Постанова № 1833289, 14.04.2008, Вінницький окружний адміністративний суд

а

ВІННИЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

м. Вінниця, вул. Островського, 14

тел/факс (0432) 55-15-10, 55-15-15, e-mail: vin.adminsud@meta.ua

____________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 квітня 2008 р. Справа № 2-а-2434/08

м. Вінниця

Вінницький окружний адміністративний суд в складі

Головуючого судді Мельник-Томенко Жанна Миколаївна,

При секретарі судового засідання: Галянт Ілоні Миколаївні

За участю представників сторін:

позивача : Кісь С.М., Петербургська Є.В., представники за довіреностями,

відповідача 1 : Куровський М.С., Лісовський А.В, - представники за довіреностями,

відповдіача 2 ; ОСОБА_1, ОСОБА_2, - представник на підставі ордеру,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом: Крижопільської міжрайонної державної податкової інспекції

до: товариства з обмеженою відповідальністю "Зернопродукт-Липівка" (відповідач 1), суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_1(відповідач 2)

про: визнання недійсними господарських зобов'язань - усних правочинів і стягнення в дохід держави коштів

ВСТАНОВИВ :

Заявлено позов про визнання недійсним господарських зобов'язань -усних правочинів від 06.07.2006 року, від 21.07.2006 року та від 25.07.2006 року укладених між ТОВ “Зернопродукт-Липівка” та суб'єктом підприємницької діяльності - фізичною особою ОСОБА_1 у відповідності до вимог ст.207 ГК України із застосуванням наслідків, передбачених ст.208 ГК України, зокрема: зобов'язати відповідача 2 повернути відповідачу 1 кошти в сумі 30744,90 грн., стягнути з відповідача 1 в доход держави 30744,90 грн. -вартість отриманих товарів по усних правочинах від 06.07.2006 року, від 21.07.2006 року та від 25.07.2006 року.

Позов мотивовано наступним.

Позивачем було проведено виїзну планову документальну перевірку відповідача 1 з питань дотримання вимог податного, валютного та іншого законодавства, за наслідками якої складено акт № 970/2301-34246172 від 25.05.2007 року. Перевіркою встановлено, що в 3 кварталі 2006 року відповідач 1 перебував в господарських відносинах з відповідачем 2. Відповідачем1 надано перевіряючим податкові накладні № 32 від 06.07.2007 року, № б/н від 21.07.2007 року та № б/н від 25.07.2007 року, виписані продавцем товарів відповідачем 2, згідно яких протягом ІІІ кварталу 2006 року відповідач 1 поставляв відповідачеві 2 товар. Всього поставлено товарів на загальну суму 30744,90 грн., де сума податку на додану вартість становить 5123,89 грн. Вказане свідчить, що між відповідачами виникли господарські зобов'язання відповідно до ст.ст.174, 179 ГК України, згідно яких відповідач 2 зобов'язувався поставити відповідачу 1 товар за номенклатурою, кількістю та ціною, вказаною у податковій накладній, а відповідач 1 зобов'язувався прийняти цей товар та оплатити його вартість. На виконання вказаного договору відповідач 2 поставив товар, про що свідчить податкова накладна № 32 від 06.07.2007 року, № б/н від 21.07.2007 року та № б/н від 25.07.2007 року, а відповідач сплатив повну вартість товару в сумі 30744,90 грн., де сума податку на додану вартість становить 5123,89 грн.

Позивач вважає, що дані господарські зобов'язання вчинено відповідачем 1 з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства і підлягають визнанню недійсними за ст.207 ГК України в повному обсязі.

Так, відповідно до п.п.7.2.3 п.7.2 ст.7 Закону України “Про податок на додану вартість”податкова накладна складається у момент виникнення податкових зобов'язань продавця у двох примірниках. Оригінал податкової накладної надається покупцю, копія залишається у продавця товарів. П.п.7.3.1 п.7.3 ст.7 вищевказаного Закону встановлено, що датою виникнення податкових зобов'язань з поставки товарів (робіт, послуг) вважається дата, яка припадає на податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше:

або дата зарахування коштів від покупця (замовника) на банківський рахунок платника податку як оплата товарів (робіт, послуг), що підлягають поставці, а в разі поставки товарів (робіт, послуг) за готівкові грошові кошти - дата їх оприбуткування в касі платника податку, а при відсутності такої - дата інкасації готівкових коштів у банківській установі, що обслуговує платника податку;

 або дата відвантаження товарів, а для робіт (послуг) -дата оформлення документа, що засвідчує факт виконання робіт (послуг) платником податку.

Відповідно до відповіді ДПІ у м.Житомирі за № 73592/7171/6 від 29.11.2007 року та свідоцтва НОМЕР_1 про державну реєстрацію платника податку на додану вартість відповідач 2 вперше зареєстрований як платник податку на додану вартість 22.09.2006 року.

У зв'язку чим відповідач 2 на момент вчинення усних правочинів не був платником податку на додану вартість і останній не мав права виписувати та надавати відповідачу 1 податкові накладні.

Відповідно до податкової декларації з податку на додану вартість за липень місяць 2006 року відповідач 1 задекларував податковий кредит в сумі 5123,89 грн. Позивач зазначає, що віднесення до податкового кредиту сум податку на додану вартість на підставі таких правочинів суперечить ст.67 Конституції України, згідно якої кожен зобов'язаний сплачувати податки та збори в порядку і розмірах, встановлених законом, п.19 ст1, ст.9 Бюджетного Кодексу України, чим порушено інтереси держави у сфері формування доходної частини Державного бюджету України за рахунок сплати встановлених законом податків. А тому приховано від держави податок на додану вартість в сумі 5123,89 грн.

Таким чином, позивач вважає, що укладення правочинів з боку відповідача 1 вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, а наявність наміру в настанні відповідних наслідків стверджується віднесенням до податкового кредиту та зменшенням свого податкового зобов'язання по податку на додану вартість, включенням до складу податкового кредиту суми податку, що не підтверджені податковими накладними.

Таким чином, виходячи з вищевикладеного позивач просить суд на підставі ст.207 ГК України визнати недійсними господарські зобов'язання-усні правочини, які вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства із застосуванням наслідків, передбачених ст.208 ГК України: зобов'язати відповідача 2 повернути кошти в сумі 30744,90 грн. відповідачу 1, стягнути з відповідача 1 в дохід держави зазначену суму коштів.

Представники позивача в судовому засіданні позов підтримали повністю і просили його задовольнити.

Відповідач 1 позов не визнав та просив суд в позові відмовити з наступних підстав.

Відповідач 1 вважає, що ст.207 ГК України не може бути підставою для визнання недійсними договорів, оскільки не містить підстав визнання зобов'язань недійсними, зокрема таких що суперечать інтересам держави і суспільства. ЦК України не містить підстав для визнання недійсними договорів або зобов'язань. Главою 16 ЦК України передбачено підстави визнання недійсними правочинів, тобто окремих дій, викладених у договорі та направлених на виникнення прав та обов'язків -складових договору. Відповідно до ст.204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Позивач зазначає, що між відповідачами склалися відносини поставки. Оскільки законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів, сторонами договір оформлено накладними № 32 від 06.07.2006 року, №124 від 21.07.2006 року та № 136 від 25.07.2006 року у відповідності до ст.181 ГК України та ст.ст.207,638,639 ЦК України. Тобто за накладними сторони здійснили дії, направлені виключно на придбання товару, які жодним чином не суперечать інтересам держави і суспільства. Вищевказані накладні та податкові накладні, виписані відповідачем 2 підписані особисто останнім, підпис скріплений печаткою та відповідають вимогам закону. Стосовно тверджень, що відповідач 1 повинен був перевірити реєстрацію платником податку на додану вартість відповідача 2, не відповідає вимогам закону, оскільки відповідного обов'язку не існує.

Відповідач 1 зазначає, що для визнання угоди такою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, необхідно щоб вона характеризувалась суб'єктивним наміром сторін (чи однієї) порушити вимоги закону, а тому для визнання недійсною такої угоди необхідно встановити вину сторони у формі умислу. Такий факт повинен бути підтверджений компетентним державним органом і законодавчо визначеними засобами доказування. Оскільки останнє відсутнє, а тому відсутні підстави для задоволення позову.

В судовому засіданні представники відповідача 1 заперечення на позов підтримали та просили в позові відмовити повністю.

Відповідач 2 позов не визнав та зазначив, що в результаті здійснення даних угод порушень інтересів держави в галузі оподаткування та формування бюджету, а саме приховування від держави податку на додану вартість не допускав. Крім того, представник відповідача 2 просив в позові відмовити також у зв'язку з закінченням строку застосування адміністративно-господарської санкції зазначеного в ст.250 ГК України, оскільки адміністративно-господарська санкція може бути застосована до суб'єкта господарювання протягом 6 місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб'єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності.

Заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, суд прийшов до висновку, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно ст. 19 Конституції України правовий порядок в Україні грунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статус державної податкової служби в Україні, її функції та правові основи діяльності визначені Законом України "Про державну податкову службу в Україні". Як випливає з ст. 2 Закону України "Про державну податкову службу в Україні" завданнями органів державної податкової служби, зокрема, є здійснення контролю за додержанням податкового законодавства, правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати до бюджетів, державних цільових фондів податків і зборів (обов'язкових платежів), а також неподаткових доходів, установлених законодавством. Відповідно до п. 11 ст. 10 Закону України "Про державну податкову службу в Україні" державні податкові інспекції в районах, містах без районного поділу, районах у містах, міжрайонні та об'єднані державні податкові інспекції виконують такі функції: подають до судів позови до підприємств, установ, організацій та громадян про визнання угод недійсними і стягнення в доход держави коштів, одержаних ними за такими угодами, а в інших випадках - коштів, одержаних без установлених законом підстав, а також про стягнення заборгованості перед бюджетом і державними цільовими фондами за рахунок їх майна. Отже, з аналізу вищенаведених норм Закону випливає, що на відповідні органи державної податкової служби покладено функції щодо подачі до судів позовів про визнання угод недійсними і стягнення в доход держави коштів, одержаних за такими угодами у разі порушення сторонами таких угод податкового законодавства.

Крижопільською міжрайонною державною податковою інспекцією 25.05.2007 року проведено виїзну планову документальну перевірку відповідача 1 з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства. За результатами зазначеної перевірки складено акт № 970/2301-34246172. Під час перевірки відповідачем 1 було надано податкові накладні № 32 від 06.07.2006 року, № б/н від 21.07.2006 року та № б/н від 25.07.2006 року та накладні № 32 від 06.07.2006 року, 124 від 21.07.2006 року, № 136 від 25.07.2006 року виписані продавцем -суб'єктом підприємницької діяльності ОСОБА_1, згідно яких протягом ІІІ кварталу 2006 року відповідач 2 поставляв відповідачу 1 товар. Всього поставлено товарів на загальну суму 30744,90 грн., де сума податку на додану вартість становить 5123,89 грн. Крижопільською міжрайонною державною податковою інспекцією було зроблено запити до Державної податкової інспекції у м.Житомирі про проведення зустрічної перевірки суб'єкта підприємницької діяльності ОСОБА_1 на предмет включення ним до податкового зобов'язання податку на додану вартість за вищезазначеною угодою та сплати податку до бюджету. Крижопільську міжрайонну державну податкову інспекцію листами за № 52868/7/17-1/Ю, № 52868/7/17-1/Ю від 21.08.2007 року, за № 63544/7/17-1/Ю від 08.10.2007 року, за № 73592/7/17-1/Б від 29.11.2007 року та № 77859/7/17-1/Ю від 19.12.2007 року повідомлено, що у звітному податковому періоді, на який припадає виписка податкових накладних зазначених у запиті Крижопільської міжрайонної державної податкової інспекції (липень 2006 року) ОСОБА_1 не був платником податку на додану вартість. ОСОБА_1 зареєстрований як платник податку на додану вартість 22.09.2006 року та має свідоцтво платника податку на додану вартість НОМЕР_1.

Згідно наданих пояснень ОСОБА_1 22.10.2007 року, останній зазначає, що ним було реалізовано матеріальні цінності відповідно до накладних № 32 від 06.07.2006 року, №б/н від 21.07.2006 року та № б/н від 25.07.2006 року.

Для того, щоб угода мала належну юридичну силу, вона повинна задовольняти ряд умов, а саме: умови про форму, умови про сторони, умови про зміст, умови про відповідність внутрішньої волі і волевиявлення сторін. Угода укладена з порушенням зазначених умов, законодавством визнається недійсною. Всі недійсні угоди, незалежно від особливостей їхнього конкретного виду, об'єднує одна спільна риса: суперечність правовим нормам. Отже, вирішуючи спір щодо недійсності угод, суд встановлює обставини, за наявністю яких чинне законодавство передбачає угоду недійсною.

Позивач звернувся до суду з тих підстав, що на його думку господарські зобов'язання за усними правочинами вчинені з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, а тому відповідно до ст.207 ГК України можуть бути визнані судом недійсними.

Судом встановлено наступне.

Відповідачі (сторони за спірними угодами) зареєстровані органами державної реєстрації і стоять на обліку в державних податкових інспекціях за їх юридичною адресою, як платники податків та отримали у встановленому порядку свідоцтва платників податку на додану вартість.

Між відповідачами укладено усні угоди поставки на загальну суму 30744,90 грн., які оформлено накладними № 32 від 06.07.2006 року, 124 від 21.07.2006 року, № 136 від 25.07.2006 року, умови яких повністю виконані обома сторонами. Відповідачем 2 надано відповідачу 1 накладні № 32 від 06.07.2006 року, 124 від 21.07.2006 року та № 136 від 25.07.2006 року та податкові накладні № 32 від 06.07.2006 року, № б/н від 21.07.2006 року та № б/н від 25.07.2006 року.

Згідно п.п. 7.2.4 п. 7.2 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість" право на нарахування податку та складання податкових накладних надається виключно особам, зареєстрованим як платники податку у порядку, передбаченому статтею 9 цього Закону. Як випливає з ст. 9 вищезгаданого Закону, свідоцтво про реєстрацію як платника податку на додану вартість видається за заявою платника податків органом державної податкової служби.

ОСОБА_1 22.09.2006 року органом державної податкової служби видано свідоцтво про реєстрацію платника податку на додану вартість НОМЕР_1.

Згідно ст.207 ГК України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо  суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. Недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що: виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов'язану сторону певних обов'язків; допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов; вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця.

Відповідно до ст.173 ГК України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Основними видами господарських зобов'язань є майново-господарські зобов'язання та організаційно-господарські зобов'язання.

Господарські зобов'язання можуть виникати: безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, що регулює господарську діяльність; з акту управління господарською діяльністю; з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать; внаслідок заподіяння шкоди суб'єкту або суб'єктом господарювання, придбання або збереження майна суб'єкта або суб'єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав; у результаті створення об'єктів інтелектуальної власності та інших дій суб'єктів, а також внаслідок подій, з якими закон пов'язує настання правових наслідків у сфері господарювання (ст.174 ГК України).

Згідно ст.175 ГК України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським Кодексом.

Майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами- юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями. При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі: вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству; примірного договору, рекомендованого органом управління суб'єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст;типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови; договору приєднання,запропонованого однією стороною для інших можливих суб'єктів, коли ці суб'єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (ст.179 ГК України).

Згідно ст.181 ГК України господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги  до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Відповідно до ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Позивач просить суд визнати недійсними господарські зобов'язання -усні правочини на підставі ст.207 ГК України, як такі, що вчинені з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

Відповідно до ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України. Так, загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину є те, що зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З огляду на вищевикладене, ЦК України містить загальні правила про недійсні правочини -правочини, які не створюють тих наслідків, на які вони направлені, при цьому поділяє їх на два види: нікчемні та оспорювані, принципова відмінність між якими полягає в тому, що нікчемний правочин є недійсним в силу закону, а оспорюваний стає недійсним внаслідок прийняття судового рішення, яке має зворотну силу у часі.

ГК України зазначеного поділу не передбачає. Ст.207 ГК України не містить особливостей регулювання господарських відносин, а містить загальні правила про недійсність господарських зобов'язань, які суперечать ЦК України як за термінологією, так і за змістом.

Згідно ст.80 ГК України зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Згідно ч.2 ст.205 ЦК України правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

З матеріалів справи судом встановлено, що на момент укладення угод відповідачі були належним чином зареєстрованими суб'єктами господарювання, договір поставки передбачений відповідними нормами ЦК та ГК України, під час укладення договору відповідачі не порушили вимог закону. Позивач не надав доказів умислу відповідачів на насення шкоди інтересам держави чи суспільства. Наступне порушення вимог Закону України “Про податок на додану вартість”з боку одного з відповідачів чи обох відповідачів не є підставою для визнання самого господарського зобовязання недійсним.

Відповідно до п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28.04.1978 року № 3 “Про судову практику в справах про визнання угод недійсними”до угод, які укладені з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, належать, зокрема, угоди спрямовані на приховування фізичними та юридичними особами доходів від оподаткування. Позивачем не надано доказів того, що відповідачі усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність угоди, яка укладалася, і суперечність її мети інтересам держави та суспільства і прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків. Позивачем також не надано доказів несплати відповідачем 2 податку на додану вартість по спірним угодам.

Ст.208 ГК України встановлені наслідки визнання недійсним зобов'язання, яке суперечить інтересам держави та суспільства. Вказані наслідки за своєю суттю відповідають визначенню адміністративно-господарських санкцій, закріпленому ст.238 ГК України. А тому підлягають застосуванню з дотриманням вимог ст.250 ГК України. Враховуючи наведене, такі санкції можуть застосовуватись лише протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніше як через один рік з дня порушення суб'єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності. Однак з часу укладення спірних угод пройшло більше року, а тому позов не підлягає задоволенню як з підстав визнання господарських зобов'язань недійсними, як вчинених з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави й суспільства, так і застосування санкцій, передбачених ст.208 ГК України.

Відповідно до ст.86 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

Відповідно до ст.ст. 11, 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. Оскільки позивачем доказів умислу на досягнення мети, завідомо суперечної інтересам держави та суспільства не надано, тому позов задоволенню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 2, 9, 11, 71, 86, 94, 158, 159, 163, 167, 186, 255 КАС України, суд -

ПОСТАНОВИВ :

В позові Крижопільської міжрайонної державної податкової інспекції до Товариства з обмеженою відповідальністю “Зернопродукт-Липівка”, суб'єкта підприємницької діяльності -фізичної особи ОСОБА_1про визнання недійсними господарських зобов'язань -усних правочинів і стягнення в доход держави коштів відмовити повністю.

Відповідно до ст. 186 КАС України постанова може бути оскаржена протягом 10 днів з дня її проголошення, а в разі складення постанови у повному обсязі відповідно до ст. 160 цього Кодексу - з дня складення в повному обсязі шляхом подачі заяви про апеляційне оскарження. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження. При цьому апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження , якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження. Заява про апеляційне оскарження та апеляційна скарга подаються до суду апеляційної інстанції через суд , який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до ст. 254 КАС України постанова набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження. Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана у строк, встановлений цим Кодексом, постанова або ухвала суду першої інстанції набирає сили після закінчення цього строку.

У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.

 Постанова в повному обсязі виготовлена 18.04.2008 року.

Суддя/підпис/ Мельник-Томенко Жанна Миколаївна

Копія вірна:

Суддя:

Секретар: