Рішення № 16093158, 28.02.2011, Господарський суд Автономної Республіки Крим

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ

Автономна Республіка Крим, 95003, м.Сімферополь, вул.Р.Люксембург/Речна, 29/11, к. 207

РІШЕННЯ

Іменем України

28.02.2011Справа №5002-2/6125-2010 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Пансіоната з лікуванням "Молодіжний-2000" (98640, м. Ялта, смт Гурзуф, вул. Набережна ім.. О.С. Пушкіна, 9)

до Гурзуфської селищної ради (98640, м. Ялта, вул. Подвойського, 9)

про визнання недійсним рішення

Суддя Толпиго В.І.

П Р Е Д С Т А В Н И К И:

Від позивача: ОСОБА_1- представник, довіреність у справі.

Від відповідача: не зявився.

Суть спору:

Товариство з обмеженою відповідальністю Пансіоната з лікуванням "Молодіжний-2000" звернулось до господарського суду АР Крим із позовом до Гурзуфської селищної ради про визнання недійсним рішення Гурзуфської селищної ради від 25.02.2003р. № 22.

Позов мотивовано тим, що рішенням Гурзуфської селищної ради від 25.02.2003 року №22 було припинено право постійного користування земельною ділянкою площею 1, 1540га у звязку із перереєстрацією підприємства та зміною адреси. Позивач вважає вказане рішення протиправним, що і стало підставою для звернення із позовом до суду.

11.01.2011 року від відповідача надійшов відзив, у якому зазначено, що позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню у звязку із пропущенням ним строку позовної давності. Крім того, оспорювань рішення не порушує права позивача та прийнято із дотриманням вимог чинного законодавства.

Також від відповідача 11.01.2011 року надійшло клопотання, яким він просить суд припинити провадження у справі у звязку із тим, що дана справа підсудна адміністративним судам.

25.02.2011 року судове засідання відбулось за участю представника позивача ОСОБА_1 та представника відповідача Соловйова, довіреності у справі.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши матеріали справи, суд встановив:

Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно ст. 124 Конституції України, юрисдикція судів розповсюджується на всі правовідносини, що виникають в державі. Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.

Суд вважає необхідним дотримуватися принципів судочинства, що встановлені ст. 129 Конституції України, нормами якої вказано, що основними засідками судочинства є зокрема, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Тобто суд вважає потрібним застосувати принцип змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів.

Відповідно до ст.1 Господарського процесуального кодексу України до господарського суду звертаються особи за захистом своїх порушених чи оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, що кореспондується із положеннями статті 21 ГПК України, де до позивачів віднесено осіб, які предявили позов або в інтересах яких предявлено позов саме про захист порушеного права чи охоронюваного законом інтересу.

Згідно статті 20 Господарського кодексу України держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів.

Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються, зокрема, шляхом установлення, зміни і припинення господарських правовідносин, іншими способами, передбаченими законом.

Порядок захисту прав суб'єктів господарювання та споживачів визначається цим Кодексом, іншими законами.

Стаття 23 Господарського кодексу України передбачає, що спори про поновлення порушених прав суб'єктів господарювання та відшкодування завданої їм шкоди внаслідок рішень, дій чи бездіяльності органів, посадових або службових осіб місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень вирішуються в судовому порядку.

Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 16 цього Кодексу закріплено перелік способів захисту цивільних прав та інтересів, згідно з яким кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Дана норма кореспондується з положеннями статті 20 Господарського кодексу України (далі ГК України), якою визначено способи захисту прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів, які здійснюються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом (ч.2). Порядок захисту прав суб'єктів господарювання та споживачів визначається цим Кодексом, іншими законами (ч.3).

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені також у статті 16 частині 2 Цивільного кодексу України, а саме такими способами можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Ця норма також визначає, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Частиною 2 ст.77 Закону України „Про місцеве самоврядування" встановлено, що спори про поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають в результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, вирішуються в судовому порядку.

