Постанова № 16285949, 16.06.2011, Харківський апеляційний господарський суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"14" червня 2011 р. Справа № 5021/407/2011

Колегія суддів у складі: головуючий суддя Фоміна В. О., суддя Кравець Т.В. , суддя Бородіна Л.І.

при секретарі Деркач Ю.О.,

за участю представників сторін:

позивача - не з'явився;

відповідача ОСОБА_1 (договір від 13.06.2011р.);

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства “Роменська гардинно-тюлева фабрика”(вх. №2033С/2-6)

на рішення господарського суду Сумської області від 04.04.11 року у справі

№ 5021/407/2011

за позовом Публічного акціонерного товариства “Роменська гардинно-тюлева фабрика”, м. Ромни

до фізичної особи ОСОБА_2, м. Ромни

про визнання заяви нікчемним правочином, -

ВСТАНОВИЛА:

Позивач, ЗАТ “Роменська гардинно-тюлева фабрика”, звернувся до господарського суду Харківської області з позовною заявою (а.с. 3-6), в якій просив встановити, що заява ОСОБА_2 про вихід з ТОВ “Фірма Роменська гардинно-тюлева фабрика ЛТД” від 16.01.2008р. є нікчемним правочином.

Рішенням господарського суду Сумської області від 04.04.2011 р. у справі №5021/407/2011 (суддя Коваленко О.В.) у задоволенні клопотання позивача про відкладення розгляду справи відмовлено. У задоволенні позову відмовлено. Стягнуто з позивача на користь відповідача 2000,00 грн. витрат з оплати послуг адвоката.

Позивач з рішенням місцевого господарського суду від 04.04.2011р. не погодився та звернувся до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати вказане рішення господарського суду першої інстанції та ухвалити нове рішення по суті заявлених вимог. При цьому, скаржник посилається на те, що оскаржуване рішення є постановленим з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Апелянт вказує, що подання заяви про вихід з товариства є одностороннім правочином, оскільки призводить до припинення відповідних прав і обовязків учасника товариства. А отже, позивач стверджує, що заява про вихід з товариства має бути посвідчена за правилами посвідчення правочинів, а посвідчувальний напис має бути здійснено за прикладом посвідчувального напису одностороннього правочину.

Також з апеляційної скарги вбачається, що скаржник стверджує, що нотаріус не мала права посвідчувати справжність підпису на заяві, оскільки її текст суперечить законові, а заява є нікчемним правочином.

У судове засідання 14.06.2011р. представник позивача не зявився, про причини неявки Харківський апеляційний господарський суд не повідомив, хоча про час та місце розгляду справи був належним чином повідомлений, про що свідчить наявне у матеріалах справи відповідне поштове повідомлення.

Відповідач у судовому засіданні 14.06.2011р. проти вимог апеляційної скарги заперечував. Просить суд відхилити апеляційну скаргу та залишити без змін оскаржуване рішення як законне та обґрунтоване.

У відзиві на апеляційну скаргу в обґрунтування своєї позиції по справі відповідач зазначає, що позивач не надав жодного доказу того, що він звертався до державного реєстратора, надав заяву відповідача про вихід, і державний реєстратор відмовив йому на підставі мотивів, наведених у позові і апеляційній скарзі. Невідповідність заяви про вихід ч. 3 ст. 29 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» є надумаю та непідтвердженою жодним доказом.

Дослідивши матеріали справи, а також викладені в апеляційній скарзі та відзиві на неї доводи сторін, заслухавши у судовому засіданні пояснення представника відповідача, перевіривши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлення обставин справи та відповідність їх наданим доказам, колегія суддів встановила наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач, фізична особа ОСОБА_2, звернувся до ТОВ “Фірма Роменська гардинно-тюлева фабрика ЛТД” (правонаступником якого, згідно з Витягом зі Статуту, зареєстрованого ВК Роменської міськради Сумської області від 02.02.2009р., є ЗАТ “Роменська гардинно-тюлева фабрика”) із заявою від 16.01.2008р. про вихід зі складу учасників (засновників) товариства та здійснення остаточних розрахунків щодо її участі в товаристві в межах та в обсязі, передбачених чинним законодавством та статутом товариства. Вказана заява про вихід з товариства була посвідчена нотаріально, а саме: 16.01.2008р. приватний нотаріус Роменського міського нотаріального округу ОСОБА_3 засвідчила справжність підпису гр. ОСОБА_2 (а.с.13).

Апелянт, обґрунтовуючи свою апеляційну скаргу, посилається на те, що вищевказана заява про вихід з товариства є одностороннім правочином і нотаріальне посвідчення такого правочину мало відбуватись за правилами глави 5 Закону України “Про нотаріат” “Посвідчення угод”, а оскільки відповідач не забезпечив нотаріального посвідчення заяви про вихід з товариства як одностороннього правочину, вона, як вважає позивач, є нікчемним правочином.

Колегія суддів апеляційної інстанції не погоджується з таким висновком, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обовязків. Правочин це юридичний факт, який завжди тягне за собою цивільно правові наслідки, тобто набуття, зміну або припинення цивільних прав та обовязків.

Згідно зі статтею 203 того ж кодексу, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 215 ЦК України визначено, що: 1. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу. 2. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. 3. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Отже, з вищезазначеного вбачається, що нікчемність певного правочину повинна бути прямо зазначена у законі.

Проте позивач не вказує жодної норми закону, яка передбачає, що попередження про вихід учасника із товариства (ч.1 ст.71 Закону України “Про господарські товариства”), по-перше, є правочином, і, по-друге, що даний правочин укладається за загальними правилами укладання правочинів, і має укладатися у певній формі, недодержання якої тягне його нікчемність. Такої норми права не існує.

Частина 1 статті 100 ЦК України вказує, що вихід учасника із товариства є не правочином, а видом особистого немайнового права участі у товаристві.

Стаття 116 ЦК України перелічує право виходу із складу учасників товариства на рівні з правами участі в управлінні товариством, у розподілу прибутку, відчуження часток, отриманні інформації тощо. Будь-яка дія учасника в рамках даних прав кореспондує з виникненням певних обов'язків у товариства або у інших учасників, але це не робить усі права, передбачені ст. 116 ЦК України правочинами.

Так, у відповідності до ст. 148 ЦК України учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право вийти з товариства, повідомивши товариство про свій вихід не пізніше ніж за три місяці до виходу, якщо інший строк не встановлений статутом; учасник, який виходить із товариства з обмеженою відповідальністю, має право одержати вартість частини майна, пропорційну його частці у статутному капіталі товариства.

Згідно зі ст. 54 Закону України “Про господарські товариства”, при виході учасника з товариства з обмеженою відповідальністю йому виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна його частці у статутному (складеному) капіталі. Виплата провадиться після затвердження звіту за рік, в якому він вийшов з товариства, і в строк до 12 місяців з дня виходу. На вимогу учасника та за згодою товариства вклад може бути повернуто повністю або частково в натуральній формі.

Відповідно до п. 28 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2008р. №13 “Про практику розгляду судами корпоративних спорів”, при вирішенні спорів, повязаних із виходом учасника товариства, господарські суди повинні керуватись тим, що відповідно до ЦК та Закону України “Про господарські товариства”, учасник ТОВ чи ТДВ вправі у будь-який час вийти з товариства незалежно від згоди інших учасників та самого товариства. Вихід зі складу учасників товариства не повязується ні з рішенням зборів учасників, ні з внесенням змін до установчих документів товариства. У звязку з цим моментом виходу учасника з товариства є дата подачі ним заяви про вихід відповідній посадовій особі товариства або вручення заяви цим особам органами звязку. Положення установчих документів, які обмежують чи забороняють право на вихід учасника з товариства, є незаконними.

Крім того, згідно з п. 5 рекомендацій Президії ВГСУ від 18.06.2009р. №04-06/83 “Про внесення змін і доповнень до рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 28.12.2007 року №04-5/14 “Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин”, заява про вихід учасника з товариства є формою реалізації передбаченого законом права учасника на припинення корпоративних відносин шляхом виходу з товариства, а не правочином.

Враховуючи зазначене, не підлягають задоволенню позовні вимоги про визнання заяви про вихід з товариства недійсною, оскільки законом не передбачено застосування такого способу захисту права.

Таким чином, посилання позивача на те, що вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору, є безпідставними, оскільки заява про вихід з товариства не є правочином.

Способи захисту судом цивільних прав та інтересів визначені у ст. 16 ЦК України та ст. 20 ГК України. Крім того, у ч. 2 ст. 16 ЦК України зазначено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Отже, вимога позивача про визнання заяви про вихід з товариства нікчемним правочином не відповідає можливим способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених законом.

Відповідно до ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до п. 5 ст. 54 ГПК України позивач зобовязаний викласти в позовній заяві обставини, на які ґрунтуються його вимоги, надати докази, що підтверджують позов.

Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Як в суді першої, так і апеляційної інстанцій позивачем не доведені заявлені позовні вимоги та не надано суду належних доказів, які б обєктивно і у визначеному законом порядку підтвердили його позицію.

Як вбачається з апеляційної скарги відповідача, однією з підстав, на яку він посилається як на підставу скасування рішення господарського суду Харківської області від 04.04.2011р. є те, що заява відповідача про вихід із складу учасників не відповідає передбаченій законом формі через що не може бути прийнята державним реєстратором для внесення відповідних змін до державного реєстру юридичних осіб і фізичних осіб підприємців, колегія суддів зазначає, що позивач не надав жодного доказу того, що він звертався до державного реєстратора, надав заяву відповідача про вихід, і державний реєстратор відмовив йому на підставі мотивів, наведених у позові і апеляційній скарзі; невідповідність заяви про вихід ч. 3 ст. 29 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб підприємців” не підтверджено жодним доказом.

Отже, судом першої інстанції було законно та обґрунтовано відмовлено у задоволенні позовних вимог про визнання заяви про вихід з товариства нікчемним правочином.

Щодо стягнення з позивача витрат з оплати послуг адвоката, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до вимог ст. 44 ГПК України, оплата послуг адвоката входить до складу судових витрат, при цьому судові витрати за участь адвоката при розгляді справи підлягають сплаті лише в тому випадку, якщо вони сплачені адвокату стороною, якій такі послуги надавались, та їх сплата підтверджується відповідними фінансовими документами.

Частиною 3 ст. 48 того ж кодексу визначено, що витрати, що підлягають сплаті за послуги адвоката, визначаються у порядку, встановленому Законом України “Про адвокатуру”.

В свою чергу, згідно зі ст. 12 Закону України “Про адвокатуру”, оплата праці адвоката здійснюється на підставі угоди між громадянином чи юридичною особою і адвокатським об'єднанням чи адвокатом.

Відповідно до положень ч. 5 ст. 49 ГПК України суми, які підлягають сплаті за проведення судової експертизи, послуги перекладача, адвоката, витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу та інші витрати, повязаних з розглядом справи, покладаються: - при задоволенні позову на відповідача; - при відмові в позові на позивача; - при частковому задоволенні позову на обидві сторони, пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З матеріалів справи вбачається, що витрати, понесені відповідачем на послуги адвоката склали 2000,00 грн., що підтверджуються договором про надання послуг адвоката від 19.03.2011 р., свідоцтвом про право на заняття адвокатською діяльністю №НОМЕР_1 від 31.05.2007р., копією свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи підприємця ОСОБА_1 Серія НОМЕР_2 та квитанцією до прибуткового касового ордера №5 від 09.03.2011р. про оплату послуг адвоката на суму 2000,00 грн.(а.с.20-а.с.21).

На підставі вищезазначеного, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про стягнення з позивача на користь відповідача витрат з оплати послуг адвоката в розмірі 2000,00 грн.

Враховуючи викладене, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції було прийнято при повному зясуванні обставин, що мають значення для справи, у відповідності до норм чинного матеріального та процесуального права, а тому рішення господарського суду Сумської області від 04.04.2011р. слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Керуючись ст. ст. 99, 101, 102, п. 1 ст. 103, ст. 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА :

Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства “Роменська гардинно-тюлева фабрика”, м. Ромни Сумської області, залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Сумської області від 04.04.2011 р. у справі

№5021/407/2011 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого господарського суду України в двадцятиденний термін.

Головуючий суддя Фоміна В. О.

Суддя Кравець Т.В.

Суддя Бородіна Л.І.

Повний текст постанови складений та підписаний 16.06.2011р.