Рішення № 19160420, 24.03.2011, Господарський суд Запорізької області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

Запорізької області

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24.03.11 Справа № 24/382д/10

Суддя Азізбекян Т.А.

за позовом Приватного підприємця ОСОБА_1 (69000, АДРЕСА_1).

до відповідача Публічного акціонерного товариства “ОТП Банк” (01033, м. Київ, вул. Жилянська, буд. 43; Регіональне відділення ПАТ “ОТП Банк”: 69063, м. Запоріжжя, пр. Леніна, буд. 66)

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу ОСОБА_4 (АДРЕСА_2).

про визнання недійсними договору про надання кредиту від 28.02.2008р., договору застави транспортних засобів від 28.02.2008р., договорів поруки від 28.02.2008р. та зобовязання вчинити дії

суддя Азізбекян Т.А.

У засіданні приймали участь представники:

від позивача: ОСОБА_5, довіреність № 1737 від 16.09.2010 р.

від відповідача: ОСОБА_6, довіреність від 09.07.2010р.

від третьої особи: не зявився

СУТЬ СПОРУ:

29.12.2010р. до господарського суду Запорізької області звернувся Приватний підприємець ОСОБА_1 (надалі ПП ОСОБА_1) з позовною заявою до Публічного акціонерного товариства “ОТП Банк” (далі ПАТ “ОТП Банк”) про визнання недійсними: договору про надання кредиту № СL-SМЕ204/095/2008 від 28.02.2008р., договору застави автотранспортного засобу від 28.02.2008р., договору поруки № SR-SME204/095/2008/1 від 28.02.2008р., договору поруки № SR-SME204/095/2008/2 від 28.02.2008р. та зобов'язати відповідача прийняти у позивача суму у розмірі 265 354,95 грн. з розстрочкою платежів на 24 місяці.

Ухвалою від 29.12.2010р. судом порушено провадження у справі № 24/382д/10, судове засідання призначено на 21.01.2010р. Цією ж ухвалою до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача залучено Приватного нотаріуса Запорізького міського нотаріального округу ОСОБА_4 (АДРЕСА_2). У сторін, третьої особи витребувані документи, які необхідні для всебічного та обєктивного розгляду і вирішення справи.

Ухвалою від 21.01.2011р. розгляд справи відкладений на 01.03.2011р.

Ухвалою від 01.03.2011р. строк вирішення спору продовжено в порядку статті 69 ГПК України , розгляд справи відкладений на 24.03.2011р.

Судовий процес здійснювався за допомогою технічних засобів фіксації .

У засіданні суду 24.03.2011р., на підставі ст. ст. 82-1, 85 Господарського процесуального кодексу України, судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення. Судом розяснено про час написання рішення у повному обсязі.

Позивач заявлені вимоги обґрунтовував доводами, викладеними у позовній заяві в якій зазначав наступне. 28.02.2008р. між сторонами укладений кредитний договір № СL-SМЕ204/095/2008, за умовами якого Банк надав позивачу кредит в розмірі 71 287,00 доларів США, строком до 27.02.2011р. із сплатою 12,5% річних. З метою забезпечення виконання договору про надання кредиту 28.02.2008р. укладений договір поруки № SR-SME204/095/2008/1, за яким ОСОБА_2 виступив поручителем та договір поруки № SR-SME204/095/2008/1 від 28.02.2008р., відповідно до якого ОСОБА_9 виступила поручителем за даним договором. Також , виконання зобов'язань за договором про надання кредиту забезпечено договором застави автотранспортного засобу № SR-SME204/095/2008/2 від 28.02.2008р., на виконання якого у заставу передані транспортні засоби. Позивач вказує, що надання Банком грошових коштів (кредиту) в іноземній валюті за своєю правовою природою є валютною операцією. Статтею 5 Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” передбачено, що на здійснення валютних операцій НБУ видає генеральні та індивідуальні ліцензії. Надання та одержання кредиту в іноземній валюті, використання іноземної валюти, як засобу платежу без одержання відповідної індивідуальної ліцензії є порушенням імперативної вимоги законодавства. На день укладання кредитного договору іноземний курс валюти становив 1 USD = 5,05 грн., та на сьогоднішній день становить 1 USD = 7.96 грн. Отже, існує істотна зміна становища, щодо виконання боргових зобов'язань за кредитним договором. Тобто з підвищенням курсу іноземної валюти, сума боргу значно зросла, в зв'язку із чим значно погіршився фінансовий стан позивача. Отже, на думку позивача, подальше виконання кредитного договору на умовах, що діють на даний час, є порушенням одного із принципів цивільно - правових відносин, які закріплені у ст. 3 ЦК України - принципу справедливості. Позивач зазначає, що відповідач не мав права надавати кредит в іноземній валюті для розрахунками резидентами України. Таким чином, укладання спірного договору суперечить Декрету КМУ “Про систему валютного регулювання та валютного контролю”, тобто діючому законодавству України. Позивач на виконання цього правочину, отримав від банку 71 287,00 доларів США що на день отримання кредиту становило 359 999,35 грн. Відповідач на виконання цього правочину, отримав від позивача 94 644,40 грн. у вигляді сплати суми кредиту, процентів за ним, комісії за надання кредиту. Різниця між отриманим позивачем та відповідачем за спірним кредитним договором становить 265 354,95 грн. Відповідно до ч. 2 ст. 548 Цивільного кодексу України недійсне зобовязання не підлягає забезпеченню. Тобто недійсними є договір застави автотранспортного засобу від 28.02.2008р., договори поруки № SR-SME204/095/2008/1, № SR-SME204/095/2008/2 від 28.02.2008р. Враховуючи викладене, позивач просить суд на підставі ст. 99 Конституції України, ст. ст. 3, 4, 13, 192, 203, 215, 216, 227, 236, 373, 524, 533, 548, 652, ч. 1 ст. 1054 Цивільного кодексу України, ст. ст. 173, 174, 189, 198, 345-349 Господарського кодексу України, ст. ст. 1, 2, 15, 54-57 Господарського процесуального кодексу України, ст. ст. 3, 4 Закону України “Про заставу”, ст. 35 Закону України “Про національний банк України”, ст. 2 Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”, ст. ст. 2, 35 Закону України “Про банки та банківську діяльність”, ч. 3 ст. 3 Закону України “Про платіжні системи та переказ коштів в Україні”, ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, п. 1.4, 1.10, 1.11 Положення, затвердженого Постановою Правління Національного банку України № 483 від 14.10.2004р. “Про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу”, позов задовольнити.

Відповідач проти позову заперечив з підстав, викладених у відзиві від 01.03.2011р. вих. № 200-12-4-4/524 та зазначив, що ПАТ “ОТП Банк” діє на підставі положень чинного законодавства та підзаконних нормативно-правових актів України. Так, відповідачем отримано генеральну банківську ліцензію за № 191 від 02.03.1998р. на право здійснення банківських операцій, визначених частиною першою та пунктами 5-11 частини другої статті 47 Закону України “Про банки і банківську діяльність”, серед яких передбачено право здійснювати операції з валютними цінностями. Невід'ємною частиною цієї ліцензії є Дозвіл від 08.11.2006р. № 191-1 з додатком, в якому наведено перелік операцій, які має право здійснювати ЗАТ “ОТП Банк” з валютними цінностями . Таким чином, правових перешкод для того, щоб Банк мав право укладати кредитні договори, видавати кредити та відповідно, вимагати виконання зобов'язання в іноземній валюті - немає. Крім того, відповідач вказує, що при укладенні договору в іноземній валюті (доларах США) та беручи на себе певні обов'язки щодо погашення цього кредиту саме в доларах США, позивач усвідомлював, що курс національної валюти України до долара США не є незмінним, та те, що зміна цього курсу можливо настане, а тому повинен був передбачити та врахувати підвищення валютного ризику за цим договором. Враховуючи викладене кредитний договір укладений відповідно до положень чинного законодавства, з дотриманням вимог ст. ст. 203, 205, 207, 208 Цивільного кодексу України та в межах повноважень відповідача, а обставини, які б істотно змінилися в розумінні ст. 652 ЦК України, відсутні. У звязку з чим, відповідач просить суд відмовити в задоволені позову.

Третя особа - Приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу ОСОБА_4 в судове засідання не зявився, письмових пояснень суду не надав.

Дослідивши матеріали справи, вислухавши пояснення представників сторін, суд

ВСТАНОВИВ:

28.02.2008р. між Закритим акціонерним товариством “ОТП Банк” в особі ЗАТ “ОТП Банк” в м. Запоріжжя, правонаступником усіх прав та обов'язків якого є Публічне акціонерне товариство “ОТП Банк” (Банк), та Фізичною особа-підприємець ОСОБА_1 (Позичальник) укладено договір про надання кредиту № СL-SМЕ204/095/2008, за умовами якого (п. 1.1.) Банк надає Позичальнику кредит, в розмірі 71 287,00 доларів США, а Позичальник приймає Кредит, зобов'язується належним чином використовувати та повернути Банку суму отриманого кредиту, а також оплатити відповідну плату за користування кредитом та виконати інші зобов'язання, як це вказано у цьому договорі.

Відповідно до п. 1.2. договору, Позичальник зобов'язаний використовувати кредитні кошти, що надаються йому за цим договором на придбання транспортних засобів згідно договору купівлі - продажу № 8.015 від 22.01.2008р., укладеного між Позичальником та Продавцем

Пунктом 1.6.1. договору визначено, що Позичальник зобов'язаний повернути Банку суму кредиту у повному обсязі не пізніше 27 лютого 2011 року, (останнього дня погашення кредиту згідно Графіку погашення).

За приписами ст. 345 Господарського кодексу України, кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачається мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі і погашення, види забезпечення зобовязань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обовязки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту.

Відповідно до ст. 199 цього кодексу, виконання господарських зобовязань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими цим Кодексом та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобовязань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу. До відносин щодо забезпечення виконання зобовязань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України

Статтею 546 Цивільного кодексу України встановлено, що виконання зобовязання може забезпечуватись неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Правочин щодо забезпечення виконання зобовязання вчиняється у письмовій формі (ст. 547 ЦК України).

В забезпечення виконання зобовязань за кредитним договором, 28.02.2008р. між Закритим акціонерним товариством “ОТП Банк” в особі ЗАТ “ОТП Банк” в м. Запоріжжя (Заставодержатель) та громадянином України ОСОБА_1 (Заставодавець) укладено договір застави автотранспортного засобу № РС-SМЕ204/095/2008, за яким (п. 2.1.) застава за цим договором забезпечує вимоги Заставодержателя щодо сплати Заставодавцем кожного і всіх його платіжних зобов'язань у такому розмірі, у такій валюті, у такий строк і в такому порядку, як встановлено в кредитному договорі, зі всіма змінами та доповненнями до нього, включаючи також ті, що можуть бути укладені сторонами в майбутньому.

Предметом застави є транспортні засоби, а саме:

- марки ПП, модель 7310.025, тип напівпричіп автовоз, рік випуску 2008, держномер АР6091ХХ, № кузова У6973100280А65643, колір - синій, Свідоцтво про реєстрацію ТЗ серії АРС № 064490, видане Запорізьким ВРЕВ №2 УДАІ УМВС України в Запорізькій області 21.02.2008 року;

- марки ПП, модель 7310.025, тип напівпричіп автовоз, рік випуску 2008, держномер АР6092ХХ, № кузова У6973100280А65642, Свідоцтво про реєстрацію ТЗ серії АРС № 064491, видане Запорізьким ВРЕВ №2 УДАІ УМВС України в Запорізькій області 21.02.2008 року;

- марки ПП, модель 7310.025, тип напівпричіп автовоз, рік випуску 2008, держномер АР6093ХХ, № кузова У6973100280А65641, Свідоцтво про реєстрацію ТЗ серії АРС № 064489, видане Запорізьким ВРЕВ №2 УДАІ УМВС України в Запорізькій області 21.02.2008 року (п. 3.1).

28.02.2008р. договір застави посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу ОСОБА_4

Також, 28.02.2008р. між Закритим акціонерним товариством “ОТП Банк” в особі ЗАТ “ОТП Банк” в м. Запоріжжя (Кредитор) та громадянином України ОСОБА_2 (Поручитель) укладений договір поруки № SR-SME204/095/2008/1.

Крім того, 28.02.2008р. між Закритим акціонерним товариством “ОТП Банк” в особі ЗАТ “ОТП Банк” в м. Запоріжжя (Кредитор) та громадянкою України ОСОБА_9 (Поручитель) укладений договір поруки № SR-SME204/095/2008/2.

Згідно розділу 1 цих договорів поруки, Поручитель зобов'язується відповідати за повне та своєчасне виконання Боржником його боргових зобов'язань перед Кредитором за кредитним Договором, в повному обсязі таких зобов'язань (п.1.1) Поручитель та Боржник відповідають як солідарні боржники, що означає, що Кредитор може звернутись з вимогою про виконання боргових зобов'язань як до Боржника, так і до Поручителя, чи до обох одночасно (п.1.2.).

ПП ОСОБА_1 звернувся до господарського суду з вимогами про визнання недійсними: договору про надання кредиту № СL-SМЕ204/095/2008 від 28.02.2008р., договору застави автотранспортного засобу від 28.02.2008р., договору поруки № SR-SME204/095/2008/1 від 28.02.2008р., договору поруки № SR-SME204/095/2008/2 від 28.02.2008р. та зобов'язати відповідача прийняти у позивача суму у розмірі 265 354,95 грн. з розстрочкою платежів на 24 місяці.

Підставами для недійсності кредитного договору позивачем визначено укладення останнього в валюті, відмінній від гривні України, що, на думку позивача, суперечить вимогам законодавства. Недійсність договорів щодо забезпечення зобовязань позивач нормативно обґрунтовує положеннями ст. 548 Цивільного кодексу України.

Проаналізувавши норми чинного законодавства, оцінивши дослідженні докази, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 20 Господарського кодексу України, кожний субєкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів шляхом, зокрема, визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом.

Предметом спору є, зокрема, визнання недійсним договору про надання кредиту та договорів щодо забезпечення зобовязань.

Статтею 1054 Цивільного кодексу України (ЦК України) встановлено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобовязується надати грошові кошти (кредит) позичальнику у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобовязується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

За приписами ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, пятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його недійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ст. 7 Господарського кодексу України, ст. 4 Цивільного кодексу України, відносини у сфері господарювання регулюються Конституцією України, цим Кодексом, законами України, нормативно-правовими актами Президента України та Кабінету Міністрів України, нормативно-правовими актами інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також іншими нормативними актами.

Згідно із ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.

Статтею 524 Цивільного кодексу України передбачено, що зобовязання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобовязання в іноземній валюті.

За приписами ст. 35 Закону України “Про Національний банк України” гривня (банкноти і монети) як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України, який приймається усіма фізичними і юридичними особами без будь-яких обмежень на всій території України за всіма видами платежів, а також для зарахування на рахунки, вклади, акредитиви та для переказів.

Частиною 2 ст. 189 Господарського кодексу України встановлено, що ціна є істотною умовою господарського договору та зазначається в договорі у гривнях. В іноземній валюті можуть визначатися ціни у зовнішньоекономічних договорах (контрактах) за наявності згоди сторін.

Спірний договір не являється зовнішньоекономічним договором.

Відповідно до ч. 2 ст. 198 Господарського кодексу України грошові зобовязання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобовязання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо субєкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобовязань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.

Таким чином, єдиним законним засобом платежу, який застосовується при проведенні розрахунків між резидентами на території України є гривня.

Отже, вищезазначеними актами діючого законодавства встановлений вичерпний перелік випадків, коли зобовязання між сторонами може бути виражене в іноземній валюті та підлягає виконанню в валюті, відмінній від гривні України.

Такими випадками є визначення ціни в іноземній валюті у зовнішньоекономічному договорі (контракті) та, як наслідок, його виконання в іноземній валюті, а також наявність у конкретного субєкта господарських відносин виключного права на проведення розрахунків в іноземній валюті у разі дотримання вимог, прямо передбачених законодавством.

Режим здійснення валютних операцій на території України, загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права та обовязки субєктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства передбачені Декретом Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, який з урахуванням припису статті 4 Цивільного кодексу України та ст. 7 Господарського Кодексу є одним із джерел регулювання правовідносин у валютній сфері.

Під валютними операціями у вказаному Декреті Кабінету Міністрів України розуміються операції, повязані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України; операції, повязані з використанням валютних цінностей в міжнародному обігу як засобу платежу, з передаванням заборгованостей та інших зобовязань, предметом яких є валютні цінності; операції, повязані з ввезенням, переказуванням і пересиланням на територію України та вивезенням, переказуванням і пересиланням за її межі валютних цінностей.

Надання банком позичальнику грошових коштів (кредиту) та проведення позивачем дій відносно виконання своїх обовязків в іноземній валюті (в тому числі, оплата процентів за користування кредитом) за своєю правовою природою є валютною операцією.

Одночасно, ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” передбачено, що валютні операції проводяться на підставі відповідної ліцензії Національного банку України.

За приписами ст. 14 Господарського кодексу України, ліцензія - це документ державного зразка, який засвідчує право субєкта господарювання - ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Відносини, пов'язані з ліцензуванням певних видів господарської діяльності, регулюються законом.

Відповідно до ст. 2 Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” ліцензування, в тому числі, банківської діяльності, професійної діяльності на ринку цінних паперів, діяльності з надання фінансових послуг, здійснюється згідно з законами, що регулюють відносини у цих сферах.

Згідно із ст. 2 Закону України “Про банки та банківську діяльність” документ, який видається Національним банком України в порядку і на умовах, визначених у цьому Законі, на підставі якого банки та філії іноземних банків мають право здійснювати банківську діяльність є банківською ліцензією.

Статтею 5 Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” передбачено, що на здійснення валютних операцій Національний Банк України видає генеральні та індивідуальні ліцензії.

Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового звязку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.

Згідно із п. п. “в” та “г” ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” індивідуальної ліцензії потребують, в тому числі, операції щодо надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі; операції щодо використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави.

Таким чином, враховуючи вищевикладене, надання та одержання кредиту в іноземній валюті, використання іноземної валюти, як засобу платежу можливо при дотриманні суб'єктами господарських відносин імперативних вимог законодавства, щодо одержання відповідної індивідуальної ліцензії.

При цьому суд враховує, що відповідно до ч. 5 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, п. 1.10 Положення “Про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу” одержання індивідуальної ліцензії однією із сторін валютної операції, означає також дозвіл на її здійснення іншою стороною або третьою особою, яка має відношення до цієї операції, якщо інше не передбачено умовами ліцензії.

Встановлено, що на момент укладання договору про надання кредиту № СL-SМЕ204/095/2008 від 28.02.2008р. сторонами досягнуто домовленості щодо надання відповідачем позивачу кредиту в іноземній валюті в розмірі 71 287,00 доларів США.

Приймаючи до уваги положення п. в ч. 4 ст. 5 ДКМУ “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” та враховуючи встановлені судом обставини щодо укладання спірного договору на умовах надання кредиту в іноземній валюті, суд дійшов висновку, що вказана валютна операція потребує отримання однією із сторін індивідуальної ліцензії.

Проте, з матеріалів справи вбачається, що індивідуальна ліцензія на надання Банком та отримання ФОП ОСОБА_1 кредиту в іноземній валюті у жодної із сторін за спірним кредитним договором відсутня.

Одночасно, за висновком суду, якщо на теперішній час обмеження щодо термінів і сум надання та одержання кредитів в іноземній валюті законодавством не встановлені, отримання індивідуальної ліцензії є необхідною умовою для правомірності видачі та одержання кредиту незалежно від суми грошових коштів, які надаються банком, та строку їх повернення позичальником.

Наданий відповідачем до матеріалів справи дозвіл № 191-1 від 08.11.2006р. Національного банку України, як доказ наявності у відповідача права на здійснення вказаних вище валютних операцій без індивідуальної ліцензії, суд до уваги не приймає, оскільки зазначений документ відповідно до приписів п. 5.3 Положення “Про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій” виступає генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно із Декретом Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”.

При цьому, наявність генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій (дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями) не звільняє сторони від обовязку отримати індивідуальну ліцензію відповідно до приписів п. г ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” та не робить укладений кредитний договір законним.

Відповідно до п. 1.5 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою правління НБУ № 483 від 14.10.2004р., використання іноземної валюти як засобу платежу на території України без індивідуальної ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями).

Фактично в даному випадку ініціатором та отримувачем за валютною операцією по спірному договору в першу чергу є позивач, що підтверджується копією кредитної заявки від 28.02.2008р., з якої чітко вбачається, що ініціатором валютної операції був саме позивач.

Враховуючи, що ініціатором та отримувачем за валютною операцією є позичальник, то пунктом 1.5 Положення № 483 сторони кредитного договору зобовязані отримати індивідуальну ліцензію на здійснення зазначеної валютної операції.

Також, проведення розрахунків за спірним договором про надання кредиту, в тому числі, оплата процентів, позивачем відповідачу в іноземній валюті також потребує індивідуальної ліцензії Національного банку України, виходячи з наступного.

Як вказувалося вище, відповідно до п. г ч.4 ст.5 Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, використання іноземної валюти на території України як засобу платежу проводиться на підставі отриманої суб'єктами договірних відносин індивідуальної ліцензії.

Згідно із п. 1.4 Положення “Про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу” під використанням іноземної валюти як засобу платежу розуміється використання іноземної валюти на території України для виконання будь-яких грошових зобов'язань або оплати товарів, що придбаваються.

Відповідно до п. 1.7.2 договору про надання кредиту № СL-SМЕ204/095/2008 від 28.02.2008р., в разі надання кредиту в іноземній валюті сторони, з метою дотримання положень п. 1.2. цього договору, домовились, що на суму отриманого кредиту в іноземній валюті Позичальник здійснює купівлю національної валюти (гривні) через операційну касу Банку або на Міжбанківському валютному ринку України по встановленому курсу на день здійснення операції та одразу зараховує її на свій Поточний рахунок, відкритий у Банку, надаючи після цього в Банк відповідне розпорядження на перерахування кредитних коштів зі свого Поточного рахунку на Поточний рахунок Продавця за реквізитами, вказаними в розпорядженні.

Згідно п. п. 1.11.1, 1.11.2 договору про надання кредиту, платежі для повернення суми кредиту, сплати процентів за користування кредитом мають бути здійснені у валюті кредиту, та в строки та на умовах, встановлених цим договором. У випадку відсутності або недостатності у Позичальника коштів для здійснення платежів у відповідній валюті, Банк може здійснити конвертаційну операцію відповідно до вимог чинного законодавства України, за існуючими тарифами Банку.

Приймаючи до уваги, що в договорі був визначений обов'язок позивача по оплаті процентів за користування кредитом в іноземній валюті, суд дійшов висновку, що іноземна валюта - долар США - використовувалась у спірних правовідносинах між сторонами як засіб платежу, що потребує наявності індивідуальної ліцензії Національного банку України.

Проте, як встановлено судом, вказана індивідуальна ліцензія у позивача або відповідача відсутня, внаслідок чого використання долару США як засобу платежу за договором про надання кредиту суперечить приписам п. г ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” та Положенню “Про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу”.

Приймаючи до уваги вищевикладене, з урахуванням змісту договору про надання кредиту, судом встановлено, що сторони повинні були отримати дві індивідуальні ліцензії:

- індивідуальну ліцензію на надання і одержання кредиту в іноземній валюті відповідно до п. в) ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”;

- індивідуальну ліцензію на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави відповідно до п. г) ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”.

Проте, матеріали справи свідчать, що зазначені індивідуальні ліцензії ФОП ОСОБА_1 та відповідачем у встановленому законодавством порядку отримані не були, доказів суду не надано.

Як вказувалося вище, відповідно до ч. 2 ст. 198 Господарського кодексу України, грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Аналогічні положення щодо обов'язкового вираження зобов'язань в грошовій одиниці України (гривні) також передбачені ст.524 Цивільного кодексу України.

Судом встановлено, що у позивача та відповідача відсутня індивідуальна ліцензія на право проведення валютних операцій за спірним договором, передбачених п. п. в, г ч.4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, в іноземній валюті, внаслідок чого, з урахуванням приписів ст. 198 Господарського кодексу України, ст. 524 Цивільного кодексу України, неправомірним є вираження грошових зобов'язань у спірному кредитному договорі в іноземній валюті, а не в гривні України.

Наявність у спірному кредитному договорі положень щодо вираження грошових зобов'язань між позивачем та відповідачем в доларах США за відсутності у сторін індивідуальної ліцензії на надання відповідачем кредиту в іноземній валюті, та використання долару США як засобу платежу за договором про надання кредиту від 28.02.2008р. суперечить приписам ст. 99 Конституції України, ст. 524 Цивільного кодексу України, ст. ст. 189, 198 Господарського кодексу України, ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, ст. 35 Закону України “Про Національний банк України”.

Відповідно до статті 227 Цивільного кодексу України, правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Згідно п.17 Постанови Пленуму ВСУ № 9 від 06.11.2009р. “Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними”, правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), згідно зі ст. 227 ЦК є оспорюваним. Вимоги про визнання такого правочину недійсним можуть заявлятися як сторонами правочину, так і будь-якою заінтересованою особою в разі, якщо таким правочином порушено її права чи законні інтереси.

Крім того, слід зазначити, що на день укладання договору про надання кредиту іноземний курс валюти становив 1 USD = 5,05 грн., на день подачі позову - 1 USD= 7,96 грн. Отже, існує істотна зміна становища, щодо виконання боргових зобов'язань за кредитним договором. Тобто з підвищенням курсу іноземної валюти, сума боргу значно зросла, яку необхідно сплачувати позивачу, в зв'язку із чим значно погіршився його фінансовий стан.

Згідно ст. 3 Цивільного кодексу України, загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісності та розумність. Вимоги справедливості, добросовісності та розумності цивільного законодавства практично виражаються у встановленні його нормами рівних умов для участі всіх осіб у цивільних відносинах, закріпленні можливості адекватного захисту порушених цивільних прав або інтересів. Поєднання створених норм, спрямованих на забезпечення реалізації цивільних прав, з шануванням прав та інтересів інших осіб, моралі суспільства тощо. При цьому справедливість можна трактувати, як визначення нормою права обсягу, межі здійснення і захисту цивільних прав та інтересів особи, адекватного її становлення до вимог правових норм. Добросовісність означає прагнення сумління захисту цивільних прав та забезпечення виконання цивільних обов'язків. Розумність - це зважене вирішення питання регулювання цивільних відносин з урахуванням усіх учасників, а також інтересів громадян (публічного інтересу).

Отже, подальше виконання кредитного договору на умовах, що діють на даний час є порушенням одного із принципів цивільно-правових відносин, які закріплені у статті 3 Цивільного кодексу України - принципу справедливості. Такі умови кредитного договору є несправедливими, так, як всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договорених прав та обов'язків на шкоду позичальника, споживача кредитних послуг.

Несправедливістю є, зокрема, умови кредитного договору в частині надання кредиту в доларах США, що передбачає згідно умов кредитного договору у випадку погашення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом у доларах США, що є способом зловживання правом, коли всі ризики знецінення національної валюти України шляхом порушення вимог закону банк як суб'єкт підприємницької (господарської) діяльності покладає виключно на позичальника за кредитним договором та споживача кредитних послуг, що є грубим порушенням ч. 3 ст. 13 Цивільного кодексу України.

Таким чином, використання банком долара США, як предмету кредитування за споживчим кредитом, є внесення в кредитний договір пункту, що значно погіршує становище позичальника, як споживача порівняно з банком в разі настання певних подій.

Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду позичальника.

Оскільки спірний договір суперечить вказаним вище нормам ЦК України, ГК України, законам та іншим актам цивільного законодавства України, його слід визнати недійсним.

За таких обставин, позовні вимоги про визнання недійсним договір про надання кредиту № СL-SМЕ204/095/2008 від 28.02.2008р. є правомірними та такими, що підлягають задоволенню.

Відповідно до статті 236 Цивільного кодексу України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Таким чином, враховуючи висновки суду щодо недійсності договору № СL-SМЕ204/095/2008 від 28.02.2008р., останній є таким з моменту його вчинення.

Інші обставини, на які позивач посилається в обґрунтування своїх вимог відносно визнання недійсним договору про надання кредиту № СL-SМЕ204/095/2008 від 28.02.2008р, за висновками суду, є неправомірними та безпідставними.

Заперечення відповідача не приймаються по вказаним вище підставам.

Позовні вимоги в частині визнання недійсним договору застави автотранспортного засобу від 28.02.2008р., договору поруки № SR-SME204/095/2008/1 від 28.02.2008р. та договору поруки № SR-SME204/095/2008/2 від 28.02.2008р. також є обґрунтованими та такими , що підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 2 ст. 548 Цивільного кодексу України недійсне зобовязання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобовязання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Цивільним кодексом України у параграфі 6 глави 49 не передбачено інших негативних наслідків визнання недійсним основного зобовязання, забезпеченого договором застави (поруки), як визнання недійсним і додаткового зобовязання.

За таких обставин, приймаючи до уваги висновки суду щодо недійсності договору про надання кредиту, в забезпечення виконання позивачем обовязків за яким були укладені договір застави та договори поруки, останні підлягають визнанню судом недійсними на підставі ч. 2 ст. 548 Цивільного кодексу України.

При задоволенні вимоги про визнання у господарському процесі недійсними договорів, однією з сторін якого виступають фізичні особи громадяни, суд виходив з такого, що укладення цих договорів здійснювалося в забезпечення виконання зобовязань кредитного договору, за яким ФОП ОСОБА_1 надано кредит на придбання транспортних засобів для використання саме у підприємницькій діяльності.

Щодо вимоги позивача про зобов'язання відповідача прийняти у ФОП ОСОБА_1 суму у розмірі 265 354,95 грн. з розстрочкою платежів на 24 місяці, суд зазначає наступне.

