Рішення № 20523228, 13.12.2011, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА

01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 47/29613.12.11 За позовом Заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Фонду

державного майна України

до 1. Приватного акціонерного товариства «Укрпрофтур»

2. Товариства з обмеженою відповідальністю «Благодійний союз»

третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача-1

Федерація професійних спілок України

про визнання права власності, визнання недійсним договору та витребування

майна з чужого незаконного володіння

Суддя Станік С.Р.

представники сторін, які присутні в судовому засіданні 13.12.2011:

від позивача ОСОБА_1 представник за довіреністю

від відповідача-1 не зявився

від відповідача-2 ОСОБА_2 представник за довіреністю

від третьої особи ОСОБА_3 представник за довіреністю

прокурор Ткаченко В.В. (посвідчення)

На підставі статті 85 Господарського процесуального кодексу України в судовому засіданні 13.12.2011 р. судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Заступник прокурора міста Києва звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом в інтересах держави в особі Фонду державного майна України до відповідачів про визнання недійсним договору купівлі продажу від 29.09.2010, укладеного між українським закритим акціонерним товариством по туризму та екскурсіях «Укрпрофтур»(як продавцем) та ТОВ «Благодійний союз»(як покупцем), визнання права власності держави в особі Фонду державного майна України на нежиле приміщення, розташоване за адресою: м. Київ, вул. Павлівська, буд. 4-8, загальною площею 621,00 кв.м. вартістю 6600000,00 грн., витребування у власність держави в особі Фонду державного майна України з незаконного володіння ТОВ «Благодійний союз» нежиле приміщення, розташоване за адресою: м. Київ, вул. Павлівська, буд. 4-8, загальною площею 621,00 кв.м. вартістю 6600000,00 грн.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 08.09.2011 було порушено провадження в справі № 47/296 та призначено розгляд справи на 22.09.2011.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.09.2011 було вжито заходів до забезпечення позову в порядку ст.ст. 66, 67 Господарського процесуального кодексу України шляхом накладення арешту на майновий комплекс, розташований за адресою: м. Київ, вул. Павлівська, буд. 4-8, загальною площею 621,00 кв.м.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.09.2011 розгляд справи відкладено до 13.10.2011.

В судовому засіданні 13.10.2011 оголошено перерву до 03.11.2011, а в судовому засіданні 03.11.2011 до 08.11.2011, а в судовому засіданні 08.11.2011 до 10.11.2011.

Також, ухвалою суду від 03.11.2011 було продовжено строк вирішення спору на 15 днів згідно статті 69 Господарського процесуального кодексу України.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 10.11.2011 до участі у розгляді справи було залучено Федерацію професійних спілок України (код 00014479; місцезнаходження: 01012 м.Київ, майдан Незалежності, 2) у якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача-1, розгляд справи відкладено до 17.11.2011.

Розпорядженням Голови Господарського суду міста Києва від 17.11.2011 у звязку з відпусткою судді Станіка С.Р. справу № 47/296 передано для подальшого розгляду суддею Курдельчуком І.Д., який ухвалою від 17.11.2011 прийняв зазначену справу до свого провадження.

В судовому засіданні 17.11.2011 судом оголошено перерву до 13.12.2011, про що повідомлено представників сторін під розписку, яка наявна в матеріалах справи.

Розпорядженням Голови Господарського суду міста Києва від 13.12.2011 справу № 47/296 передано для подальшого розгляду судді Станіку С.Р., який ухвалою від 13.12.2011 прийняв справу до свого провадження для подальшого розгляду.

В судовому засіданні 13.12.2011 судом розглянуто клопотання Компанії «Локріда Інвестмент ЛТД»по залучення зазначеної компанії до участі у розгляді справи у якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача-2. Клопотання мотивоване тим, що зазначена компанія є орендарем спірного майна на підставі укладеного з ТОВ «Благодійний союз» договору оренди нерухомого майна № 1/Л від 01.09.2011, а відтак рішення по справі може вплинути на права та обовязки Компанії «Локріда Інвестмент ЛТД»відносно відповідача-2.

Згідно статті 27 Господарського процесуального кодексу України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до прийняття рішення господарським судом, якщо рішення з господарського спору може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї з сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за клопотанням сторін, прокурора або ініціативи господарського суду.

Суд, заслухавши думку присутніх представників сторін щодо заявленого клопотання, дослідивши матеріали справи, вирішив клопотання Компанії «Локріда Інвестмент ЛТД»по залучення зазначеної компанії до участі у розгляді справи у якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача-2 відхилити, оскільки рішення з спору в справі № 47/296 жодним чином не впливає на права та обовязки зазначеної компанії щодо сторін спору.

Суд переходить до розгляду справи по суті.

Вимоги заступника прокурора міста Києва у позові в інтересах держави в особі Фонду державного майна України обгрунтовані тим, що згідно вимог Закону України "Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України", постанови Верховної Ради УРСР №506 від 29.11.1990р. "Про захист суверенних прав власності Української РСР", від 04.02.1994р. №3943-ХІІ "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР", спірне майно нежиле приміщення, розташоване за адресою: м. Київ, вул. Павлівська, буд. 4-8, загальною площею 621,00 кв.м. - є загальнодержавною власністю. В свою чергу, внаслідок набуття Українською державою незалежності, було введено мораторій на території республіки на будь-які зміни форми власності і власника державного майна до введення в дію Закону Української РСР про роздержавлення майна; майно та фінансові ресурси підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, розташовані на території України залишено у державній власності; тимчасово, до законодавчого визначення суб'єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, зазначене майно є загальнодержавною власністю.

У 1960 році постановою Ради Міністрів охорони здоровя УРСР № 606 усі діючі госпрозрахункові санаторії, будинки відпочинку та пансіонати Міністерство охорони здоровя повинно було передати у відання Українській республіканській раді профспілок, правонаступником якої після розпаду СРСР є Федерація незалежних профспілок України, яка своєю постановою від 09.10.1991 створила на базі екскурсійних підприємств Українське акціонерне товариство «Укрпрофтур».

