Рішення № 158698, 04.08.2006, Апеляційний суд Донецької області (м. Бахмут)

Справа №6829 Головуючий у 1 інстанції Никифоряк Л.П.

Категорія 39 Доповідач Лук'янова С.В.

РІШЕННЯ

Іменем України

4 серпня 2006 року Апеляційний суд Донецької області у складі:

головуючого судді Голубинського A.M. суддів Лук'янової С.В., Соломахи Л.І.

при секретарі Скосар Т.В., Личкатій В.В.

розглянув у відкритому судовому засіданні в місті Донецьку цивільну справу за апеляційною скаргою відповідача Горлівського державного педагогічного інституту іноземних мов на рішення Центрально-Міського районного суду міста Горлівки Донецької області НОМЕР_3 у справі за позовом ОСОБА_1 до Горлівського державного педагогічного інституту іноземних мов про зміну формулювання звільнення, стягнення вихідної допомоги і середнього заробітку за несвоєчасну виплату вихідної допомоги та відшкодування моральної шкоди. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення представника позивача. перевіривши матеріали справи і доводи апеляційної скарги , апеляційний суд

встановив:

У жовтні 2004 року позивачка ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до відповідача про стягнення вихідної допомоги у розмірі тримісячного середнього заробітку, середнього заробітку за несвоєчасну виплату вихідної допомоги. відшкодування моральної шкоди. В обґрунтування позову позивачка вказала, що вона працювала у відповідача з листопада 1969 року і виконувала свої трудові обов'язки. Але відповідача не влаштовувало те, що вона працює знаходячись на пенсії і не бажає розірвати трудові відносини. З і 6 вересня 2004 року вона не була допущена до роботи, при цьому підстави для не допуску її до роботи їй не повідомили, з наказами або іншими документами не ознайомили. 6 вересня 2004 року її запросили до відділу кадрів відповідача, де пред'явили довідку міської лікарні від 25 серпня 2004 року, згідно якій за станом здоров"я вона не може виконувати свою роботу. їй повідомили, що на підставі вказаної довідки вона буде звільнена з роботи за станом здоров"я. Їй також повідомили, що якщо вона буде заперечувати, то її звільнять за прогул, який вона скоїла 3 вересня 2004 року. На запит про причини її не допуску до роботи вона отримала відповідь, що з метою недопущення конфлікту відповідачем прийнято рішення про відмітку у табелю за З і 6 вересня 2004 року їй виходи на роботу. 9 вересня 2004 року відповідач отримав висновок ЛКК, у якому було вказано, що за станом здоров"я вона не може виконувати роботу сторожу (вахтера). 10 вересня 2004 року профспілковим комітетом було розглянуто подання відповідача про її звільнення за п.2 ст.40 КЗпП України і профспілковий комітет задовольнив подання. Наказом відповідача від 16 вересня 2004 року вона була звільнена з роботи. Вважаючи, що не допусками її до роботи 3 і 6 вересня

2004 року і ставленням представників відповідача до неї були порушені її трудові права, вона подала заяву про звільнення за ст..38 КЗпП України (у зв'язку з невиконанням власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю і умови трудового договору). Вона пояснила представникам відповідача причини, які змусили її подати заяву про звільнення і сказала про необхідність виплатити їй у відповідності до ст..44 КЗпП України вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку. Відповідачем визнано недійсним запис НОМЕР_1 у її трудовій книжці про її звільнення за п.2 ст.40 КЗпП України і зроблено запис НОМЕР_2 про звільнення її за ст..З8 КЗпП України (за власним бажанням). Але вона вимагала, щоб відповідач звільнив її за ч.З ст.38 КЗпП України, а не на підставі ч.І ст.38 КЗпП України. Оскільки при звільненні відповідач не виплатив їй вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку, то на підставі ст.. 117 КЗпП України вона просила стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні. Діями відповідача їй завдана моральна шкода, у відшкодування якої вона просила стягнути 3 тисячі гривень (а.с.2-4).

