргу) на користь продавця таких товарів (робіт, послуг) або поставка інших видів компенсацій вартості таких товарів (робіт, послуг), а датою збільшення податкових зобов'язань є дата передання таких товарів (результатів робіт, послуг) довірителю. При цьому довіритель не збільшує податковий кредит на суму коштів (вартість цінних паперів, інших документів, що засвідчують відносини боргу), перерахованих (переданих) повіреному, але має право на збільшення податкового кредиту у податковий період отримання товарів (робіт, послуг), придбаних повіреним за його дорученням.

Отже, з огляду на наведені законодавчі приписи в даному разі порядок формування податкового кредиту залежить від змісту господарських операцій, здійснених позивачем на виконання спірних договорів про на дання рекламних послуг. Адже відповідні наслідки у податковому обліку платника податків створюють не самі по собі правочини, а вчинювані таким платником господарські операції, тобто дії або події, які викликають зміни в структурі активів та зобовязань, власному капіталі підприємства.

При цьому слід зазначити, що зміст господарської операції може встановлюватися з урахуванням змісту цивільно-правових чи господарсько-правових зобовязань сторін, але не вичерпується останнім, а тому для надання правильної оцінки характеру господарської операції необхідно надати кваліфікацію як договору, на виконання якого було здійснена така операція, так і проаналізувати порядок руху активів за такою операцією. При цьому якщо певна господарська операція відбулася не за тим її змістом, який відображений в укладених платником податку договорах, то у податковому обліку операція відображається саме відповідно до її дійсного економічного змісту.

Посередницькі операції, до яких належить і операції за договором доручення, передбачають рух активів, що не належать посередникові, тоді як зміст операції з поставки послуг полягає у створенні кінцевого продукту виконавцем, незалежно від залучення останнім третіх осіб для створення такого продукту.

Крім того, одним з основних критеріїв розмежування операцій з поставки послуг та посередництва у передачі послуг замовникові є те, що посередницькі операції передбачають виникнення прав і обовязків між залученими посередником третіми особами та довірителем, тоді як при виконанні поставки саме постачальник послуг є відповідальним перед замовником, а будь-які правовідносини між замовником та залученими постачальником третіми особами не виникають.

Під час надання кваліфікації спірним правовідносинам суди на підставі оцінки наявних у справі доказів встановили, що в даному разі саме позивач є особою, яка фактично створила актив (пакет рекламних послуг) для передачі його рекламодавцеві. Адже за спірними договорами саме Підприємство було відповідальним перед замовником за обсяги, якість та строки надання рекламних послуг. Залучення третіх осіб до здійснення реклами замовника здійснювалося позивачем від свого імені без довіреності змовника.

Податковим органом не спростовано зазначені обставини, встановлені попередніми судовими інстанціями. Доводи касаційної скарги стосуються фактично оцінки доказів, які вже були предметом дослідження попередніми судовими інстанціями, та правильності встановлення ними обставин справи, що з урахуванням припису статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України перебуває поза межами перегляду справи в касаційній інстанції.

А тому слід погодитися з наданою судами правовою оцінкою обставин справи стосовно фактичного виконання позивачем саме операцій з поставки рекламних послуг за спірними договорами, що обумовлює правильність формування Підприємством податкового кредиту за правилом «першої події».

З урахуванням викладеного процесуальних підстав для скасування оскаржуваних постанови та ухвали окружного і апеляційного адміністративних судів не вбачається.

Керуючись статтями 160, 167, 220, 221, 224, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, Вищий адміністративний суд України

УХВАЛИВ:

1. Касаційну скаргу державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Києва залишити без задоволення.

2. Постанову окружного адміністративного суду міста Києва від 04.11.2010 та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 05.04.2011 у справі № 2а-6037/10/2670 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути переглянута Верховним Судом України в порядку статей 236-238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя М.І. Костенко