Рішення № 20572622, 22.09.2011, Автозаводський районний суд м. Кременчука

Справа № 2-1197/11

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22.09.2011 року. Автозаводський районний суд м. Кременчука Полтавської області в складі:

головуючого судді - Савічева В.О.

при секретарі Штепа О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кременчуці цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Науково-виробнича інноваційна фірма «ВІЛП» про визнання договору недійсним та стягнення коштів, відшкодування шкоди,

ВСТАНОВИВ:

В жовтні 2009 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ТОВ «Науково-виробнича інноваційна фірма «ВІЛП» про визнання договору недійсним та стягнення коштів, відшкодування шкоди, вказуючи, що між ним, ОСОБА_1, та відповідачем в особі директора ОСОБА_2 було укладено договір № 2 доручення-дольової участі в житловому будівництві багатоповерхового житлового будинку по АДРЕСА_1 від 16 жовтня 2007 року. На виконання зазначеного договору позивач сплатив 5 873 296 гривень, проте умови договору відповідач не виконав, будинок не збудував, квартиру не передав. Зазначав, що укладений договір доручення дольової участі є фактично договором інвестування грошових коштів в будівництво квартири, така назва договору була надана відповідачем цьому договору з метою обійти вимоги Закону «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю». Просив стягнути з відповідача оплачені на виконання цього договору грошові кошти, проценти за користування ними, збитки від інфляції та моральну шкоду в розмірі 100 000,00 гривень.

01 вересня 2010 року у звязку з неодноразовим ухиленням відповідача від явки у судове засідання у справі ухвалене заочне рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним з моменту укладення інвестиційний договір № 2 доручення-дольової участі в житловому будівництві багатоповерхового житлового будинку по АДРЕСА_1 від 16 жовтня 2007 року, укладений між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю « Науково-виробнича інноваційна фірма «ВІЛП», стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю « Науково-виробнича інноваційна фірма «ВІЛП» на користь ОСОБА_1 кошти в розмірі 5873296 гривень основного боргу, 988001, 50 гривень процентів за користування чужими коштами, 712388,69 гривень та 20000 гривень моральної шкоди, а всього 7593686,19 гривень.

03 грудня 2010 року відповідач подав заяву про перегляд заочного рішення від 01 вересня 2011 року. Ухвалою від 23 грудня 2010 року заочне рішення від 01 вересня 2011 року у справі скасовано та справу призначено до розгляду в загальному порядку.

В судовому засіданні представника позивача ОСОБА_3 позовні вимоги підтримала, посилаючись на обставини, викладені в позовній заяві і просила їх задовольнити у повному обсязі.

Представник відповідача проти позову заперечував, посилаючись на недійсність розписок про передання коштів та відсутність у позивача права на звернення до суду з позову про визнання договору недійсним у звязку з тим, що він є засновником відповідача.

Після оголошеної у судовому засіданні перерви представник відповідача неодноразово в судове засідання не зявлявся, про причини останньої неявки до суду не повідомив, про дату та місце розгляду справи був повідомлений належним чином рекомендованим листом із повідомленням. Повідомлення про виклик повернулось до суду з відміткою пошти про неможливість його вручення. Суд знаходить за можливе розглянути справу на підставі наявних у ній даних та доказів.

Зі згоди позивача суд ухвалює рішення при заочному розгляді справи, що відповідає положенням ст..224 ЦПК України.

Суд, розглянувши матеріли справи, вислухавши пояснення, давши повну оцінку зібраним по справі доказам у їх сукупності, встановив наступне.

16 жовтня 2007 року між ОСОБА_1 та Товариством з обережною відповідальністю «Науково-виробнича інноваційна фірма «ВІЛП», від імені якого діяв директор ОСОБА_2, укладено договір № 2 доручення-дольової участі в житловому будівництві багатоповерхового жилого будинку по АДРЕСА_1. За умовами цього договору відповідач вчиняє такі юридичні дії: укладає цивільно (господарсько) правові договори, повязані з будівництвом обєкту нерухомості (житлового будинку) з підрядно-будівельними підприємствами по обєкту: багатоповерховий жилий будинок по АДРЕСА_1; здійснює прийом-передачу обєкту будівництва, витрачає кошти, внесені позивачем на інвестування будівництва. Строк виконання доручення ІV квартал 2009 року.