Позивач звернувся із позовною заявою до Гурзуфської селищної ради про визнання недійсним рішення Гурзуфської селищної ради від 25.02.2003р. № 22. В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що на підставі рішення 18 сесії 21 скликання Ялтинської міської ради народних депутатів від 29.10.1992р Державного акту № 001513 від 11.10.1997р на право постійного користування земельною ділянкою Будинку відпочинку «Молодіжний» була надана у постійне користування для оздоровчих цілей земельна ділянка площею 1,1540га. На підставі договору купівлі-продажу державного майна від 20.03.2000р., який був укладений між TOB «Молодіжний 2000» та Фондом майна АРК, позивач набув право власності на нерухоме майно, яке знаходиться на земельної ділянці площею 1, 15га. 19 листопада 2001р. TOB пансіонат з лікуванням «Молодіжний 2000» звернувся до Гурзуфської селищної ради з заявою № 98, згідно якої просило переоформити вказану земельну ділянку у зв'язку з перереєстрацією підприємства та зміною адреси. Згідно з п. 1 рішення Гурзуфської селищної ради від 25.02.2003р. № 22 «Про переоформлення права користування земельними ділянками, підприємствами, організаціями, приватними підприємцями в оренду для обслуговування павильонів, будинків відпочинку на землях селищної ради» було припинено право постійного користування земельною ділянкою площею 1,1540га, наданою Будинку відпочинку «Молодіжний» рішенням 18 сесії 21 скликання Ялтинської міської ради народних депутатів від 29.10.1992р б/н, розташованою за адресою: смт.Гурзуф, вул..Набережна, 9 для обслуговування будинку відпочинку; Державний акт серії ІІ-КМ № 001513 реєстаційний номер № 10 анулювано у зв'язку з перереєстрацією підприємства та зміною адреси; вирішено оформити ТОВ пансіонат з лікуванням «Молодіжний-2000» земельну ділянку загальною площею 1,1540га, розташовану за адресою: смт.Гурзуф, вул..Набережна, 9, в оренду на 25 років для обслуговування пансіонату з лікуванням на підставі свідоцтва про державну реєстрацію СПД юридичної особи №04055765ю0010696 від 14.11.2000р. Позивачем був отриманий лист Управління Держкомзему у м. Ялта від 29.06.2010р., у якому позивач повідомлявся про те, що на підставі рішення Гурзуфської селищної ради від 25.02.2003р. № 22 був анульований Державний акт № 001513 на право постійного користування земельною ділянкою, яка знаходиться у користуванні TOB «Молодіжний 2000», та з якого довідався про його порушене право. Вказані обставини і стали підставою для звернення з позовом до суду.

Відповідно до ст.. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Згідно до ст.. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, тоді як відповідачі не довели належне виконання умов договору.

Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом (ч.1 ст.42 ГПК України).

Юридична зацікавленість позивача у вирішенні спору судом, покладає на нього обовязок довести, що цивільні права та інтереси позивача порушені, не визнаються чи оспорюються відповідачем.

Тоді як, позивач не представив суду належних та допустимих доказів правомірності своїх вимог до Гурзуфської селищної ради про визнання недійсним рішення Гурзуфської селищної ради від 25.02.2003р. № 22, яким було припинено право постійного користування земельною ділянкою площею 1,1540га, наданою Дому відпочинку «Молодіжний» та анульований Державний акт серії II-КМ № 001513 реєстаційний номер №10 на підставі наступного:

Згідно зі статтею 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно до ст.13, 41 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власності від імені Українського народу в межах, визначених Конституцією, і усі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Порядок та умови набуття права користування земельною ділянкою встановлено Земельним кодексом України.

Згідно пункту 12 Перехідних положень Земельного кодексу України до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

Крім того, ст. 19 Конституції України встановлює, що органи місцевого самоврядування діють на підставі діючого законодавства та у межах повноважень й шляхом, передбаченим Конституцією України та нормативно-правовими актами. Додержання принципу законності направлене на недопущення свавілля в органах державної влади та місцевого самоврядування та передбачає, перш за все, прийняття субєктами владних повноважень законних актів, тобто певної форми актів, виданих у визначеному порядку компетентними органами в межах їх повноважень.

Ця ж норма закріплена і в ст. 24 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Статтею 10 Закону України „Про місцеве самоврядування" встановлено, що сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами. Представницькі органи місцевого самоврядування, сільські, селищні, міські голови, виконавчі органи місцевого самоврядування діють за принципом розподілу повноважень у порядку і межах, визначених цим та іншими законами.

