Постанова № 18165056, 22.06.2011, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"22" червня 2011 р.                               м. Київ                                        К-5126/08

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Головуючий:Нечитайло О.М.

Судді:Бившева Л.І.

Карась О.В.

Маринчак Н.Є.

Пилипчук Н.Г.,

за участю секретаря:Альошиної Г.А.,

за участю представників сторін

позивача:Кукуєту Л.І.,

відповідача:Кеміня В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу Спеціалізованої державної податкової інспекції у м. Києві по роботі з великими платниками податків

на постанову Господарського суду міста Києва від 23.05.2007 р.

та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 07.03.2008 р.

у справі №32/124-А

за позовом Відкритого акціонерного товариства «Укртелеком»

до Спеціалізованої державної податкової інспекції у м. Києві по роботі з великими платниками податків

про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення,

ВСТАНОВИВ :

Відкрите акціонерне товариство «Укртелеком»(далі –позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Спеціалізованої державної податкової інспекції у м. Києві по роботі з великими платниками податків (далі –відповідач) про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення.

Постановою Господарського суду міста Києва від 23.05.2007 р. (суддя –О.О.Хрипун), залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 07.03.2008 р. (судова колегія у складі: головуючий суддя –А.О.Денісов, судді –І.І.Бараненко, О.Ф.Ситников), адміністративний позов задоволено повністю. Визнано недійсним податкове повідомлення-рішення Спеціалізованої державної податкової інспекції у м. Києві по роботі з великими платниками податків від 27.01.2007 р. №0000044210/0.

Задовольняючи позовні вимоги та визнаючи необґрунтованість донарахування податкових зобов’язань платнику податків, суди попередніх інстанцій виходили з того, що спірне податкове повідомлення-рішення було прийнято податковою інспекцією всупереч введеної судовими рішеннями, які набрали законної сили, заборони органам державної податкової служби вчиняти будь-які дії, спрямовані, зокрема, на здійснення нарахування (визначення) позивачу частини прибутку та спонукання її сплати.

Крім того, судовими інстанціями було встановлено, що платіж «частина прибутку (доходу)»не включений до вичерпного переліку загальнодержавних чи місцевих податків і зборів (обов’язкових платежів), визначеного Законом України «Про систему оподаткування», відтак він не є податковим зобов’язанням у розумінні чинного податкового законодавства, що у свою чергу виключає можливість застосування штрафних (фінансових) санкцій на підставі приписів Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами».

Вважаючи, що рішення судів попередніх інстанцій прийняті з порушенням норм матеріального права, відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та постановити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Позивач надав письмові заперечення на касаційну скаргу контролюючого органу, за змістом яких проти вимог останньої заперечує з мотивів її необґрунтованості та просить вказану касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення –без змін.

Відповідно до ч.1 та ч.2 ст.220 КАС України, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, але при цьому може встановлювати порушення норм матеріального чи процесуального права, на які не було посилання в касаційній скарзі.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено наступні фактичні обставини у справі. Представниками податкового органу проведено виїзну планову перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.07.2004 р. по 30.06.2006 р., за результатами якої 17.01.2007 р. складено акт №26/42-10/21560766.

Перевіркою, крім інших, встановлено порушення позивачем приписів ст.65 Закону України «Про Державний бюджет України на 2005 рік», ст.67 Закону України «Про Державний бюджет України на 2006 рік», п.2 Порядку і нормативів відрахування господарськими організаціями до загального фонду державного бюджету частини прибутку (доходу) за результатами фінансово-господарської діяльності у 2005 році та щоквартальної фінансово-господарської діяльності у 2006 році, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.05.2006 р. №678 (далі –Порядок №678), внаслідок чого не нараховано та не сплачено 50% чистого прибутку за результатами фінансово-господарської діяльності 2005 року та першого півріччя 2006 року у сумі 273.914.200,00 грн., з них: за 2005 рік –244.013.300,00 грн.; за перше півріччя 2006 року –29.900.900,00 грн.

На підставі акта перевірки було прийнято податкове повідомлення-рішення від 27.01.2007 р. №0000044210/0, яким визначено позивачу суму податкового зобов’язання за платежем «частина прибутку (доходу)»у сумі 404.891.100,00 грн., з якої 273.914.200,00 грн. –основного платежу та 130.976.900,00 грн. –штрафних (фінансових) санкцій, яке і є предметом оскарження у даній справі.