На виконання зазначеного договору ОСОБА_1 внесено на розрахунковий рахунок ТОВ «Науково-виробнича інноваційна фірма «ВІЛП» 1 557 930,00 гривень, що підтверджується довідкою № 7С від 26 червня 2009 року, виданою відповідачем, платіжними дорученнями та меморіальним ордером. Також ОСОБА_1, передав через директора ТОВ «Науково-виробнича інноваційна фірма «ВІЛП» ОСОБА_2 для внесення в касу підприємства 200 000,00 доларів США та 2 762 366,00 гривень, загалом на момент подання позовної заяви 4 364 366 гривень, що підтверджується наявними у справі копіями розписок ОСОБА_2 Дійсність розписок та передання позивачем коштів за розписками на виконання договору № 2 доручення-дольової участі в житловому будівництві багатоповерхового жилого будинку по АДРЕСА_1 від 16 жовтня 2007 року відповідачем не спростовано.

Щодо заперечень відповідача відносно отримання коштів за цими розписками, суд вважає за необхідне вказати на наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Згідно п.п. 5.16-5.17 Статуту ТОВ «Науково-виробнича інноваційна фірма «ВІЛП» виконавчим органом відповідача, який здійснює керівництво його поточною діяльністю, є директор. Від імені Товариства директор діє без довіреності, представляє його інтереси в усіх установах, підприємствах, організаціях, органах державної влади, розпоряджається майном та грошовими коштами товариства, укладає угоди тощо. Директора має право в тому числі представляти Товариство у взаємовідносинах з третіми особами та розпоряджатись коштами товариства. Посаду директора на час передання коштів в готівковій формі обіймав ОСОБА_2, який видавав розписки про отримання коштів. Доказів на підтвердження того, що кошти передавались ОСОБА_2 на його особисті потреби, або на виконання будь-якого іншого договору, відповідач суду не надав.

Таким чином, керуючись вимогами розумності та справедливості, суд доходить до висновку, що ОСОБА_2, отримуючи від ОСОБА_1 кошти за договором № 2 доручення-дольової участі в житловому будівництві багатоповерхового жилого будинку по АДРЕСА_1 від 16 жовтня 2007 року, діяв як директор відповідача, повноважний, в тому числі і отримувати кошти, а не як фізична особа, про що свідчить і зміст деяких розписок, а також наявність на них печатки підприємства. Та обставина, що ці кошти не були відображені в бухгалтерському обліку відповідача не має правового значення для правильного вирішення спору в цій частині, так як відповідальним за ведення бухгалтерського обліку відповідача є органи управління підприємства і позивач не має повноважень з ведення такого бухгалтерського обліку. Отже, всього на виконання спірного договору ОСОБА_1 було передано відповідачу 5 873 296 гривень.

Відповідно до ч. 1 ст. 1000 ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки довірителя.

З дозвільних документів на будівництво житлового будинку по АДРЕСА_1, зокрема з дозволу на виконання будівельних робіт № 138-08-К від 29 лютого 2008 року, вбачається, що замовником будівництва виступає саме відповідач. Отже при виконанні спірного договору відповідач діяв від власного імені, створюючи відповідні правові наслідки для себе, а не для позивача, що свідчить про те, що спірний договір не є договором доручення. Пунктом 2.1.4 договору № 2 від 16 жовтня 2007 року встановлено, що відповідач зобовязаний підготувати договори згідно з умовами, визначеними цим договором, підписати їх від власного імені, що також свідчить про те, що договір за своєю правовою природою не є договором доручення та обґрунтованість тверджень позивача про його удаваність.

Відповідно до ст. 1 ЗУ «Про інвестиційну діяльність» інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.

Згідно ч. 1 ст. 4 ЗУ «Про інвестиційну діяльність» об'єктами інвестиційної діяльності можуть бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди і оборотні кошти в усіх галузях та сферах народного господарства, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об'єкти власності, а також майнові права.

