Рішення № 18690761, 27.09.2011, Господарський суд Автономної Республіки Крим

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ

Автономна Республіка Крим, 95003, м.Сімферополь, вул.О.Невського/Річна, 29/11, к. 222

РІШЕННЯ

Іменем України

27.09.2011Справа №5002-1/2762-2011 за позовом Заступника прокурора м. Ялта, (98600, Україна, АР Крим, м. Ялта, вул. Кірова, 18) в інтересах держави в особі:

1.Республіканського комітету по земельних ресурсах АР Крим, (95000, Україна, АР Крим, м. Сімферополь, вул. Кечкеметська, 114),

2.Фонду державного майна України, (01133, Україна, м. Київ, вул. Кутузова, 18/9),

до відповідачів:

1.Лівадійської селищної ради, (98655, Україна, АР Крим, м. Ялта, смт. Лівадія, вул. Батуріна, 8),

2.Товариства з обмеженою відповідальністю «Здравниці України», (01054, Україна, м. Київ, вул. Гоголівська, 15),

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору:

1.Приватного акціонерного товариства лікувально оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця», (01019, Україна, м. Київ, вул. Шота Руставелі, 39/41),

2.Дочірнього підприємства «Санаторій «Курпати» Закритого акціонерного товариства лікувально оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця», (98656, Україна, АР Крим, м. Ялта, смт. Курпати, вул. Алупкінське шосе, 12-А),

про визнання недійсними рішень, договору купівлі-продажу земельної ділянки та спонукання до повернення земельної ділянки,

Суддя Л. О. Ковтун

п р е д с т а в н и к и :

від позивачів:

1.не зявився, повідомлений належним чином,

2.ОСОБА_1. головний спеціаліст юрисконсульт, дов. № 219 від 27.04.2011р.,

від відповідачів:

1.не зявився, повідомлений належним чином,

2.ОСОБА_2., представник, довіреність від 01.08.2011р. № б/н,

від третіх осіб:

1.ОСОБА_3. представник, дов.№19-07/02 від 19.07.2011р., ОСОБА_4. представник, дов. № 11-07/02 від 11.07.2011р.,

2.не зявився, повідомлений належним чином,

за участю прокурора Кулібаба С.Є. прокурор відділу прокуратури АР Крим,

Суть спору: Заступник прокурора м. Ялта в інтересах держави в особі Республіканського комітету по земельних ресурсах АР Крим та Фонду державного майна України звернувся до господарського суду АР Крим з позовом до Лівадійської селищної ради та Закритого акціонерного товариства «Здравниці України» про визнання недійсним рішення Лівадійської селищної ради № 5 від 29.09.2004р. «Про передачу в довгострокову оренду ЗАТ «Здравниці України» земельної ділянки за адресою: смт. Курпати, Алупкінське шосе, 12 (літ. Ж, літ. К) для реконструкції колишнього дитячого садочку та кіно проектної будки в пансіонат», рішення Лівадійської селищної ради № 49 від 21.08.2008р. «Про приватизацію шляхом продажу земельної ділянки ЗАТ «Здравниці України» за адресою: АР Крим, смт. Лівадія, смт. Курпати, вул. Алупкінське шосе, 12»; визнання недійсним укладеного між відповідачами у справі договору купівлі-продажу № 4623 від 23.12.2008р. земельної ділянки, площею 0,3500га, що розташована за адресою: АР Крим, м. Ялта, смт. Курпати, вул. Алупкінське шосе, 12. Також, прокурор просить зобовязати Закрите акціонерне товариство «Здравниці України» повернути земельну ділянку загальною площею 0,3500га, що розташована за адресою: АР Крим, м. Ялта, смт. Курпати, вул. Алупкінське шосе, 12 (літ. Ж, літ. К) у користування Дочірнього підприємства «Санаторій «Курпати» Закритого акціонерного товариства лікувально оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця».

Обґрунтовуючи свої вимоги, прокурор міста Ялти посилається на те, що спірним рішенням Лівадійська селищна рада припинила право постійного користування Дочірнього підприємства «Санаторій «Курпати» ЗАТ ЛОЗПУ «Укрпрофоздоровниця» на земельну ділянку загальною площею 0,3500 га, розташовану за адресою: АР Крим, м. Ялта, смт. Курпати, вул. Алупкінське шосе, 12, та передала цю ділянку Закритому акціонерному товариству «Здравниці України». Прокурор стверджує, що вказаним рішенням Лівадійська селищна рада фактично розпорядилася земельною ділянкою підприємства, яке в статутному фонді має частку державної власності, тобто вийшла за межі наданих їй повноважень, оскільки згідно з пунктами 3, 4 статті 142 Земельного кодексу України припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки. Власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації. При цьому прокурор зазначає, що оскільки на сьогодні розмежування земель державної та комунальної власності не завершено, то відповідно до пункту 12 розділу Х Перехідних положень Земельного кодексу України органи місцевого самоврядування не вправі розпоряджатися землями, на яких розташовані державні підприємства. Також прокурор звертає увагу на те, що відповідно до статуту ДП «Санаторій «Курпати» підприємство входить до складу ЗАТ ЛОЗПУ «Укрпрофоздоровниця» та засновано на державній власності, а оскільки земля в розумінні норм чинного законодавства є майном, то безоплатна передача належного державному підприємству майна іншим юридичним особам або громадянам суперечить статті 75 Господарського кодексу України.

Фонд державного майна України в наданих суду поясненнях підтримав позицію прокурора та просив суд задовольнити позов.

Інший позивач (Республіканський комітет по земельних ресурсах АР Крим) письмових пояснень стосовно заявленого позову не висловив.

Лівадійська селищна рада позов не визнала, у своїх письмових запереченнях зазначила, що оспорювані рішення прийняті з повним дотриманням норм чинного законодавства України і в межах наданих селищній раді повноважень.