В свою чергу, в процесі передачі у володіння Федерації незалежних профспілок України майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, яке знаходилось на території України, Федерацією незалежних профспілок України спірне майно було безпідставно передано в якості статутного внеску до статутного капіталу УЗАТ по туризму та екскурсіях «Укрпрофтур»(правонаступником якого є відповідач-1), створеного внаслідок укладення установчого договору від 04.10.1991 між Федерацією незалежних профспілок України та Фондом соціального страхування України, на майні засновників вказаних підприємств.

В подальшому, 29.09.2010 між Українським закритим акціонерним товариством по туризму та екскурсіях «Укрпрофтур», як продавцем, правонаступником якого є відповідач-1, та ТОВ «Благодійний союз», як покупцем, було укладено договір купівлі продажу нежилого приміщення, розташованого за адресою: м. Київ, вул. Павлівська, буд. 4-8, загальною площею 621,00 кв.м. Прокурор у позові наголошує на тому, що нерухоме майно, яке відчужене відповідачем-1 відповідачу-2 на підставі наведеного договору, є державною власністю, внаслідок чого розпорядження ним повинно було відбуватись виключно за наявності згоди Фонду державного майна України, а відтак, приймаючи до уваги відсутність згоди позивача на підписання спірного договору, останній підлягає визнанню недійсним в судовому порядку, а спірне нерухоме майно поверненню у державну власність шляхом визнання на нього права державної власності та витребування його з незаконного володіння відповідача-2.

Також, прокурор у позові просив суд відновити йому строк позовної давності на звернення до суду з відповідним позовом про захист інтересів держави, оскільки про наявність порушення інтересів держави прокуратурі м.Києва стало відомо у травні серпні 2011 року під час проведення перевірки за завданням Генеральної прокуратури України, у звязку з чим на підставі п. 5 статті 267 Цивільного кодексу України наявні підстави для відновлення строку позовної давності.

Представник позивача в судовому засіданні 13.12.2011 заявлений прокурором позов підтримав в повному обсязі з вищенаведених підстав. Наголошував на тому, що під час створення відповідача-1, спірне майно, що передавалося до його статутного фонду, не перейшло у його приватну власність, а залишалося власністю держави.

Відповідач-1 у письмовому відзиві проти заявлених вимог заперечував, просив суд у задоволенні позову відмовити. В обґрунтування своїх заперечень відповідач-1 посилався на те, що Українське закрите акціонерне товариство по туризму та екскурсіях «Укрпрофтур», правонаступником якого є відповідач-1, не відносилося до підприємств, установ, організацій союзного підпорядкування, а правомірність створення Українського закритого акціонерного товариства по туризму та екскурсіях “Укрпрофтур” була підтверджена рішенням від 20.01.1997 Вищого арбітражного суду України по справі №138/7, яким відмовлено у позові Фонду державного майна України до Федерації професійних спілок України, Фонду соціального страхування України та ЗАТ «Укрпрофтур» про визнання недійсними установчих документів «Укрпрофтур», а також рішенням господарського суду міста Києва від 26.08.2010 в справі № 26.08.2910, яким визнано за УЗАТ по туризму та екскурсіях «Укрпрофтур»право власності на нежилі приміщення підвалу, розташовані у спірному майні. Також, відповідач-1 наголошував на тому, що спірне майно було створено за рахунок членських внесків відповідача-1 до кооперативу «Ромашка», а відтак статусу державного ніколи не мало.

Крім того, відповідачем-1 подано суду заяву про застосування строків позовної давності.

Відповідач-2 у письмовому відзиві проти заявлених вимог заперечував, просив суд у задоволенні позову відмовити. В обґрунтування своїх заперечень посилався на те, що укладений між ним та відповідачем-1 договір купівлі продажу від 29.09.2010 нерухомого майна, розташованого за адресою: м. Київ, вул. Павлівська, буд. 4-8, загальною площею 621,00 кв.м. укладений з дотриманням норм законодавства, яке діяло на час підписання спірного правочину.

Третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача-1 - Федерація професійних спілок України у письмових поясненнях по суті спору, наголошувала на тому, що підстави для задоволення позову відсутні, оскільки профорганізації створювались на рівні підприємств, організацій та установ і добровільно об'єднувались в профспілки всіх рівнів з метою забезпечення захисту інтересів членів профспілок. Для здійснення своїх статутних завдань профспілки створювали свою матеріально-технічну базу. Конституція колишнього СРСР 1977 року та Конституція УРСР 1978 року в ст. 10 поряд з державною і колгоспно-кооперативною формою власності визнавала і власність профспілкових організацій. Відповідні правовідносини також врегульовувались цивільним законодавством УРСР. Так, глава 9 Цивільного кодексу УРСР «Власність профспілкових та інших громадських організацій» визначала окремий правовий режим майна профспілкових організацій, яке набували профспілки для здійснення своїх статутних завдань. Так як приватної власності не існувало, а була лише особиста власність фізичних осіб, майно яке надавалося державою громадським організаціям, а саме профспілкам що мали статус юридичної особи могло надаватися лише у відання, але не на праві оперативного управління, що передбачалось виключно для державних підприємств, а на праві повного господарського відання з врахуванням того що профспілка не є державним підприємством, а має правовий статус громадської організації, тобто з правовими підставами володіння, користування та розпорядження даним майном в рамках статутних завдань профспілок тому, що до права повного господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не встановлено законодавчими актами України. В правовій системі колишнього СРСР суб'єктом права профспілкової власності виступала в цілому вся профспілкова організація як багатоланкова система, яку утворюють первинні, обласні, галузеві, республіканські ланки (організації), наділені правами юридичної особи. Відповідно Статутом професійних спілок СРСР визначалися правомочності профспілкових організацій різних рівнів щодо профспілкового майна, щодо його розподілу між республіками та між областями. В період існування СРСР майно профспілок поділялося на майно, яке знаходилось у віданні центральних всесоюзних органів, тобто колишнього ВЦРПС, і майно, яке знаходилося у віданні республіканських органів, тобто колишньої Укрпрофради. Таким чином, з моменту першого законодавчого визнання за громадськими об'єднаннями в цілому та їх організаціями права мати у власності майно, тобто з моменту прийняття 9 жовтня 1990 р. Закону СРСР "Про громадські об'єднання", Федерація незалежних профспілок України набула право власності на майно, що знаходилося у віданні Укрпрофради й не відносилося до майна загальносоюзних громадських організацій. Знаходження спірного майна на праві власності Федерації незалежних профспілок України закріплене також в Положенні про неї від 6 жовтня 1990 р. (п. 26). Це право також було підтверджене Законом СРСР від 10.12.90 р. "Про професійні спілки, права та гарантії їх діяльності", Законом України "Про власність" .

