Рішення № 17268912, 14.06.2011, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА

01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

№ 27/5514.06.11 За позовом Заступника військового прокурора Київського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до 1) Товариства з обмеженою відповідальністю «Совінвестбуд»

2) Державного підприємства Міністерства оборони України «Управління капітального будівництва та інвестицій»

про визнання недійсним договору

Суддя Дідиченко М. А.

Секретар Приходько Є. П.

Представники:

від прокуратури: Лесько Г.Є. –посвідчення № 753;

від позивача: не з’явились;

від відповідачів: 1) не з’явились;

2) не з’явились

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

На розгляд Господарського суду міста Києва передані позовні вимоги Заступника військового прокурора Київського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до Товариства з обмеженою відповідальністю «Совінвестбуд»та Державного підприємства Міністерства оборони України «Управління капітального будівництва та інвестицій»про визнання недійсним угоди № 47 про пайову (дольову) участь у будівництві від 25.12.2004 року.

Позовні вимоги мотивовані тим, що спірна угода суперечить вимогам чинного законодавства, оскільки відповідач 2 не мав права передавати в якості паю за спірною угодою земельну ділянку, що належить до земель оборони. Крім того, військовий прокурор зазначає про недотримання сторонами угоди відсоткового співвідношення при майбутньому розподілі житла.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 30.03.2011 року порушено провадження у справі та призначено до розгляду на 11.04.2011 року.

Представник позивача у судовому засіданні 11.04.2011 року подав письмові пояснення та докази по справі.

Представник прокуратури у судовому засіданні 11.04.2011 року подав витребувані ухвалою суду витяги з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців на підтвердження того, що позов подано до підприємств, які не ліквідовані на день розгляду справи.

Представники відповідачів 1 та 2 не з’явились у судове засідання 11.04.2011 року, вимоги ухвали суду від 30.03.2011 року не виконали, про поважні причини неявки суд не повідомили.

Ухвалою Господарського суду міста Києва суду від 11.04.2011 року відкладено розгляд справи на 19.04.2011 року.

Представник позивача у судовому засіданні 19.04.2011 року подав витребувані судом докази та підтримав позовні вимоги у повному обсязі.

Представник прокуратури у судовому засіданні 19.04.2011 року підтримав позовні вимоги у повному обсязі.

Представники відповідачів 1 та 2 не з’явились у судове засідання 19.04.2011 року, вимоги попередніх ухвал суду не виконали, про поважні причини неявки суд не повідомили.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.04.2011 року відкладено розгляд справи на 16.05.2011 року.

Представник позивача у судовому засіданні 16.05.2011 року заявив клопотання про відкладення розгляду справи.

Представник прокуратури підтримав заявлене позивачем клопотання про відкладення розгляду справи.

Представники відповідачів 1 та 2 не з’явились у судове засідання 16.05.2011 року, вимоги попередніх ухвал суду не виконали, про поважні причини неявки суд не повідомили.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.05.2011 року відкладено розгляд справи на 30.05.2011 року.

Представники позивача та відповідача у судовому засіданні 30.05.2011 року заявили клопотання про відкладення розгляду справи та про продовження строку вирішення спору.

Згідно з ч. 3 ст. 69 ГПК України у виняткових випадках за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду спору, господарський суд ухвалою може продовжити строк розгляду спору, але не більш як на п’ятнадцять днів.

На підставі вищезазначеного, суд задовольнив подане позивачем та представником прокуратури клопотання про продовження строку вирішення спору.

Представники відповідачів 1 та 2 не з’явились у судове засідання 30.05.2011 року, вимоги попередніх ухвал суду не виконали, про поважні причини неявки суд не повідомили.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 30.05.2011 року відкладено розгляд справи до 14.06.2011 року.

У судовому засіданні 14.06.2011 року прокурор підтримав позовні вимоги та просив суд позов задовольнити.

Представники позивача та відповідачів у судовому засіданні 14.06.2011 року у судове засідання не з’явились, про поважні причини неявки суд не повідомили.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з’ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об’єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, –

ВСТАНОВИВ:

Згідно із ст. 121 Конституції України прокуратура покликана захищати інтереси держави і шляхом звернення до суду з позовом реалізовує ці повноваження.

Статтею 36-1 Закону України «Про прокуратуру»передбачено, що представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні прокуратурами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист в суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом. Однією з форм представництва є звернення до суду з позовними заявами про захист прав юридичних осіб, коли порушуються інтереси держави.