Інший відповідач (ТОВ «Здравниці України») також позов не визнав, у відзиві на позовну заяву зазначив, що Дочірнє підприємство «Санаторій «Курпати» ЗАТ ЛОЗПУ «Укрпрофоздоровниця» не є державним підприємством, серед його засновників державних підприємств, Фонду державного майна і його регіональних відділень немає, а Закрите акціонерне товариство лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця» ніколи не було землекористувачем спірної земельної ділянки. Відповідач звертає увагу, що ДП «Санаторій «Курпати» було землекористувачем спірної земельної ділянки на підставі Державного акта про право постійного користування КМ №0009 ПС від 16.06.1994р., виданого на підставі рішення власника Лівадійської селищної ради. На підставі рішення ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» №05-39/1272 від 15.07.2004р. землекористувач ДП «Курпати» відмовився від землекористування, а власник Лівадійська селищна рада, прийняла цю відмову та передала спірну земельну ділянку в оренду ЗАТ «Здравниці України», яке в свою чергу, на підставі свідоцтво про право власності є власником нерухомого майна, розташованого на ній. Крім того, відповідач зазначив про зміну назви ЗАТ «Здравниці України» на ТОВ «Здравниці України».

Відповідно до статті 25 Господарського процесуального кодексу України у разі смерті або оголошення фізичної особи померлою, припинення діяльності суб'єкта господарювання шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення), заміни кредитора чи боржника в зобов'язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, господарський суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу. Усі дії, вчинені в судовому процесі до вступу у справу правонаступника, обов'язкові для нього так само, як вони були обов'язкові для особи, яку правонаступник замінив.

Згідно з частиною 1 статті 104 Цивільного кодексу України юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам - правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації.

Стаття 59 Господарського кодексу України визначає, що реорганізація може проводитися шляхом злиття, приєднання, поділу, перетворення. У разі злиття суб'єктів господарювання усі майнові права та обов'язки кожного з них переходять до суб'єкта господарювання, що утворений внаслідок злиття. У разі приєднання одного або кількох суб'єктів господарювання до іншого суб'єкта господарювання до цього останнього переходять усі майнові права та обов'язки приєднаних суб'єктів господарювання. У разі поділу суб'єкта господарювання усі його майнові права і обов'язки переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках до кожного з нових суб'єктів господарювання, що утворені внаслідок цього поділу. У разі виділення одного або кількох нових суб'єктів господарювання до кожного з них переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках майнові права і обов'язки реорганізованого суб'єкта. У разі перетворення одного суб'єкта господарювання в інший до новоутвореного суб'єкта господарювання переходять усі майнові права і обов'язки попереднього суб'єкта господарювання.

Проте, матеріали справи свідчать, що відповідач у справі не був реорганізований, а відбулася лише зміна назви підприємства, що не є підставою для реорганізації. Наведене виключає можливість застосування у даній ситуації статті 25 Господарського процесуального кодексу України. При цьому, суд звертає увагу на те, що чинний Господарський процесуальний кодекс України не встановлює необхідність винесення ухвали у разі зміни назви учасника судового процесу, у звязку з чим відповідні зміни мають враховуватися лише при оформленні процесуальних документів.

Третя особа у справі (ПАТ ЛОЗПУ «Укрпрофоздоровниця») проти позову, також заперечує з тих підстав, що в статутному капіталі підприємства відсутня частка державної власності. Крім того, зазначає, що ДП «Санаторій «Курпати» створене одним засновником ЗАТ ЛОЗП «Укрпрофоздоровниця», а комплекс «Санаторій «Курпати» переданий ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» при його створенні на підставі постанови Президії ради Федерації Незалежних Профспілок України №11-11-1 від 22.11.1991р. за відповідним актом приймання-передачі, а факт правомірної передачі майна був встановлений Вищим арбітражним судом України при винесенні рішення від 20.01.1997р. у справі №137/7 та постанови від 17.06.1997 р. у справі №041/18А-137/7-7/30. Крім того, Приватне акціонерне товариство лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця», також, вважає, що посилання прокурора на Закон України від 10.09.1991 р. №1540-XII «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України» та Постанова Верховної Ради Української PCP «Про захист суверенних прав власності Української PCP» №506 від 29.11.1990 р. не відноситься до профспілок України, які не є органами союзного підпорядкування, органами державної влади та управління.

З аналогічних підстав заперечувало проти позову і Дочірнє підприємство «Санаторій «Курпати» ЗАТ ЛОЗПУ «Укрпрофоздоровниця». Також, підприємство наполягає на застосуванні судом строків позовної давності, у звязку зі спливом таких строків для звернення до суду за захистом порушеного права.

16.08.2011р. до господарського суду АР Крим від Прокуратури АР Крим надійшли додаткові пояснення, в яких зазначено, що на виконання Постанови Ради Міністрів охорони здоров'я УРСР №606 від 23.04.1960 р. «Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров'я УРСР» усі діючі госпрозрахункові санаторії, будинки відпочинку та пансіонати Міністерство охорони здоров'я було зобов'язано передати у строк до 01.05.1960р. Українській республіканській раді профспілок з метою подальшого поліпшення організації відпочинку і санаторно-курортного обслуговування трудящих і підвищення ролі профспілок. Згідно п. 2 вказаної Постанови майно передавалося профспілковим організаціям у відання. На думку прокуратури спірне майно лікувально-оздоровчих закладів не могло бути передано у власність окремих громадських організацій, у тому числі Укрпрофради, оскільки за Конституцією колишньої УРСР на той час була єдина соціалістична власність. Тобто власність громадських організацій та об'єднань відносилася саме до соціалістичної власності. Прокурор зазначає, що згідно зі ст. 10 Конституції Української Радянської Соціалістичної Республіки (прийнятої позачерговою 7 сесією Верховної Ради Української РСР ІХ скликання 20.04.1978р.) основу економічної системи Української РСР становить соціалістична власність на засоби виробництва у формі державної (загальнонародної) і колгоспно-кооперативної власності. Соціалістичною власністю є, також, майно профспілкових та інших громадських організацій, необхідне їм для здійснення статутних завдань, з урахуванням чого санаторно-курортні заклади, які передано у відання профспілкам згідно Постанови Ради Міністрів УРСР №606 від 23.04.1960р., є державною (загальнодержавною) власністю.