Узагальненнями Верховного Суду України практики вирішення судами спорів, що виникають із договорів про надання громадянам фінансово-кредитних послуг недержавними структурами підприємницької діяльності від 01 грудня 1997 року встановлено, що застосування Закону України "Про інвестиційну діяльність" має місце в тих випадках, коли інвестор, тобто особа, яка вкладає власні, позичкові і залучені майнові та інші цінності в об'єкти інвестування, (вкладник, кредитор, покупець і т.ін.) укладає договір про передачу майна (коштів) учасникам інвестиційної діяльності, які забезпечують реалізацію інвестицій, як виконавці замовлень або на підставі доручень інвестора (ст. 5, 7 Закону).

Відповідно до постанови КМУ «Про затвердження Порядку часткової компенсації відсоткової ставки кредитів комерційних банків молодим сім'ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) і придбання житла» від 4 червня 2003 року № 853 інвестиційна угода - договір на будівництво (реконструкцію) житла, що укладається між позичальником і забудовником (підрядником).

Відповідно до ст. 2 ЗУ «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» договір управління майном - договір, за яким установник управління передає управителю у довірчу власність майно з метою досягнення визначених ним цілей та встановлює обмеження щодо окремих дій управителя з управління цим майном. Об'єкт інвестування - квартира або приміщення соціально-побутового призначення (вбудовані в житлові будинки або окремо розташовані нежитлові приміщення, гаражний бокс, машиномісце тощо) в об'єкті будівництва, яке після завершення будівництва стає окремим майном.

Таким чином, суд доходить до висновку, що спірний договір містить всі істотні елементи інвестиційного договору, оскільки його предметом є залучення коштів позивача з метою реалізації інвестиції будівництва житлового будинку, забудовником якого виступав сам відповідач, якому за умовами цього інвестиційного договору надано право витрачати отримані кошти на власний розсуд для здійснення будівництва. Окрім того, про те, що спірний договір є інвестиційним свідчить зміст договору, а саме п.п. 2.3.4., 2.3.9., 2.3.10., 2.4.3., 2.10, в яких вживаються терміни «графік інвестування коштів», «обєкт інвестування», «інвестовані грошові кошти». Згідно п. 2.6. спірного договору по закінченні будівництва обєкту та введення будинку в експлуатацію позивачу має бути передана належна йому квартира.

Відповідно до ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. Таким чином, при правовому аналізі спірного договору суду слід керуватися нормами Законів України «Про інвестиційну діяльність» та «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю».

Відповідно до ч. 3 ст. 4 Закону України «Про інвестиційну діяльність» інвестування та фінансування будівництва об'єктів житлового будівництва з використанням недержавних коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб, у тому числі в управління, може здійснюватися виключно через фонди фінансування будівництва, фонди операцій з нерухомістю, інститути спільного інвестування, а також шляхом випуску цільових облігацій, виконання зобов'язань за якими забезпечується одиницею такої нерухомості, відповідно до законодавства.

Згідно ст. 2 Закону України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» управитель - фінансова установа, яка від свого імені діє в інтересах установників управління майном і здійснює управління залученими коштами згідно із законодавством, Правилами фонду та відповідає вимогам, встановленим цим Законом. Частиною 1 статті 4 зазначеного Закону встановлено, що управителем може бути фінансова установа, що отримала в установленому законодавством порядку дозвіл/ліцензію на здійснення визначеної цим Законом діяльності.

Таким чином, відповідачем порушено ст. 4 ЗУ «Про інвестиційну діяльність», оскільки залучено кошти на інвестування будівництва від фізичної особи. Окрім того, відповідачем не надано доказів наявності у нього статусу фінансової установи та наявності дозволу/ліцензії на управління коштами.

Відповідно до ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Згідно ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Таким чином, договір № 2 доручення-дольової участі в житловому будівництві багатоповерхового жилого будинку по АДРЕСА_1 від 16 жовтня 2007 року, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ «Науково-виробнича інноваційна фірма «ВІЛП» підлягає визнанню недійсним з моменту його укладення та відповідно до ст. 216 ЦК України позивачу мають бути повернуті передані ним на виконання спірного договору кошти.

