Рішення № 20058420, 22.12.2011, Господарський суд Автономної Республіки Крим

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ

Автономна Республіка Крим, 95003, м.Сімферополь, вул.О.Невського/Річна, 29/11, к. 322

РІШЕННЯ

Іменем України

22.12.2011Справа №5002-32/2757-2011

Господарський суд Автономної республіки Крим у складі судді Барсукової А.М.

розглянув у відкритому судовому засіданні справу

За позовом Центру медичної реабілітації та санаторного лікування «Крим» (98542, АР Крим, м. Алушта, смт. Партеніт, ідентифікаційний код 07672406).

До відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «Парт Інет» (98542, АР Крим, м. Алушта, смт. Партеніт, вул. Фрунзенське шосе, 8, кв. 6, ідентифікаційний код 33520583).

Про визнання недійсним договору оренди

За зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Парт Інет» (98542, АР Крим, м. Алушта, смт. Партеніт, вул. Фрунзенське шосе, 8, кв. 6, ідентифікаційний код 33520583).

До відповідача Центру медичної реабілітації та санаторного лікування «Крим» (98542, АР Крим, м. Алушта, смт. Партеніт, ідентифікаційний код 07672406).

Про визнання чинним та пролонгованим договір оренди

За участю представників:

Від позивача (позивача за зустрічним позовом) ОСОБА_1., довіреність №135 від 23.02.2011р.

Від відповідача (позивача за зустрічним позовом) ОСОБА_2, директор, протокол загальних зборів №3 від 21.12.2010р.

Представникам роз'яснено права і обов'язки передбачені статтею 22 Господарського процесуального кодексу України, зокрема право відводу судді, відповідно до статті 20 Господарського процесуального України. Заяв та клопотань про відвід судді не подано.

Обставини справи: Центр медичної реабілітації та санаторного лікування «Крим» звернувся до господарського суду АР Крим з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Парт Інет» про визнання недійсним договору оренди від 01.04.2006р.

Ухвалою Господарського суду АР Крим від 01.07.2011р. порушено провадження у справі.

16.08.2011р. до господарського суду АР Крим надійшла зустрічна позовна заява відповідача про визнання чинним та пролонгованим до 01.04.2012р. договору оренди від 01.04.2006р.

Ухвалою господарського суду АР Крим від 16.08.2011р. зустрічну позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Парт Інет» прийнято до спільного розгляду з первісним позовом Центру медичної реабілітації та санаторного лікування «Крим».

06.09.2011р. позивач надіслав до суду заяву в порядку статті 22 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої просив суд визнати договір б/н від 01.04.2006р. визнати недійсним, спонукати відповідача укласти новий договір оренди з Центром медичної реабілітації та санаторного лікування «Крим» на оренду нерухомого майна.

У звязку із припиненням повноважень судді ГС АР Крим Ковтун Л.О. проведений повторний автоматичний розподіл справи, який передбачений пунктом 3.1.11 Положення «Про автоматизовану систему документообігу суду», внаслідок якого справа передана до провадження судді Господарського суду АР Крим Барсуковій А.М.

Ухвалою Господарського суду АР Крим від 01.12.2011р. справа прийнята до провадження суддею ГС АР Крим Барсуковою А.М., розгляд справи призначений на 08.12.2011р.

Частиною 1, 3 статті 69 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що спір має бути вирішено господарським судом у строк не більше двох місяців від дня одержання позовної заяви. У виняткових випадках за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду спору, господарський суд ухвалою може продовжити строк розгляду спору, але не більш як на п'ятнадцять днів.