Пунктом 34 частини 1 статі 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад відноситься, крім іншого, вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.

Згідно п. «а» ст.12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад в області земельних відносин на території сіл, селищ, міст відноситься розпорядження землями територіальних громад.

Відповідно до ч. 1 ст.144 Конституції України, ст. 73 Закону України «Про місцеве самоврядування», акти міської ради, прийняті в межах наданих ним повноважень, є обов'язковими для виконання всіма розташованими на відповідній території органами виконавчої влади, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами і організаціями, посадовими особами, а також громадянами, які постійно або тимчасово проживають на відповідній території.

Органи місцевого самоврядування мають право приймати рішення, вносити до них зміни та скасовувати їх на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України, керуючись у своїй діяльності ними та актами Президента України, Кабінету Міністрів України.

Відповідно до ч.10 ст.59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (від 21.5.1997р. №280/97-ВР) акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Відповідно до ст..92 Земельного кодексу України у редакції, що діяла на момент винесення спірного рішення, право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають лише підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності.

Отже, станом на 25.02.2003р право постійного користування земельними ділянками характеризується обмеженим субєктним складом, так суб'єктами можуть бути лише юридичні особи, засновані на державній або комунальній власності.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилається на ст..141 ЗК України у редакції на момент звернення з позовом до суду та зазначає, що 19 листопада 2001р. TOB пансіонат з лікуванням «Молодіжний 2000» (згідно статуту від 01.6.2000р - правонаступник прав та обовязків орендного підприємства будинку відпочинку «Молодіжний») звернувся до Гурзуфської селищної ради з заявою № 98, згідно якої просило лише переоформити вказану земельну ділянку у зв'язку з перереєстрацією підприємства та зміною адреси, та ніяким чином не відмовлявся від земельної ділянки.

Проте, відповідно до ст..141 Земельного кодексу України у редакції, що діяла на момент винесення спірного рішення, підставами припинення права користування земельною ділянкою є: а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; в) припинення діяльності державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; д) систематична несплата земельного податку або орендної плати.

У земельному законодавстві поняття "припинення діяльності підприємств, установ та організацій" варто розуміти у такому значенні, як реорганізація (злиття, приєднання, поділ, перетворення), тобто припинення діяльності з переходом усіх майнових прав і обов'язків до правонаступників, або ліквідація - як припинення діяльності без правонаступництва.

Тобто законодавцем на час прийняття спірного рішення було визначено, що у разі припинення діяльності державних чи комунальних підприємств, установ та організацій, у тому числі і шляхом реорганізації з переходом усіх майнових прав і обов'язків до правонаступників, взагалі припиняється право користування земельною ділянкою та земельна ділянка підлягає поверненню власнику.

Виходячи в вищенаведеного, право постійного користування, набуте іншими суб'єктами (не заснованими на державній або комунальній власності) до 01.01.2002р., у разі припинення їх діяльності, у тому числі і шляхом реорганізації, також припинятиметься.

Хоча ст.141 ЗК України формально цього не передбачала, проте перехід прав постійного користування до правонаступника суперечив ст. 92 ЗК України у редакції, що діяла на момент винесення спірного рішення, в частині визначення суб'єктного складу права постійного землекористування.

Таким чином, позивач не довів суду невідповідність Конституції або законам України (у редакціях на 25.02.2003р) спірного рішення від 25.02.2003р. № 22, а отже і вимоги позивача про визнання недійсним рішення Гурзуфської селищної ради від 25.02.2003р. № 22, необґрунтована і не підлягає задоволенню.

Відповідно до ст. 49 ГПК України витрати по оплаті держмита, витрати по інформаційно-технічному забезпеченню відносяться на позивача.

У судовому засіданні була оголошена перерва на 28.02.2011р для підготовки рішення.

Рішення оголошене 28.02.2011р.

Керуючись ст. ст. 49,77,82,84,85 ГПК України, суд -

В И Р І Ш И В:

1.У позові відмовити.

Суддя Господарського суду

Автономної Республіки КримТолпиго В.І.