Заслухавши суддю-доповідача, представників сторін, розглянувши та обговоривши доводи, наведені у касаційній скарзі, надані сторонами письмові докази в їх сукупності, перевіривши та дослідивши матеріали справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

Суди першої та апеляційної інстанцій, повністю відхиливши доводи контролюючого органу, виходили з того, що зазначена частина чистого прибутку (доходу) не підлягала нарахуванню та сплаті до державного бюджету.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України, перевіряючи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права при вирішенні питання відповідності оскаржуваного податкового повідомлення-рішення відповідача вимогам ч.3 ст.2 КАС України, не може у повному обсязі погодитися зі зробленими судовими інстанціями висновками, зважаючи на наступне.

Так, відповідач, наполягаючи на наявності у позивача обов’язку сплачувати дивіденди, керувався вимогами п.2 та п.3 Порядку №678, відповідно до яких відрахування частини прибутку (доходу) здійснюється державними, в тому числі казенними, підприємствами (крім державних сільськогосподарських підприємств, державного підприємства «Укрінвестбуд», суб’єктів природних монополій, підприємств, обсяг чистого прибутку яких перевищує 50 млн. гривень, та суб’єктів господарювання, засновником яких є Кабінет Міністрів України) та їх об’єднаннями і дочірніми підприємствами, акціонерними, холдинговими компаніями та іншими суб’єктами господарювання, у статутному фонді яких державі належать частки (акції, паї), та їх дочірніми підприємствами –у розмірі 50 відсотків чистого прибутку (доходу), розрахованого згідно з положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку. Акціонерні, холдингові компанії та інші суб’єкти господарювання, у статутному фонді яких державі належать частки (акції, паї), та їх дочірні підприємства здійснюють відрахування частини прибутку (доходу) відповідно до розміру державної частки (акцій, паїв) у їх статутному фонді.

У свою чергу, як правильно встановлено попередніми судовими інстанціями, ст.14 Закону України «Про систему оподаткування»від 25.06.1991 р. №1251-ХІІ (у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) до загальнодержавних податків і зборів (обов’язкових платежів) віднесено податок на прибуток підприємств, у тому числі дивіденди, що сплачуються до бюджету державними некорпоратизованими, казенними або комунальними підприємствами.

При цьому позивачу було донараховано платіж «частина прибутку (доходу)», і кваліфікація цього платежу як самостійного виду платежу, а не податкового зобов’язання, узгоджується з положеннями ст.65 Закону України «Про Державний бюджет України на 2005 рік»та ст.67 Закону України «Про Державний бюджет України на 2006 рік», відповідно до яких установлено, що господарські організації: державні, казенні підприємства та їх об’єднання і дочірні підприємства, а також акціонерні, холдингові компанії та інші суб’єкти господарювання, у статутному фонді яких державі належать частки (акції, паї), та їх дочірні підприємства сплачують до загального фонду Державного бюджету України частину прибутку (доходу). Для акціонерних, холдингових компаній та інших суб’єктів господарювання, у статутному фонді яких державі належать частки (акції, паї), та їх дочірніх підприємств, а також господарських організацій, у статутних фондах яких є частка комунальної власності, зазначені відрахування провадяться з частини прибутку (доходу) відповідно до розміру державної або комунальної частки (акцій, паїв) у їх статутних фондах. Норматив і порядок відрахування частини прибутку (доходу), визначені ст.65 та ст.67 Законів України «Про Державний бюджет України на 2005 рік»та «Про Державний бюджет України на 2006 рік»- відповідно, встановлюються Кабінетом Міністрів України з інформуванням Комітету Верховної Ради України з питань бюджету.

Зміст наведених правових норм дозволяє суду касаційної інстанції погодитись з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що передбачений ними обов’язок сплати частини прибутку (доходу) має характер самостійного платежу, з огляду на встановлення законодавцем суб’єктів, які мають його сплачувати, правил визначення розміру такого платежу (об’єкту) та порядку його сплати.

Отже, помилково кваліфікуючи такий платіж як «частина прибутку (доходу)»у якості «дивідендів, що сплачуються до бюджету державними некорпоратизованими, казенними або комунальними підприємствами», суди попередніх інстанцій у той же час дійшли цілком правильних висновків, що зазначений платіж не віднесено до категорії податкових зобов’язань.

При цьому для розрахунку цього платежу використовуються дані бухгалтерського обліку, тобто його розрахунок здійснюється окремо від інших податків, які, у свою чергу, розраховуються за правилами податкового обліку, що додатково свідчить на користь висновку про відмінний від дивідендів характер згаданого платежу.

Суди першої та апеляційної інстанцій, правильно встановивши зазначене, у той же час, з посиланням на ст.1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»та всупереч наведеному правильному розумінню того, що обов’язок сплати частини прибутку (доходу) є самостійним окремим видом платежу, помилково вказали, що проведена позивачем виплата дивідендів за результатами фінансово-господарської діяльності за 2005 рік була виконанням зазначеного обов’язку зі сплати частини прибутку (доходу). Помилковим відтак було і визнання відсутності у підприємства обов’язку нарахування та сплати частини прибутку (доходу) за перше півріччя 2006 року з огляду на те, що чергові загальні збори акціонерів, які скликаються за результатами фінансово-господарської діяльності позивача у 2006 році на момент проведення перевірки не відбулися та, що строк сплати дивідендів акціонерам за перше півріччя 2006 року не настав.

У той же час, податковою інспекцією та судовими інстанціями залишено поза увагою, що позивач не належить до суб’єктів, які зазначені у п.3 ст.14 Закону України «Про систему оподаткування». Контролюючим органом та судами попередніх інстанцій не було враховано, що названі виплати мали бути здійснені позивачем саме на виконання вимог Законів України «Про Державний бюджет України на 2005 рік»та «Про Державний бюджет України на 2006 рік», а не внаслідок рішень емітента корпоративних прав, про які йдеться у п.7.8 ст.7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», і виплати на виконання вимог зазначених Законів не можуть ототожнюватися з дивідендами, поняття яких наведено у п.1.9 ст.1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».

За таких обставин, необхідно визнати правомірним визначення позивачеві контролюючим органом до сплати до загального фонду Державного бюджету України частину чистого прибутку відповідно до розміру державної частки (акцій, паїв) у їх статутних фондах, що передбачено відповідними приписами Законів України «Про Державний бюджет України на 2005 рік»та «Про Державний бюджет України на 2006 рік». Визначення ж такого платежу у якості податкового зобов’язання на підставі п.п. «б»п.п.4.2.2. п.4.2 ст.4 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами»є неправомірним, у зв’язку з чим позов у цій частині підлягає частковому задоволенню.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає викладену у постановлених судових рішеннях правову позицію судів попередніх інстанцій щодо повного скасування оскаржуваного податкового повідомлення-рішення у частині визначення податкового зобов’язання за основним платежем наслідком неправильного обрання норм матеріального права, які підлягають застосуванню для вирішення спірних правовідносин.

Зважаючи на названі положення законодавства, які регулюють спірні правовідносини, суди попередніх інстанцій безпідставно не врахували, що позивач не був звільнений від обов’язку відраховувати відповідну частину прибутку (доходу) до державного бюджету у встановленому законом порядку. Відтак податкове повідомлення-рішення від 27.01.2007 р. №0000044210/0 підлягає визнанню недійсним лише у частині визначення суми основного платежу «частина прибутку (доходу)»у розмірі 273.914.200,00 грн. сумою податкового зобов’язання. У задоволенні решти позовних вимог у цій частині слід відмовити.

У той же час, суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій у частині задоволення позовних вимог про визнання недійсним спірного податкового повідомлення-рішення у частині застосування штрафних (фінансових) санкцій до позивача.

У преамбулі Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами»від 21.12.2000 р. №2181-ІІІ (з наступними змінами та доповненнями) зазначено, що цей Закон є спеціальним законом з питань оподаткування, який встановлює порядок погашення зобов’язань юридичних або фізичних осіб перед бюджетами та державними цільовими фондами з податків і зборів (обов’язкових платежів), нарахування і сплати пені та штрафних санкцій, що застосовуються до платників податків контролюючими органами, у тому числі за порушення у сфері зовнішньоекономічної діяльності, та визначає процедуру оскарження дій органів стягнення.

Згідно з п.1.2, п.1.9 ст.1 цього Закону податкове зобов’язання –це зобов’язання платника податків сплатити до бюджетів або державних цільових фондів відповідну суму коштів у порядку та в строки, визначені цим Законом або іншими законами України, а податкове повідомлення є письмове повідомлення контролюючого органу про обов'язок платника податків сплатити суму податкового зобов’язання, визначену контролюючим органом у випадках, передбачених цим Законом.

Отже, ця форма акта ненормативного характеру може застосовуватися лише щодо обов’язків по сплаті податків і зборів (обов’язкових платежів), вичерпний перелік яких визначено у ст.14 та ст.15 Закону України «Про систему оподаткування».

Водночас, з правового аналізу наведених законодавчих норм вбачається, що обов’язок підприємства щодо сплати такого платежу як частина прибутку (доходу), який сплачують державні некорпоратизовані та корпоратизовані, казенні підприємства та їх об’єднання, не включений у перелік загальнодержавних податків і зборів (обов’язкових платежів) та не відноситься до категорії податкових зобов’язань, визначених ст.14 Закону України «Про систему оподаткування».

Крім того, відповідно до пп.17.1.3 п.17.1 ст.17 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами», згідно з яким до позивача були застосовані штрафні (фінансові) санкції за несплату частини прибутку (доходу), у разі коли контролюючий орган самостійно донараховує суму податкового зобов’язання платника податків за підставами, викладеними у пп.«б»пп.4.2.2 п.4.2 ст.4 цього Закону, такий платник податків зобов’язаний сплатити штраф.

Тобто за змістом цієї правової норми обов’язок сплатити штрафних (фінансових) санкцій виникає у платника податків лише за умови донарахування контролюючим органом сум податкового зобов’язання.

З огляду на викладене, суд касаційної інстанції визнає такою, що не відповідає вимогам Закону позицію податкового органу про те, що виплати, які позивач зобов’язаний був здійснювати у відповідності до вимог Законів України «Про Державний бюджет України на 2005 рік»та «Про Державний бюджет України на 2006 рік», належать до виплат (дивідендів), які законом віднесені до загальнодержавних податків, встановлених Законом України «Про систему оподаткування», і на які поширюються вимоги Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами».

Зважаючи на те, що обов’язок підприємства зі сплати частини прибутку (доходу) до загального фонду Державного бюджету України не можна вважати податковим зобов’язанням, питання правомірності застосування до позивача штрафних (фінансових) санкцій правильно вирішено судовими інстанціями на користь платника податків, отже визнання недійсним податкового повідомлення-рішення у цій частині здійснено судовими інстанціями цілком обґрунтовано.

Судова колегія також вважає помилковими висновки судів першої та апеляційної інстанцій, якими визнано обґрунтованими доводи позивача відносно неправомірності спірного податкового повідомлення-рішення з огляду на те, що воно прийняте податковою інспекцією всупереч введеної судовими рішеннями, які набрали законної сили, заборони органам державної податкової служби вчиняти будь-які дії, спрямовані, зокрема, на здійснення нарахування (визначення) позивачу частини прибутку та спонукання її сплати.

Так, предметом оскарження у даній справі є правомірність податкового повідомлення-рішення від 27.01.2007 р. №0000044210/0, а не фактичних дій органів державної податкової служби або ж їх посадових осіб, вчинених у процесі його прийняття.

Слід зазначити, що наявність зазначених судових рішень не може бути самостійною підставою для скасування рішення суб’єкта владних повноважень про нарахування (визначення) суми частини прибутку, натомість такою підставою може стати лише спростування висновків податкової інспекції про вчинення позивачем порушень, зафіксованих у акті перевірки.

Крім того, функції органів державної податкової служби визначено у Законі України «Про державну податкову службу»від 04.12.1990 р. №509-ХІІ (з наступними змінами).

Зокрема на органи державної податкової служби законодавчо покладено обов’язок забезпечення правильності обчислення і своєчасності надходження податків та інших платежів, обов’язок контролю за своєчасністю подання платниками податків бухгалтерських звітів і балансів, податкових декларацій, розрахунків та інших документів, пов’язаних з обчисленням податків, інших платежів, а також обов’язок перевірки достовірності цих документів щодо правильності визначення об’єктів оподаткування і обчислення податків, інших платежів.

Зважаючи на викладені законодавчі норми та обставини, що склалися у даній справі, податкова інспекція, визначивши підприємству обов’язок зі сплати частини прибутку (доходу), виконала прямо передбачені законом приписи, а відтак діяла у відповідності до вимог ч.2 ст.19 Конституції України, якою передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст.229 КАС України, суд касаційної інстанції має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, якщо обставини справи встановлені повно і правильно, але суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми матеріального чи процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 210 - 232 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Спеціалізованої державної податкової інспекції у м. Києві по роботі з великими платниками податків задовольнити частково.

2. Постанову Господарського суду м. Києва від 23.05.2007 р. та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 07.03.2008 р. у справі №32/124-А скасувати у частині задоволення позовних вимог про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення від 27.01.2007 р. №0000044210/0 у частині донарахування суми податкового зобов’язання за основним платежем «частина прибутку (доходу)»у розмірі 273.914.200,00 грн.

Прийняти у цій частині нову постанову, якою позовні вимоги Відкритого акціонерного товариства «Укртелеком»задовольнити частково. Визнати недійсним податкове повідомлення-рішення від 27.01.2007 р. №0000044210/0 у частині визначення суми основного платежу «частина прибутку (доходу)»у розмірі 273.914.200,00 грн. сумою податкового зобов’язання. У задоволенні решти позовних вимог у цій частині –відмовити.

У решті постанову Господарського суду м. Києва від 23.05.2007 р. та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 07.03.2008 р. у справі №32/124-А залишити без змін.

Відшкодувати з Державного бюджету України на користь Відкритого акціонерного товариства «Укртелеком»1,70 грн. сплаченого судового збору.

3. Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута з підстав, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя:Нечитайло О.М.

Судді:Бившева Л.І.

Карась О.В.

Маринчак Н.Є.

Пилипчук Н.Г.