Розглянувши наявні матеріали справи, заслухавши пояснення присутніх представників сторін та прокурора, всебічно і повно зясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, обєктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд м. Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Статтею 121 Конституції України на прокуратуру України покладено представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.

Відповідно до ст. 36-1 Закону України "Про прокуратуру", підставою для представництва органами прокуратури України у суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються між ними або з державою.

За змістом ст. 2 ГПК України господарський суд порушує справи за позовними заявами прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави;

Прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Згідно з п.1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 № 3-рп/99, прокурори та їх заступники подають до арбітражного суду позови саме в інтересах держави, а не в інтересах підприємств, установ і організацій незалежно від їх підпорядкування і форм власності. Прокурор чи його заступник самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, в чому полягає порушення інтересів держави чи в чому існує загроза інтересам держави, і така заява, згідно ст. 2 ГПК України, є підставою для порушення справи в господарському суді.

Відповідно до ч.2 п.5 Рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 № 3-рп\99, поняття "органом, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах", означає орган, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави.

Із врахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Враховуючи те, що заступником прокурора міста Києва подано до Господарського суду міста Києва з позов в інтересах держави в особі Фонду державного майна України до відповідачів про визнання недійсним договору купівлі продажу від 29.09.2010, укладеного між українським закритим акціонерним товариством по туризму та екскурсіях «Укрпрофтур»(як продавцем) та ТОВ «Благодійний союз»(як покупцем), визнання права власності держави в особі Фонду державного майна України на майновий комплекс, розташований за адресою: м. Київ, вул. Павлівська, буд. 4-8, загальною площею 621,00 кв.м. вартістю 6600000,00 грн., витребування у власність держави в особі Фонду державного майна України з незаконного володіння ТОВ «Благодійний союз» майновий комплекс, розташований за адресою: м. Київ, вул. Павлівська, буд. 4-8, загальною площею 621,00 кв.м. вартістю 6600000,00 грн., враховуючи те, що саме на Фонд державного майна України уповноважено здійснювати функції з управління державною власністю, а відтак прокурор у своєму позові визначив необхідність захисту прав держави в особі Фонду державного майна України щодо спірного майна.

Як встановлено судом, 17.04.1936 Центральним виконавчим комітетом СРСР прийнято постанову “Про ліквідацію Всесоюзного товариства пролетарського туризму та екскурсій”, згідно якої на Всесоюзну центральну раду професійних спілок (ВЦРПС) та її організації покладено керівництво роботою в галузі туризму, що стало підставою для створення мережі туристично-екскурсійних закладів профспілок, які в Українській РСР перебували у складі Української республіканської ради по туризму та екскурсіям, підпорядкованої Укрпрофраді.

Постановою від 20.07.1962р. Президії ВЦРПС центральні, республіканські, краєві і обласні туристично-екскурсійні управління реорганізовані в Центральний, республіканські, краєві і обласні ради по туризму.

27.07.1982 постановою №8-3 від 27.07.1982р. Президіуму Центральної ради по туризму та екскурсіях затверджено Положення про Українську республіканську раду по туризму та екскурсіях, згідно якого визначено, що:

-Українська республіканська рада по туризму та екскурсіям працює під керівництвом, в тому числі, Центральної ради по туризму та екскурсіям;

-Українська республіканська рада по туризму та екскурсіям у своїй діяльності керується законодавством СРСР, законодавством УРСР, постановами ВЦРПС, Центральної ради по туризму та екскурсіях, Української республіканської ради профспілок та іншими нормативними актами;

-Українську республіканську раду по туризму та екскурсіям очолює голова, якого затверджує ВЦРПС за пропозицією Центральної ради по туризму та екскурсіям та Української республіканської ради профспілок;

-голова Української республіканської ради по туризму та екскурсіям на підставі та на виконання законів, постанов та розпоряджень Ради Міністрів СРСР, Ради Міністрів УРСР, постанов ВЦРПС, Центральної ради по туризму та екскурсіям, Української республіканської ради профспілок видає накази та інструкції;

-заступники голови, головний бухгалтер та начальник контрольно-ревізійного управління Української республіканської ради по туризму та екскурсіям затверджуються Центральною радою по туризму та екскурсіям;

-ревізія діяльності Української республіканської ради по туризму та екскурсіям проводиться Центральною радою по туризму та екскурсіям та Українською республіканською радою профспілок;

-реорганізація та ліквідація Української республіканської ради по туризму та екскурсіям проводиться Центральною радою по туризму та екскурсіях за згодою ВЦРПС та Української республіканської ради профспілок.

06.10.1990 установчим зїздом незалежних професійних спілок України прийнято декларацію про утворення Федерації незалежних професійних спілок України, яка згідно своїх положень є добровільним союзом республіканських галузевих та регіональних міжгалузевих профспілкових обєднань, інших професійних організацій робітників.

27.10.1990 19 зїздом профспілок СРСР було прийнято Постанову «Про власність профспілок СРСР», згідно якої постановлено, що профспілкові обєкти є єдиною власністю профспілок СРСР, правонаступником власності є Всезагальна конфедерація профспілок СРСР.

