Постанова № 20257142, 04.10.2011, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА

01601, м.Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1 П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

04 жовтня 2011 року 16:40 № 2а-6103/11/2670

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Арсірія Р.О. при секретарі судового засідання Розсошко К.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Горизонт"

до Державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва

проскасування податкового повідомлення - рішення №0007022307/0 від 20.09.2010 Позивач звернувся до суду з позовом до відповідача про визнання нечинним податкового повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Печерському районі м.Києва від 20.09. 2011 року № 0007022307/0.

Позовні вимоги мотивовані тим, що висновок відповідача про відсутність у позивача права на нарахування податкового кредиту через недійсність та нікчемність укладених з ТОВ«Апрокс ЛТД»правочинів є необґрунтованим. Тому оскаржуване податкове повідомлення-рішення є протиправним та підлягає скасуванню.

Відповідач проти позову заперечував, посилаючись на висновки, викладені в Акті перевірки, про порушення позивачем порядку укладення правочинів з його контрагентом, з якими повязані суми податкового кредиту, а також укладання таких правочинів без мети настання реальних наслідків, передбачених такими правочинами.

Відповідач просив суд у позові відмовити.

За результатами розгляду документів і матеріалів поданих сторонами, пояснень їхніх представників, Окружний адміністративний суд м. Києва, встановив:

30.08.2010 відповідачем була проведена документальна невиїзна перевірка з питань правомірності формування позивачем податкового кредиту за січень, травень 2010 року.

Результати перевірки оформлені Актом про результати документальної невиїзної перевірки від 30.08.201 № 612/23-07/31242243.

За наслідками перевірки відповідач зробив висновок про те, що «позивачем порушено п.п.7.4.1, п.п.7.2.3, п.7.2 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість», ч.1 ст.203, 215, п.1 ст.216, ст.228 Цивільного кодексу України в частині недодержання вимог зазначених статей в момент вчинення правочинів, які спрямовані на реальне настання наслідків, що обумовлені ними по правочинах, здійснених з зазначеними в акті перевірки постачальникам та покупцями товарно-матеріальних цінностей, в результаті чого занижено податок на додану вартість в періоді, що перевірявся, на загальну суму 849287 грн., в тому числі за січень 2010 року на суму 746184 грн., за травень 2010 року на суму 103103 грн.»(стор. 11 Акта перевірки).

Висновок відповідача мотивовано тим, що в період, який перевірявся, позивач мав правовідносини з ТОВ «Апрокс ЛТД», у якого «фактично згідно податкової звітності відсутні трудові ресурси, виробниче обладнання, транспортне та торгівельне обладнання, сировина, матеріали для здійснення основного виду діяльності. Фінансово-господарська діяльність здійснюється поза межами правового поля, що у свою чергу свідчить про не набуття належним чином цивільної праводієздатності, фінансово-господарські взаємовідносини між ТОВ «Апрокс ЛТД»та ТОВ «Горизонт» є фіктивними правочинами, та такими, що вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювались цими правочинами… »(стор. 4 Акта перевірки).

На сторінці 5 Ата перевірки зазначено, що «відповідно до баз даних ДПС податкової, звітності та інших джерел інформації, одержаних в ході проведення перевірки, встановлено укладання цивільно-правових відносин та проведення безтоварних операцій, спрямованих на надання податкової вигоди для третіх осіб з метою штучного формування валових витрат та податкового кредиту».

Відповідно до інформації, що викладена на сторінці 6 Акта перевірки, «в ході перевірки не підтверджено наявність поставок товарів (послуг) від підприємств постачальників у жовтні 2008 липні 2010 року, що свідчить про те, що правочини між ПП «Біоблок» та підприємствами-постачальниками здійснені без мети настання реальних наслідків. Отже, зазначені правочини відповідно до ч.1, 2 ст.215, ч.5 ст.203 Цивільного кодексу України є нікчемними, і в силу ст.216 Цивільного кодексу України не створюють юридичних наслідків, крім тих, що повязані з їх недійсністю».

У судовому засіданні представник відповідача, на підтвердження зазначених в акті перевірки висновків будь-яких доказів суду не надав, не зважаючи на те, що суд за задовольняв його клопотання про надання часу для подання доказів по справі.