Відповідно до рішення Конституційного суду України № 3-рп/99 від 08.04.1999 року по справі № 1-1/99, прокурори вправі звертатись з позовами в інтересах держави та самостійно визначати та обґрунтовувати порушення інтересів держави.

Відповідно до положення «Про Міністерство оборони України», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 1080 від 03.08.2006 року , Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади і військового управління, що уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Статтею 14 Закону України «Про Збройні Сили України»визначено, що майно військових частин Збройних Сил України є державною власністю та належить їм на праві оперативного управління.

Органами, які здійснюють управління військовим майном, згідно зі ст. 2 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України», є Кабінет Міністрів України та Міністерство оборони України. При цьому до компетенції Кабінету Міністрів України віднесено вирішення питань щодо забезпечення Збройних Сил України військовим майном, а також прийняття рішень щодо його вилучення і передачі міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади.

Міністерство оборони України, як центральний орган управління Збройних Сил України, здійснює відповідно до закону управління військовим майном, у тому числі закріплює військове майно за військовими частинами (у разі їх формування, переформування), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами Збройних Сил України, в тому числі у разі їх розформування.

25.12.2004 року між Державним підприємством Міністерства оборони України «Управління капітального будівництва та інвестицій»(далі –відповідач 2) та Товариством з обмеженою відповідальністю «СовІнвестбуд»(далі –відповідач 1) укладено угоду № 47 (далі - угода) про пайову (дольову) участь у будівництві.

Відповідно до п. 2.1 угоди предметом договору стала дольова (пайова) участь сторін у будівництві житлового комплексу на 330 квартир із соціальною інфраструктурою на земельній ділянці орієнтовною площею 3,2 га, яка розташована за адресою: вул. Довнар - Запольського (Дегтярівська, 9) у Шевченківському районі м. Києва.

Згідно із п. 2.3 угоди з метою реалізації будівництва об’єкту, сторони приймають дольову (пайову) участь у будівництві об’єкту.

За цим договором відповідач 1 вносить пай у вигляді грошових коштів на фінансування робіт (послуг, витрат) по відведенню земельної ділянки, проектуванню та будівництву шляхом здійснення оплати за власний рахунок всіх робіт з будівництва об'єкту, а часткою відповідача 2 є пай у вигляді майнового права використання земельної ділянки шляхом надання цієї ділянки під будівництво об'єкту (п. п. 2.3.1 та 2.3.2 угоди).

Пунктом 3.2 угоди передбачено, що після введення об'єкту в експлуатацію відповідач 2 отримує частку - 25% загальної житлової площі (на З, 4, 5, 6, 7 поверхах) та 25% машиномісць підземної автостоянки об'єкту, а відповідач 1 отримує частку - 75% загальної площі (на 8-25 поверхах), 100% вбудовано - прибудованих приміщень та 75% машиномісць підземної автостоянки об'єкту.

Заступник прокурора звернувся до суду з позовом про визнання зазначеної угоди недійсною, оскільки вона не відповідає вимогам закону.

Господарський суд розглянувши матеріали справи, дійшов висновку про задоволення позовних вимог враховуючи наступне.

За правовою природою укладена між відповідачем 1 та відповідачем 2 угода є змішаною угодою, яка містить у собі елементи різних за правовою природою цивільно-правових (господарських) договорів, а саме: інвестиційного договору та договору про спільну діяльність.

Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України).

Стаття 203 Цивільного кодексу України встановлює загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Стверджуючи про недійсність спірної угоди, прокуратура посилається на порушення відповідачами ст. 77, ч. 2 ст. 20 Земельного кодексу України.

Так, згідно зі єт. 1130 Цивільного кодексу України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення спільної мети, що не суперечить законові.

Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників або без об'єднання вкладів учасників.

Відповідно до ч. 2 ст. 1133 ЦК України вкладом учасника вважається все те, що він вносить у спільну діяльність (спільне майно), в тому числі грошові кошти, інше майно, професійні та інші знання, навички та вміння, а також лілова репутація та ділові зв'язки.

Частина 1 ст. 1134 даного кодексу встановлює, що внесене учасниками майно, яким, вони володіли на підставах інших, ніж право власності, використовується в інтересах усіх учасників і є їхнім спільним майном.

Враховуючи норми Цивільного кодексу України, за спірним договором учасники об'єднують свої вклади, після чого ці вклади набувають статусу спільного майна та використовуються в інтересах усіх учасників.

Однак, відповідачем 2 не може бути надана як внесок у спільну діяльність земельна ділянка, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 125 Земельного кодексу України, право постійного користування земельною ділянкою виникає після одержання користувачем документа, що посвідчує це право, яким є державний акт. Приступати до використання земельної ділянки до одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється.

Водночас, на час укладання спірної угоди та на даний час земельна ділянка орієнтовною площею 3,2 га по вул. Довнар - Запольського (Дегтярівська, 9), Шевченківського району в м. Києві, яку відповідач 2 зобов'язався внести як частку за угодою про пайову (дольову) участь у будівництві жилого комплексу, знаходиться на території (в межах) військового містечка № 113, де дислокуються військові частини А 0222 та А 0105, та належить до земель оборони, що підтверджується рішенням виконавчого комітету Київської міської ради депутатів трудящих від 30 червня 1976 року №18-с, яким зазначена земельна ділянка відведена в тимчасове користування квартирно - експлуатаційній частині Київського військового округу. Також ця земельна ділянка не може використовуватись в інтересах відповідача 1 (суб'єкт приватного права) як учасника спільної з відповідачем 2 діяльності по будівництву житлового комплексу, оскільки згідно з законом землі оборони мають використовуватись для розміщення і постійної дислокації військових частин, установ, тощо, та перебувати виключно у державній, а у певних випадках і в комунальній власності.

Згідно з вимогами ст. 77 Земельного кодексу України, ст.ст. 1, 4 Закону України «Про використання земель оборони», землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово - навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України (далі - військові частини). За погодженням з органами місцевого самоврядування або місцевими органами виконавчої влади і в порядку визначеному Кабінетом Міністрів України, військові частини можуть дозволяти фізичним і юридичним особам вирощувати сільськогосподарські культури, пасати худобу та заготовляти сіно на землях, наданих їм у постійне - тестування.

Стаття 4 наведеного Закону в редакції, чинній на момент укладення спірної Угоди, передбачала, що військові частини за погодженням з органами місцевого самоврядування або місцевими органами виконавчої влади і в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, можуть дозволяти фізичним і юридичним особам вирощувати сільськогосподарські культури, випасати худобу та заготовляти сіно на землях, наданих їм у постійне користування.

Можливість використання земель оборони для будівництва об'єктів соціально-культурного призначення, соціального та доступного житла була запроваджена лише у зв’язку з внесенням змін до ст. 4 Закону від 27.11.2003 № 1345-IV Законом України «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва»від 25.12.2008 № 800-VI.

Відповідно до ст. 20 Земельного кодексу України віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

Як свідчать матеріали справи, земельна ділянка, запланована сторонами під будівництво, розташована на території військового містечка № 113, де знаходяться об'єкти військових частин А0222 та А 0105, і відноситься до земель оборони.

Рішення про передислокацію військових об'єктів Міністерством оборони не приймалось.

Будь-якого рішення щодо зміни цільового призначення та виділення під будівництво земельної ділянки, розташованої на території військового містечка № 113, органами виконавчої влади або місцевого самоврядування не приймалось, що також не заперечується сторонами.

Згідно із ст. 21 Земельного кодексу України порушення порядку зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними угод щодо земельних ділянок.

Крім того, у відповідності до ст. 1 Закону України «Про інвестиційну діяльність»інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект. Такими цінностями можуть бути кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери, рухоме та нерухоме майно (будинки, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності), а також права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права.

Згідно із ст. 2 Закону України «Про інвестиційну діяльність»інвестиційною діяльністю є сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій.

Відповідно до ст. 9 цього Закону укладення договорів, вибір партнерів, визначення зобов'язань, будь - яких умов господарських взаємовідносин, є виключною компетенцією суб’єктів інвестиційної діяльності, але тільки у випадку, що вони не суперечать законодавству України.

Угода, у відповідності з якою відповідач 1 здійснює фінансування всього комплексу заходів, необхідних для проектування та здійснення будівництва, отримання дозволів і узгоджень, відноситься до договорів інвестиційної діяльності.

За таких умов, відповідачі відповідно до вимог ст. 5 Закону України «Про інвестиційну діяльність»є суб’єктами інвестиційної діяльності.