29.11.1990 Верховною радою Української РСР прийнято постанову № 506-ХІІ «Про захист суверенних прав власності Української РСР» (яка була чинна до затвердження Державної програми приватизації), згідно якої встановлено мораторій та території республіки на будь-які зміни форми власності і власника державного майна, ініціаторами та учасниками яких є органи державної влади і управління.

Згідно із Главою VI Декларації про державний суверенітет Українивід 16.07.1990, Українська РСР самостійно визначає свій економічний статус і закріплює його в законах. Народ України має виключне право на володіння, користування і розпорядження національним багатством України. Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території Української РСР, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, весь економічний і науково-технічний потенціал, що створений на території України, є власністю її народу, матеріальною основою суверенітету Республіки і використовується з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян.

Відповідно до ст.4 Закону України “Про економічну самостійність Української РСР”, основу економічної самостійності Української РСР утворює власність її народу на національне багатство. Власністю народу України є земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території Української РСР, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, весь економічний, науковий і технічний потенціал, розташований на території республіки.До власності народу України належать основні засоби виробництва в промисловості, будівництві, сільському господарстві, транспорті, зв'язку, банки, кредитні установи, майно торгових, комунальних та інших підприємств, а також житловий фонд та інше майно на території України.

Пунктом 1 постанови від 03.08.1990 Верховної Ради Української РСР “Про реалізації Закону “Про економічну самостійність Української РСР” встановлено імперативне правило, що всі дії суб'єктів господарських відносин, які суперечать державному суверенітету та економічним інтересам Української РСР, визнаються недійсними і забороняються.

Постановою Верховної Ради УРСР від 15.10.1990 “Про управління державним майном Української РСР” встановлено, що з метою захисту майнових прав та інтересів республіки, ефективного використання й збереження державного майна в умовах переходу до ринкових відносин і різноманітності форм власності до прийняття Закону Української РСР про Раду Міністрів Української РСР покласти на Раду Міністрів УРСР здійснення функцій по управлінню державним майном Української РСР, що є у загальнореспубліканській власності.

Указом Президії Верховної ради України “Про передачу підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України, у власність держави” від 30.08.1991 встановлено, що підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України, з прийняттям цього Указу переходять у державну власність України. Одночасно, вказаним нормативно-правовим актом визнано недійсними майнові договори, якими змінено форму власності, укладені під час дії мораторію, встановленого постановою Верховної Ради України 29 листопада 1990 року, а також встановлено, що рішення державних органів, органів громадських, політичних, кооперативних, інших організацій і підприємств, посадових осіб, а також договори та інші угоди, прийняті чи здійснені на основі законодавства СРСР щодо зміни власника і форм власності після прийняття Постанови Верховної Ради України від 24 серпня 1991 року “Про проголошення незалежності України”без узгодження з відповідними органами управління, визначеними Кабінетом Міністрів України, вважаються недійсними.

Статтею 1 Закону України від 10.09.1991р. “Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України” визначено, що майно та фінансові ресурси підприємств, установ, організацій та інших об'єктів союзного підпорядкування, розташованих на території України, є державною власністю України.

Статтями 3, 4 вказаного Закону України визнано недійсними майнові договори, якими змінено форму власності, укладені під час дії мораторію, введеного постановою Верховної Ради Української РСР 29 листопада 1990 року, та встановлено, що рішення державних органів, органів громадських, політичних, кооперативних, інших організацій і підприємств, посадових осіб, а також договори та інші угоди, прийняті чи здійснені на основі законодавства СРСР щодо зміни власника і форм власності, а також створення акціонерних та спільних підприємств за участю органів влади та управління Союзу РСР після прийняття Постанови Верховної Ради України від 24 серпня 1991 року “Про проголошення незалежності України” без узгодження з відповідними органами управління, визначеними Кабінетом Міністрів України, вважаються недійсними.

На виконання Закону України від 10.09.1991р. “Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України” Кабінетом Міністрів України було прийнято постанову №227 від 24.09.1991р., відповідно до якої організацію роботи по переходу підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, що розташовані на території України, у відання органів державного управління України покладено на Урядову комісію, створену розпорядженням №237 від 11.09.19911р. Кабінету Міністрів України, Фонд державного майна України та органи державного управління України, у відання яких переходять зазначені підприємства.

Постановою Верховної Ради України від 01.11.1996 № 461/96-ВР «Про проект Постанови Верховної Ради України про тлумачення Постанови Верховної Ради України «Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР», Фонду державного майна України разом з відповідними громадськими організаціями України було доручено до 1 квітня року провести інвентаризацію майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР станом на 24 серпня 1991 року і подати Верховній Раді України перелік суб'єктів, у володінні яких знаходиться це майно.

Постановою Верховної Ради України від 17.04.1997 18/97-ВР «Про проект Закону України з питань правонаступництва на майно загальносоюзних громадських організацій (об'єднань) колишнього Союзу РСР в Україні»Фонду разом з Федерацією профспілок України доручено завершити роботу по інвентаризації майна, що знаходиться у володінні профспілок і інформацію про результати інвентаризації надати Верховній Раді України в травні 1997 року до розгляду проекту Закону України про правонаступництво на майно загальносоюзних громадських організацій (об'єднань) колишнього Союзу РСР в Україні..

Відповідно до наданого позивачем Переліку установ, організацій і підприємств, які станом на 24.08.1991 знаходились у віданні Української республіканської ради по туризму і екскурсіях Федерації профспілок України Загальносоюзної конфедерації профспілок (колишнього ВЦРПС), затвердженого Заступником Фонду державного майна України, до вказаного переліку включено зокрема Київський філіал інституту по проектуванню обєктів туризму «Туристпроект», який розташовано за адресою: м.Київ, вул. Павлівська,4/8, і який було ліквідовано рішенням правління АТ «Укрпрофтур»від 10.08.1992 № 18.