Прокурор повідомив, що відповідно до Постанови Верховної Ради Української PCP «Про захист суверенних прав власності Української PCP» №506 від 29.11.1990р. введено мораторій на території республіки на будь-які зміни форми власності і власника державного майна до введення в дію Закону Української PCP про роздержавлення майна. Згідно з Указом Президії Верховної Ради України від №1452-XII 30.08.1991р. «Про передачу підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України, у власність держави» та Законом України від 10.09.1991 р. №1540-XII «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України» майно та фінансові ресурси підприємств, установ, організацій та інших об'єктів союзного підпорядкування, розташованих на території нашої країни, є державною власністю України, а укладені після 29.11.1990 р. майнові договори, якими змінено форму власності, визнаються недійсними. З метою збереження в інтересах громадян України майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР Верховна Рада України Постановою №2268-XII від 10.04.1992р. «Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані на території України» тимчасово, до визначення правонаступників, передала Фонду державного майна України майно та фінансові ресурси розташованих на території України підприємств, установ та об'єктів, що перебували у віданні громадських організацій. У подальшому постановою Верховної Ради України №3943-XII від 04.02.1994р. Кабінетові Міністрів України було приписано визначити органи управління майном загальносоюзних громадських організацій, які тимчасово виконуватимуть ці функції до законодавчого визначення правонаступників. За таких обставин, прокурор вважає, що саме Фонд державного майна України уповноважений державою здійснювати функції щодо управління майном громадських організацій колишнього Союзу РСР, що розташоване на території України. Прокурор звернув увагу на те, що належність профспілок до загальносоюзних громадських організацій підтверджується їх статутом. За таких обставин, прокурор вважає, що погодження на вилучення земельних ділянок без відповідної згоди Фонду державного майна України були надані керівниками санаторіїв незаконно, і, як наслідок, рішення відповідних рад про припинення права користування земельними ділянками та укладені в подальшому цивільно-правові угоди, прийняті на підставі незаконних відмов, також є незаконними.

Вказані пояснення прийняті судом до розгляду.

Розгляд справи неодноразово відкладався, в судовому засіданні 20.09.2011р. оголошувалась перерва до 27.09.2011р.

Розглянувши матеріали справи, заслухав пояснення учасників процесу, оцінивши надані докази, суд

ВСТАНОВИВ:

На підставі рішення Виконавчого комітету Лівадійської селищної ради №35 від 21.04.1993р. Курортно-оздоровчому комплексу «Курпати» виданий Державний акт серії КМ №0009 ПС на право постійного користування земельною ділянкою загальною площею 12,79 га, (том 1, аркуш справи 9-10).

10 грудня 2002 року між Українською Федерацією профспілкових організацій профспілкою працівників спільних підприємств (продавець) та Закритим акціонерним товариством «Здравниці України» (покупець) укладений договір купівлі-продажу № 45, (том 1, аркуш справи 134-136).

Згідно з умовами вказаного договору покупець набуває право власності на будівлю дитячого саду (складу) загальною площею 351,4 кв.м. з прилеглими елементами благоустрою та інженерними мережами санаторію «Курпати», що розташована за адресою: АР Крим, м. Ялта, смт. Курпати, вул. Алупкінське шосе, б. 12, літ. Ж.

Обєкт переданий відповідачу у справі 10.12.2002р., про що свідчить відповідний акт прийому-передачі, (том 1, аркуш справи 137).

16 грудня 2002 року між тими ж сторонами укладений договір купівлі-продажу № 1605, предметом якого стала будівля кінобудки, загальною площею 33,5 кв. м., що розташована за адресою: АР Крим, м. Ялта, смт. Курпати, вул. Алупкінське шосе, б. 12, літ. К.

За відповідним актом прийому-передачі, (том 1, аркуш справи 140) обєкт переданий покупцю.

Рішенням 22 сесії 4-го скликання Лівадійської селищної ради № 5 від 29.09.2004р. «Про передачу у довгострокову оренду Закритому акціонерному товариству «Здравниці України» земельної ділянки за адресою: смт. Курпати, Алупкінське шосе, б. 12 (літ. Ж, літ. К) для реконструкції колишнього дитячого саду та кінопроекційної будки у пансіонат» ухвалено: затвердити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки Закритому акціонерному товариству «Здравниці України» для реконструкції колишнього дитячого саду та кінопроекційної будки у пансіонат (код по УКЦВЗ 1.17 «Рекреаційного призначення») за адресою: смт. Курпати, Алупкінське шосе, б. 12 (літ. Ж, літ. К); припинити Дочірньому підприємству «Санаторій «Курпати» ЗАТ лікувально-оздоровчих установ профспілок України «Укрпрофоздоровниця» (правонаступник курортно-оздоровчого комплексу «Курпати») право постійного користування земельною ділянкою площею 0,3500 га, що розташована за адресою: смт. Курпати, Алупкінське шосе, б. 12 (літ. Ж, літ. К), що знаходиться у постійному користуванні санаторію «Курпати» (Державний акт на право постійного користування землею серії КМ №0009 ПС від 16.06.1994р. у складі земельної ділянки загальною площею 11,1911 га; внести зміни до Державного акту на право постійного користування землею серії КМ №0009 ПС від 16.06.1994р.; передати Закритому акціонерному товариству «Здравниці України» у довгострокову оренду строком на 49 років земельну ділянку (кадастровий номер 0111947900:06:001:0011) площею 0,3500 га для реконструкції колишнього дитячого саду та кінопроекційної будки у пансіонат з земель рекреаційного призначення (КОК «Курпати»), за угіддями - землі громадського призначення.

Вказане рішення прийнято органом місцевого самоврядування на підставі добровільної відмови ДП «Санаторій «Курпати» від права постійного користування частиною земельної ділянки площею 0,3500 га.

На підставі зазначеного рішення, 28.12.2004р. між Лівадійською селищною радою (орендодавець) та ЗАТ «Здравниці України» (орендар) укладений договір оренди земельної ділянки площею 0,3500 га, розташованої за адресою: АР Крим, м. Ялта, смт. Курпати, Алупкінське шосе, 12, який зареєстровано 04.02.2005р. у Ялтинському відділенні Кримської регіональної філії Державного підприємства «Центр державного земельного кадастру» за № 040500100013.

В подальшому, рішенням 27 сесії 5-го скликання Лівадійської селищної ради № 49 від 21.08.2008р. «Про приватизацію шляхом продажу земельної ділянки ЗАТ «Здравниці України» за адресою: АРК, м. Ялта, смт. Лівадія, смт. Курпати, вул. Алупкінське шосе 12» затверджено звіт про експертну грошову оцінку земельної ділянки, що розташована за адресою: АР Крим, м. Ялта, смт. Лівадія, смт. Курпати, вул. Алупкінське шосе, 12; продано Закритому акціонерному товариству «Здравниці України» земельну ділянку несільськогосподарського призначення площею 0,3500 га (кадастровий номер 0111947900:06:001:0011), яку надано у довгострокову оренду товариству за договором оренди № 040500100013 від 04.02.2005р. для реконструкції колишнього дитячого саду та кінопроекційної будки у пансіонат та на якій розташовані належні товариству обєкти нерухомого майна; затверджено ціну продажу земельної ділянки Закритому акціонерному товариству «Здравниці України» в сумі 1849920,00 грн. на підставі висновку державної експертизи землевпорядної документації від 11.04.2008р. № 239-08 державної агенції земельних ресурсів України.

Вказане рішення покладено в основу укладеного 23.12.2008р. між Лівадійською селищною радою (продавець) та Закритим акціонерним товариством «Здравниці України» (покупець) договору купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,3500 га, розташованої за адресою: АР Крим, м. Ялта, смт. Курпати, Алупкінське шосе, 12 (літ. Ж, літ К), який в свою чергу посвідчений та зареєстрований приватним нотаріусом Ялтинського міського нотаріального округу ОСОБА_5. від 23.12.2008р. реєстровий № 4623 ВМА № 777130.

Надалі, Товариством з обмеженою відповідальністю «Здравниці України» (правонаступник ЗАТ «Здравниці України») отримано Державний акт про право власності на спірну земельну ділянку серії ЯЛ № 476178, який зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 021000700019.

Не погоджуючись з правомірністю вищевказаних рішень органу місцевого самоврядування, а також укладеного договору купівлі-продажу земельної ділянки, заступник прокурора міста Ялти в інтересах держави в особі Республіканського комітету по земельних ресурсах АР Крим та Фонду державного майна України звернувся до суду з відповідним позовом.

Дослідивши надані сторонами докази у підтвердження своїх доводів і заперечень, суд приходить до висновку, що заявлений позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно зі статтею 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Статтею 2 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд порушує справи, у тому числі, за позовними заявами прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. Прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Право на звернення до господарського суду реалізується шляхом подання відповідного процесуального документа позовної заяви, обовязковими елементами якої є предмет позову та підстави позову. Предметом позову як вимоги про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу є спосіб захисту цього права чи інтересу. Підставою позову є обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Такі обставини складають юридичні факти, які тягнуть за собою визначені правові наслідки та визначають межі доказування. Право визначення підстави позову належить виключно позивачу, а в разі предявлення позову прокурором прокурору.

Згідно з пунктом 5 частини 2 статті 54 Господарського процесуального кодексу України позовна заява повинна містити виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги; зазначення доказів, що підтверджують позов; обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються; законодавство, на підставі якого подається позов.

Позовні вимоги повинні бути обґрунтовані певними обставинами, до яких належать обставини, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення спору.

До обставин, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги, відносять обставини, які становлять предмет доказування у справі. Предмет доказування - це сукупність обставин, які необхідно встановити для правильного вирішення справи. У предмет доказування включають факти матеріально-правового характеру, що є підставою вимог позивача та заперечень відповідача. У предмет доказування включається також факт приводу для позову, який являє собою обставини, що підтверджують право на звернення до суду, тобто факти порушення суб'єктивного права чи охоронюваного законом інтересу позивача.

Посилання на законодавство являє собою юридичні підстави позову. У позовній заяві повинні бути викладені норми матеріального права, що регулюють спірні матеріально-правові відносини та порушені відповідачем, а також відповідно до яких, на думку позивача, слід вирішити спір.

Обґрунтовуючи свою вимогу про визнання недійсним рішення Лівадійської селищної ради №5 від 29.09.2004 р., заступник прокурора міста Ялти посилається на те, що спірним рішенням орган місцевого самоврядування фактично розпорядився земельною ділянкою підприємства, у статутному фонді якого є частка державної власності, що є порушенням норм чинного законодавства України.

Однак, суд вважає передчасними твердження прокурора щодо наявності частки державної власності у статному фонді Дочірнього підприємства «Санаторій «Курпати» ЗАТ ЛОЗПУ «Укрпрофоздоровниця» та статутному фонді Приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця».

Як вбачається зі Статуту Дочірнього підприємства «Санаторій «Курпати» ЗАТ ЛОЗПУ «Укрпрофоздоровниця», Дочірнє підприємство створено одним засновником Закритим акціонерним товариством лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця», згідно з рішенням загальних зборів ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» від 19.06.2002р. «Про реорганізацію філій дочірнього підприємства «Ялтакурорт» ЗАТ «Укрпрофоздоровниця».

Пунктом 1.2 Статуту підприємства передбачено, що засновником та власником Підприємства є юридична особа за законодавством України Закрите акціонерне товариство лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця», яке діє на підставі власного Статуту і знаходиться за адресою: 01033, м. Київ-23, вул. Шота Руставелі, 39/41, ідентифікаційний код 02583780.

Отже, зі Статуту Дочірнього підприємства «Санаторій «Курпати» ЗАТ ЛОЗПУ «Укрпрофоздоровниця» не вбачається наявність державної власності в статутному фонді Підприємства.

При цьому, стосовно створення Закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця» та форми власності належного йому майна суд зазначає наступне.

Постановою Ради Міністрів Української РСР від 23 квітня 1960 р. № 606 Міністерство охорони здоров'я УРСР було зобовязано передати до 1 травня 1960 року Українській республіканській Раді профспілок:

а) всі діючі госпрозрахункові санаторії /крім туберкульозних/ загальною кількістю 73 об'єкти на 23586 ліжок, 92 будинки відпочинку на 20997 ліжок, 8 санаторних пансіонатів на 1510 ліжок, курортні поліклініки, які знаходяться у віданні Головного управління курортів, санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров'я УРСР, згідно з додатками NN 1, 2, а також санаторії /крім туберкульозних/ і будинки відпочинку, що будуються для цього Управління;

б) Головне республіканське і територіальні управління курортів, санаторіїв і будинків відпочинку з усіма підприємствами і організаціями, що знаходяться у їх віданні, та курортні контори, згідно з додатком N 3.

Передачу у відання профспілкових органів курортних установ, санаторіїв, будинків відпочинку та інших підприємств і організацій приписано здійснити безоплатно, з усім обладнанням, транспортом. допоміжними підприємствами і підсобними господарствами, спорудами, жилими будинками, земельними ділянками, парками за станом на 1 січня 1960 року, а також асигнуваннями на їх утримання, планами з праці, фондами персональних надбавок, капіталовкладеннями, фондами на всі види матеріалів і лімітами на проектування за планом на 1960 рік, невикористаними централізованими коштами курортного збору і амортизаційного фонду та іншими коштами по балансу на 1 січня 1960 року.

При цьому, доводи прокурора про те, що передача майна Українській республіканській Раді профспілок у 1960 році у відання не передбачала перехід права власності на це майно до профспілкових організацій суд вважає передчасними.

Так, в радянський період в УРСР і в Україні до 01.01.2004 р. дати набрання сили Цивільним та Господарським кодексом України майно за державними підприємствами закріплювалось на праві «повного господарського відання», а за державними організаціями на праві «оперативного управління».

Щодо інших громадських обєднань, то вони також могли мати відособлене майно і самостійний баланс та мали статус юридичних осіб (ст. 24 Цивільного кодексу УРСР 1963 року).

Правовий зміст терміну «відання», що вживається в нормативних актах колишнього Союзу РСР та Української РСР стосовно керування, управління підприємствами, установами, організаціями, не має законодавчого трактування у чинному законодавстві України.

Якщо звернутись до ст. 19 Конституції (Основного закону) Української Радянської Соціалістичної Республіки в редакції 1937 року, то можна зробити висновок, що основним змістом відання є не окремо виділені відносини власності, а керування (управління) підприємствами, установами, організаціями без будь-яких обмежень.

В УРСР керування передбачало всі права щодо володіння, користування та розпорядження майном цих юридичних осіб, що сучасним законодавством України трактується як право власності.

Отже, передання профспілковим організаціям, які згідно до своїх статутів наділялись правами юридичних осіб, певного відособленого майна, яке закріплювалось за цими особами та обліковувалось на їх самостійному балансі, можна ототожнювати із сучасним поняттям набуття права власності на таке майно.

Крім того, як зазначив Конституційний Суд України в пункті 6 рішення від 11 листопада 2004 року № 16-рп/2004 (справа про захист права власності організацій споживчої кооперації), Конституція (Основний Закон) Української РСР 1978 року за політико-економічною природою та соціальною спрямованістю власність на засоби виробництва за суб'єктами права власності поділяла на державну (загальнонародну), власність колгоспів та інших кооперативних організацій, їх об'єднань, а також майно профспілкових та інших громадських організацій (статті 10, 11, частина перша статті 12, статті 14, 15). При цьому кооперативні організації були суб'єктами права власності на засоби виробництва та інше майно і мали право на власність, відокремлену від державної. Аналіз чинного у 1987 році законодавства (Цивільного кодексу Української РСР, постанови Ради Міністрів Української РСР «Про порядок передачі підприємств, об'єднань, організацій, установ, будинків і споруд» від 28 квітня 1980 року № 285, прийнятої на виконання постанови Ради Міністрів СРСР від 16 жовтня 1979 року № 940, якою було затверджено однойменне положення) свідчить про те, що держава та її повноважні органи мали право передавати державне майно у власність недержавним (кооперативним і громадським) організаціям як за плату, так і безоплатно. Передача державного майна організаціям споживчої кооперації мала здійснюватися у той час на підставі та в порядку, визначеному чинним законодавством.

Викладені висновки Конституційного суду України по аналогії можуть бути застосовані до передачі майна профспілковим організаціям, які нарівні кооперативними організаціями були субєктами права власності. Отже, відповідно до наданого Конституційним судом України тлумачення передача майна державою у відання профспілковим організаціям передбачала передачу його у власність цих недержавних організацій.

Суд вважає необґрунтованими твердження прокурора стосовно того, що майно колишніх профспілкових організацій у радянські часи, після 24.08.1991 року і на даний час було та залишається державною власністю.

Так, у Цивільному кодексі УРСР 1963 року містилася окрема Глава 9 «Власність профспілкових та інших громадських організацій», де останні розглядалися як самостійні суб'єкти права власності.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст.10 Конституції УРСР 1978 року, основу економічної системи України становить соціалістична власність на засоби виробництва у формі державної (загальнонародної) і колгоспно-кооперативної власності. Соціалістичною власністю є також майно профспілкових та інших громадських організацій, необхідне їм для здійснення статутних завдань.

Про віднесення майна профспілок до соціалістичної власності безпосередньо зазначалось у пункті 70 Статуту професійних спілок СРСР.

Отже, державна та соціалістична власність не є тотожними формами власності, мають розцінюватися як видове та родове поняття, а до складу соціалістичної власності було віднесено і майно профспілкових та інших громадських організацій.

За статтею 11 Конституції УРСР, державна власність - спільне надбання всього радянського народу, основна форма соціалістичної власності.

У виключній власності держави є: земля, її надра, води, ліси. Державі належать основні засоби виробництва в промисловості, будівництві і сільському господарстві, засоби транспорту і зв'язку, банки, майно організованих державою торговельних, комунальних та інших підприємств, основний міський житловий фонд, а також інше майно, необхідне для здійснення завдань держави.

Згідно зі статтею 87 Цивільного кодексу УРСР соціалістичною власністю є: державна (загальнодержавна), власність; власність колгоспів, інших кооперативних організацій, їх обєднань, власність громадських організацій.

За статтею 97 Цивільного кодексу УРСР профспілкові та інші громадські організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, що належить їм на праві власності, відповідно до їх статутів (положень). Право розпорядження майном, що є власністю профспілкових та інших громадських організацій, належить виключно профспілковим та іншим громадським організаціям.

Статтею 98 Цивільного кодексу УРСР встановлено, що власністю профспілкових та інших громадських організацій є майно, необхідне їм для здійснення статутних завдань.

Відповідно до статті 10 Конституції УРСР держава охороняла соціалістичну власність і створювала умови для її примноження. Віднесення майна профспілкових організацій до соціалістичної власності не означало, що це майно ставало державною власністю.

Отже, майно профспілок не відносилось до державної власності.

При цьому, суд вважає безпідставними посилання прокурора на Закон України «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України», постанову Верховної Ради УРСР від 29.11.1990 року №506 «Про захист суверенних прав власності Української РСР», постанови Верховної Ради України від 10.04.1992 року №2268-ХІІ «Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР» і від 04.02.1994 року №3943-ХІІ «Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР».

Так, введений постановою Верховної Ради УРСР від 29.11.1990 р. №506 «Про захист суверенних прав власності Української РСР» мораторій на будь-які зміни форми власності і власника державного майна до введення в дію Закону УРСР про роздержавлення майна не розповсюджується на майно профспілок, оскільки з урахуванням викладених вище обставин воно не було обєктом державної власності, як це прямо передбачалося наведеними нормами ст. 10 Конституції УРСР (1978 року) та ст. 87 і Глава 9 Цивільного кодексу УРСР (1963 року).

Крім того, суд вважає, що даний нормативний акт не має жодного відношення до спору у даній справі, оскільки передбачає застереження про те, що мораторій поширюється на випадки, коли ініціаторами і учасниками зміни форми власності є органи державної влади і управління.

07.02.1991 року був прийнятий спеціальний закон, що визначав відносини власності Закон УРСР «Про власність».

Відповідно до статті 20 цього Закону, професійні спілки були визнані суб'єктами права колективної власності.

З набранням чинності новим Цивільним кодексом України було введено наступні форми власності: власність народу України, право приватної власності, право державної власності, право комунальної власності.

Отже, власність всіх юридичних осіб приватного права (у тому числі і профспілок) була визнана приватною (стаття 325 Цивільного кодексу України).

Крім того, 18.11.1990 року (тобто до прийняття вищенаведених нормативних актів) Загальна Конфедерація профспілок СРСР і Федерація незалежних профспілок України уклали договір, яким закріпили за останньою на праві власності майно згідно переліку. Цим було підтверджено відсутність прав загальносоюзних профспілкових органів на майно українських профспілок.

Федерація незалежних профспілок України (правонаступником якої є Федерація професійних спілок України) та Фонд соціального страхування України 04 грудня 1991 року уклали установчий договір про створення акціонерного товариства «Укрпрофоздоровниця», внеском Федерації професійних спілок України були майнові комплекси санаторно-курортних закладів.

Акціонерне товариство «Укрпрофоздоровниця» було створено на базі санаторно-курортних закладів і організацій Української республіканської ради по управлінню курортами профспілок на підставі постанови президії Ради Федерації незалежних профспілок України від 22 листопада 1991 року № П-ІІ-І та установчого договору від 04 грудня 1991 року між Радою Федерації незалежних профспілок України та Фонду соціального страхування України. АТ «Укрпрофоздоровниця» зареєстровано на підставі рішення Ленінського райвиконкому міста Києва від 23 грудня 1991 року № 971.

Відповідно до акту прийому-передачі майна Федерації незалежних профспілок України у власність акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця» передала майно територіальних санаторно-курортних закладів, санаторіїв, будинків відпочинку, пансіонатів, лікувальних та підсобно-допоміжних об'єктів у обсягах згідно додатку до цього акта.

Також, право власності закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця» на майно, передане йому до статутного фонду, підтверджується рішенням Вищого арбітражного суду України від 20 січня 1997 року №137/7 та Постановою Вищого арбітражного суду України від 17 червня 1997 року №137/7-7/30.

Так, Вищим арбітражним судом України, рішення від 20 січня 1997 року та постановою від 17 червня 1997 року, встановлено, що Федерація незалежних профспілок (правонаступник Укрпрофради) правомірно володіла, користувалась та розпоряджалась майном шляхом передачі до статутного фонду (у власність) закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця».

При цьому, суд касаційної інстанції, спростовуючи посилання Фонду державного майна України на постанову Верховної Ради України від 10.04.1992 р. №2268-ХІІ «Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР», зазначив, що за вказаним нормативним актом до визначення правонаступників загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР Фонду державного майна України передано тимчасово майно та фінансові ресурси розташованих на території України підприємств, установ та об'єктів, що перебували у віданні центральних органів цих організацій. У той же час до статутного фонд АТ «Укрпрофоздоровниця» були передані санаторно-курортні заклади, що перебували у віданні «Укрпрофради» і діяли в системі підприємств Української республіканської ради з управління курортами профспілок.

Ця ж обставина підтверджується постановою Ради Міністрів Української РСР від 23 квітня 1960 р. № 606 «Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров'я УРСР», якою у відання Української республіканської ради профспілок безоплатно передані від Міністерства охорони здоров'я УРСР санаторії, будинки відпочинку і пансіонати за переліком.

Таким чином, майно, яке передано Укрпрофраді відповідно до постанови Ради Міністрів Української РСР від 23 квітня 1960 р. № 606 і згодом увійшло до статутного фонду АТ «Укрпрофоздоровниця», не перебувало у віданні ВЦРПС і на нього не поширюється дія постанови Верховної Ради України від 10.04.1992р.

Не може бути застосовано до спірних правовідносин і Закон України «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України» від 10.09.1991 року №1540-ХІІ виходячи з наступного.

Даний закон регулює майнові відносини, що виникли у звязку з припиненням існування однієї держави (Союзу РСР) та виникненням на частині її території нової держави (України), яка є правонаступницею прав та майна свого правопопередника.

Тобто від моменту проголошення незалежності України згідно даного Закону до України переходить все майно, що раніше належало на праві державної власності вже неіснуючому Союзу РСР та знаходиться на території України (в тому числі майно підприємств, установ та організацій, що знаходилися на території України, але підпорядковувалися напряму союзного керівництву).

Закон не розкриває поняття «підприємства, установи та організації союзного підпорядкування». Однак, при його тлумаченні слід враховувати наступні положення Конституції (Основного Закону) СРСР від 07.10.1977 року.

Відповідно до п.7 ст.73 Конституції (Основного закону) СРСР, віданню Союзу Радянських Соціалістичних Республік в особі його найвищих органів державної влади і управління підлягають: керівництво галузями народного господарства, обєднаннями і підприємствами союзного підпорядкування; загальне керівництво галузями союзно-республіканського підпорядкування.

Частиною 3 ст. 77 Конституції (Основного Закону) СРСР встановлено, що діяльність підприємств, установ і організацій союзного підпорядкування координує і контролює у питаннях, що належать до її відання, союзна республіка, тобто УРСР.

Згідно з п.1 ст.131 Конституції (Основного Закону) СРСР Рада Міністрів СРСР у межах своїх організує управління промисловими, будівельними, сільськогосподарськими підприємствами і обєднаннями, підприємствами транспорту і звязку, банками, а також іншими організаціями й установами союзного підпорядкування.

Таким чином, під поняттям «підприємства, установи та організації союзного підпорядкування» слід розуміти ті підприємства, установи та організації, які мали статус загальнодержавних (загальносоюзних), керувалися рішеннями найвищих органів державної влади і управління Союзу РСР, управління якими організовувала Рада Міністрів СРСР, діяльність яких координували і контролювали органи влади союзної республіки (УРСР) та майно яких належало державі СРСР на праві державної власності.

Безпосередньо Федерація незалежних профспілок України, як профспілкова організація, ніколи не була організацією союзного підпорядкування і її майно ніколи не було державною власністю.

Враховуючи наведені обставини, не можуть застосовуватись з наступних підстав до спірних правовідносин і постанови Верховної Ради України:

- від 10.04.1992 р. №2268-ХІІ «Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР», згідно з якою, до визначення правонаступників загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР передати тимчасово Фонду державного майна України майно та фінансові ресурси розташованих на території України підприємств, установ та об'єктів, що перебували у віданні центральних органів цих організацій;

- від 04.02.1994 р. №3943-ХІІ «Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР», якою було встановлено, що тимчасово, до законодавчого визначення суб'єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, зазначене майно є загальнодержавною власністю.

Слід також зазначити, що вищенаведені постанови Верховної Ради України є підзаконними актами, якими згідно ст.92 Конституції України правовий режим власності регулюватися не може.

За таких обставин, суд вважає необґрунтованими та такими, що не відповідають фактичним обставинам справи, твердження прокурора про те, що майно, яке було передано до статутного фонду ЗАТ «Укрпрофоздоровниця», є державною власністю, та, відповідно, посилання на те, що в статутному фонді Дочірнього підприємства «Санаторій «Курпати» ЗАТ ЛОЗПУ «Укрпрофоздоровниця» наявна частка державної власності.

Відтак, й спірну земельну ділянку, що перебувала у постійному користуванні ДП «Санаторій «Курпати» на підставі державного акту № КМ №0009 ПС від 16.06.1994р., та яку за рішенням органу місцевого самоврядування у 1993р. передано у користування попередника санаторія не можна віднести до земель державної власності внаслідок її перебування саме у комунальній власності.

Отже, враховуючи, що земельна ділянка, яка знаходиться в постійному користуванні третьої особи у справі, є земельною ділянкою комунальної форми власності, рішення щодо її вилучення на підставі добровільної відмови має прийматися саме Лівадійською селищною радою.

Відповідно до статті 141 Земельного кодексу України (в редакції на момент прийняття спірного рішення) однією з підстав припинення права користування земельною ділянкою є добровільна відмова від права користування земельною ділянкою.

Припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки. Власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації, (частини 3, 4 статті 142 ЗК України).

У статті 80 ЗК України чітко зазначено, що суб'єктами права власності на землю є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності.

Згідно зі статтею 12 Земельного кодексу України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема: розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

Пунктом 12 Перехідних положень Земельного кодексу України визначено, що до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

Приймаючи до уваги, що розмежування земель державної та комунальної власності на території Лівадійської селищної ради станом на час прийняття спірного рішення не проведено, а також враховуючи наявність заяви Дочірнього підприємства «Санаторій «Курпати» ЗАТ ЛОЗПУ «Укрпрофоздоровниця» про добровільну відмову від земельної ділянки орієнтовною площею 0,3500 га по вул. Алупкінське шосе, 12 в смт. Курпати, суд констатує відсутність порушень вимог законодавства під час прийняття Лівадійською селищною радою рішення №5 «Про передачу в довгострокову оренду ЗАТ «Здравниці України» земельної ділянки за адресою: смт. Курпати, Алупкінське шосе, 12 (літ. Ж, літ. К) для реконструкції колишнього дитячого садочку та кіно проектної будки в пансіонат».

При цьому, суд звертає увагу на те, що заступник прокурора міста Ялти в позовній заяві в обґрунтування своїх вимог навів положення статті 84 та п. 12 Перехідних положень Земельного кодексу України в редакції, яка не відповідає періоду виникнення спірних правовідносин.

Стаття 84 Земельного кодексу України, у редакції, що діяла на момент передачі спірної земельної ділянки у оренду ТОВ «Здравниці України», не містить підпункт ж) п. 2, де за твердженням прокурора встановлено, що до земель державної власності, які не можуть передаватися в комунальну власність, відносяться, зокрема, земельні ділянки, на яких розташовані державні, у тому числі казенні підприємства, господарчі товариства, у статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї), об'єкти незавершеного будівництва і законсервовані об'єкти.

Відповідні зміни до Земельного кодексу України внесено Законом України «Про Державний бюджет України на 2006 рік» від 20.12.2005р. № 3235-IV, тобто більш ніж через рік після прийняття Лівадійською селищною радою спірного рішення.

У звязку з чим, не можуть в дійсному випадку бути застосовані норми закону, яки набули чинність після виникнення між сторонами відповідних правовідносин, що суперечить положенням ст. 58 Конституції України, відповідно якої закріплюється один з найважливіших загальновизнаних принципів сучасного права - закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Це означає, що вони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності. Закріплення названого принципу на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта.

Крім того, відповідно до розяснень Президії Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, повязаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів», обовязковою умовою визнання акта недійсним є порушення, у звязку з прийняттям відповідного акту, прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову.

Під час розгляду справи прокурором не доведено наявність чи відсутність факту порушення прав та охоронюваних інтересів позивачів у даній справі.

Частиною першою статті 33 Господарського процесуального кодексу України передбачений обов'язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно з частиною другою статті 34 вказаного Кодексу обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Так відповідно до пункту 3 Положення про відділ Держкомзему основним завданням відділу є здійснення контролю за використанням та охороною земель.

Повноваження щодо здійснення державного контролю за використанням та охороною земель Держкомзем здійснює через Держземінспекцію та її територіальні органи, яким є Республіканський комітет по земельних ресурсах Автономної Республіки Крим.

Також, відповідно до п. 1 Тимчасового положення «Про Фонд державного майна України» затвердженого Постановою Верховної Ради України від 7 липня 1992 року № 2558-XII, Фонд державного майна України є державним органом, який здійснює державну політику в сфері приватизації державного майна, виступає орендодавцем майнових комплексів, що є загальнодержавною власністю.

Прокурором з посиланням на норми матеріального права не доведено, що Республіканський комітет по земельних ресурсах Автономної Республіки Крим та Фонд державного майна України мають право оскаржувати рішення органів місцевого самоврядування і втручатися в господарську діяльність обумовлену правовідносинами оренди та купівлі-продажу земельних ділянок комунальної власності, а також оскаржувати господарські договори стороною яких вони не виступають.

Обов'язковою умовою визнання рішення органу місцевого самоврядування недійсним є порушення ним прав Республіканського комітету по земельних ресурсах Автономної Республіки Крим та Фонду державного майна України.

До системи контролю за використанням та охороною земель, передбаченою частиною 4 статті 9 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» та пунктом 5 Тимчасового положення «Про Фонд державного майна України», не відноситься повноваження щодо проведення перевірок правомірності надання у оренду чи власність земельних ділянок органами місцевого самоврядування, у звязку з чим, суд приходить до висновку про те, що прийняття спірних рішення, жодним чином не впливає на виникнення, зміну чи припинення прав та обовязків позивачів.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Вищого господарського суду України від 01 березня 2011 року у справі № 2-7/2521-2010.

Необхідно також зазначити, що затверджений рішенням Ливадійскої селищної ради № 5 від 29.09.2004р. проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду ТОВ «Здравниці України» містить позитивний висновок позивача у справі Республіканського комітету по земельних ресурсах.

До того ж, затверджений рішенням Ливадийского селищної ради № 49 від 21.08.2008р. звіт про експертну грошову оцінку земельної ділянки, на підставі якого здійснений продаж спірної земельної ділянки, містить позитивний висновок Державної агенції земельних ресурсів України.

Враховуючи зазначене, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог прокурора щодо визнання недійсними рішень Лівадійської селищної ради № 5 від 29.09.2004р. та № 49 від 21.08.2008р.

Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Як на підставу визнання недійсним спірного правочину від 23.12.2008р. прокурор посилається на перевищення органом місцевого самоврядування повноважень стосовно продажу земельної ділянки державної форми власності.

Отже, фактично вимоги щодо визнання недійсним правочину та про повернення земельної ділянки є похідними вимогами від вимог про визнання недійсними рішень №5 та №49, що в свою чергу, також виключає їх задоволення.

Втім, перевіривши зміст оспорюваного договору та обсяг повноважень сторін на час його укладення, суд приходить до висновку, що останній повністю відповідає нормам законодавства, а тому, підстав для задоволення вимоги про визнання такого правочину недійсним не має.

Тим більше, відсутні будь-які правові підстави для зобовязання Товариства обмеженою відповідальністю «Здравниці України» повернути спірну земельну ділянку у постійне користування Санаторію, який по-перше, є лише третьою особою у справі, на користь якої не може бути постановлено рішення суду, а по-друге, така вимога суперечить загальним засадам реалізації права на судовий захист як права користування земельною ділянкою так і права власності, що передбачено ст. ст. 1, 2 ХПК України, ст.ст.15, 16 ЦК України та ст. 152 Земельного кодексу України.

Зазначене тягне відмову в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.82-84 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В :

В позові відмовити.

Суддя Господарського суду

Автономної Республіки КримКовтун Л.А.