Рішення № 18121448, 06.09.2011, Господарський суд Рівненської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Р І Ш Е Н Н Я

"06" вересня 2011 р. Справа № 5019/1348/11

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “Чорнобривці”

до Комунального підприємства “Рівнеелектроавтотранс” Рівненської міської ради

про визнання недійсним пункту 12 договору № 439 від 06 грудня 2007 року

суддя Павлюк І.Ю.

Представники:

від позивача - ОСОБА_1, представник (довіреність б/н від 17.06.2011р.);

від відповідача - ОСОБА_2, представник (довіреність 278 від 29.09.2010р.).

В судовому засіданні 09.08.2011р. оголошувалася перерва до 06.09.2011р.

Суть спору: Позивач Товариство з обмеженою відповідальністю “Чорнобривці” - звернувся до суду з позовом до відповідача Комунального підприємства “Рівнеелектроавтотранс” Рівненської міської ради про визнання недійсним пункту 12 договору № 439 від 06 грудня 2007 року, укладеного між КП “Рівнеелектроавтотранс” та ТзОВ “Чорнобривці” в частині “у випадку несвоєчасного звільнення наданої житлової площі в гуртожитку (закінчення строку договору, дострокове його розірвання) Наймач за кожен день прострочення виконання зобовязання (звільнення наданої житлової площі в гуртожитку) сплачує Наймодавцю пеню (додаткову плату на утримання приміщення гуртожитку за користування приміщенням понад строк, визначений договором) в сумі 20 (двадцять) грн.”.

08.08.2011р. відповідач подав відзив на позов, в якому з підстав, зазначених в останньому, заперечує проти позовних вимог.

В судовому засіданні 06.09.2011р. представник позивача підтримав позовні вимоги в повному обсязі, а представник відповідача заперечив проти позовних вимог в повному обсязі.

Суд вбачає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду заяви.

В результаті розгляду матеріалів справи, господарський суд

В С Т А Н О В И В:

06 грудня 2007 року між КП “Рівнеелектроавтотранс” Рівненської міської ради та ТзОВ “Чорнобривці” був укладений договір найму за № 439.

У відповідності до пункту 1 договору відповідач надав позивачу в гуртожитку КП “Рівнеелектроавтотранс” (м. Рівне, вул. Ст. Бандери, 62) для тимчасового проживання працівника позивача на строк визначений цим договором кімнату № 174, загальною площею 19,59 м2, житловою площею 12,2 м2.

Пунктом 12 Договору найму встановлено, що Наймач забезпечує звільнення наданої жилої площі. У випадку несвоєчасного звільнення наданої жилої площі в гуртожитку (закінченням строку договору, дострокове його розірвання) Наймач за кожен день прострочення виконання зобовязання (звільнення наданої жилої прощі в гуртожитку) сплачує Наймодавцю пеню (додаткову плату на утримання приміщення гуртожитку за користування приміщенням понад строк, визначений договором) в сумі 20 (двадцять) грн. та вартість користування житловою площею та комунальними послугами по день фактичного звільнення кімнати.

На думку позивача положення пункту 12 договору № 439 від 06 грудня 2007 року в частині “у випадку несвоєчасного звільнення наданої жилої площі в гуртожитку (закінченням строку договору, дострокове його розірвання) Наймач за кожен день прострочення виконання зобовязання (звільнення наданої жилої прощі в гуртожитку) сплачує Наймодавцю пеню (додаткову плату на утримання приміщення гуртожитку за користування приміщенням понад строк, визначений договором) в сумі 20 (двадцять) грн.” не відповідають діючому законодавству з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, пятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно до частини ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Відповідно до ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України, до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. За своєю природою укладений між КП “Рівнеелектроавтотранс” та ТОВ “Чорнобривці” договір № 439 від 06 грудня 2007 року є договором найму житла в розумінні ст. 813 Цивільного кодексу України.

Пунктом 6 Договору найму сторони встановили, що відповідальність за своєчасну плату та звільнення жилої площі несе Наймач (ТОВ “Чорнобривці”).

Відповідно до ст. 611 ЦК України у разі порушення зобовязання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: 1) припинення зобовязання внаслідок односторонньої відмови від зобовязання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; 2) зміна умов зобовязання; 3) сплата неустойки; 4) відшкодування збитків та моральної шкоди.