Відповідно до Закону України від 16.06.1992р. “Про об'єднання громадян” об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Об'єднання громадян, незалежно від назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо) відповідно до цього Закону визнається політичною партією або громадською організацією. Особливості правового регулювання діяльності профспілок визначаються Законом України про профспілки.

Особливості правового регулювання, засади створення, права та гарантії діяльності професійних спілок в Україні були визначені Законом України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” від 15.09.1999. Дія цього Закону поширюється на діяльність профспілок, їх організацій, об'єднання профспілок, профспілкових органів і на профспілкових представників у межах їх повноважень, на роботодавців, їх об'єднання, а також на органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Згідно із ст.21 Закону України “Про об'єднання громадян”, об'єднання громадян може мати у власності кошти та інше майно, необхідне для здійснення його статутної діяльності. Об'єднання громадян набуває право власності на кошти та інше майно, передане йому засновниками, членами (учасниками) або державою, набуте від вступних та членських внесків, пожертвуване громадянами, підприємствами, установами та організаціями, а також на майно, придбане за рахунок власних коштів чи на інших підставах, не заборонених законом.

Статтею 20 Закону України “Про власність” було визначено, що професійні спілки та їхні громадські обєднання є субєктами права колективної власності.

Відповідно до ст.21 Закону України “Про власність”, право колективної власності виникає на підставі: добровільного об'єднання майна громадян і юридичних осіб для створення кооперативів, акціонерних товариств, інших господарських товариств і об'єднань; передачі державних підприємств в оренду; викупу колективами трудящих державного майна; перетворення державних підприємств в акціонерні та інші товариства; безоплатної передачі майна державного підприємства у власність трудового колективу, державних субсидій; пожертвувань організацій і громадян, інших цивільно-правових угод. Таким чином, вказаними нормативно-правовими актами не передбачено можливості набуття права власності новоствореним профспілковим обєднанням від організацій союзного підпорядкування в порядку правонаступництва.

23.08.1991 Президією ради Федерації незалежних профспілок України було прийнято постанову №П-7-7 “Про створення Акціонерного товариства “Укрпрофтур”, згідно якої з метою радикальної перебудови управління туризмом профспілок, приведення господарського механізму у відповідність ринковим відносинам вирішено вважати доцільним створення на базі туристсько-екскурсійних підприємств, обєднань і організацій Української республіканської ради по туризму і екскурсіях Республіканського акціонерного товариства “Укрпрофтур”.

04.10.1991 між радою Федерації незалежних профспілок України та Фондом соціального страхування України було підписано установчий договір про створення Акціонерного товариства “Укрпрофтур”. Одночасно, 04.10.1991р. підписано статут Українського акціонерного товариства по туризму та екскурсіях “Укрпрофтур”, який зареєстровано 28.10.1991р. виконавчим комітетом Київської міської ради народних депутатів.

За змістом п.1.1 зазначеного статуту Українське акціонерне товариство по туризму та екскурсіях “Укрпрофтур” створюється з метою організації та надання громадянам, в тому числі, іноземним, комплексних туристично-екскурсійних та інших послуг, ефективного використання матеріальної бази, будівництва нових та реконструкції існуючих туристичних обєктів, прискорення формування нових економічних засад туризму та екскурсій.

Згідно із п.1.2, п.2.1 статуту засновниками та учасниками новоствореної юридичної особи є рада Федерації незалежних профспілок України та Фонд соціального страхування України.

При цьому, п.1.8 статуту відповідача-1 передбачено, що новостворена юридична особа є правонаступником Української республіканської ради по туризму та екскурсіях.

Пунктом 3.1 статуту Українського акціонерного товариства по туризму та екскурсіях “Укрпрофтур” передбачено, що для забезпечення діяльності юридичної особи створюється статутний фонд у розмірі 391206 тис. рублів шляхом передання радою Федерації незалежних профспілок України у власність акціонерному товариству капіталу в розмірі вартості основних фондів та оборотних засобів туристично-екскурсійних підприємств, обєднань та організацій профспілок України в сумі 381206 тис. рублів. Одночасно, внеском Фонду соціального страхування України є 10 млн. рублів.

Як зазначав прокурор та позивач у позові, до статутного фонду Українського акціонерного товариства по туризму та екскурсіях “Укрпрофтур” Федерацією незалежних профспілок України було передано, зокрема спірне майно, а саме: майновий комплекс, розташованого за адресою: м. Київ, вул. Павлівська, буд. 4-8, загальною площею 621,00 кв.м.

10.01.1997 Українському закритому акціонерному товариству по туризму та екскурсіях “Укрпрофтур” Головним управлінням комунальної власності м.Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) видано свідоцтво про право власності серії НП № 010000121, згідно якого посвідчено, що нежиле приміщення в цілому площею 621,00 кв.м., що розташоване по вул. Павлівській, 4-8 в місті Києві належить Українському закритому акціонерному товариству по туризму та екскурсіях “Укрпрофтур”.

29.09.2010 між Українським закритим акціонерним товариством по туризму та екскурсіях «Укрпрофтур», як продавцем, правонаступником якого є позивач (що сторонами по справі не заперечувалось), та ТОВ «Благодійний союз», як покупцем, було укладено договір купівлі продажу нежилого приміщення, відповідно до умов якого продавець продав належне йому на праві власності нерухоме майно, яким є нежиле приміщення , розташоване за адресою: м. Київ, вул. Павлівська, буд. 4-8, загальною площею 621,00 кв.м. (п. 1.1), ціна майна погодження сторонами в розмірі 6600000,00 грн. (п. 3.1).

Згідно із ч.1, п.1 ч.2 ст.11 Цивільного кодексу України цивільні права та обовязки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обовязки. Підставами виникнення цивільних прав та обовязків, зокрема є договори та інші правочини.

За приписами ч.1 ст.202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обовязків.