Пунктом 4.3 угоди зазначено, що відповідач 1 здійснює в повному обсязі фінансування всіх стадій будівництва та має право на залучення коштів інших юридичних або фізичних осіб для участі у фінансуванні будівництва, тобто фактично відповідач 1 є інвестором.

Між тим, указом Президента України «Про інвестування будівництва та придбання житла для військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей»від 01.07.1993 року № 240/93 введено в дію відповідне Положення про інвестування будівництва та придбання житла для військовослужбовців Збройних Сил України, яким запроваджено спеціальний механізм здійснення такого будівництва. Цей Указ є актом цивільного законодавства України, регулює питання визначення зобов'язань у договорах, за якими здійснюється інвестування будівництва та придбання житла для військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей, визначає частки житла, які передаються після закінчення будівництва інвестору та Міністерству оборони України. Відповідно до п. 6 зазначеного указу кошти інвесторів використовуються виключно на спорудження жилих будинків і внутрішньоквартал ьних. інженерних комунікацій до них.

Комплексною програмою забезпечення житлом військовослужбовців та членів їх сімей, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 29.11.1999 року № 2166 передбачено, що для її фінансового забезпечення передбачено залучення, у т.ч. інвестицій, згідно із Указом Президента України «Про інвестування будівництва та придбання житла для військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей»від 01.07.1993 року № 240/93. У додатку № 3 до цієї комплексної програми «Обсяги фінансування та будівництва (придбання) житла для військовослужбовців Збройних Сил України»зазначено розрахунок надходження активів на її виконання, у т.ч. за рахунок інвестицій, відповідно до указу Президента України №240/93.

Згідно із п. 1 Положення про інвестування будівництва та придбання житла для військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей, введеного в дію вказаним вище Указом, джерелами інвестування будівництва житла для військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей є кошти українських та іноземних юридичних і фізичних осіб (інвесторів), вкладені у будівництво та придбання жилих будинків, у спорудження інженерних комунікацій, зведення споруд соціально - побутового та торговельного призначення; пайові внески інвесторів у будівництво разом з житлом споруд соціально - побутового, торговельного та інше.

Пунктом 3 зазначеного положення передбачається, що погашення інвестицій інвесторам, зазначеним у підпункті 1 пункту 1 цього положення, виконується шляхом набуття ними у власність до 35 відсотків від загальної площі побудованого на інвестиційні кошти житла, а також збудованих за їх кошти споруд соціально-побутового і торговельного призначення, в той час як спірною угодою після введення в експлуатацію Міністерству оборони України планується розподілити лише 25 % від загальної площі житла в побудованому об’єкті.

Таким чином, судом встановлено, що зміст спірної угоди не відповідає вимогам ст. 20 Земельного кодексу України та Закону України «Про використання земель оборони», а також Положення про інвестування будівництва та придбання житла для військовослужбовців Збройних сил України та членів їх сімей, затвердженого Указом Президента України від 01.07.1993 № 240/93.

Враховуючи вищевикладене, вимоги заступника прокурора визнаються судом обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Витрати по оплаті державного мита та інформаційно-технічного забезпечення судового процесу згідно ст.49 ГПК України покладаються на відповідача.

Керуючись ст.ст. 33, 49, 82-85 ГПК України, Господарський суд міста Києва –

ВИРІШИВ:

1.          Позовні вимоги задовольнити повністю.

2.          Визнати недійсною з моменту укладення угоду № 47 про пайову (дольову) участь у будівництві від 25.12.2004 року укладену між Державним підприємством «Управління капітального будівництва та інвестицій»та Товариством з обмеженою відповідальністю «Совінвестбуд».

3.          Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Совінвестбуд»(03150, м. Київ, вул. Предславинська, 51, кв. 204; код ЄДРПОУ 33235180) в дохід державного бюджету державне мито у сумі 42 (сорок дві) грн. 50 коп., витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу у розмірі 118 (сто вісімнадцять) грн. 00 коп.

4.          Стягнути з Державного підприємства Міністерства оборони України «Управління капітального будівництва та інвестицій»(04053, м. Київ, вул. Артема, 59; код ЄДРПОУ 32000065) в дохід державного бюджету державне мито у сумі 42 (сорок дві) грн. 50 коп., витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу у розмірі 118 (сто вісімнадцять) грн. 00 коп.

5.          Після набрання рішенням законної сили видати накази.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Суддя Дідиченко М. А. Дата підписання 20.06.2011 року