Як зазначає коментована стаття 69 Господарського процесуального кодексу України у деяких випадках перебіг строку розгляду справи починається спочатку. Ці випадки пов'язані зі змінами суб'єктного складу осіб, які беруть участь у справі, а також змінами у складі суду, який розглядає справу. Перебіг строку розгляду справи починається спочатку також у випадках заміни судді або одного з суддів, яка можлива у випадках заявленого і задоволеного в порядку, встановленому статтею 20 Господарського процесуального кодексу України, відводу чи самовідводу судді або в разі його звільнення, тимчасової непрацездатності, відпустки, відрядження та в інших випадках, які унеможливлюють участь судді у розгляді справи. Аналогічна правова позиція міститься в пункті 10 Розяснень Вищого арбітражного суду України від 10.12.1996р. № 02-5/422 «Про судове рішення», де зазначено, що рішення господарського суду може прийматись тільки тим суддею (суддями), який брав участь у розгляді справи. У разі необхідності заміни судді в процесі розгляду справи або додаткового введення судді до складу суду розгляд справи слід починати спочатку.

Крім того, у відповідності до Розяснення Вищого арбітражного суду України від 25.02.92 р. N 01-6/244 «Про деякі питання практики застосування Арбітражного процесуального кодексу України із подальшими змінами та доповненнями, у разі необхідності заміни судді чи складу суддів, залучення до участі у справі іншого відповідача або заміни неналежного відповідача розгляд справи, а отже і відлік строку, встановленого статтею 69 АПК (ГПК), розпочинається заново.

Таким чином, оскільки справа розподілена на суддю ГС АР Крим Барсукову А.М. 30.11.2011р. ( а.с. 102), передбачений законодавчо двомісячний строк розгляду справи починає перебігати саме з 30.11.2011р.

Розглянувши матеріали справи,заслухавши пояснення представників сторін, господарський суд, -

ВСТАНОВИВ:

01.04.2006р. між Ялтинською КЕЧ (Орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Парт-Інет» ( Орендар) ( Відповідач) укладений договір оренди нежитлового приміщення ( а.с. 7-9).

У відповідності до частини 1 Договору, обєктом договору є нежитлове приміщення в жилому будинку, за адресою: АДРЕСА_1, площею 31, 10 кв.м.

Так, в обґрунтування своєї правової позиції, позивач посилається на те, що оспорюваний договір не зареєстрований та не передавався від Ялтинської КЕЧ району позивачеві, а також укладений без дозволу Міністерства Оборони України всупереч вимогам Постанови КМУ 778 від 11.05.2000р. Також не було проведено оцінку орендованого майна, воно не застраховане, не має дозволу органів пожежної безпеки, орендна плата не сплачується .

Дослідивши доводи позивача , суд вважає за необхідне зазначити таке:

Відповідно до пункту 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року № 9 цивільні відносини щодо недійсності правочинів регулюються Цивільним кодексом України та іншими актами законодавства. При розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи. Судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити Цивільного кодексу України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу України , міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину (пункт 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»від 6 листопада 2009 року № 9).

Отже, вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд, згідно з пунктом 1 розяснень Вищого арбітражного суду України № 02-5/111 від 12 березня 1999 року «Про деякі питання практики вирішення спорів, повязаних з визнанням угод недійсними», повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до приписів статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести суду ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, способом, передбаченим чинним законодавством для доведення такого роду фактів.

Приписами статті 215 Цивільного кодексу України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Пунктом 1 статті 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Однією з підстав визнання оспорюваного договору недійсним позивач зазначає той факт, що договір не передавався від Ялтинської КЕЧ району позивачеві.

Проте, суд не може взяти до уваги такі підстави визнання договору недійсним, оскільки не передання договору не свідчить про його недійсність і застосування такої підстави позову суперечить нормам діючого законодавства.

Щодо підстави позову, визначеної позивачем, яка базується на непроведеності оцінки орендованого майна , відсутність страховки та дозволу органів пожежної безпеки, слід зауважити:

Пунктом 1 статті 759 Цивільного кодексу України встановлено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

У відповідності до пункту 1 статті 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» в редакції, що діяла на момент укладання оспорюваного договору, істотними умовами договору оренди є:

об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації);

термін, на який укладається договір оренди;

орендна плата з урахуванням її індексації;

порядок використання амортизаційних відрахувань;

відновлення орендованого майна та умови його повернення;

виконання зобов'язань;

забезпечення виконання зобов'язань - неустойка (штраф, пеня), порука, завдаток, гарантія тощо;

порядок здійснення орендодавцем контролю за станом об'єкта оренди;

відповідальність сторін;

страхування орендарем взятого ним в оренду майна;

обов'язки сторін щодо забезпечення пожежної безпеки орендованого майна.