Згідно зі ст. 193 ГК України порушення зобовязань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобовязаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобовязання.

Відповідно до частини 4 статті 231 ГК України, у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобовязання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобовязання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Відповідно до статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобовязання статті 549); штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобовязання (ч.2 статті 549); пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобовязання за кожен день прострочення виконання (ч. 3 статті 549). Аналіз положень діючого законодавства, що регулює питання стягнення з боржника пені, зокрема, ч. 3 ст. 549 ЦК України, Закону України, свідчить про те, що платником пені може виступати лише особа, що несе грошові зобов'язання перед своїм контрагентом встановлення пені можливе тільки за такий вид порушення зобовязання, як прострочення виконання (порушення умови про строки); пеня обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного зобовязання.

Як зазначено вище пунктом 12 Договору найму встановлено, що у випадку несвоєчасного звільнення наданої жилої площі в гуртожитку Наймач за кожен день прострочення виконання зобовязання сплачує Наймодавцю пеню в сумі 20 (двадцять) грн., тобто санкція за прострочення виконання обовязку по звільненню жилої площі визначена у твердій грошовій сумі 20 (двадцять) грн. за кожен день прострочення.

Однак, норми статті 549 ЦК України не є диспозитивними, з чого слідує, що сторони договору не можуть їх змінити та встановити у договорі штраф або пеню у вигляді твердої суми.

Встановлене договором зобовязання Наймача по своєчасному звільненню жилої площі не є грошовим зобовязанням, а за своєї правовою природою неустойка (пеня, штраф) є санкцією за неналежне виконання господарського зобовязання. В пункті 12 Договору найму зазначене Наймач сплачує Наймодавцю пеню (додаткову плату на утримання приміщення гуртожитку за користування приміщенням понад строк, визначений договором). Проте, плата на утримання приміщення гуртожитку по своїй суті не може бути санкцією за порушення зобовязання.

На підставі вищевикладеного ТзОВ “Чорнобривці” вважає пункт 12 договору № 439 від 06 грудня 2007 року таким, що суперечить нормам чинного законодавства та просить визнати його недійсним.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача встановивши обставини справи і давши їм оцінку, господарський суд вважає, що позов не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, згідно із положеннями Господарського процесуального кодексу України є предметом регулювання Господарського кодексу України.

Відповідно до частини 1 статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Стаття 627 Цивільного кодексу України визначає, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

У відповідності до статті 6 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства; сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами; сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд; сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обовязковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Відповідно до ч.2 ст.193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Зокрема, у частині 1 статті 230 Господарського кодексу України зазначено, що штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання. При цьому пунктом 4 статті 231 Господарського кодексу України встановлено, що у разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Між тим, стягнення штрафних санкцій за порушення саме грошових зобов'язань передбачено у частині 6 цієї ж статті, в якій зазначено, що штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Отже, оскільки Господарський кодекс України не містить жорстких обмежень щодо визначення пені або штрафу у господарських відносинах, - допускається абсолютна домовленість сторін щодо виду та суті штрафної санкції, і це означає, що сторони цивільних договірних відносин вправі забезпечувати свої зобовязання подібними неустойками.

Аналогічна правова позиція міститься в Постанові ВГСУ від 07.06.2005 р. N 35/475-04), залишеної без змін Постановою Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 27 вересня 2005 року та Постанові ВГСУ від 05.07.2006 р. N 46/468-05.

Зважаючи на викладене, посилання позивача на те, що пункт 12 договору № 439 від 06 грудня 2007 року суперечить законодавству є безпідставним.

Відповідно до ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Відповідно до статті 34 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно ст. 43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і обєктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і ніякі докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ТзОВ “Чорнобривці” до КП “Рівнеелектроавтотранс” Рівненської міської ради про визнання недійсним пункту 12 договору № 439 від 06 грудня 2011 року не обґрунтовані та не доведені, внаслідок чого не підлягають задоволенню.

На позивача покладаються витрати по сплаті держмита та судові витрати на підставі частин першої та пятої ст. 49 ГПК України.

Керуючись ст.ст. 33, 43, 46-49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позову відмовити.

Суддя І.Ю. Павлюк

Рішення підписане суддею "06" вересня 2011 р.