Частина 1 ст. 216 ЦК України встановлює, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.

Наслідком недійсності правочину у вигляді двосторонньої реституції є, зокрема, правочини юридичних осіб, на вчинення яких вони не мали права (ст. 227 ЦК України). Для застосування двосторонньої реституції не має значення хто винний у недійсності правочину.

Як вбачається з матеріалів справи, на виконання договору про надання кредиту № СL-SМЕ204/095/2008 від 28.02.2008р., відповідач надав позивачу кредитні кошти в сумі 71 287,00 доларів США (що на день отримання кредиту становило 359 999,35 грн., виходячи з офіційного курсу НБУ на 28.02.2008р. - 1 долар США - 5,05 грн.) шляхом їх безготівкового переказу на поточний рахунок Позичальника, що підтверджується випискою руху коштів по рахунку позивача.

В свою чергу, відповідач на виконання цього правочину, отримав від позивача 94 644,40 грн. у вигляді сплати суми кредиту, процентів за ним, комісії за надання кредиту.

Отже, різниця між отриманим позивачем та відповідачем за спірним кредитним договором становить 265 354,95 грн.

За таких обставин вимоги позивача про зобов'язання відповідача прийняти у ФОП ОСОБА_1 суму у розмірі 265 354,95 грн. з розстрочкою платежів на 24 місяці задовольняються судом.

Згідно з нормами Декрету Кабінету Міністрів України “Про державне мито” від 21.01.93 № 7-93, державне мито із позовних заяв не майнового характеру сплачується у розмірі 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

З доданої до позовної заяви квитанції від 21.12.2010р. вбачається, що позивачем сплачено державне мито в розмірі 255,00 грн. Тобто, мито внесено в меншому розмірі, ніж передбачено чинним законодавством та підлягає стягненню з позивача в доход державного бюджету України в сумі 85,00 грн.

Оскільки недійсність договорів обумовлена виною обох сторін, тому судові витрати по сплаті державного мита та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу підлягають розподілу між сторонами в порядку, встановленому ст. 49 Господарського процесуального кодексу України.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 4-5, 49, 82, 84, 85 Господарського процесуальногокодексуУкраїни, суд

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити.

Визнати недійсним договір про надання кредиту № СL-SМЕ204/095/2008 від 28.02.2008р., укладений між Публічним акціонерним товариством “ОТП Банк” та Фізичною особою підприємцем ОСОБА_1.

Визнати недійсним договір застави автотранспортного засобу № РС-SМЕ204/095/2008 від 28.02.2008р., укладений між Публічним акціонерним товариством “ОТП Банк” та громадянином України ОСОБА_1.

Визнати недійсним договір поруки № SR-SME204/095/2008/1 від 28.02.2008р., укладений між Публічним акціонерним товариством “ОТП Банк” та громадянином України ОСОБА_2.

Визнати недійсним договір поруки № SR-SME204/095/2008/1 від 28.02.2008р., укладений між Публічним акціонерним товариством “ОТП Банк” та громадянкою України ОСОБА_9.

Зобов'язати ПАТ “ОТП Банк” прийняти у фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 суму у розмірі 265 354,95 грн. з розстрочкою платежів на 24 місяці по 11 056,46 грн. щомісяця.

Стягнути з Публічного акціонерного товариства “ОТП Банк” (01033, м. Київ, вул. Жилянська, буд. 43, МФО 300528, код ЄДРПОУ 21685166) на користь фізичної особи підприємця ОСОБА_1 (69000, АДРЕСА_1, і.п.н. НОМЕР_1) 170 (сто сімдесят) грн. 00 коп. державного мита та 118 (сто вісімнадцять) грн. 00 коп. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. Видати наказ.

Стягнути з фізичної особи підприємця ОСОБА_1 (69000, АДРЕСА_1, і.п.н. НОМЕР_1) в доход Державного бюджету України (отримувач: Державний бюджет Орджонікідзевського району, банк отримувача: Головне управління Державного казначейства України у Запорізькій області, р/р 31119095700007, МФО 813015, код ЄДРПОУ 34677145, код бюджетної класифікації 22090200, символ банку 095) 85 (вісімдесят пять) грн. 00 коп. державного мита. Видати наказ.

Суддя Т.А. Азізбекян

Повне рішення складено 28.03. 2011р.