У відповідності статті 11 вищенаведеного Закону, оцінка об'єкта оренди здійснюється за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України. Оцінка об'єкта оренди передує укладенню договору оренди.

Проте, при детальному дослідженні Договору оренди, з нього вбачається, що дійсно відсутня погодженість стосовно вартості майна з урахуванням її індексації, страхування орендарем взятого ним в оренду майна; обов'язки сторін щодо забезпечення пожежної безпеки орендованого майна.

До того ж, відповідач не спромігся довести суду, що була проведена експертна оцінка майна.

Не можуть бути прийняті судом в якості доказів заява відповідача, адресована начальнику КТУ пожежної безпеки щодо проведення пожежно-технічного дослідження від 30.03.2009р. , договір страхування № 010701-055-0342/08 від 27.10.2008р. та звіт про незалежну оцінку вартості майна від 20.06.2008р. ( а.с. 48- 51), з огляду на те, що зазначена документація, а відповідно й дії відповідачем були здійснені тільки починаючи з 2008 року, тоді як оспорюваний договір укладений 01.04.2006р.

Отже, дійсно, доводи позивача в цій частині підтверджені матеріалами справи та не спростовані відповідачем.

Посилання ж позивача на невиконання відповідачем обовязку зі сплати орендної плати спростовуються матеріалами справи, оскільки явно вбачається, що орендна плата відповідачем оплачувалась (а.с. 44 -45), проте була повернута позивачем ( а.с. 46).

Крім того, позивач сам підтверджує сумлінне виконання обовязків за договором у відзиві на зустрічний позов ( а.с. 76).

Щодо заперечень відповідача на вимогу щодо визнання недійсним договору ( а.с. 37), суд звертає увагу на те, що відповідач жодним чином не доводить суду факту додержання сторонами всіх необхідних вимог Закону, проте посилається на те, що зміна власника майна не тягне за собою його недійсність.

Проте, підставами визнання недійсним договору позивачем визначено саме недодержання порядку укладання договору, але ніяк не зміна власника майна.

Стосовно заперечень відповідача, які в тому числі є й підставами зустрічного позову, суд вважає за необхідне зазначити таке:

Відповідно до частини 1 статті 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу субєкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

За приписами статті 12 Господарського процесуального кодексу України господарським судам підвідомчі: справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів.

Статтею 15 Цивільного кодексу України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Дійсно у відповідності до пунктів 1,2 статті 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» термін договору оренди визначається за погодженням сторін. Термін договору оренди не може бути меншим, ніж п'ять років, якщо орендар не пропонує менший термін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Відповідач( позивач за зустрічним позовом) посилається на те, що жодна зі сторін не заявила наміру про розірвання договору , що є підставою дійсності та пролонгації договору.

Із такою позицією відповідача суд не погоджується, оскільки він не розрізняє такі поняття, як розірвання, припинення та визнання недійсним договору. В рамках даної справи не розглядається пролонгація договору взагалі. Не ставиться питання про розірвання або припинення договору. Досліджується його дійсність, яка не повязується зі строками.

Вищий Господарський суд України на питання чи вправі господарський суд самостійно змінити позовні вимоги позивача у справі чи спонукати сторони до уточнення позовних вимог? Відповів в пункті 14 Інформаційного листа від 11.04.2005 р. N 01-8/344 «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 році» : відповідно до частини 2 статті 19 Конституції органи державної (в тому числі судової) влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частина 4 статті 22 Господарського процесуального кодексу України визначає зміну підстави або предмета позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог виключно як право, а не обов'язок позивача.

Пунктом 2 статті 83 Господарського процесуального кодексу України передбачено право господарського суду щодо виходу за межі позовних вимог (за наявності передбачених цією нормою умов, і про це є клопотання заінтересованої сторони), але не зміни таких вимог на власний розсуд чи спонукання до їх уточнення.

Крім того, приписами статті 22 Господарського процесуального кодексу України передбачено право позивача змінити предмет або підставу позову шляхом подання письмової заяви лише до початку розгляду господарським судом справи по суті.

Таким чином, суд розглядає позовні вимоги саме за тими підставами, які визначені позивачем за зустрічним позовом.

Проте факт того, що у сторін були відсутні заперечення не є обґрунтованою підставою для визнання договору дійсним. Тим більш, коли суд встановив, що сторонами порушені вимоги Закону при укладанні договору.

У відповідності до пункту 2 статті 180 Господарського кодексу України господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов.

Проте, судом вже встановлено, що при укладанні спірного договору, сторони не погодили всіх істотних умов договору.

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок про необґрунтованість вимог відповідача ( позивача за зустрічним позовом) в частині визнання чинним та пролонгованим договору оренди б/н від 01.06.2006р.

Стосовно посилань позивача на те, що на відсутність дозволу на його укладання від Міністерства оборони України або уповноваженого ним органу військового управління , слід зазначити таке:

У відповідності до пункту 3 Порядку надання дозволу військовим частинам Збройних Сил на передачу закріпленого за ними рухомого та нерухомого майна в оренду , затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11 травня 2000 р. № 778, дозвіл на передачу юридичним і фізичним особам закріпленого за військовими частинами рухомого та нерухомого військового майна в оренду, за винятком озброєння, боєприпасів, бойової та спеціальної техніки, надається військовим частинам, зареєстрованим як суб'єкти господарської діяльності у Збройних Силах, за умови, що це не заподіюватиме шкоди їх бойовій та мобілізаційній готовності (не впливатиме на повноту, своєчасність та якість виконання поставлених перед військовими частинами завдань у мирний та воєнний час).

У відповідності до пункту 10 вказаного вище Положення після проведення конкурсу військова частина у п'ятиденний термін з дати затвердження його результатів подає до Міноборони або до уповноваженого ним органу військового управління:

лист-клопотання про надання дозволу на передачу військового майна в оренду;

копію свідоцтва про реєстрацію військової частини як суб'єкта господарської діяльності у Збройних Силах;

проект договору оренди військового майна;

акт оцінки вартості військового майна, що передається в оренду;

розрахунок орендної плати за перший місяць оренди після укладення договору оренди, здійснений відповідно до вимог законодавства і підписаний командиром (начальником) та головним бухгалтером (начальником фінансової служби) військової частини;

копію, свідоцтва про державну реєстрацію орендаря як суб'єкта підприємницької діяльності.

Подані матеріали щодо оренди рухомого військового майна розглядаються Міноборони або уповноваженими ним органами військового управління у п'ятнадцятиденний термін. За результатами розгляду зазначених матеріалів Міноборони або уповноважені ним органи військового управління надсилають військовим частинам письмові дозволи на передачу цього майна в оренду та висновки до договорів оренди, які є обов'язковими для урахування військовими частинами під час їх підписання, як то передбачено пунктом 11 наведеного Порядку.

Статтями 4-2 та 4-3 Господарського процесуального кодексу України закріплені принципи рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом та здійснення судочинства на засадах змагальності. Принцип рівності перед законом і судом означає рівність субєктивних процесуальних прав усіх учасників судового процесу. З принципу рівності перед законом і судом випливає, що правосуддя здійснюється незалежно від правового статусу учасників процесу, їхнього майнового стану, форми власності й інших критеріїв; процесуальне становище учасників судочинства визначається тільки процесуальним законодавством і ніяким іншим; процесуальний порядок вирішення справ визначається процесуальною формою. Змагальність полягає в тому, що сторони у процесуальній формі доводять перед судом свою правоту, за допомогою доказів переконують суд у правильності власної правової позиції. Принцип змагальності передбачає покладання тягаря доказування на сторін, покладання на них відповідальності за доведеність їхніх вимог чи заперечень, звільнення суду від обовязку збирання доказів. Принцип змагальності вимагає від сторін ініціативи та активності в реалізації їхніх процесуальних прав, тобто обумовлює мотивацію поведінки сторін під час розгляду справи.

Відповідно до частини 2 статті 4-3 Господарського процесуального кодексу України сторони та інші особи учасники процесу обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими господарському суду доказами. Саме у цьому полягає активність сторін та інших учасників процесу в змагальності. Причому ризик настання наслідків вчинення або не вчинення процесуальних дій покладається на сторони та інших осіб, які беруть участь у справі.

Стаття 34 Господарського процесуального кодексу України закріплює наступні приписи: доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Ці дані встановлюються такими засобами:

письмовими і речовими доказами, висновками судових експертів;

поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі. В необхідних випадках на вимогу судді пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі, мають бути викладені письмово.

Проте відповідач пояснив суду , що не може надати дозвіл Міністерства оборони України на передачу майна в оренду, оскільки він був отриманий та знаходився в Ялтинській КЕЧ, яка в свою чергу, ліквідована на підставі Директиви Міністра оборони України від 25.07.2006р. № Д 322/1/010.

Так, дійсно, перевірити факт наявності документу у ліквідованої особи є неможливим, проте й відсутність цього документу також під сумнівом, проте, суд вважає за необхідне нагадати, що до документів, які витребовуються для отримання вищезгаданого дозволу, відноситься, зокрема, й акт оцінки вартості військового майна, що передається в оренду, тоді як доказів проведення оцінки відповідач не надав. Отже зі встановленого факту відсутності одного з необхідних для отримання дозволу, документів, ставиться під великий сумнів факт отримання Дозволу взагалі. Проте, беручи до уваги, що суд не може покладати в основу правосудного рішення припущення, щодо відсутності або наявності зазначеного дозволу, суд обмежується встановленими у дійсній справі підставами, кожна з яких є достатньою для визнання спірного договору недійсним.

Але при розгляді справи, судом встановлені вже декілька підстав для визнання договору недійсним, отже факт наявності Дозволу вже не вплине на дійсність договору.

За таких обставин, суд вважає позовні вимоги позивача, в частині визнання Договору недійсним, законними, обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Стосовно вимог позивача про спонукання відповідача до укладання нового договору оренди, суд вважає за необхідне зазначити таке:

Частиною 7 статті 179 Господарського кодексу України передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Відповідно до частини 2 статті 638 Цивільного кодексу України договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

При цьому, слід зазначити, що пропозиція укласти договір є правочином, так як і акцепт, а тому і акцепт і оферта мають свідчити про вираження волі та відповідати загальним вимогам, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

У відповідності до приписів статті 641 Цивільного кодексу України пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття.

Згідно з частиною 1 статті 638 Цивільного кодексу України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Враховуючи, що в порядку статей 32, 33 Господарського процесуального кодексу України позивач належними та допустимими доказами не підтвердив факту надіслання відповідачу пропозиції укласти договір в розумінні статті 181 Господарського кодексу України та статті 641 Цивільного кодексу України, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Крім того, нормами статті 16 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Згідно статті 20 Господарського кодексу України кожний субєкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

У вказаних нормах наводиться перелік способів захисту порушених прав та інтересів, який не є виключним, оскільки вказана норма визначає, що захист відповідних прав та інтересів може здійснюватися іншими способами, передбаченими законом.

Тобто на момент звернення до суду позивачем було відсутнє порушеного права, оскільки зарано говорити про те, що відповідач ухиляється від укладання договору.

До того ж відповідно до частини 1 статті 187 Господарського кодексу України, спори, що виникають при укладенні господарських договорів, укладення яких є обовязковим на підставі закону, розглядаються судом. При цьому, в частині 2 статті 187 Господарського кодексу України зазначено, що день набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного спору, вважається днем укладення відповідного договору, якщо інше не визначено таким рішенням. Отже, захист права особи, яка звернулась з позовом з переддоговірного спору може здійснюватись лише шляхом прийняття рішення про укладення договору, а не про зобовязання відповідача укласти відповідний договір.

Крім вказаних вище обставин, також має місце той факт, що позивач не надав суду навіть редакцію договору, яку хотів би укласти із ідповідачем.

Сукупність вищенаведених обставин є підставою для відмови в позові в частині спонукання відповідача до укладання договору.

Крім того, суд зазначає, що позивачем при поданні заяви в порядку статті 22 Господарського процесуального кодексу України, фактично додав ще одну позовну вимогу, проте ним не було доплачено держане мито у розмірі 85,00 грн., що є порушенням частини 2 статті 46 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до підпункту ”б” пункту 2 статті 3 Декрету Кабінету Міністрів України від 21.01.1993 №7-93 „Про державне мито”, яким сторони користувались при сплаті державного мита на момент звернення позивача із позовом до суду, із заяв немайнового характеру, що подаються до господарських судів, була встановлена ставка державного мита у розмірі 85, 00 грн.

Оскільки позивачем заявлено дві вимоги немайнового характеру , то сума державного мита має складатися із сплати державного мита за дві немайнового характеру у розмірі по 85, 00 грн. за кожну вимогу .

Тоді як згідно платіжного доручення № 1424 від 17.06.2011р., яке прикладене до позовної заяви, держмито сплачено у розмірі 85, 00 грн.

Таким чином 85,00 грн. державного мита підлягає стягненню з позивача в державний бюджет.

Щодо вимоги відповідача (позивача за зустрічним позовом) про спонукання позивача до укладання додаткової угоди до договору оренди, суд вважає за необхідне зазначити, що, оскільки відсутні підстави вважати цей договір дійсним, вимоги щодо спонукання укласти додаткову угоду до недійсного ( як то було встановлено вище) договору є неспроможними та такими, що не підлягають задоволенню.

За таких обставин, у суду відсутні підстави для задоволення зустрічного позову в цілому.

Судові витрати покладаються на сторін пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, як то передбачає стаття 49 Господарського процесуального кодексу України.

З урахуванням викладеного, керуючись статями 33, 34, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

1.Позов задовольнити частково.

2.Визнати недійсним договір оренди б/н від 01.04.2006р., укладений між Ялтинською КЕЧ району та Товариством з обмеженою відповідальністю «Парт-Інет».

3.В іншій частині позову відмовити.

4.Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Парт Інет» (98542, АР Крим, м. Алушта, смт. Партеніт, вул. Фрунзенське шосе, 8, кв. 6, ідентифікаційний код 33520583) на користь Центру медичної реабілітації та санаторного лікування «Крим» (98542, АР Крим, м. Алушта, смт. Партеніт, ідентифікаційний код 07672406) 85, 00 грн. державного мита та 118, 00 грн. витрат за інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

5.Стягнути з Центру медичної реабілітації та санаторного лікування «Крим» (98542, АР Крим, м. Алушта, смт. Партеніт, ідентифікаційний код 07672406) 85,00 грн. державного мита.

6.В задоволенні зустрічного позову відмовити.

7.Накази видати в порядку статтей 116, 117 Господарського процесуального кодексу України.

За згодою представників у судовому засіданні 22.12.2010р. оголошено вступну і резолютивну частини рішення. Мотивувальна частина рішення оформлена відповідно до статті 84 Господарського процесуального кодексу України та підписана 22.12.2010р.

Рішення може бути оскаржено в порядку та строки передбачені статтями 91-93 Господарського процесуального кодексу України. Рішення набирає законної сили відповідно до статті 85 Господарського процесуального кодексу України.

Суддя Господарського суду

Автономної Республіки КримБарсукова А.М.