Рішення № 19901724, 20.10.2011, Господарський суд Харківської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-50, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

____________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"20" жовтня 2011 р. Справа № 5023/6625/11

вх. № 6625/11

Суддя господарського суду Аюпова Р.М.

при секретарі судовогозасідання Павленко А.В.

за участю представників сторін:

позивача - ОСОБА_1, дов. № 716/11.5.2 від 16.08.10р.;

Відповідача - ОСОБА_2, дов. від 12.09.2011 року.

3-ї особи <Текст >відповідача - <Текст >3-ї особи <Текст >

розглянувши справу за позовом Публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк", м. Київ 3-я особа <Текст >

до Приватного сільськогосподарського підприємства "Благодатне", с. Кам'яна Яруга 3-я особа <Текст >

про стягнення коштів

ВСТАНОВИВ:

ПАТ „ВТБ Банк” в особі відділення “Харківська регіональна дирекція”(позивач) звернувся до господарського суду Харківської області з позовною заявою про стягнення з відповідача ПСП “Благодатне”на свою користь заборгованість, що становить 553362,17 грн., а також просить покласти на відповідача судові витрати. Вимоги мотивовано неналежним виконанням відповідачем своїх обовязків за кредитним договором № 23-Ю від 21.02.2005 року.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 11 серпня 2011 року прийнято вказану позовну заяву до розгляду, порушено провадження у справі та призначено її до розгляду у судовому засіданні на 13 вересня 2011 року об 11:30 год.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 26 вересня 2011 року , продовжено строк розгляд справи відповідно до ч. 3 ст. 69 Господарського процесуального кодексу, розгляд справи відкладено на 18 жовтня 2011 року о 12:00 год.

14 жовтня 2011 року, через канцелярію суду відповідачем надано відзив на позовну заяву (вх. № 19801) в якому позовні вимоги не визнає та просить відмовити в їх задоволенні. Разом з відзивом відповідачем надано додаткові документи, які судом долучені до матеріалів справи. Окрім того, надав клопотання про долучення до матеріалів справи витребуваних судом документів, яке судом задоволено, надані документи судом долучені до матеріалів справи.

Позивач надав, через канцелярію суду, письмові пояснення ( вх. № 21067), які судом долучені до матеріалів справи.

У судовому засіданні 18 жовтня 2011 року, в порядку ст.. 77 ГПК України, оголошувалась перерва до 20 жовтня 2011 року о 15:30 год.

У призначеному судовому засіданні 20 жовтня 2011 року позивач позов підтримував та наполягав на його задоволенні, через канцелярію господарського суду надав додаткові документи (вх. № 21191), які долучені судом до матеріалів справи.

Присутній у судовому засіданні представник відповідача проти позову заперечував повністю та просив відмовити в його задоволенні, з підстав, викладених у наданому відзиві на позов.

Присутні в судовому засіданні 20 жовтня 2011 року позивач та відповідач пояснили, що ними надані всі документи, які необхідні для розгляду справи по суті, через канцелярію господарського суду надав додаткові документи (вх. № 21190), які долучені судом до матеріалів справи.

Статтею 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, ратифікованою Верховною Радою України ( Закон України від 17.07.1997 року № 475/97 - ВР), кожній особі гарантовано право на справедливий і відкритий розгляд при визначенні її громадських прав і обов'язків впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону.

Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України, обовязок доказування та надання доказів покладений на сторони, тому суд дійшов висновку про достатність в матеріалах справи доказів та можливість розгляду справи за наявними в ній матеріалами.

Зясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача, всебічно та повно дослідивши надані учасниками судового процесу докази, суд встановив наступне.

Як зазначає позивач у позовній заяві та вбачається з матеріалів справи, 21.02.2005 року між АКБ «Мрія», правонаступником якого є ПАТ «ВТБ Банк» (позивачем) та ПСП «Благодатне» (відповідачем) було укладено кредитний договір № 23-Ю, у відповідності до умов якого банк відкриває позичальникові відкличну невідновлювальну кредитну лінію на строк до 01.12.2006 р. (в редакції додаткової угоди № 2 від 28.12.2005р.). протягом визначеного строку банк зобовязується в межах кредитної лінії надавати позичальникові кредити у майбутньому у розмірах та на умовах, визначених договором, без проведення додаткових спеціальних переговорів, а позичальник зобовязується повністю повернути кредит та сплатити проценти у той же строк.

Згідно п. 1.1.2 кредитного договору (в редакції додаткової угоди № 1 від 27.04.2005 року) загальний обсяг наданих протягом дії невідновлювальної кредитної лінії коштів (по дебету позичкового рахунку) не може перевищувати ліміту кредитної лінії 450000,00 грн.

У відповідності до п. 8.2 кредитного договору повернення кредиту здійснюється шляхом перерахування коштів з поточного рахунку позичальника на рахунок банку в терміни, що встановлені графіком погашення до цього договору (додаток № 1).

Як зазначає позивач у позовній заяві, позивач свої зобовязання за кредитним договором виконав належним чином, грошові кошти у визначеному розмірі у сумі 450000,00 грн. на вимогу відповідача перерахував, проте, відповідач свої зобовязання належним чином не виконав, кредит у визначені графіком погашення заборгованості терміни не повернув, в результаті у відповідача станом на 01.08.2011 року утворилась заборгованість перед позивачем в частині повернення кредиту та відсотків за його використання у розмірі 396770,53 грн.

Крім того, позивач просить стягнути з відповідача у відповідності до п. 9.1, 9.2 договору за несвоєчасне повернення кредитних коштів 30% річних від простроченої суми та пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, всього у сумі 23228,92 грн.

Також позивач, посилаючись на невиконання відповідачем умов кредитного договору щодо погашення в строк, обумовлений кредитним договором, по сплаті кредиту та процентів за його використання, просить суд стягнути з відповідача в порядку статті 625 Цивільного кодексу України, індекс інфляції по сплаті процентів за користуванням кредитом за період з 01.08.2008 року по 01.02.2011 року включно у сумі 66896,60 грн., індекс інфляції по сплаті кредиту за період з 01.08.2008 року по 01.02.2011 року включно у сумі 52704,55 грн., а також 3% річних, нарахованих станом на 01.08.2011 року за прострочення погашення кредиту за період з 01.08.2010 року по 01.02.2011 року у сумі 13761,57 грн.

Такі обставини, на думку позивача, свідчать про порушення відповідачем умов кредитного договору щодо сплати ним перед позивачем заборгованості всього у розмірі 553362,17 грн., що і стало підставою для звернення позивача до господарського суду Харківської області з відповідним позовом.

Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог суд виходить з наступного.

За загальним положенням цивільного законодавства, зобов'язання виникають з підстав, зазначених у статті 11 Цивільного кодексу України. За приписами частини 2 цієї статті підставами виникнення цивільних прав та обовязку, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Підставою виникнення цивільних прав та обовязків є дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обовязки.

У відповідності із ст. 173 Господарського кодексу України та ст. 509 Цивільного кодексу України, господарським визнається зобовязання, що виникає між субєктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим кодексом, в силу якого один субєкт (зобовязана сторона, у тому числі боржник) зобовязаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого субєкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утримуватися від певних дій, а інший субєкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобовязаної сторони виконати її обовязку.

Господарські зобовязання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (ст. 174 Господарського кодексу України).

Відповідно до ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України).

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст. 628 Цивільного кодексу України).

Згідно ст. 629 Цивільного кодексу України, договір є обовязковим для виконання сторонами.

Згідно статті 525 Цивільного кодексу України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Частиною 1 статті 16 Цивільного кодексу України, частиною 2 статті 20 Господарського суду України, одним із способів захисту права є примусове виконання обовязку в натурі (присудження до виконання обовязку в натурі)

Відповідно до ст. 598 Цивільного кодексу України, зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом та припинення зобовязання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених законом або договором, а згідно статті 599 Цивільного кодексу України, зобовязання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно з ч.1 ст. 612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до ч.1 ст. 193 Господарського кодексу України, до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

У відповідності до ст. 345 Господарського кодексу України кредитні операції полягають у розміщенні банками від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитними визнаються банківські операції, визначені як такі законом про банки і банківську діяльність. Кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту.

Згідно ст. 1054 Цивільного кодексу України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

У відповідності до п. 1 ст. 1048 Цивільного кодексу України, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором.

За користування кредитом сторонами договору кредиту були встановлені проценти у розмірі 15,5 процентів річних, а з 21.10.2008 року 19,0 % річних.

Пунктом 1 ч. 1 ст. 1049 Цивільного кодексу України, передбачено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до ч.1 ст. 1050 Цивільного кодексу України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов'язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Частиною 2 ст. 1050 Цивільного кодексу України встановлено, що якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Ст. 525 Цивільного кодексу України встановлює, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Цивільне законодавство базується на принципі обовязкового виконання сторонами зобовязань за договором.

За загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 651 Цивільного кодексу України, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено законом або договором.

Відповідно до ч. 2 статті 651 Цивільного кодексу України, договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладанні договору.

Частиною 1 статті 188 Господарського кодексу України та ст. 525 Цивільного кодексу України передбачено, що зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або договором.

Як вбачається з матеріалів справи, позикодавець (позивач у даній справі), у звязку з порушенням Приватним сільськогосподарським підприємством “Благодатне” (відповідачем у даній справі) строків повернення кредиту по кредитному договору № 23-Ю від 21.02.2005 року, укладеного між АКБ «Мрія», правонаступником якого є ПАТ «ВТБ Банк» (позивачем) та ПСП «Благодатне» (відповідачем), скористався у 2006 року своїм правом на судовий захист та звернувся до господарського суду з позовом щодо дострокового повернення кредиту, процентів за його користування.

З матеріалів справи вбачається, що Рішенням господарського суду Харківської області у справі № 44/457-06 від 10.05.2007 року позовні вимоги задоволені, стягнуто з Приватного сільськогосподарського підприємства “Благодатне” за невиконання ним умов кредитного договору № 23-Ю від 21.02.2005 року, укладеного між АКБ «Мрія», правонаступником якого є ПАТ «ВТБ Банк» (позивачем) та ПСП «Благодатне» (відповідачем) на користь Акціонерного комерційного банку “Мрія” в особі Харківської філії Акціонерного комерційного банку “Мрія” суму заборгованості по кредиту -326804,80 грн., суму заборгованості по процентам - 29695,70 грн., 10605,00 грн. - індекс інфляції, 4074,93 грн. - державного мита і 118,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, в частині стягнення 63195,20 грн. провадження у справі припинено, у звязку з погашенням відповідачем зазначеної суми боргу .

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 27.08.2007 року зазначене рішення залишене без змін, у звязку з чим рішення господарського суду набрало законної сили.

Також у зазначеній Постанові апеляційної інстанції встановлено обґрунтовано право банку на подання позову про стягнення заборгованості до настання остаточного строку погашення кредиту на підставі ч. 2 статті 1050 Цивільного кодексу України.

На виконання даного рішення господарського суду було видано відповідний наказ, який було предявлено до стягнення до виконавчої служби.

Дані факти не спростовані представниками сторін у наданих до суду поясненнях та судових засіданнях.

Згідно ч.2 ст. 35 Господарського процесуального кодексу України, факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори) під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

При цьому суд враховує, що рішенням Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 року у справі "Совтрансавто-Холдинг" проти України", яке є в силу ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" є джерелом права, визначено, що "право на справедливий судовий розгляд, гарантований статтею 6 § 1 Конвенції, повинно тлумачитися в світлі преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права як елемент спільної спадщини держав-учасниць. Одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів ("Брумареску проти Румунії", § 61)".

Відповідно до ст. 115 Господарського процесуального кодексу України, рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної сили, є обов`язковими на всій території України і виконуються у порядку, встановленому Законом України “Про виконавче провадження ”. Ця норма є відтворенням норми ст.124 Конституції України, згідно з якою судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України.

Також відповідно до ч. 2 - 4 статті 13 Закону України № 2453 VI ”Про судоустрій та статус суддів” Судові рішення, що набрали законної сили, є обовязковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх обєднаннями на всій території України. Обовязковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається процесуальним законом.

Статтею 653 Цивільного кодексу України встановлено, що у разі розірвання договору зобовязання сторін припиняються.

Отже, з матеріалів справи вбачається, що зобовязання, що виникають з кредитного договору № 23-Ю від 21.02.2005 року, укладеного між АКБ «Мрія», правонаступником якого є ПАТ «ВТБ Банк» (позивачем) та ПСП «Благодатне» (відповідачем) припинені з моменту набрання законної сили рішення господарського суду Харківської області у справі № 44/457-06, тобто з 28.08.2007 року.

Як вбачається з Постанови ВДВС Чугуївського МУЮ від 10.09.2007 року № 742-5, було відкрите виконавче провадження з виконання виконавчого документу № 44/457-06, виданого 25.05.2007 року господарським судом Харківської області про стягнення з ПСП «Благодатне» (відповідача) 371298,43 грн.

Постановою про повернення виконавчого документа стягувачеві зазначений виконавчий документ виконаний частково, борг погашено у сумі 174038,00 грн., залишок боргу складає 197260,43 грн., при цьому державний виконавець зазначив, що виконавчий документ може бути повторно предявлений до виконання у строк до 30.12.2011 року. Виконавчий документ в порядку ст. статей 38, 40 «Про виконавче провадження» повернуто стягувачеві.

Статтею 41 Закону України "Про виконавче провадження" передбачені підстави для відновлення виконавчого провадження. Так, зокрема, виконавче провадження підлягає відновленню якщо постанова державного виконавця про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа стягувачеві визнана судом незаконною чи скасована начальником відповідного відділу державної виконавчої служби.

Як вбачається з матеріалів справи та не спростовано сторонами у судових засіданнях, зазначена Постанова ВДВС Чугуївського МУЮ не оскаржувалася та не була скасована.

Таким чином суд дійшов висновку, що позивач, звертаючись до господарського суду з відповідним позовом просить стягнути суд з відповідача ту суму заборгованості за кредитним договором, яка вже була вже стягнута рішенням господарського суду Харківської області у справі № 44/457-06.

Згідно ст. 61 Конституції України, ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Згідно з вимогами ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також - три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Інфляційні збитки є наслідком інфляційних процесів в економіці, а тому їх слід вважати складовою частиною основного боргу, а нарахування 3% річних по грошових розрахунках є визначеною законом платою боржника за користування грошовими коштами кредитора.

Передбачене законом право позивача вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Відповідно до ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини, у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.

Позивач, посилаючись на невиконання відповідачем умов кредитного договору щодо погашення в строк, обумовлений кредитним договором, по сплаті кредиту та процентів за його використання, просить суд стягнути з відповідача в порядку статті 625 Цивільного кодексу України, індекс інфляції по сплаті процентів за користуванням кредитом за період з 01.08.2008 року по 01.02.2011 року включно у сумі 66896,60 грн., індекс інфляції по сплаті кредиту за період з 01.08.2008 року по 01.02.2011 року включно у сумі 52704,55 грн., а також 3% річних, нарахованих станом на 01.08.2011 року за прострочення погашення кредиту за період з 01.08.2010 року по 01.02.2011 року у сумі 13761,57 грн.

Проте, як вже було встановлено судом, зобовязання, що виникають з кредитного договору № 23-Ю від 21.02.2005 року, укладеного між АКБ “Мрія”, правонаступником якого є ПАТ “ВТБ Банк”(позивачем) та ПСП “Благодатне”(відповідачем) припинені з моменту набрання законної сили рішення господарського суду Харківської області у справі № 44/457-06, тобто з 28.08.2007 року. При цьому, як вбачається з рішення господарського суду Харківської області від 10 травня 2007 року по справі № 44/457-06 з відповідача стягнуто також 10605,00 грн. індексу інфляції.

Як вже було встановлено судом, у виконавчому провадженні зазначене рішення господарського суду виконано частково, борг погашено у сумі 174038,00 грн., залишок боргу складає 197260,43 грн.

Проте, наданий позивачем в обґрунтування позовних вимог в частині стягнення інфляційних та річних розрахунок, зроблений без урахування стягнутої рішенням господарського суду Харківської області від 10 травня 2007 року по справі № 44/457-06 заборгованості, а також здійсненого державним виконавцем в процесі виконання зазначеного рішення примусового стягнення заборгованості.

Позивач не надав обґрунтованого розрахунку суми інфляційних та річних у звязку з невиконанням вказаного рішення суду.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 11.08.2011 року у позивача витребувано докладний і обґрунтований розрахунок ціни позову, який складається у тому числі з інфляційних та річних. Ухвалою господарського суду Харківської області від 26.09.2011 року зобовязано сторони виконати вимоги ухвали господарського суду Харківської області від 11.08.2011 року. Проте, на час прийняття рішення по справі витребуваного судом розрахунку, який відповідає фактичним обставинам справи, до матеріалів справи не надано.

Таким чином, суд дійшов висновку, що в порушення ст. ст..32, 33 ГПК України, в обґрунтування своїх позовних вимог позивачем не надано повного та обґрунтованого розрахунку заявлених до стягнення інфляційних та річних, а тому суд дійшов висновку про наявність правових підстав для залишення позову без розгляду в цій частині позовних вимог, на підставі п. 5 статті 81 Господарського процесуального кодексу України.

При цьому суд зазначає, що відповідно до абз. 2 п. 18 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 11.04.2005 р. № 01-8/344 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 році" закріплено, що господарський суд у розгляді справи не зобов'язаний здійснювати "перерахунок" замість позивача розрахованих останнім сум штрафних санкцій, річних тощо.

Відповідно до ст. 4-3 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Згідно із ст. 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Відповідно до ст. 43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і обєктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим.

Відповідно до вимог ст. 32 ГПК України: доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

При цьому, належністю доказів є спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об'єктивної істини.

Стаття 129 Конституції України відносить до основних засад судочинства змагальність сторін.

За загальним правилом обовязок доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини. Обовязок доказування та подання доказів розподіляється між сторонами, виходячи з того, хто посилається на юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення. Це стосується позивача, який повинен доказати факти, на підставі яких предявлено позов, а також відповідача, який має можливість доказувати факти, на підставі яких він будує заперечення проти позову.

У відповідності до вимог ст. 54 ГПК України позовна заява повинна містити виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги з зазначенням доказів. До обставин, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги, відносять обставини, які становлять предмет доказування у справі. Предмет доказування це сукупність обставин, які необхідно встановити для правильного вирішення справи. У предмет доказування включаються факти матеріально-правового характеру, що є підставою вимог позивача та заперечень відповідача.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Беручи до уваги вищенаведене та вимоги чинного законодавства в їх сукупності, суд відмовляє позивачу в задоволенні його позовних вимог в повному обсязі, оскільки позивачем, як того вимагають приписи ст.ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, не були доведені ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх позовних вимог.

Відповідно до ст.ст. 44 та 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті державного мита та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу у разі відмови у позові покладаються на позивача.

Враховуючи викладене та керуючись ст.ст. 6, 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст. 261, 546, 548, 593 Цивільного кодексу України, ст.ст. 37, 38, 41 Закону України "Про виконавче провадження" у редакції Закону України від 28.11.2002р. N 327-IV, ст.ст. 1, 4, 12, 32, 33, 35, 43, 49, 65, п. 5 ст. 81 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

<Текст >

ВИРІШИВ:

У задоволені позову в частині стягнення кредиту у сумі 152766,80 грн., відсотків за його використання у розмірі 244003,73 грн., 30% річних у сумі 23228,92 грн. - відмовити.

Іншу частину позовних вимог залишити без розгляду.

Суддя (підпис< Текст >Аюпова Р.М.

Повний текст рішення підписано 25 жовтня 2011 року

справа № 5023/6625/11