Відсутнє посилання в Акті перевірки також на ті первинні документи, що досліджувалися відповідачем, і з оцінки яких відповідач прийшов до висновку про недійсність та нікчемність укладених позивачем з ТОВ «Апрокс ЛТД»договорів.

При цьому, суд звертає увагу, що Акт перевірки є доказом неналежного виконання відповідачем покладених на нього обовязків. Такий висновок суду ґрунтується на положеннях абз.5 стор. 6 Акта перевірки, де йдеться про субєкта господарювання ПП «Біоблок»та його правовідносини з іншими, невизначеними субєктами господарювання, про причетність до позивача яких та до ТОВ «Апрокс ЛТД»відомості відсутні.

Щодо висновків відповідача про нікчемність та недійсність правочинів, вчинених позивачем та ТОВ «Апрокс ЛТД», то суд зазначає таке.

За вимогами цивільного законодавства існує презумпція правомірності правочину (ст. 204 ЦК України).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). До оспорюваних правочинів належить зокрема фіктивний правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим право чином (фіктивний правочин). Фіктивний правочин визнається судом недійсним (ст. 234 ЦК України).

Суд звертає увагу, що оцінюючи укладені позивачем правочини, відповідач зробив висновок про їх нікчемність з огляду на ч.1 ст. 228 Цивільного кодексу України.

Згідно з цією нормою, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Відповідно до п.18 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.12.2009 № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений статтею 228 ЦК:

1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина;

2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.

При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Наслідки вчинення правочину, що порушує публічний порядок, визначаються загальними правилами (стаття 216 ЦК).

Разом з тим, доводи, якими відповідач, обґрунтовує порушення позивачем публічного порядку, відповідно до ст. 207 Господарського кодексу України та ст. 234 Цивільного кодексу України, є приводом для звернення до суду з позовом про визнання правочину недійсним.

Зазначені норми недійсність господарського зобовязання повязують з наступним:

1)невідповідністю вимогам закону;

2)вчинення з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства;

3)укладення учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності);

4)відсутність наміру створення правових насідків

Жодна з цих обставин позивачем не доведена.

Мета юридичної особи має бути доведена через мету відповідного керівника або фізичної особи, яка на момент укладання угоди виконувала представницькі функції за статутом (положенням) або за довіреністю. Слід зазначити, що наявність такої мети у фізичної особи тягне кримінальну відповідальність за відповідними статтями кримінального кодексу України за скоєний злочин, замах на злочин або готування до злочину. Такі обставини можуть бути доведені лише обвинувальним вироком суду.

Доказів, які б свідчили про наявність у позивача чи його контрагентів наміру на вчинення правочину, що завідомо суперечить інтересам держави та суспільства, позивачем не доведено.

Суд звертає увагу на те, що при оцінці господарської діяльності субєктів підприємницької діяльності на предмет укладання нікчемних правочинів мають встановлюватись не правочини укладені з певним контрагентом взагалі, а конкретні правочини, з зазначенням їх істотних ознак, дати укладання тощо. Якщо мова йдеться про господарську операцію, на виконання певного господарського договору, визначену як окремий правочин, то, має бути встановлено й договір, на виконання якого ця операція здійснена.

Згідно з абз. 9-13 Листа Вищого адміністративного суду України від 02.06.2011 №742/11/13-11 з урахуванням норм статей 61 та 44 Податкового кодексу України саме на контролюючі органи покладається обов'язок контролювати правильність формування даних податкового обліку платників податків, у тому числі щодо правильності складення та достовірності первинних документів.

Установлення факту недійсності, в тому числі нікчемності цивільно-правового правочину, який опосередковує відповідну господарську операцію, не є необхідною умовою для визначення контролюючим органом грошових зобов'язань платнику податків у разі якщо буде встановлено відсутність реального вчинення цієї господарської операції або відсутність зв'язку між такою операцією та господарською діяльністю платника податків.

Оцінюватися при дослідженні факту здійснення господарської операції повинні відносини безпосередньо між учасниками тієї операції, на підставі якої сформовані дані податкового обліку.

Не є обов'язковою передумовою для визначення контролюючими органами грошових зобов'язань визнання недійсними (у тому числі нікчемними) правочинів, які укладалися за ланцюгом між попередніми посередниками, через ланцюг яких декларувався рух товарів чи послуг, нібито придбаних останнім у такому ланцюгу платником податку. При цьому відносини між учасниками попередніх ланцюгів постачань товарів та послуг не мають безпосереднього впливу на дослідження факту реальності господарської операції, вчиненої між останнім у ланцюгу постачань платником податків та його безпосереднім контрагентом.

Водночас податкові органи не позбавлені права звернутися до адміністративного суду з вимогою про визнання недійсним правочину, укладеного між останнім у ланцюгу постачань платником податку та його контрагентом, з метою, завідомо суперечною інтересам держави та суспільства та стягнення в дохід держави коштів, одержаних сторонами оспорюваного правочину за такими угодами, як це установлено частиною третьою статті 228 Цивільного кодексу України.

Під час розгляду справи відповідачем, який є субєктом владних повноважень у податкових правовідносинах, не було надано суду доказів, які б свідчили про відсутність реального вчинення господарських операцій позивачем та його контрагентами.

Відповідачем надано докази неприйняття декларацій контрагента позивача ТОВ «Апрокс ЛТД»з причин незнаходження за місцем його реєстрації. Разом з тим, докази, що контрагент позивача не знаходиться за місцем реєстрації відсутні.

Також судом встановлено, що під час перевірки відповідач не перевіряв реальності укладених позивачем та ТОВ «Апрокс ЛТД»договорів, оскільки проведена відповідачем перевірка була документальною невиїзною. Предметом такої перевірки є встановлення своєчасності, достовірності, повноти нарахування і сплати податків та зборів (обов'язкових платежів), додержання валютного законодавства.

З огляду на це, за наслідками проведення документальної невиїзної перевірки неможливо зробити висновок про реальність вчинених платником податків правочинів, оскільки первинні документи під час проведення такої перевірки податковим органом не оцінювалися та не аналізувалися.

Щодо права позивача на нарахування податкового кредиту, то відповідно до п.п. 7.4.1 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість»податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 81 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з:

придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку;

придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари (послуги) та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Відповідно до п.п.7.5.1 п.7.5 ст.7 цього Закону датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається:

або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків;

або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

Відсутність у позивача права на податковий кредит відповідачем не доведено.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що рішення відповідача про нарахування позивачу податкового зобовязання з податку на додану вартість не ґрунтується на нормах чинного законодавства, а тому є протиправним.

Відповідно до ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Це означає, що у будь-яких спорах з субєктом владних повноважень ( у тому числі і у спорах, що виникають з податкових правовідносин) зазначене завдання судочинства не повинно нівелюватися, а суд повинен ретельно перевіряти доводи податкового органу. Крім того, зазначене вище завдання адміністративного судочинства реалізується через призму ст.ст.11, 71 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суд під час розгляду справи витребовував у відповідача докази, які б могли підтвердити нікчемність чи фіктивність укладених позивачем правочинів та наявність мети, що завідомо суперечить інтересам держави та суспільства.

Як вже зазначалося вище, таких доказів позивач не надав.

Відповідно до ч.1 ст.9 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого: суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст.ст. 69, 70 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Докази суду надають особи, які беруть участь у справі. Суд може запропонувати надати додаткові докази або витребувати додаткові докази за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або з власної ініціативи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Відповідно до ч.2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності субєкта владних повноважень обовязок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідач по справі, як субєкт владних повноважень, не виконав покладеного на нього обовязку щодо доказування.

Враховуючи вищезазначене, суд всебічно, повно та обєктивно, за правилами, встановленими ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України, перевіривши наявні у справі докази та заслухавши пояснення представника позивача по справі, вважає, що позовні вимоги є обґрунтованими.

Зважаючи на вищевикладене та керуючись ст. ст. 69-71, 94, 160-165, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

ПОСТАНОВИВ:

Позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Горизонт" задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення форми "Р" №0007022307/0 від 20.09.2010 р. ДПІ у Печерському районі м. Києва.

Судові витрати в сумі 3,40 грн. присудити на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Горизонт" за рахунок Державного бюджету України.

Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 КАС України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги.

Суддя Арсірій Р.О.