Рішення № 18465366, 20.09.2011, Господарський суд м. Севастополя

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА СЕВАСТОПОЛЯ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 вересня 2011 року справа № 5020-1386/2011 За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Провіжн Груп»

(ідент.й код 33744718, 01015, м. Київ, вул. Московська, буд. 43/11)

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Си Крафт Груп»

(ідент. код 20745765, м. Севастополь, вул. Радянська, буд. 8, кВ. 15)

про стягнення 13415,82 грн.

Суддя О.С. Погребняк

За участю представників:

Позивач (ТОВ "Провіжн Груп") - ОСОБА_1 - заступник генерального директора, довіреність № 1 від 01.07.2011;

Відповідач (ПП "Си Крафт Груп") не зявився.

Сутьспору:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Провіжн Груп»звернулося до господарського суду міста Севастополя з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Си Крафт Груп»про стягнення 13415,82 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані порушенням з боку відповідача умов договору поставки №1 від 05.02.2010 в частині своєчасної та повної оплати отриманого товару.

Ухвалою від 06.09.2011 позовну заяву прийнято до провадження суддею Погребняком О.С., справу призначено до розгляду у судовому засіданні 20.09.2011.

У судове засідання 20.09.2011 відповідач явку уповноважених представників не забезпечив, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, про причини неявки не сповістив.

Суд звертає увагу на той факт, що відповідно до даних витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, місцезнаходженням Товариства з обмеженою відповідальністю «Си Крафт Груп»є адреса: 99011, м. Севастополь, вул. Радянська, буд. 8, кВ. 15 (а.с.32).

Поштова кореспонденція Товариства з обмеженою відповідальністю «Си Крафт Груп», яка направлялась судом на означену адресу була повернута відправнику з відміткою пошти про неможливість вручення у звязку з «відсутністю одержувача за означеною адресою».

В пункті 4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 02.06.2006 № 01-8/1228 «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році»зазначено, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції, повернуті органами зв'язку з позначками "адресат вибув", "адресат відсутній" і т.п., з урахуванням конкретних обставин справи можуть вважатися належними доказами виконання господарським судом обов'язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій.

Згідно зі статтею 22 Господарського процесуального кодексу України сторони зобовязані добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Оскільки явка в судове засідання представників сторін це право, а не обовязок, справа може розглядатись без їх участі, якщо незявлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.

Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному судовому засіданні.

Отже, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Оскільки явка учасників судового процесу обовязковою не визнавалась, а матеріали справи достатньо характеризують спірні правовідносини, підстави для відкладення розгляду справи відсутні.

Позивач у судовому засіданні виклав зміст позовних вимог, на задоволенні позову наполягав з підстав, викладених в ньому.

Відповідач не скористався правом, наданим йому статтею 59 Господарського процесуального кодексу України: не надав господарському суду відзив на позовну заяву та документи, що підтверджують заперечення проти позову.

Справа розглядалась за наявними у ній матеріалами у порядку статті 75 Господарського процесуального кодексу України.

У судовому засіданні 20.09.2011 представник позивача, у порядку статті 22 Господарського процесуального кодексу України надав клопотання про збільшення позовних вимог та просив стягнути з відповідача суму заборгованості у розмірі 7253,95 грн, суму пені у розмірі 5077,76 грн., інфляційні витрати у розмірі 829,13 грн. та 3% річних у сумі 254,98 грн, а також просив стягнути з відповідача суму витрат на відрядження у сумі 890,62 грн., з яких 699,00 вартість авіаквитка та 191,62 грн. вартість квітка на поїзд.

Відповідно до ч. 4 ст. 22 Господарського процесуального кодексу України Позивач вправі до прийняття рішення по справі збільшити розмір позовних вимог за умови дотримання встановленого порядку досудового врегулювання спору у випадках, передбачених статтею 5 цього Кодексу, в цій частині, відмовитись від позову або зменшити розмір позовних вимог. До початку розгляду господарським судом справи по суті позивач має право змінити предмет або підставу позову шляхом подання письмової заяви.

Отже, збільшення суми позовних вимог є процесуальним правом позивача, тому суд приймає цю заяву до розгляду.

Крім того, у судовому засіданні 20.09.2011 представник позивача надав заяву про вжиття заходів до забезпечення позову, шляхом накладення арешту на грошові кошти боржника, зазначивши в якості обґрунтування те, що позивач має підстави вважати, що у разі невжиття таких заходів, виконання рішення суду може бути утруднено чи зроблено неможливим.

Вивчивши означене клопотання, суд вважає його таким, що не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Відповідно до статті 66 Господарського процесуального кодексу України господарський суд за заявою сторони, прокурора чи його заступника, який подав позов, або з своєї ініціативи має право вжити заходів до забезпечення позову. Забезпечення позову допускається в будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду.

Пунктом 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 22.12.2006 “Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову” передбачено, що розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду.

Отже, заява про вжиття заходів до забезпечення позову повинна бути обґрунтована з поданням належних та допустимих доказів, що підтверджують можливість виникнення в подальшому ускладнень у виконанні судового рішення.

Згідно з частиною першою статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається в обґрунтування, зокрема, своїх вимог. Наведене стосується й вимоги щодо забезпечення позову.

У вирішенні питання про забезпечення позову господарський суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого:

розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову;

забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу;

наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову;

імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів;

запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

Проте, позивач не обґрунтував причин подання заяви про вжиття заходів до забезпечення позову та не додав належних та допустимих доказів, що підтверджують можливість виникнення в подальшому ускладнень у виконанні судового рішення.

Зазначені правові позиції викладені у Постанові Верховного Суду України №9 від 22.12.2006 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», Розясненні Вищого арбітражного суду України №02-5/611 від 23.08.1994 «Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову», інформаційних листах Вищого господарського суду України №01-8/2351 від 20.10.2006, №5-05/759 від 30.12.2008, №01-8/2776 від 12.12.2006, тощо.

У судовому засіданні 20.09.2011 представник позивача виклав зміст позовних вимог з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, на задоволенні позову наполягав.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши надані докази, заслухавши пояснення представника позивача, суд -

В С Т А Н О В И В:

05.02.2010 між Товариством з обмеженою відповідальністю “Провіжн Груп” (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Си Крафт Груп»(покупець) укладений договір поставки №1 (далі Договір) (арк.с. 12-13), згідно з умовами якого постачальник зобовязався передати у власність покупцю, а покупець в порядку та на умовах, визначених у Договорі, зобовязався прийняти та оплатити сонцезахисні окуляри Polaroid та аксесуари до них (товар) за ціною, яка визначається згідно з рахунками-фактурами та накладними (п. 2.1).

Відповідно до пункту 4.1 Договору оплата за товар здійснюється шляхом перерахування покупцем грошових коштів на банківський поточний рахунок продавця. За окремою домовленістю продавець приймає інші види платежів, що не суперечать чинному законодавству України.

Покупець зобовязаний оплатити отриману конкретну партію товару протягом 120 днів. За окремою домовленістю сторін умови оплати можуть бути змінені (п. 4.2).

У разі невиконання покупцем своїх обовязків перед продавцем передбачаються штрафні санкції у розмірі 5% за кожен місяць від вартості поставленого товару (пункт 4.3 Договору).

Відповідно до пункту 6.2 Договору, він діє з 05.02.2010 по 05.02.2011.

У виконання зобовязань за договором позивач поставив, а відповідач прийняв товар, що підтверджується видатковими накладними №ПГ-0000008 від 05.02.2010 на суму 99343,73 грн.,

Згідно з видатковою накладною № ВП-0000001 від 23.06.2010 на суму 72144,84 грн. та прибутковою накладною №ВП 0000011 від 23.07.2010 частину товару на суму 72144,84 грн. та 19944,94 грн. було повернуто продавцю (арк..с. 18-21).

Відповідно до акту звірення взаєморозрахунків за період з 01.01.2010 по 31.03.2011, підписаного уповноваженими представниками сторін, вартість поставленого, але неоплаченого товару склала 7253,95 грн.

21.05.2011 позивач звертався з претензією до відповідача, вимагаючи негайно сплатити суму заборгованості у розмірі 7253,95 грн., а також штрафу за весь період прострочення, 3% річних та інфляційних витрат (арк.с. 23-24).

Несплата суми заборгованості за Договором і стала причиною для звернення позивача до Господарського суду міста Севастополя з позовними вимогами про стягнення з відповідача означеної суми, а також штрафу, відсотків річних та інфляційних витрат.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши надані докази, заслухавши пояснення представника позивача, суд вважає позов таким, що підлягає задоволенню виходячи з наступного.

Правовідносини сторін виникли з приводу виконання господарського договору.

Позивачем заявлено вимогу про стягнення з відповідача заборгованості щодо оплати отриманого за договором Товару, тому застосуванню до спірних правовідносин підлягають відповідні норми Господарського кодексу України №436-ІV від 16.01.2003 (з наступними змінами і доповненнями), Цивільного кодексу України №435-ІV від 16.01.2003 (з наступними змінами і доповненнями), які регулюють загальні положення про зобовязання, питання виконання зобовязань.

Згідно зі статтею 509 Цивільного кодексу України зобовязанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобовязана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити кошти тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обовязку.

Відповідно до частини першої статті 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

За приписами частини першої статті 175 Господарського кодексу України, майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Зобовязання виникають з підстав, встановлених статтею 11 Цивільного кодексу України та статтею 174 Господарського кодексу України, зокрема, з договорів та інших правочинів (угод).

Згідно з частиною 1 статті 712 Цивільного кодексу України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до частини другої статті 712 Цивільного кодексу України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Відповідно до статті 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобовязується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобовязується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно з частинами першою та третьою статті 692 Цивільного кодексу України покупець зобовязаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. У разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами.

Згідно зі статтею 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до пунктів 4.1-4.2 Договору, Покупець зобовязаний оплатити отриману конкретну партію товару протягом 120 днів, шляхом перерахування покупцем грошових коштів на банківський поточний рахунок продавця.

За приписами статті 193 Господарського кодексу України та статей 525, 526 Цивільного кодексу України зобовязання повинні виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цих Кодексів, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобовязання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

В силу статті 629 Цивільного кодексу України договір є обовязковим для виконання сторонами.

У встановлені строки відповідач взяті на себе за Договором зобовязання щодо оплати за отриману Продукцію не виконав.

Докази погашення відповідачем суми заборгованості у розмірі 7253,95 грн. за Договором станом на дату розгляду справи суду не представлені.

Відповідно до статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

За викладених обставин, позовні вимоги щодо стягнення з відповідача суми основної заборгованості в сумі 7253,95 грн. є обґрунтованими, та такими, що підтверджені наявними у справі доказами, тому підлягають задоволенню.

Також позивач просить стягнути з відповідача суму нарахованого штрафу в розмірі 5077,76 грн.

З цього приводу суд зазначає наступне.

Стаття 217 Господарського кодексу України визначає види правових засобів відповідальності у сфері господарювання (господарські санкції) як заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки; такими засобами є: відшкодування збитків, штрафні санкції, оперативно-господарські санкції.

Відповідно до частини другої статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобовязання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобовязань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

За приписами статті 549 Цивільного кодексу України, статті 230 Господарського кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) визнається визначена законом або договором грошова сума, яку боржник (учасник господарських відносин) повинен сплатити кредиторові в разі невиконання або неналежного виконання зобовязання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного зобовязання або неналежно виконаного зобовязання; пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобовязання за кожен день прострочення виконання (частини друга та третя статті 549 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ст. ст. 610, 611 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання), і, у разі його порушення настають правові наслідки встановлені договором або законом.

У разі порушення правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобовязання учасник господарських відносин зобовязаний сплатити штраф - господарську санкцію у вигляді грошової суми (частина 1 статті 230 Господарського кодексу України ).

Згідно з частиною четвертою статті 231 Господарського кодексу України у разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобовязання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобовязання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Частиною 2 статті 546 Цивільного кодексу України передбачено, що договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов'язання.

Як зазначалося вище, у разі невиконання покупцем своїх обовязків перед продавцем передбачаються штрафні санкції у розмірі 5% кожен місяць від вартості поставленого товару (пункт 4.3 Договору).

Розрахунок суми штрафу зроблений позивачем за такою формулою Сп= Спр* М * (П/100), де Сп сума нарахованої пені, Спр. сума простроченого платежу; Д кількість місяців прострочення; П розмір пені у відсотках.

Сп=7253,95 * 14 * (5/100) = 5077,76 грн.

Судом перевірений розрахунок позивача та визнаний обґрунтованим, а сума нарахованого штрафу у розмірі 5077,76 грн. визнана такою, що підлягає стягненню з відповідача.

Також, позивач просить стягнути з відповідача 3% річних у сумі 254,58 грн. та суму інфляційних витрат у розмірі 829,13 грн.

За змістом положень статті 625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення.

Аналогічне положення щодо сплати процентів міститься і в частині третій статті 692 Цивільного кодексу України.

Суд перевірив розрахунок 3% річних та індексу інфляції, зроблений позивачем (арк.с. 3-4), вважає його вірним, а тому позовні вимоги в частині стягнення 3% річних в сумі 254,58 грн. та індексу інфляції в розмірі 829,13 грн. також підлягають задоволенню.

При проведенні розрахунку збитків від інфляції судом застосовані рекомендації, що викладені в Листі Верховного Суду України від 03.04.1997 № 62-97Р, та офіційні індекси інфляції, встановлені Державним комітетом статистики України.

Таким чином, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню сума основного боргу у розмірі 7253,95 грн., штраф 5077,76 грн., 3% річних 254,98 грн., індекс інфляції 829,13 грн. а всього 13415,82 грн.

Враховуючи, що спір виник внаслідок неправильних дій відповідача, суд, відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України, покладає на нього судові витрати, а саме: державне мито в сумі 134,16 грн. та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в розмірі 236,00 грн.

Позивач у позовної заяві також просить стягнути з відповідача суму витрат, понесених позивачем в ході судового розгляду (витрати на відрядження).

Суд відмовляє у задоволенні означених вимог з огляду на наступне.

У п. 1 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 04.03.98 р. N 02-5/78 "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України" зазначається, що відповідно до розділу VI ГПК судовими витратами є пов'язані з розглядом справи в господарському суді витрати, які складаються з державного мита, сум, що підлягають сплаті за проведення експертизи (аудиту), призначеної господарським судом, витрат, пов'язаних з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження, сплати послуг перекладача, адвоката, витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу та інших витрат, пов'язаних з розглядом справи. До інших витрат у розумінні статті 44 ГПК відносяться, зокрема, суми, які підлягають сплаті особам, викликаним до господарського суду для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи (стаття 30 ГПК).

Витрати на проїзд осіб для участі їх у справі не повязані з розглядом справи як процесуальною дією.

Відповідно до Наказу № 59 від 13.03.98 "Про затвердження Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон" службовим відрядженням вважається поїздка працівника за розпорядженням керівника підприємства, об'єднання, установи, організації на певний строк до іншого населеного пункту для виконання службового доручення поза місцем його постійної роботи.

Витрати на відрядження особи, яка перебуває в трудових відносинах з платником податку, включаються до складу валових витрат платника податку лише за наявності документів, що підтверджують зв'язок такого відрядження з основною діяльністю підприємства, а саме: запрошень сторони, яка приймає і діяльність якої збігається з діяльністю підприємства, що направляє у відрядження; укладеного договору (контракту) та інших документів, які відрегульовують або засвідчують бажання встановити цивільно-правові відносини; документів, що засвідчують участь відрядженої особи в переговорах, конференціях або симпозіумах, які проводяться за тематикою, що стосується основної діяльності підприємства, яке відряджає працівника, тощо.

Виходячи із системного аналізу законодавства, яке регулює трудові відносини, можна прийти до висновку, що такі затрати відшкодовуються підприємством або організацією, з якою особа перебуває у трудових відносинах і не можуть бути накладені на іншу юридичну особу.

З огляду на визначене, суд не вбачає підстав для задоволення вимог позивача щодо покладення на відповідача суми понесених витрат.

Беручи до уваги вищевикладене, керуючись статтями 49, 82-85, 115, 116 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В :

1.Позов задовольнити частково.

2.Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Си Крафт Груп»(ідентифікаційний код 20745765, м. Севастополь, вул. Радянська, буд. 8, кВ. 15) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Провіжн Груп»(ідентифікаційний код 33744718, 01015, м. Київ, вул. Московська, буд. 43/11) суму основного боргу у розмірі 7253,95 грн., штраф 5077,76 грн., 3% річних 254,98 грн., індекс інфляції 829,13 грн. а всього 13415,82 грн. (тринадцять тисяч чотириста п'ятнадцять грн. 82 грн.).

3.Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Си Крафт Груп»(ідентифікаційний код 20745765, м. Севастополь, вул. Радянська, буд. 8, кВ. 15) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Провіжн Груп»(ідентифікаційний код 33744718, 01015, м. Київ, вул. Московська, буд. 43/11) витрати по сплаті державного мита в сумі 134,16 грн. (сто тридцять чотири грн. 16 коп.), витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в сумі 236,00 грн. (двісті тридцять шість грн. 00 коп.)

Видати накази після набрання рішенням законної сили.

4.В частині вимог позивача про стягнення понесених ним витрат на відрядження відмовити.

Суддяпідпис О.С. Погребняк

Рішення оформлено відповідно до вимог ст. 84 Господарського

процесуального кодексу України і підписано 23.09.2011