Суд не приймає до уваги доводи відповідача про відсутність у позивача права звертатись до суду з позовом про визнання недійсним правочину у звязку з тим, що останній є засновником відповідача, оскільки право на звернення до суду гарантується кожній особі, а статус позивача, як одного з учасників ТОВ «НВП «ВіЛП» не має правового значення для вирішення виниклого спору, оскільки відносини між сторонами виникли не з факту участі позивача у складі учасників відповідача.

Відповідно до п. 22 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про захист права споживачів» споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника. Таким чином, при укладення спірного договору відповідач діяв як споживач, а не як засновник.

Відповідно до ч. 9 ст. 15 Закону України «Про захист прав споживачів» під час розгляду вимог споживача про відшкодування збитків, завданих недостовірною або неповною інформацією про продукцію чи недобросовісною рекламою, необхідно виходити з припущення, що у споживача немає спеціальних знань про властивості та характеристики продукції, яку він придбаває. За таких обставин, суд дійшов висновку про необґрунтованість тверджень відповідача та наявність підстав для стягнення моральної шкоди, так як відповідач не надав доказів повідомлення позивачу про той факт, що ТОВ «ВіЛП» не відповідає критеріям, встанвленим Законом України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю»

Відповідно до ст.ст. 536, 1214 ЦК України у разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними. Згідно ч. 1 ст. 1048 ЦК України розмір процентів має бути встановлений на рівні облікової ставки національного банку України.

Відповідно до ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками, зокрема, є втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).

За таких обставин, суд вважає обґрунтованими вимоги позивача про стягнення процентів за користування грошовими коштами та збитків від інфляції. Розрахунок процентів та інфляційних збитків відповідачем не оспорений і не спростований.

Згідно ч. 2 ст. 227 ЦК України якщо юридична особа ввела другу сторону в оману щодо свого права на вчинення такого правочину, вона зобов'язана відшкодувати їй моральну шкоду, завдану таким правочином. Такими чином, виходячи з положень ч. 9 ст. 15 Закону України «Про захист прав споживачів», розміру грошових коштів, які були передані відповідачу та інтенсивності психологічних страждань, які переніс відповідач, вимога про відшкодування моральної шкоди підлягає задоволенню.

В звязку з тим, що після скасування заочного рішення відповідач не подав суду нових доказів, то суд не убачає підстав для винесення іншого за змістом рішення, ніж те заочне рішення, що було скасоване.

Керуючись ст.ст. 22, 203, 215-216, 227, 235, 536, ч. 1 ст. 1048, ч. 2 ,3 ст. 1214 ЦК України, ст. 1, 4 ЗУ «Про інвестиційну діяльність», ст. 1, 2, 4 Закону України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю», ст.ст. 1, 15, 22 Закону України «Про захист прав споживачів», суд

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити.

Визнати недісним з моменту укладення інвестиційний договір № 2 доручення-дольової участі в житловому будівництві багатоповерхового житлового будинку по АДРЕСА_1 від 16 жовтня 2007 року, укладений між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю « Науково-виробнича інноваційна фірма «ВІЛП».

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю « Науково-виробнича інноваційна фірма «ВІЛП» код ЄДРПОУ 24562004, України, Полтавська область. М. Кременчук, вул. Першотравнева, 1 на користь ОСОБА_1, що проживає АДРЕСА_2 кошти в розмірі 5873296 гривень основного боргу, 988001,50 гривень процентів за користування чужими коштами, 712388,69 гривень збитків від інфляції та 100000 гривень моральної шкоди, а всього 7 673 686,19 гривень.

Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Полтавської області через міськрайонний суд шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Апеляційна скарга, подана після закінчення строків апеляційного оскарження, залишається без розгляду, якщо апеляційний суд за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку.

Заочне рішення може бути переглянуто судом, що його ухвалив за письмовою заявою відповідача поданою протягом десяти днів з дня отримання його копії.

Суддя: