Ухвала суду № 18207813, 06.07.2011, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"06" липня 2011 р.                               м. Київ                                        К-13684/08

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Головуючий:Нечитайло О.М.

Судді:          Бившева Л.І.

Ланченко Л.В.

Пилипчук Н.Г.

Федоров М.О.,

за участю секретаря:Альошиної Г.А.,

за участю представників позивача:Зибіна І.І., відповідача-1:Шкоропада О.В.,

відповідача-2:не з’явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Куйбишевському районі м. Донецька

на постанову Донецького окружного адміністративного суду від 28.03.2008 р.

та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 10.07.2008 р.

у справі №22-а-5665/08 (2-а-4800/08 номер справи у суді першої інстанції)

за позовом Спільного українсько-турецького підприємства у формі закритого акціонерного товариства «Донецький завод алюмінієвих профілей»

до Державної податкової інспекції у Куйбишевському районі м. Донецька

та Головного управління Державного казначейства України в Донецькій області

про стягнення заборгованості з бюджетного відшкодування податку на додану вартість,

ВСТАНОВИВ:

Спільне українсько-турецьке підприємство у формі закритого акціонерного товариства «Донецький завод алюмінієвих профілей»звернулося з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Куйбишевському районі м. Донецька про стягнення заборгованості з бюджетного відшкодування податку на додану вартість.

Постановою Донецького окружного адміністративного суду від 28.03.2008 р. (суддя –В.А.Шальєва), залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 10.07.2008 р. (судова колегія у складі: головуючий суддя –Р.Ф.Ханова, судді: М.І.Старосуд, Л.А.Василенко), позовні вимоги задоволено. Стягнуто з Державного бюджету України на користь позивача бюджетну заборгованість з податку на додану вартість по податковим деклараціям за квітень, травень, червень 2007 року у загальній сумі 1.350.786,00 грн. Стягнуто з Державного бюджету України на користь позивача витрати по сплаті судового збору у сумі 3,40 грн.

Висновок судів попередніх інстанцій про протиправність відмови податкового органу надати висновок про бюджетне відшкодування заявлених позивачем сум податку на додану вартість мотивований відсутністю правового зв’язку між правом позивача на включення сплаченої у зв’язку з придбанням товару суми податку на додану вартість до податкового кредиту і відповідно правом на бюджетне відшкодування такого податку та виконанням обов’язку щодо перерахування до бюджету суми вказаного податку його постачальниками в ланцюгу поставок товару.

Не погоджуючись із прийнятими судовими рішеннями, відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, в якій з підстав порушення судовими інстанціями норм матеріального та процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та прийняти нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

Позивач надав письмові заперечення на касаційну скаргу відповідача, за змістом яких проти вимог останньої заперечує з мотивів її необґрунтованості та просить вказану касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Відповідно до ч.1 та. ч.2 ст.220 КАС України, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, але при цьому може встановлювати порушення норм матеріального чи процесуального права, на які не було посилання в касаційній скарзі.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено наступні фактичні обставини у справі. У позивача у квітні 2007 року виникло від’ємне значення різниці між сумою податкового зобов’язання та податкового кредиту звітного податкового періоду у сумі 459.065,00 грн., що було зафіксовано у поданій підприємством податковій декларації за квітень 2007 року.

У травні 2007 року від’ємне значення різниці між сумою податкового зобов’язання та податкового кредиту звітного податкового періоду склало у позивача 2.193.459,00 грн., що відображено у поданій підприємством податковій декларації за травень 2007 року.

За результатами господарської діяльності підприємства у червні 2007 року позивачем задекларовано суму від’ємного значення різниці між сумою податкового зобов’язання та податкового кредиту звітного податкового періоду у розмірі 893.641,00 грн.

Платником податків було подано податковій інспекції заяви про повернення суми бюджетного відшкодування за квітень 2007 року у сумі –459.065.00 грн., за травень 2007 року –2.193.459,00 грн., за червень 2007 року –893.641,00 грн.

Представниками податкового органу було проведено ряд виїзних позапланових перевірок позивача з питань достовірності нарахування сум бюджетного відшкодування податку на додану вартість, заявлених позивачем.

За результатами зазначених перевірок було складено відповідні довідки від 18.07.2007 р. №2362/23-4/24656840, від 03.08.2007 р. №2517/23-4/24656840 та від 05.09.2007р. №2832/23-4/24656840, висновками яких підтверджено заявлені позивачем до відшкодування суми податку на додану вартість за квітень, травень та червень 2007 року.

У той же час, податковим органом було відмовлено позивачу у відшкодуванні податку на додану вартість з посиланням на те, що зміст норм Закону України «Про податок на додану вартість»№168/97-ВР від 03.04.1997 р. (надалі –Закон України №168/97-ВР) передбачає виникнення у платника податків права на бюджетне відшкодування податку на додану вартість лише за умови фактичного надходження податку до бюджету, а не з самого факту здійснення відповідної операції та сплати покупцем податку у ціні придбаного товару.

Заслухавши суддю-доповідача, представників сторін, розглянувши та обговоривши наведені сторонами доводи, перевіривши та дослідивши матеріали справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла висновків, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Нормами п.1.8 ст. 1 Закону України «Про податок на додану вартість»(у редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин) визначено бюджетне відшкодування як суму, що підлягає поверненню платнику податку з бюджету у зв’язку з надмірною сплатою податку у випадках, визначених цим Законом (зокрема у випадках, вказаних у п.п.7.7.2 п.7.7 ст. Закону України №168/97-ВР –бюджетному відшкодуванню підлягає частина такого від’ємного значення, яка дорівнює сумі податку, фактично сплаченій отримувачем товарів (послуг) у попередньому податковому періоді постачальникам таких товарів (послуг)).

Згідно з пп.7.4.1 п.7.4 ст.7 Закону України №168/97-ВР податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 ст.6 та ст.8№ цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв’язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку.

Підпунктом 7.4.5 цієї ж статті встановлено, що не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв’язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з пп.7.2.6 цього пункту).

За змістом наведених норм наявність господарських операцій з придбання товарів (робіт, послуг), призначених для використання у власній господарській діяльності платника податків, є визначальною умовою для виникнення у платника податку права на формування податкового кредиту та права на бюджетне відшкодування податку на додану вартість.

Як вбачається з матеріалів справи, підставою для відмови позивачу у бюджетному відшкодуванні сум податку на додану вартість, стало встановлення податковим органом факту непідтвердження надходження до бюджету зазначеного податку, сплаченого позивачем в ціні придбаного у контрагентів товару, в ланцюгу поставок товару.

У той же час, обставини щодо фактичності здійснення господарських операцій з придбання у відображених в акті перевірки контрагентів товарів, на які платник податку посилається як на підставу виникнення у нього права на включення нарахованого (сплаченого) податку на додану вартість до податкового кредиту, відповідачем спростовані не були.

Крім того, правомірність розрахунку позивачем сум бюджетного відшкодування з податку на додану вартість, що підлягають бюджетному відшкодуванню, підтверджено відповідними довідками податкового органу, долученими до матеріалів справи.

Відповідно до ч.2 ст.71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

З огляду на припис наведеної норми процесуального права при розгляді судом спору щодо правомірності рішення органу державної податкової служби, яким платнику податків відмовлено у наданні податкових вигод, зокрема, бюджетного відшкодування, презумується добросовісність платника податків, якщо зазначеним органом не доведено інше.

Обставини, які слугували фактичною підставою для відмови позивачу у наданні відшкодуванні сум податку на додану вартість, знаходяться поза межами вимог ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість».

Судами першої та апеляційної інстанцій правильно встановлено, що чинне податкове законодавство не ставить в залежність право позивача на формування податкового кредиту та на бюджетне відшкодування від податкового обліку (стану) інших осіб і фактичної сплати контрагентом податку до бюджету. Питання податкового кредиту та бюджетного відшкодування поширюється тільки на окремо взятого платника податків і не ставить цей факт у залежність від розрахунку з бюджетом третіх осіб. Вимога п.1.8 ст.1 Закону України «Про податок на додану вартість»щодо надмірної сплати податку на додану вартість як необхідної умови повернення з бюджету сум цього податку його платникові, стосується саме цього платника і сплати саме ним податку у ціні придбання товарів (послуг) їх постачальникам.

Між тим, надані позивачем документи давали судам попередніх інстанцій достатні підстави для висновку про сплату позивачем сум податку на додану вартість у ціні придбання товару своїм контрагентам, які видавали йому податкові накладні, маючи статус платників податку на додану вартість, а тому їх оцінка судовими інстанціями відповідає правильному застосуванню ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість».

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає, що в межах заявленої касаційної скарги порушень судами попередніх інстанцій норм матеріального права при вирішенні цієї справи не допущено. Правова оцінка обставин у справі дана правильно, а тому касаційну скаргу слід відхилити, а оскаржувані судові рішення –залишити без змін.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 210 - 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд –

УХВАЛИВ:

1. Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Куйбишевському районі м. Донецька залишити без задоволення.

2. Постанову Донецького окружного адміністративного суду від 28.03.2008 р. та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 10.07.2008 р. у справі №22-а-5665/08 (2-а-4800/08 номер справи у суді першої інстанції) залишити без змін.

3. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута з підстав, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя:Нечитайло О.М.

Судді:Бившева Л.І.

Ланченко Л.В.

Пилипчук Н.Г.

Федоров М.О.