Рішення № 18544685, 22.09.2011, Господарський суд Автономної Республіки Крим

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ

Автономна Республіка Крим, 95003, м.Сімферополь, вул.О.Невського/Річна, 29/11, к. 322

РІШЕННЯ

Іменем України

22.09.2011Справа №5002-32/2264-2011

Господарський суд Автономної республіки Крим у складі судді Барсукової А.М.

розглянув у відкритому судовому засіданні справу

За позовом Державного підприємства "Видавництво і друкарня "Таврида" (95040, АР Крим, м. Сімферополь, вул. Генерала Васильєва, 44, ідентифікаційний код 05905680).

До відповідача - Житлово-комунального підприємства "Побутфон" (95000, АР Крим, м. Сімферополь, вул. Кримських партизан, 5, ідентифікаційний код 23891777).

Про стягнення 116 388,91 грн.

За участю представників:

Від позивача - ОСОБА_2, довіреність № 5 від 10.01.2011р.

Від відповідача ОСОБА_3, довіреність від 07.07.2011р.

Представникам роз'яснено права і обов'язки передбачені ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, зокрема право відводу судді, відповідно до статті 20 Господарського процесуального України. Заяв та клопотань про відвід судді не подано.

Обставини справи: Державне підприємство "Видавництво і друкарня "Таврида" звернулось до Госпо-дарського суду АР Крим з позовом до Житлово-комунального підприємства "Побутфон" та просить суд стягнути з відповідача суму заборгованості з урахуванням індексу інфляції у розмірі 98 497,96 грн., пеню у розмірі 15 764,17 грн., 3% річних у сумі 2 126,78 грн., всього 116 388,91 грн.

Позовні вимоги мотивовані порушенням відповідачем умов договору на відпуск та споживання теплової енергії від 30.10.2009р. в частині повної та своєчасної оплати отриманих послуг.

Представник відповідача у судових засіданнях позовні вимоги визнав лише частково, а саме в розмірі 19261, 51 грн.

Строк розгляду справи продовжний в порядку статті 69 Господарського процесуального кодексу України.

Дослідивши представлені докази, заслухавши пояснення представників сторін, суд

ВСТАНОВИВ:

30.10.2009 року між Державним підприємством "Видавництво і друкарня "Таврида" (постачальник) ( позивач) та Житлово-комунальним підприємством "Побутфон" (споживач) (відповідач) укладений договір на надання послуг на відпуск та споживання теплової енергії ( а.с. 19-21).

У відповідності до пункту 1 Договору Постачальник зобовязується відпускати Споживачеві теплову енергію.

Пунктом 2 Договору сторони передбачили, що ціна за поставку теплової енергії становить 525, 86 грн. Крім того, в пункті 3 Договору сторони зазначили, що у випадку збільшення витрат на виробництво теплової енергії, вартість послуг з тепло забезпечення в опалювальний період може змінюватись.

Пунктом 1 статті 83 Господарського процесуального кодексу України встановлено право господарського суду при прийнятті рішення визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству.

У даному випадку мається на увазі ситуація, коли визнання недійсним договору не є предметом позову, тобто позовна вимога не полягає у визнанні договору недійсним. Договір повинен бути лише пов'язаним із предметом спору, тобто позовна вимога ґрунтується на договорі, що його суд може визнати недійсним з власної ініціативи.

Як зазначається в роз'ясненні Вищого арбітражного суду України від 12.03.99 р. N 02-5/111 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними", розглядаючи питання про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Аналогічну правову позицію Севастопольський апеляційний господарський суд виклав у Постанові від 29.06.2011р. у справі № 2-9/3041-2010 за позовом концерну "Військторгсервіс" в особі філії "Кримське управління військової торгівлі" Концерну "Військторгсервіс" доприватного підприємства "Скаймір" про стягнення 88492,45 грн., скасовуючи рішення першої інстанції, яким позов було задоволено, та визнаючи своєю постановою договір недійсним, одночасно відмовляючи в позові.

Обовязку суду щодо перевірення законності договору, на якому ґрунтується позовні вимоги, також дотримується й Вищий господарський суд України, позиція про що висловлена ним в Постанові ВГСУ від 20.07.2011р. у справі № 34/562.

Так, позовні вимоги мотивовані порушенням відповідачем саме вищенаведеного договору на відпуск та споживання теплової ененргії.

Статтею 10 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» передбачається сертифікація та ліцензування у сфері житлово-комунальних послуг.

Відповідно до пункту 42 статті 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» підлягає ліцензуванню також і виробництво теплової енергії, транспортування її магістральними та місцевими (розподільчими) тепловими мережами та постачання теплової енергії.

Відповідно до Постанов КМУ від 297 від 27.02.2007 р. «Про внесення змін до деяких постанов КМУ», № 955 від 10.07.2006 р. «Про затвердження Порядку формування тарифів на виробництво, транспортування, постачання теплової енергії та послуги з централізованого опалення і постачання гарячої води», для відшкодування витрат на виробництво теплової енергії виробнику необхідно мати висновок Державної інспекції з контролю за цінами про економічну обґрунтованість планових витрат на надання послуг з теплопостачання та гарячого водопостачання. Для отримання вказаного висновку в порядку, встановленому наказом Міністерства економіки України від 07.03.2007 р. №67, разом з іншими документами позивачу необхідно було надати ліцензію на здійснення такого виду діяльності.

Відповідно до статті 23 Закону України «Про теплопостачання» господарська діяльність з виробництва, транспортування, постачання теплової енергії підлягає ліцензуванню в порядку, встановленому законом.

Позивачем всупереч вимогам статті 33 Господарського процесуального кодексу України не надано вищевказаної ліцензії як на момент укладання спірного договору, так і на день розгляду справи.

Частиною 1 статті 227 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Статтею 215 Цивільного кодексу України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до приписів 32 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими і речовими доказами, висновками судових експертів; поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі. В необхідних випадках на вимогу судді пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі, мають бути викладені письмово.

Враховуючи те, що у позивача вищевказана ліцензія на постачання теплової енергії відсутня як на момент укладення спірного договору, так і на день розгляду даної справи, суд вважає за необхідне визнати недійсним договір від 30.10.2009р., укладений між Державним підприємством "Видавництво і друкарня "Таврида" (постачальник) ( позивач) та Житлово-комунальним підприємством "Побутфон" (споживач) (відповідач) на відпуск та споживання теплової енергії.

Згідно з частиною 1 статті 509 Цивільного кодексу України, яка кореспондується з частиною 1 статті 173 Господарського кодексу України, зобовязанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобовязана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обовязку.

При цьому, майново-господарськими, згідно з частиною 1 статті 175 Господарського кодексу України, визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Аналогічне положення стосовно господарських зобовязань міститься в частині 1 статті 193 Господарського кодексу України, якою визначено, що субєкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобовязання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобовязання відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

За таких обставин, враховуючи встановлений судом факт недійсності договору позовні вимоги щодо стягнення заборгованості за цим договором не можуть бути задоволені.

Пунктом 1 статті 216 Цивільного кодексу України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Позовні вимоги ґрунтувались саме на обовязках, передбачених недійсним договором. Сума, заявлена позивачем до стягнення ідентифікована саме як заборгованість за Договором.

Вищий Господарський суд України на питання чи вправі господарський суд самостійно змінити позовні вимоги позивача у справі чи спонукати сторони до уточнення позовних вимог? Відповів в пункті 14 Інформаційного листа від 11.04.2005 р. N 01-8/344 «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 році» : відповідно до частини 2 статті 19 Конституції органи державної (в тому числі судової) влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частина 4 статті 22 Господарського процесуального кодексу України визначає зміну підстави або предмета позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог виключно як право, а не обов'язок позивача.

Пунктом 2 статті 83 Господарського процесуального кодексу України передбачено право господарського суду щодо виходу за межі позовних вимог (за наявності передбачених цією нормою умов, і про це є клопотання заінтересованої сторони), але не зміни таких вимог на власний розсуд чи спонукання до їх уточнення.

Крім того, приписами статті 22 Господарського процесуального кодексу України передбачено право позивача змінити предмет або підставу позову шляхом подання письмової заяви лише до початку розгляду господарським судом справи по суті.

Таким чином, суд не вправі самостійно змінити підставу позову та вважає за необхідне розглядати позовні вимоги на підставі договору, який позивач визначив в якості підстави виникнення заборгованості.

Проте, у позивача відсутнє право вимагати стягнення заборгованості за неналежне виконання обовязків за недійсним договором відповідачем.

Відповідно до приписів статті 216 Цивільного кодексу України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Проте, суд позбавлений права виходити за межі позовних вимог, не може брати на себе права позивача.

В рамках даної справи за первісним позовом розглядається саме заборгованість за договором, яка є безпідставною, оскільки договір визнаний судом недійсним.

Стосовно ж повернення або відшкодування вартості отриманого за договором ці вимоги не заявлялись сторонами та не можуть розглядатись судом в рамках даної справи, оскільки не є предметом розгляду.

За таких обставин, незважаючи на те, що судом встановлено факт споживання відповідачем послуг з теплопостачання, проте вимога позивача про стягнення коштів за договором не відповідає наведеній нормі цивільного законодавства, у в звязку із чим суд дійшов висновку відмовити у задоволенні позову.

Враховуючи відсутність підстав для задоволення позову в частині стягнення основної суми боргу, у суду відсутні й підстави для задоволення позову в частині стягнення інфляційних втрат, 3% річних та пені.

З урахуванням викладеного, керуючись статями 33, 34, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

1.Визнати недійсним договір від 30.10.2009р., укладений між Державним підприємством "Видавництво і друкарня "Таврида" (95040, АР Крим, м. Сімферополь, вул. Генерала Васильєва, 44, ідентифікаційний код 05905680) та Житлово-комунальним підприємством "Побутфон" (95000, АР Крим, м. Сімферополь, вул. Кримських партизан, 5, ідентифікаційний код 23891777) на відпуск та споживання теплової енергії.

2.В задоволенні позову відмовити.

У судовому засіданні 22.09.2011р. оголошено вступну і резолютивну частини рішення. Мотивувальна частина рішення оформлена відповідно до статті 84 Господарського кодексу України та підписана 22.09.2011р. Рішення може бути оскаржено в порядку та строки передбачені статтями 91-93 Господарського процесуального кодексу України. Рішення набирає законної сили відповідно до статті 85 Господарського процесуального кодексу України.

Суддя Господарського суду

Автономної Республіки КримБарсукова А.М.