Статтею 626 Цивільного кодексу України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обовязків. Договір є двостороннім, якщо правами та обовязками наділені обидві сторони договору. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом, або не випливає із суті договору.

Статтею 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

За змістом ч.1 ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, пятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.

У розясненні №02-5/111 від 12.03.1999р. Вищого арбітражного суду України “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними” викладено правову позицію про те, що вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до п.2 Постанови №9 від 06.11.2009р. Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними”, зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу України, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України.

Відповідно до статті 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і обєктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин в їх сукупності.

Згідно статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Приписами статті 34 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Враховуючи вищевикладене, суд, оцінюючи докази в їх сукупності, дійшов висновку, що спірне майно нежилі приміщення, розташовані за адресою: м. Київ, вул. Павлівська, буд. 4-8, загальною площею 621,00 кв.м. відносились саме до обєктів майна загальносоюзних громадських організацій, зокрема Всесоюзної центральної ради професійних спілок (ВЦРПС), а не до обєктів майна республіканських громадських організацій, зокрема Української республіканської ради по туризму та екскурсіям, оскільки остання в системі профспілок СРСР була республіканською організацією союзного підпорядкування, про що свідчить її Положення, затверджене постановою №8-3 від 27.07.1982 Президіуму Центральної ради по туризму та екскурсіях, згідно якого Українська республіканська рада по туризму та екскурсіям працює під керівництвом, в тому числі, Центральної ради по туризму та екскурсіям, її голова та посадові особи затверджується ВЦРПС, тощо.

Також,суд приймає до уваги і те, що згідно наданого позивачем Переліку установ, організацій і підприємств, які станом на 24.08.1991 знаходились у віданні Української республіканської ради по туризму і екскурсіях Федерації профспілок України Загальносоюзної конфедерації профспілок (колишнього ВЦРПС), затвердженого Заступником Фонду державного майна України, до вказаного переліку включено зокрема Київський філіал інституту по проектуванню обєктів туризму «Туристпроект», який розташовано за адресою: м.Київ, вул. Павлівська,4/8, і який було ліквідовано рішенням правління АТ «Укрпрофтур»від 10.08.1992 № 18, а отже, спірне майно знаходилось не у власності Української республіканської ради по туризму і екскурсіях Федерації профспілок України Загальносоюзної конфедерації профспілок (колишнього ВЦРПС), а лише у віданні, а відтак не могло були передано у власність правопопереднику позивача.

Таким чином, Українська республіканська рада по туризму і екскурсіях, правонаступником якої є Федерація незалежних професійних спілок України, яка згідно своїх положень є добровільним союзом саме республіканських галузевих та регіональних міжгалузевих профспілкових обєднань, - ніколи не відносилась до загальносоюзних громадських організацій, а відтак, з проголошенням Україною незалежності 24.08.1991 право власності на спірний об'єкт згідно Постанови Верховної Ради УРСР від 15.10.1990 “Про управління державним майном Української РСР” та Указом Президії Верховної ради України “Про передачу підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України, у власність держави” від 30.08.1991, як на обєкт союзного підпорядкування, набула держава Україна в особі органу, якому відповідно до Постанов Верховної Ради України від 10.04.1992 року №2268-ХІІ та від 01.03.1994 року №3943-ХІІ надані повноваження прийняти це майно та розпоряджатись ним до визначення суб'єктів його права, тобто Фонду державного майна України позивача.

За таких обставин, враховуючи викладені вище висновки суду стосовно статусу Української республіканської ради профспілок та Української республіканської ради по туризму та екскурсіям в системі профспілок СРСР та майна, що розташовано за адресою: м.Київ, вул. Павлівська,4/8, зазначені нежилі приміщення не могли перейти у власність Федерації незалежних профспілок України (а згодом і Українського закритого акціонерного товариства по туризму та екскурсіям “Укрпрофтур”), оскільки вони набули статусу державної власності відповідно до викладених вище положень нормативно-правових актів. а відтак, подальше розпорядження ними мало здійснюватись уповноваженим органом держави у сфері державного майна Фондом державного майна України.

Таким чином, оскільки Федерацією незалежних профспілок України безпідставно набуто майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, яке знаходилось на території України, яке в подальшому було останньою безпідставно передано в якості статутного внеску до статутного капіталу УЗАТ по туризму та екскурсіях «Укрпрофтур»(правонаступником якого є відповідач-1), наявна відсутність у Приватного акціонерного товариства “Укрпрофтур” повноважень власника спірного майна, та порушення процедури відчуження вказаного обєкту, в звязку з чим суд дійшов висновку, що договір купівлі-продажу нерухомого майна від 29.09.2010 суперечить вимогам чинного на момент його укладення законодавства, що є підставою для визнання його недійсним та задоволення позову в цій частині.

Твердження третьої особи про те, що у Законі України “Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України” відсутня норма щодо надання його положенням зворотної сили в часі, суд відхиляє з огляду на те, що ст.58 Конституції України не була чинна у 1991 році, а чинна на той момент Конституція не містила аналогічної норми.

Посилання відповідача-1 як на підставу відмови у позові на те, що рішенням Вищого арбітражного суду України від 20.01.1997 по справі №138/7, яким відмовлено у позові Фонду державного майна України до Федерації професійних спілок України, Фонду соціального страхування України та ЗАТ «Укрпрофтур»про визнання недійсними установчих документів «Укрпрофтур», встановлено законність набуття Акціонерним товариством «Укрпрофтур»права власності на спірне майно суд вважає безпідставними з огляду на наступне.

Згідно ч.2 ст.35 Господарського процесуального кодексу України факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

Преюдиціальність це обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, позаяк їх з істинність вже встановлено у рішенні, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Для рішень господарських судів важливою умовою преюдиціальності фактів, що містяться в рішенні господарського суду, є суб'єктний склад спору. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі сторони, що й у справі, яка розглядається. Отже, повна тотожність суб'єктного складу спору є обов'язковою умовою преюдиціальності щодо сторін.

