Рішення № 19021902, 27.09.2011, Господарський суд Київської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

01032, м. Київ, вул. Комінтерну, 16 тел. 235-24-26

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"27" вересня 2011 р. Справа № 9/106-11

За позовом Прокурора міста Ірпеня Київської області в інтересах держави в особі Фонду державного майна України

До Виконавчого комітету Ірпінської міської ради та Приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України “Укпрофздоровниця”

Третя особа 1: Комунальне підприємство “Ірпінське бюро технічної інвентаризації”

Третя особа 2: Дочірнє підприємство “Санаторій “Україна”

Про скасування рішення, визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння

Суддя Сокуренко Л.В.

Представники:

Від прокуратури: Галезник О. І. (посв. № 94 від 14.09.2007 р.)

Від позивача:Кузнєцов Л. А.(посв. № 4075 від 13.12.2010 р.)

Від відповідача 1:ОСОБА_1. (дов. № 01-17/2760 від 01.08.2011 р.)

Від відповідача 2: Котік О. С. (посв. № 19-07/01 від 19.07.2011 р.)

Від третьої особи 1: не зявився

Від третьої особи 2: ОСОБА_2. (дов. № 214 від 28.07.2011 р.)

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

На розгляд господарського суду Київської області передані позовні вимоги прокурора міста Ірпеня Київської області в інтересах держави в особі Фонду державного майна України до Виконавчого комітету Ірпінської міської ради та Приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця» за участю третіх осіб без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Комунального підприємства “Ірпінське бюро технічної інвентаризації” та Дочірнього підприємства “Санаторій “Україна” про скасування рішення Виконавчого комітету Ірпінської міської ради рішення від 25 липня 2000 року за №207/2 «Про визнання права власності на обєкти нерухомого майна дочірнього підприємства санаторію «Україна»відповідно до якого за ЗАТ «Укрпрофоздоровниця»визнано права власності на І відділення санаторію «Україна»за адресою смт. Ворзель, вул. Лібкнехта,26, витребування спірного майна з чужого незаконного володіння ЗАТ «Укрпрофоздоровниця»та визнання права власності на спірний обєкт за державою в особі Фонду державного майна.

Одночасно з позовом прокурором подано заяву про забезпечення позову шляхом накладання арешту на спірний обєкт.

Згідно ст. 66 Господарського процесуального кодексу України господарський суд за заявою сторони, прокурора чи його заступника, який подав позов, або з своєї ініціативи має право вжити передбачених статтею 67 Кодексу заходів до забезпечення позову. Забезпечення позову допускається в будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду.

Відповідно до ч. 1 ст. 67 ГПК України позов забезпечується: накладанням арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві; забороною відповідачеві вчиняти певні дії; забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору; зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку; зупиненням продажу арештованого майна, якщо подано позов про звільнення цього майна з-під арешту.

Згідно п. 3 розяснень Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову»за №02-5/611 від 23 серпня 1994 року умовою застосування заходів до забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що майно (в тому числі грошові суми, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент пред'явлення позову до нього, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення.

Судом відмовлено в задоволені заяви про забезпечення позову, оскільки, заявником не доведено суду наявності підстав для застосування таких заходів.

Ухвалою господарського суду Київської області від 05.08.2011 року порушено провадження у справі № 9/106-11 та призначено розгляд справи на 08.09.2011 р.

Під час судового засідання 08.09.2011 р. відповідачем 2 заявлено заяву про фіксацію судового процесу, яку судом розглянуто та задоволено.

Крім того, відповідачем 2 було заявлено суду про пропуск прокурором строку позовної давності та про застосування позовної давності у даній справі.

Стаття 257 Цивільного кодексу України визначає, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Проте, судом встановлено, що про порушення вимог закону при прийнятті оскаржуваного рішення виконавчим комітетом Ірпінської міської ради прокурор дізнався лише при проведенні перевірки, а саме, 6 червня 2011 року, а отже, встановлений законом термін позовної давності станом на момент звернення до суду з даною позовною заявою, не сплив.

Заперечення відповідача 2 про факт проведення перевірки прокуратурою фактів, повязаних з набуттям відповідачем права власності на спірне нерухоме майно у 2005 2009 рр. до розгляду судом не приймається у звязку з тим, що зазначені посилання не підтверджуються жодним доказом.

Враховуючи наведене, заявлена відповідачем 2 вимога щодо застосування судом строку позовної давності задоволенню не підлягає.

Ухвалою господарського суду Київської області від 08.09.2011 року розгляд справи відкладено на 13.09.2011 р. на 14 год. 30 хв. у звязку з неявкою представників відповідача 1 та третьої особи 1 та неподанням витребуваних доказів.

13.09.2011 р. об 11 год. 20 хв. через загальний відділ господарського суду Київської області від представника відповідача 1 - Виконавчого комітету Ірпінської міської ради надійшов відзив на позовну заяву.

У судове засідання 13.09.2011р. представники відповідача 1 - Виконавчого комітету Ірпінської міської ради та третьої особи 1 - Комунального підприємства “Ірпінське бюро технічної інвентаризації” не зявилися; представники прокуратури не подали витребуваних судом документів, у звязку з чим розгляд справи відкладено на 27.09.2011 р.

27.09.2011 р. через загальний відділ господарського суду Київської області від представника відповідача 2 та третьої особи 2 надійшли клопотання про колегіальний розгляд даної справи у звязку із особливою, на думку відповідача 2 та третьої особи 2, складністю даної справи.

Розглянувши зазначену заяву відповідача, ухвалою суду від 27.09.2011 р. заяву Приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця» та Дочірнього підприємства “Санаторій “Україна” про призначення колегіального розгляду справи № 9/106-11 залишено без задоволення з підстав, зазначених в ухвалі.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, суд, -

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до постанови Ради Міністрів УРСР від 23.04.60 № 606 «Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоровя УРСР»усі діючі госпрозрахункові санаторії, будинку відпочинку та пансіонати Міністерство охорони здоровя було зобовязано передати до 1 травня 1960 року Українській республіканській раді профспілок з метою подальшого поліпшення організації відпочинку і санаторно-курортного обслуговування трудящих і підвищення ролі профспілок.

Згідно з п. 2 вказаної постанови Ради Міністрів УРСР майно передавалося профспілковим органам у відання.

Передача спірного майна у відання профспілкам мала місце у період дії Конституції (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки від 30.01.1937 р.

Статтею 4 Конституції (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки від 30.01.1937 р. визначено, що економічну основу УРСР становлять соціалістична система господарства і соціалістична власність на знаряддя та засоби виробництва, що утвердилися внаслідок ліквідації капіталістичної системи господарства, скасування приватної власності на знаряддя та засоби виробництва і знищення експлуатації людини людиною.

Відповідно до ст. 5 зазначеної Конституції УРСР (1937 р.) соціалістична власність в УРСР має або форму державної власності (всенародне добро), або форму кооперативно-колгоспної власності (власність окремих колгоспів, власність кооперативних об'єднань).

При цьому, у виключній власності держави були, зокрема, майно організованих державою торговельних, комунальних та інших підприємств, основний міський житловий фонд, а також інше майно, необхідне для здійснення завдань держави (ст. 11 Конституції УРСР 1937 р.).

Згідно зі ст.ст. 6, 7 Конституції УРСР (1937 р.) земля, її надра, води, ліси, заводи, фабрики, шахти, рудні, залізничний, водний і повітряний транспорт, банки, засоби зв'язку, організовані державою великі сільськогосподарські підприємства (радгоспи, машинно-тракторні станції і т. п.), а також комунальні підприємства і основний житловий фонд у містах і промислових пунктах є державною власністю, тобто всенародним добром.

Громадські підприємства в колгоспах і кооперативних організаціях з їх живим і мертвим реманентом, продукція, що її виробляють колгоспи та кооперативні організації, так само їх громадські будівлі, становлять громадську, соціалістичну власність колгоспів і кооперативних організацій.

Згідно із ст. 9 Конституції УРСР (1937 р.) поруч з соціалістичною системою господарства, яка є панівною формою господарства в УРСР, допускається законом дрібне приватне господарство одноосібних селян і кустарів, яке ґрунтується на особистій праці і виключає експлуатацію чужої праці.

Тобто, Конституція (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки від 30.01.1937 р., яка була діюча станом на 1960 р., для будь-яких установ, організацій, підприємств передбачала форму власності на майно лише у вигляді соціалістичної власності. За таких обставин, госпрозрахункові санаторії, будинки відпочинку та пансіонати, які згідно постанови Ради Міністрів УРСР від 23.04.60 № 606 були передані профспілковим органам, могли бути передані тільки у господарське відання, а не у власність.

Аналогічні положення зазначені у постанові Вищого господарського суду України від 18.05.11 у справі № 2-12/2394.4-2010.

Право повного господарського відання це право юридичної особи володіти, користуватися, розпоряджатися майном, яке надано їй власником для здійснення підприємницької діяльності.

Майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, крім випадків, передбачених законодавством України. Здійснюючи право повного господарського відання, підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону та цілям діяльності підприємства (ст. 37 Закону України «Про власність»).

Поява цієї правової категорії зумовлена необхідністю розмежування права власності держави і права підприємства щодо виділеного йому державою майна. Відмінність права власності та права господарського відання полягає насамперед у характері цих прав. Суд звертає увагу на те, що, оскільки право власності є основним, самостійним правом, у той час як право господарського відання насамперед залежить від права власності, то право господарського відання є речовим правом вторинного характеру.

Крім того, аналізуючи норми цивільного законодавства, суд дійшов висновку, що право господарського відання передбачено лише стосовно обєктів державної власності.

Зазначене також підтверджується змістом постанови Ради Міністрів УРСР від 23.04.60 № 606 «Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоровя УРСР».

Аналізуючи зміст постанови Ради Міністрів УРСР від 23.04.60 № 606 «Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоровя УРСР», відповідно до якої Рада Міністрів Української постановила Держплану УРСР, Міністерству фінансів УРСР за участю Української республіканської Ради профспілок внести в план і бюджет Української РСР на 1960 рік зміни, що випливають із цієї постанови, а також зобов`язала Держплан СРСР передбачати, починаючи з 1961 року, в річних і перспективних планах по бюджету державного соціального страхування необхідні капітальні вкладення на будівництво і проектування санаторно-курортних установ, виділяти на будівництво, розширення, ремонт і благоустрій санаторіїв і будинків відпочинку необхідні матеріали, обладнання і транспорт, то суд дійшов висновку, що, оскільки спірні обєкти нерухомості фінансувалися з бюджету державного соціального страхування, то профспілкові санаторії належали до обєктів державної власності.

20.04.1978 р. на позачерговій сьомій сесії Верховної Ради Української РСР девятого скликання прийнято Конституцію (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Статтями 10-13 Конституції (Основного Закону) Української Радянської Соціалістичної республіки (1978 р.) також установлено, що основу економічної системи України становить соціалістична власність на засоби виробництва у формі державної (загальнонародної) і колгоспно-кооперативної власності. Правом особистої власності були наділені лише громадяни.

Зокрема, ст. 10 Конституції УРСР (1978 р.) чітко визначено, що майно профспілкових та інших громадських організацій, необхідне їм для здійснення статутних завдань, є соціалістичною власністю.

Відповідно до ст. 20 Закону УРСР «Про власність»від 07.02.1991 р. професійні спілки є субєктами права колективної власності.

Статтею 21 зазначеного Закону передбачено підстави виникнення права колективної власності. Цією статтею закону не передбачено підстав виникнення права власності громадського обєднання шляхом передачі майна від союзних громадських організацій новоствореним в України громадським організаціям або в порядку правонаступництва загальносоюзної громадської організації новоствореною республіканською громадською організацією.

Документів, на підтвердження того, що спірне майно було передано державою профспілковим органам у будь-який час (з 1960 р. по 1991 р.) з господарського відання у власність відповідачем 2 до суду не надано.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що майно, яке є предметом спору, перебувало у державній (соціалістичній) власності Української РСР, а при оголошенні незалежності державою Україна, це майно перейшло у державну власність України, а тому профспілковий орган не мав права власності на спірне майно і, як наслідок, не набув права розпорядження ним.

Постановою Верховної Ради Української РСР «Про захист суверенних прав власності Української РСР»від 29 листопада 1990 року № 506 введено мораторій на території республіки на будь-які зміни форми власності і власника державного майна до введення в дію Закону Української РСР про роздержавлення майна.

Статтею 1 Закону України «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України»від 10 вересня 1991 року №1540-XII встановлено, що майно та фінансові ресурси підприємств, установ, організацій та інших об'єктів союзного підпорядкування, розташованих на території України, є державною власністю України.

Згідно з Указом Президії Верховної Ради України «Про передачу підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України, у власність держави»№1452-ХІІ від 30 серпня 1991 року та Законом України «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України»№1540-ХІІ від 10 вересня 1991 року майно та фінансові ресурси підприємств, установ, організацій та інших обєктів союзного підпорядкування, розташовані на території України, є державною власністю України, а укладені після 29 листопада 1990 року майнові договори, якими змінено форму власності, визнаються недійсними.

Постановою Верховної Ради України «Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані на території України»№2268-ХІІ від 10 квітня 1992 року з метою збереження майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР Верховна Рада України постановлено наступне: до визначення правонаступників загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР передати тимчасово Фонду державного майна України майно та фінансові ресурси розташованих на території України підприємств, установ та об'єктів, що перебували у віданні центральних органів цих організацій. Фонду державного майна України прийняти майно цих підприємств, установ та об'єктів до 1 травня 1992 року.

Профспілки діяли за загальним статутом профспілок СРСР, і до 1990 року були загальносоюзною громадською організацією. В єдиній системі профспілок колишнього Союзу РСР Укрпрофрада представляла республіканську організацію і мала статус юридичної особи.

Після розпаду СРСР правонаступником Української республіканської Ради профспілок стала Рада Федерації незалежних профспілок України, правонаступником якої, в свою чергу, є Федерація професійних спілок України.

Постановою Верховної Ради України «Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР»від 4 лютого 1994 року №3943-ХІІ встановлено, що тимчасово, до законодавчого визначення суб'єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, зазначене майно є загальнодержавною власністю (пункт 1 постанови). Кабінету Міністрів України до 1 березня 1994 року доручено визначити органи управління зазначеним майном, що тимчасово виконуватимуть ці функції до законодавчого визначення правонаступників вищезгаданого майна (пункт 2 постанови). До законодавчого визначення правонаступників майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР Фонд державного майна України здійснює право розпорядження цим майном у процесі приватизації та повноваження орендодавця майнових комплексів підприємств та організацій (їх структурних підрозділів) (пункт 3 постанови).

Професійні спілки та їхні громадські обєднання є субєктами права колективної власності (ст. 20 Закону України «Про власність»).

Відповідно до ст. 21 Закону України «Про власність»право колективної власності виникає на підставі: добровільного об'єднання майна громадян і юридичних осіб для створення кооперативів, акціонерних товариств, інших господарських товариств і об'єднань; передачі державних підприємств в оренду; викупу колективами трудящих державного майна; перетворення державних підприємств в акціонерні та інші товариства; безоплатної передачі майна державного підприємства у власність трудового колективу, державних субсидій; пожертвувань організацій і громадян, інших цивільно-правових угод.

Рішенням виконавчого комітету Ленінської районної Ради міста Києва № 971 від 23 грудня 1991 року було зареєстровано ЗАТ «Укрпрофоздоровниця», яке створено на майні засновників Федерації професійних спілок України та Фонду соціального страхування України з тимчасової втрати працездатності. При цьому, вкладом Федерації професійних спілок України є основні фонди та оборотні кошти санаторно-курортних закладів, підприємств і організацій профспілок загальною вартістю 751234350 грн., що становить 92,92 % розміру статутного фонду.

До статутного капіталу закритого акціонерного товариства «Укрпрофоздоровниця»передано спірний майновий комплекс.

Частиною 2 ст. 35 ГПК України встановлено, що факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

Той факт, що майно, передане до статутного фонду ЗАТ «Укрпрофздравниця»є державною власністю і передача його до статутного фонду відповідача 2 не потягнула за собою зміни форми власності підтверджений постановами Верховного суду України від 25.09.2007 р. та постановою Вищого господарського суду України від 19.09.2009 р. у справі № 48/202-20/191.

Посилання відповідача 2 на договір про закріплення прав щодо володіння, користування та розпорядженню профсоюзним майном від 18.11.1990 р., постанову президії Всезагальної Конфедерації профсоюзних Союзів СССР від 18.11.1990 р. № 2-1а, постанову президії Ради Федерації незалежних професійних спілок України від 22.11.1991 р. в якості правовстановлюючих документів на спірне майно судом до розгляду не приймається, оскільки зазначені документи не можуть вважатися належними та допустимими доказами зміни права власності спірного майна.

Як вбачається з матеріалів, 25 липня 2000 року на підставі ст. ст. 20,30 Закону України «Про власність», ст. 34 Закону України «Про профспілки», ст. 30 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" Виконавчим комітетом Ірпінської міської ради прийнято рішення від 25 липня 2000 року № 207/2 «Про визнання права власності на обєкти нерухомого майна дочірнього підприємства санаторію «Україна»відповідно до якого за ЗАТ «Укрпрофоздоровниця»визнано право власності на І відділення санаторію «Україна»за адресою смт. Ворзель, вул. Лібкнехта, 26 та ІІ відділення за адресою: смт. Ворзель, вул. Червоноармійська, 33.

Відповідно до ст. ст. 20, 30 Закону України «Про власність»(в редакції закону на час прийняття рішення) суб'єктами права колективної власності є трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об'єднання, релігійні та інші організації, що є юридичними особами. Суб'єктами права колективної власності на землю є колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства, сільськогосподарські акціонерні товариства, у тому числі створені на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Колективний власник самостійно володіє, користується і розпоряджається об'єктами власності, які йому належать. Право колективної власності здійснюють вищі органи управління власника (загальні збори, конференції, з'їзди тощо). Окремі функції по господарському управлінню колективним майном може бути покладено вищими органами управління власника на створювані ними органи.

Відповідно до п. 10 ст. 30 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (в редакції закону на час прийняття рішення) до відання делегованих повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить облік та реєстрація відповідно до закону об'єктів нерухомого майна незалежно від форм власності.

За ствердженням прокуратури та позивача 1, на час прийняття Виконавчим комітетом Ірпінської міської ради рішення від 25 липня 2000 року за № 207/2 «Про визнання права власності на обєкти нерухомого майна дочірнього підприємства санаторію «Україна»за ЗАТ «Укрпрофоздоровниця»власником спірного майна була держава в особі Фонду державного майна України, який був уповноважений здійснювати розпорядження спірними обєктами нерухомості, як державним майном.

Також, прокуратура звертає увагу суду на той факт, що спірне рішення Виконавчим комітетом Ірпінської міської ради було прийнято на підставі клопотання ЗАТ «Укрпрофоздоровниця»без долучення необхідних правовстановлюючих документів на спірне майно.

13.09.2011 р. через загальний відділ господарського суду Київської області надійшли письмові пояснення від відповідача 1, зі змісту яких вбачається, що документів на підставі яких було прийнято спірне рішення при перевірці не виявлено.

На підтвердження відсутності необхідних правовстановлюючих документів для визнання права власності на обєкти нерухомого майна дочірнього підприємства санаторію «Україна»за ЗАТ «Укрпрофоздоровниця»відповідач 1 посилається на лист архівного відділу Виконавчого комітету Ірпінської міської ради від 14.06.2011 р. № 05-07/183.

Відповідач 2, в свою чергу, необхідних правовстановлюючих документів для визнання права власності на обєкти нерухомого майна дочірнього підприємства санаторію «Україна»за ЗАТ «Укрпрофоздоровниця»суду також не надав.

Надані відповідачем 2 у судовому засіданні 27.09.2011 р. копії листів голові Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики від 07.05.1999 р. № 05-21/131, Голові Київської обласної державної адміністрації від 22.03.2000 р. № 05-28/72, голові Ірпінського міськвиконкому від 10.08.1999 р. № 05-28/251 не можуть вважатися належними та допустимими доказами наявності правовстановлюючих документів для визнання права власності на спірні обєкти нерухомого майна, оскільки не містять ні доказів їх направлення, ні доказів їх прийняття зазначеними адресатами, ні додатків, зазначених у листах.

Статтею 15 Цивільного кодексу України визначено право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно з статтею 2 Господарського процесуального кодексу України прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. Господарський суд порушує справи за позовними заявами прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави.

Відповідно до статті 41 Господарського процесуального кодексу України, господарські суди вирішують господарські спори в порядку позовного провадження. Позов - це вимога позивача до відповідача, спрямована через суд, про захист порушеного або оспорюваного субєктивного права та охоронюваного законом інтересу, яке здійснюється у визначеній законом процесуальній формі.

Статтею 20 Господарського кодексу України встановлено, що держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів. Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом. Порядок захисту прав суб'єктів господарювання та споживачів визначається цим Кодексом, іншими законами.

Відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Згідно з ч. 1 ст. 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Зазначена стаття встановлює один із традиційних способів захисту цивільних прав, а саме визнання недійсними та скасування актів органів державної влади, органів влади Автономної республіки Крим, органів місцевого самоврядування. Акти зазначених органів в розумінні коментованої статті поділяються на нормативно-правові акти та акти індивідуальної дії. І ті, і інші можуть бути визнані недійсними та скасовані в судовому порядку.

В Розясненні президії Вищого арбітражного суду України від 26.10.2000р. № 02-5/35 «Про деякі питання практики вирішення спорів, повязаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів»зазначено, що підставами для визнання акта недійсним є його невідповідність вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обовязковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у звязку із прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду не має правових підстав для задоволення позову. Вказаний принцип закріплено також у ст. 16 ЦК України та ст. 1 ГПК України, які передбачають, що кожна особа має право на захист свого порушеного права чи охоронюваних законом інтересу.

Недодержання вимог правових норм, які регулюють порядок прийняття акта, у тому числі стосовно його форми, строків прийняття тощо, може бути підставою для визнання такого акта недійсним лише у тому разі, коли відповідне порушення спричинило прийняття неправильного акта. Якщо ж акт в цілому узгоджується з вимогами чинного законодавства і прийнятий відповідно до обставин, що склалися, тобто є вірним по суті, то окремі порушення встановленої процедури прийняття акта не можуть бути підставою для визнання його недійсним, якщо інше не передбачено законодавством.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Вищого господарського суду України від 07.07.10 р. № 32/251-09 (16/213-08 (8/258-07)).

Згідно зі ст. 1 Тимчасового положення про Фонд державного майна України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 7 липня 1992 року, Фонд державного майна України здійснює державну політику у сфері приватизації державного майна і виступає орендодавцем майнових комплексів, що є загальнодержавною власністю.

Таким чином, майно, передане до статутного фонду ЗАТ «Укрпрофоздоровниця»є державною власністю.

Аналогічні положення зазначені у постанові Верховного Суду України від 25.09.07 у справі № 20-330/475-05-11719, постанові ВГСУ від 19.09.2009 р. № 48/202-20/191.

Враховуючи викладене, обґрунтованими є доводи прокурора і позивача стосовно того, що, оскільки, законодавством не визначено суб'єктів права власності щодо майна загальносоюзних профспілок колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, тому це майно є загальнодержавною власністю і право розпорядження ним, у тому числі спірним об'єктом, повинно здійснюватись Фондом державного майна України.

Отже, станом на момент прийняття виконавчим комітетом Ірпінської міської ради оскаржуваного рішення власником спірного майна була держава в особі Фонду державного майна України, і лише Фонд державного майна України був уповноважений розпоряджатися спірним майном.

Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У відповідності до ч. 1 ст. 11 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи.

Частиною 10 ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»передбачено, що акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Відповідно до ст. 59 Закону України «Про власність»(чинний на момент прийняття оскаржуваного рішення), якщо в результаті видання акта органом державного управління або місцевим органом державної влади, що не відповідає законові, порушуються права власника та інших осіб щодо володіння, користування чи розпорядження належним їм майном, такий акт визнається недійсним за позовом власника або особи, права якої порушено.

Згідно ч. 1 ст. 393 Цивільного кодексу України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

Приписами ч. 2 ст. 21 Цивільного кодексу України встановлено, що суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Враховуючи викладене, а також те, що порушення виконавчим комітетом Ірпінської міської ради зазначених нормативно-правових актів призвело до помилкової зміни форми власності та власника майна, рішення Виконавчого комітету Ірпінської міської ради від 25 липня 2000 року за № 207/2 «Про визнання права власності на обєкти нерухомого майна дочірнього підприємства санаторію «Україна»за ЗАТ «Укрпрофоздоровниця»є незаконним з моменту прийняття та підлягає скасуванню.

Крім того, прокурор в інтересах державі в особі позивача просить визнати право власності держави в особі Фонду державного майна України на спірне майно.

З приводу вказаної позовної вимоги прокурора, заявленої в інтересах держави в особі позивача, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Згідно ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ст. 392 Цивільного кодексу України власник майна може предявити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Судом встановлено, що власником спірного майна є держава в особі Фонду державного майна України і право власності держави підлягає захисту шляхом його визнання у судовому порядку.

Отже, вимоги прокурора, заявлені в інтересах держави в особі позивача про визнання права власності держави в особі Фонду державного майна України на на І відділення санаторію «Україна»за адресою смт. Ворзель, вул. К. Лібкнехта, 26, яке складається з таких будівель: літера «А»адміністративно-лікувально-діагностичний корпус, площею 2520.5 кв.м; літера «Б»спальний корпус №1, площею 1835.1 кв.м; літера «В»їдальня, площею 1997.8 кв.м; літера «Г»спальний корпус№2, площею 2010.5 кв.м; літера «Д»овочесхофище площею 185.1 кв.м; літера «Ж» склад-гаражі, площею 156.0 кв.м; літера «З»склад білизни, площею75.3кв.м; літера «К»котельня-пральня, площею 389.5 кв.м; літера «Л»майстерня площею 134.8 кв.м; літера «М»аеросолярій, площею 39.9 кв.м; літера «М 1»житловий будинок-гуртожиток площею 438.1 кв.м.; літера «Н»кіферня площею 67.6 кв.м.; літера «О»склад площею 19.5 кв.м.; літера «П»площею 23.1 кв.м; літера «О 1»склад; літера «П 1»вбиральня; літера «Р»водонапірна вежа; літера «Р 1»сарай; літера «С»артсвердловина; літера «С 1»сарай; літера «Т» пункт керування артсвердловиною; літера «Т 1»сарай; літера «У»бесідка; літера «У 1»погрб; літера «Ф»КНС; літера «Х»ТП; літера «Ш»бесідка; літера «Щ»сарай; літера «Ч»чергувальня; літера «Ц»сарай; літера «Ю», «Я»бесідка; літера «Я 1»навіс; №1-12 огорожа; №13 оглядова яма; №14-24 зливні ями; І замощення; №1 №2 спортивний майданчик; №25 артсвердловина, балансова вартість якого становить 13620567, 07 грн. є законними і обґрунтованими, та такими, що підлягають задоволенню у повному обсязі.

Згідно ст. 330 Цивільного кодексу України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Відповідно до ст. 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Статтею 388 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Оскільки судом встановлено, що спірне майно вибуло з державної власності всупереч вимогам законодавства України та волі держави в особі Фонду державного майна України. то вимоги прокурора, заявлені в інтересах позивача, про витребування майна із чужого незаконного володіння відповідача 2 І відділення санаторію «Україна»за адресою смт. Ворзель, вул. К. Лібкнехта, 26, яке складається з таких будівель: літера «А»адміністративно-лікувально-діагностичний корпус, площею 2520.5 кв.м; літера «Б»спальний корпус №1, площею 1835.1 кв.м; літера «В»їдальня, площею 1997.8 кв.м; літера «Г» спальний корпус№2, площею 2010.5 кв.м; літера «Д»овочесхофище площею 185.1 кв.м; літера «Ж»склад-гаражі, площею 156.0 кв.м; літера «З»склад білизни, площею75.3кв.м; літера «К»котельня-пральня, площею 389.5 кв.м; літера «Л»майстерня площею 134.8 кв.м; літера «М»аеросолярій, площею 39.9 кв.м; літера «М 1»житловий будинок-гуртожиток площею 438.1 кв.м.; літера «Н»кіферня площею 67.6 кв.м.; літера «О»склад площею 19.5 кв.м.; літера «П»площею 23.1 кв.м; літера «О 1»склад; літера «П 1»вбиральня; літера «Р»водонапірна вежа; літера «Р 1»сарай; літера «С»артсвердловина; літера «С 1»сарай; літера «Т»пункт керування артсвердловиною; літера «Т 1»сарай; літера «У»бесідка; літера «У 1»погрб; літера «Ф»КНС; літера «Х»ТП; літера «Ш»бесідка; літера «Щ»сарай; літера «Ч»чергувальня; літера «Ц»сарай; літера «Ю», «Я» бесідка; літера «Я 1»навіс; №1-12 огорожа; №13 оглядова яма; №14-24 зливні ями; І замощення; №1 №2 спортивний майданчик; №25 артсвердловина, балансова вартість якого становить 13620567, 07 грн. та повернути його у власність держави в особі Фонду державного майна України є законними і обґрунтованими, та такими, що підлягають задоволенню у повному обсязі.

Судові витрати відповідно до ст.ст. 44, 49 ГПК України покладаються на відповідачів.

Керуючись ст. 124 Конституції України, ст.ст. 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1. Позов задовольнити повністю.

2. Визнати незаконним з моменту прийняття та скасувати рішення Виконавчого комітету Ірпінської міської ради рішення від 25 липня 2000 року за № 207/2 «Про визнання права власності на обєкти нерухомого майна дочірнього підприємства санаторію «Україна»ЗАТ «Укрпрофоздоровниця».

3. Визнати право власності держави в особі Фонду державного майна України на І відділення санаторію «Україна»за адресою смт. Ворзель, вул. К. Лібкнехта, 26, яке складається з таких будівель: літера «А»адміністративно-лікувально-діагностичний корпус, площею 2520.5 кв.м; літера «Б»спальний корпус №1, площею 1835.1 кв.м; літера «В» їдальня, площею 1997.8 кв.м; літера «Г»спальний корпус№2, площею 2010.5 кв.м; літера «Д»овочесхофище площею 185.1 кв.м; літера «Ж»склад-гаражі, площею 156.0 кв.м; літера «З»склад білизни, площею75.3кв.м; літера «К»котельня-пральня, площею 389.5 кв.м; літера «Л»майстерня площею 134.8 кв.м; літера «М»аеросолярій, площею 39.9 кв.м; літера «М 1»житловий будинок-гуртожиток площею 438.1 кв.м.; літера «Н»кіферня площею 67.6 кв.м.; літера «О»склад площею 19.5 кв.м.; літера «П»площею 23.1 кв.м; літера «О 1»склад; літера «П 1»вбиральня; літера «Р»водонапірна вежа; літера «Р 1»сарай; літера «С»артсвердловина; літера «С 1»сарай; літера «Т»пункт керування артсвердловиною; літера «Т 1»сарай; літера «У»бесідка; літера «У 1»погрб; літера «Ф»КНС; літера «Х»ТП; літера «Ш»бесідка; літера «Щ»сарай; літера «Ч»чергувальня; літера «Ц»сарай; літера «Ю», «Я»бесідка; літера «Я 1»навіс; №1-12 огорожа; №13 оглядова яма; №14-24 зливні ями; І замощення; №1 №2 спортивний майданчик; №25 артсвердловина, балансова вартість якого становить 13620567, 07 грн.

4. Витребувати із чужого незаконного володіння Приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця»(01033, м. Київ, вул. Шота Руставелі, 39/41, код 02583780) І відділення санаторію «Україна»за адресою смт. Ворзель, вул. К. Лібкнехта, 26, яке складається з таких будівель: літера «А»адміністративно-лікувально-діагностичний корпус, площею 2520.5 кв.м; літера «Б»спальний корпус №1, площею 1835.1 кв.м; літера «В»їдальня, площею 1997.8 кв.м; літера «Г»спальний корпус№2, площею 2010.5 кв.м; літера «Д»овочесхофище площею 185.1 кв.м; літера «Ж»склад-гаражі, площею 156.0 кв.м; літера «З» склад білизни, площею75.3кв.м; літера «К»котельня-пральня, площею 389.5 кв.м; літера «Л»майстерня площею 134.8 кв.м; літера «М»аеросолярій, площею 39.9 кв.м; літера «М 1»житловий будинок-гуртожиток площею 438.1 кв.м.; літера «Н»кіферня площею 67.6 кв.м.; літера «О»склад площею 19.5 кв.м.; літера «П»площею 23.1 кв.м; літера «О 1»склад; літера «П 1»вбиральня; літера «Р»водонапірна вежа; літера «Р 1»сарай; літера «С»артсвердловина; літера «С 1»сарай; літера «Т»пункт керування артсвердловиною; літера «Т 1» сарай; літера «У»бесідка; літера «У 1»погрб; літера «Ф»КНС; літера «Х»ТП; літера «Ш»бесідка; літера «Щ»сарай; літера «Ч»чергувальня; літера «Ц»сарай; літера «Ю», «Я»бесідка; літера «Я 1»навіс; №1-12 огорожа; №13 оглядова яма; №14-24 зливні ями; І замощення; №1 №2 спортивний майданчик; №25 артсвердловина, балансова вартість якого становить 13620567, 07 грн. та повернути його у власність держави в особі Фонду державного майна України.

5. Стягнути солідарно з Приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця»(01033, м. Київ, вул. Шота Руставелі, 39/41, код 02583780) та Виконавчого комітету Ірпінської міської ради (08200, Київська область, м. Ірпінь, вул. Шевченка,2-а, код ЄДРПОУ 05408846) в доход Державного бюджету України державне мито у сумі 25 500 (двадцять пять тисяч пятсот) грн. 00 коп. державного мита та 236 (двісті тридцять шість) грн. 00 коп. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Видати накази після набрання рішенням законної сили.

Дане рішення господарського суду Київської області набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його належного оформлення і підписання та може бути оскаржено в апеляційному або касаційному порядку.

Суддя Л.В. Сокуренко

Рішення суду підписане 28.09.2011 р.