В свою чергу, судом встановлено, що зазначеним рішенням Вищого арбітражного суду України від 20.01.1997 по справі №138/7 досліджувалось питання щодо дійсності установчих документів АТ «Укрпрофтур», а підстави передачі спірного майна жодним чином не досліджувались при вирішенні вказаного спору, а зазначення в рішенні про власника певного майна є оціночним судженням суду, висновком, зробленим судом за результатами надання оцінки наявним у матеріалах конкретної справи документів, проте не встановленим фактом.

До того ж, субєктний склад спору в справі № 138/7 Вищого арбітражного суду України та 47/296 Господарського суду міста Києва є різним, а відтак, суд при вирішенні даного спору не зобовязаний фактами, встановленими Вищим арбітражним судом України, у якості преюдиції по розглядуваній справі.

З аналогічних підстав не прйимається судом і посилання відповідача-1 на рішення господарського суду міста Києва від 26.08.2010 в справі № 26.08.2910, яким визнано за УЗАТ по туризму та екскурсіях «Укрпрофтур»право власності на нежилі приміщення підвалу, розташовані у спірному майні.

Також, посилання відповідача-1 як на підставу відмови у позові на те, що спірне майно було створено за рахунок членських внесків відповідача-1 до кооперативу «Ромашка», а відтак статусу державного ніколи не мало судом відхиляється як необґрунтоване та безпідставне з огляду на нижчевикладене.

В обгрунтуванян зазначеного твердження відповідачем подано суду засвідчену ним копію листа ЖБК «Ромашка»від 12.12.1996 року за підписом голови зазначеного кооперативу, в якому зокрема вказано про те, що збудований будинок по вул. Павлівській, 4-8 у м.Києві збудований на пайовій участі ЖБК «Ромашка»і Української ради по туризму та екскурсіях, правонаступником якого є АТ «Укрпрофтур», а також Акт державного приймання будівлі (споруди) жилого 9 поверхового будинку на 80 квартир по вул.. Павлівській, 4-8 у м.Києві, затвердженого державною комісією 29.12.1970р., але зазначені документи в розумінні ст.ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України не є належними та допустимими доказами створення майна саме на кошти членів ЖБК, до того ж, згідно зазначеного акту, відповідною комісією здійснено приймання жилого будинку, а предметом оспорюваного договору, як і предметом спору в справі № 47/296 є нежилі приміщення.

Статтею 392 Цивільного кодексу України передбачено, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

За таких обставин, враховуючи висновки суду про те, що з проголошенням Україною незалежності 24.08.1991 право власності на спірний об'єкт набула держава Україна в особі уповноваженогооргану - Фонду державного майна України, виходячи з того, що право власності держави не визнається та оспорюється відповідачами, позов в частині визнання за державою в особі позивача права власності на нежиле приміщення, розташоване за адресою: м. Київ, вул. Павлівська, буд. 4-8, загальною площею 621,00 кв.м . - також є обґрунтованим, доведеним належними та допустимим доказами та підлягає задоволенню.

Також, суд, розглянувши матеріали справи та оцінивши у сукупності всі представлені учасниками судового процесу документи у відповідності до положень ст.43 Господарського процесуального кодексу України, дійшов висновку, що вимоги прокурора про витребування у власність держави з незаконного володіння відповідача-2 спірного майна є доведеними та такими, що відповідають фактичним обставинам та матеріалам справи з урахуванням наступного.

Виходячи зі змісту позовної заяви та наданих у судових засіданнях пояснень, в обґрунтування вимог про витребування майна з незаконного володіння відповідача-2, прокурор посилається на ті обставини, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Нормативно вказані вимоги прокурор обґрунтовує приписами ст.216, ст.388 Цивільного кодексу України.

Одночасно, за висновками суду, права особи, що вважає себе власником майна, відносно витребування цього майна з незаконного володіння іншої особи, не підлягають захисту шляхом застосуванням правового механізму, встановленого ст.216 Цивільного кодексу України (реституція по недійсному правочину), а можуть бути захищені, якщо є підстави, в силу положень ст.388 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст.387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Положеннями ст.388 Цивільного кодексу України встановлено, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно, зокрема, вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

У п.10 постанови №9 від 06.11.2009р. Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними” викладено правову позицію стосовно того, що не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У випадку відчуження майна власником та існування наступних правочинів, за позовом такого власника може бути визнано недійсним лише перший правочин, з предявленням до кінцевого набувача віндикаційного позову.

Отже, оскільки згідно оспорюваного правочину від 29.09.2010 право власності на нежилі приміщення на даний час зареєстровані за відповідачем-2, про що зазначено зокрема і відповіді КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на обєкти нерухомого майна»від 08.07.2011 № 33528 (И-2011) на запит прокуратури м.Києва, а власником спірного майна є держава в особі органу уповноваженого управляти державним майном - Фонду державного майна України, який Приватному акціонерному товариству “Укрпрофтур”, як продавцю за договором купівлі-продажу від 29.09.2010, не надавала повноважень на відчуження спірного майна, внаслідок чого спірне майно вибуло із володіння держави поза її волею.

Таким чином, суд дійшов висновку, що укладення договору від 29.09.2010, яким фактично відповідач-1 розпорядився державним майном без згоди держави в особі уповноваженого органу на користь відповідача-2, порушує права та охоронювані законом інтереси держави в особі Фонду державного майна України, а вимога в цій частині не спрямована на проведення реституції з огляду на те, що судом встановлені достатні та належні підстави для витребування з незаконного володіння відповідача 2 спірного майна згідно ст.388 Цивільного кодексу України, а відтак, позов прокурора в частині витребування спірного майна з незаконного володіння відповідача-2 також підлягає задоволенню.

Також, судом розглянуто заяву прокурора у позові про відновлення строку позовної давності, а також заяву відповідача-1 про застосування до вимог прокурора строку позовної давності згідно статті 257 Цивільного кодексу України.

Пунктом 5 ст.121 Конституції України на прокуратуру України покладається представництво інтересів громадян або держави в суді у випадках, встановлених законом.

Частиною 1 ст.15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ч.1 ст.16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною другою цієї статті визначено способи захисту цивільних прав та інтересів. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Згідно ст.20 Цивільного кодексу України, право на захист особа здійснює на свій розсуд.

З огляду на положення зазначеної норми та принцип диспозитивності у господарському судочинстві, позивач має право вільно обирати способи захисту порушеного права чи інтересу.

Відповідно до ст.2 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд порушує справи, зокрема, за позовними заявами прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. Прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Статтею 36-1 Закону України “Про прокуратуру”визначено, що підставою представництва у суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів, внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або державою.

Із врахуванням того, що “інтереси держави” є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Статтею 256 Цивільного кодексу України передбачено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність, відповідно до ст.256 Цивільного кодексу України встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно ч.5 ст.267 Цивільного кодексу України, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Згідно наявного у матеріалах справи завдання Генеральної прокуратури України від 31.05.2011, адресованого прокуратурі міста Києва, Генеральна прокуратура України дала завдання №07/2/1-220вих. 2580кв-11, в тому числі, прокуратурі міста Києва про проведення перевірок додержання вимог законодавства під час відчуження майна професійних спілок.

За твердженнями заступника прокурора міста Києва, про наявність порушення інтересів держави в частині відчуження спірного майна стало відомо у травні серпні 2011 року під час проведення перевірки за завданням Генеральної прокуратури України.

Посилання відповідача-1 на те, що Генеральною прокуратурою України ще у 2000 році проводилася перевірка стосовно законності створення Приватного акціонерного товариства “Укрпрофтур”, суд відхиляє з огляду на те, що предметом перевірки не була правомірність відчуження майна, яке є предметом спору по даній справі.

Таким чином, виходячи з того, що прокуратура міста Києва не була учасником спірних правовідносин, а доказів обізнаності з наявністю порушень інтересів Фонду державного майна України в частині заволодіння спірним майном, матеріали справи не містять, наведені прокурором обставини визнаються судом поважною причиною пропуску строку позовної давності, а відтак у суду наявні підстави для його відновлення згідно п. 5 статті 267 Цивільного кодексу України та захисту в судовому порядку порушеного права держави на спірне майно.

З огляду на вищевикладене, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог прокурора у повному обсязі. Таким чином позов прокурора інтересах держави в особі Фонду державного майна України до відповідачів про визнання недійсним договору купівлі продажу від 29.09.2010, укладеного між українським закритим акціонерним товариством по туризму та екскурсіях «Укрпрофтур»(як продавцем) та ТОВ «Благодійний союз»(як покупцем), визнання права власності держави в особі Фонду державного майна України на нежиле приміщення, розташоване за адресою: м. Київ, вул. Павлівська, буд. 4-8, загальною площею 621,00 кв.м. вартістю 6600000,00 грн., витребування у власність держави в особі Фонду державного майна України з незаконного володіння ТОВ «Благодійний союз» нежиле приміщення, розташоване за адресою: м. Київ, вул. Павлівська, буд. 4-8, загальною площею 621,00 кв.м. вартістю 6600000,00 грн. підлягає задоволенню.

Державне мито за вимогу немайнового характеру та вимоги майнового характеру за ставками, які були чинними на момент подачі прокурором позову до суду, а також судові витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, сплата яких була передбачена станом на момент звернення прокурора з відповідним позовом, відповідно до ч. 3 ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, підлягають пропорційному стягненню з відповідачів в дохід Державного бюджету України, з урахуванням вартості спірного майна в розмірі 6600000,00 грн.

Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 33, 47, 49, 82, 83, 84, 85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва,

ВИРІШИВ:

1.Відновити заступнику прокурора міста Києва строк позовної давності.

2.Позов задовольнити.

3.Визнати недійсним договір купівлі продажу від 29.09.2010 нежилого приміщення, розташованого за адресою: м. Київ, вул. Павлівська, буд. 4-8, загальною площею 621,00 кв.м. вартістю 6600000,00 грн., укладений між Українським закритим акціонерним товариством по туризму та екскурсіях «Укрпрофтур», як продавцем, та Товариством з обмеженою відповідальністю «Благодійний союз», як покупцем.

4.Визнати право власності за державою в особі Фонду державного майна України, м.Київ (01601 м.Київ, вул.Кутузова, 18/9) на нежиле приміщення, розташоване за адресою: м. Київ, вул. Павлівська, буд. 4-8, загальною площею 621,00 кв.м. вартістю 6600000,00 грн.

5.Витребувати у власність держави в особі Фонду державного майна України (01601 м.Київ, вул.Кутузова, 18/9) з незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю “Благодійний союз” (код 35893156; місцезнаходження: 04050 м.Київ, вул.. Мельникова, 12) нежиле приміщення, розташоване за адресою: м. Київ, вул. Павлівська, буд. 4-8, загальною площею 621,00 кв.м. вартістю 6600000,00 грн.

6.Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Укрпрофтур»(код 02605473; місцезнаходження: 02002 м.Київ, вул.. Раїси Окіпної, 2) в доход Державного бюджету України 12792 (дванадцять тисяч сімсот девяносто дві) грн. 50 коп. державного мита та 118 (сто вісімнадцять) грн.. 00 коп. витрат по сплаті інформаційно-технічного забезпечення розгляду справи.

7.Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Благодійний союз»(код 35893156; місцезнаходження: 04050 м.Київ, вул.. Мельникова, 12) в доход Державного бюджету України 12792 (дванадцять тисяч сімсот девяносто дві) грн. 50 коп. державного мита та 118 (сто вісімнадцять) грн.. 00 коп. витрат по сплаті інформаційно-технічного забезпечення розгляду справи.

8.Видати наказ відповідно до ст. 116 Господарського процесуального кодексу України.

9.Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Суддя С.Р. Станік

Дата складання повного тексту рішення 19.12.2011