В судовому засіданні позивачка уточнила позовні вимоги і просила суд змінити формулювання причини звільнення зі „звільнена за власним бажанням" на „звільнена за власним бажанням у зв'язку з порушенням власником умов трудового договору і норм трудового законодавства"; стягнути з відповідача на підставі ст..44 КЗпП України тримісячний заробіток у сумі 631 грн.41 коп.; на підставі ст..117КЗпП України середній заробіток за несвоєчасну виплату тримісячного середнього заробітку у розмірі 2525 грн. 64 коп.; у відшкодування моральної шкоди три тисячі гривень (а.с.24,210-212).

Рішенням Центрально-Міського районного суду міста Горлівки НОМЕР_3 вказаний позов задоволено частково: наказ Н ОМЕР_4 визнано неправомірним; змінено запис НОМЕР_2 у трудовій книжці позивачки щодо причини звільнення і вказано „звільнена по ч.З ст.38 КЗпП України за власним бажанням у зв'язку з невиконанням уповноваженим органом підприємства вимог законодавства про працю та умов колективного договору"; на користь позивачки з відповідача стягнуто : 631 грн. 41 коп. - вихідна допомога; 5015 грн. середній заробіток за час затримки розрахунку; 500 грн. - у відшкодування моральної шкоди; на користь держави з відповідача стягнуто судовий збір в сумі 65 грн. Цим рішенням встановлено, що сторони перебували у трудових відносинах, позивачка працювала у відповідача з 20 листопада 1969 року, а з 20 листопада 1990 року - сторожем гуртожитку НОМЕР_5. 16 вересня 2004 року позивачка звільнена з роботи через стан здоров"я на підставі п.2 ст.40 КЗпП України, про що в трудовій книжці позивачки зроблено запис НОМЕР_1. Наказом НОМЕР_4 запис НОМЕР_1 визнано недійсним і позивачка звільнена за ст..38 КЗпП України за власним бажанням. Позивачка із заявою про звільнення за власним бажанням звернулася до відповідача після того, як стосовно її звільнення за п.2 ст.40 КЗпП України вирішувалося питання на засіданні профспілкового комітету, яке відбулося 10 вересня 2004 року. У зв'язку з цим суд прийняв до уваги доводи позивачки про те, що вказаними діями відповідач змусив позивачку подати заяву про розірвання трудового договору. Порушення відповідачем трудового законодавства полягало у тому, що позивачку фактично безпідставно неодноразово викликали до відділу кадрів для вирішення питання про звільнення; станом на 6 вересня 2004 року були відсутні підстави для звільнення позивачки за п.2 ст.40 КЗпП України, оскільки не було висновку ЛКК. Звільнення працівника за п.2 ст.40 КЗпК України за станом здоров"я є правильним, коли працівника неможливо перевести на іншу роботу за його згодою. Але інша робота до звільнення за п.2 ст.40 КЗпП України позивачці не була запропонована. Тому суд прийшов до висновку про зміну формулювання звільнення позивачки „за власним бажанням" на ч.З ст.38 КЗпП України. Середньомісячна зарплата позивачки перед звільненням складає 210 гри. 47 коп.; тому сума вихідної допомоги у розмірі тримісячного середнього заробітку позивачки складає 631 грн. 41 коп. У день звільнення позивачці не була виплачена вихідна допомога.

Тому на підставі ст.. 117 КЗпП України за час затримки розрахунку при звільненні за період з 1 жовтня 2004 року по 28 лютого 2006 року, виходячи із мінімального розміру заробітної плати, який склався на момент здійснення розрахунку, суд стягнув на користь позивачки 5015 грн. Порушення прав позивачки, що полягає у неправильному формулюванні причини її звільнення та невиплата належної позивачці суми, призвело до порушення звичного способу життя позивачки. З урахуванням характеру порушення, глибини душевних та фізичних страждань, ступеня вини відповідача; виходячи із вимог розумності та справедливості у відшкодування моральної шкоди з відповідача на користь позивачки стягнуто 500 грн. (а.с.258-263).

В апеляційній скарзі відповідач ставить питання про скасування рішення Центрально-Міського районного суду міста Горлівки Донецької області НОМЕР_3 і ухвалення по справі нового рішення про відмову у задоволенні вказаного позов через неправильне застосування норм матеріального права та неповноту судового слідства. Задовольняючи вказаний позов, суд виходив з того, що при звільненні позивачки відповідачем було порушено трудове законодавство, що виразилося у спонуканні позивачки подати заяву про звільнення за ч.З ст.38 КЗпП України. Суд не взяв до уваги доводи відповідача про те, що трудовий спір має розглядатися у межах п.2 ст.40 КЗпП України. Суд не врахував, що на момент подачі позивачкою заяви від 21 вересня 2004 року про звільнення, позивачка вже була звільнена за п.2 ст.40 КЗпП України; позивачка не просила адміністрацію відповідача змінити формулювання наказу або причину звільнення; позивачка просила звільнити її за ст..З8 КЗпП України. Оскільки працівник не може бути звільнений з однієї посади двічі, днем звільнення позивачки є день, вказаний у наказі НОМЕР_6 - 16 вересня 2004 року. Суд не з"ясував чи були відповідачу відомі причини, які спонукали позивачку подати заяву про звільнення за ст..38 КЗпП України, оскільки цю заяву відповідачу подала не позивачка, а її син. Начальник відділу кадрів відповідача намагалася з"ясувати причини і частину ст..З8 КЗпП України, за якою позивачка просила її звільнити, але не отримала відповіді. Необгрунтованою є позиція суду про те, що звільнення до закінчення двотижневого терміну з дня подання заяви про звільнення означає, що позивач просить звільнить його за ч.З ст.38 КЗпП України. Позивачка не могла попередити відповідача про своє звільнення за два тижні, оскільки позивачка вже була звільнена на іншій підставі. Суд не врахував вимоги ст..43 КЗпП України про можливість розірвання трудового договору за ініціативою адміністрації лише за попередньою згодою профспілкового комітету. Тому відповідач, перш ніж звільнити позивачку за п.2 ст.40 КЗпП України, звернувся до профспілкової організації, яка дала згоду на звільнення позивачки за п.2 ст.40 КЗпП України. Тому суд помилково кваліфікував дії адміністрації відповідача як примушення позивачки написати заяву про звільнення. На підставі ст.. 17 Закону України „Про охорону праці" відповідач надіслав до міської лікарні запит про стан здоров"я позивачки; результатом став висновок ЛКК про непрацездатність позивачки, який став підставою для порушення процедури звільнення позивачки за п.2 ст.40 КЗпП України. Суд же дійшов до помилкового висновку, що такими діями відповідача позивачка була примушена написати заяву про звільнення. Суд прийшов до помилкового висновку про те, що позивачці у будь-якому випадку повинні були запропонувати іншу роботу, але суд не з"ясував чи мав відповідач таку можливість і не дав належної оцінки поясненням свідків про те, що така роботу була відсутня (а.с.269-272).

У судовому засіданні апеляційного суду представник відповідача повністю підтримав доводи апеляційної скарги; представники позивачки не визнали апеляційну скаргу і просили залишити без зміни рішення суду першої інстанції. Апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга відповідача підлягає частковому задоволенню, рішення суду першої інстанції - зміні через наступне.

Згідно п.4 ч.І ст.311 ЦПК України підставою для зміни рішення суду першої інстанції є порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.

Розглядаючи справу, суд першої інстанції правильно встановив, що позивачка перебувала у трудових відносинах з відповідачем; 3 і 6 вересня 2004 року позивачка не була допущена відповідачем до виконання її трудових обов'язків з порушенням вимог діючого трудового законодавства. Ці обставини підтверджуються трудовою книжкою позивачки (а.с.5-8), заявою позивачки від 9 вересня 2004 року (а.с. 12), відповіддю відповідача від 17 вересня 2004 року на заяву від 9 вересня 2004 року (а.с. 16). 21 вересня 2004 року позивачка надала відповідачу заяву про її звільнення на підставі ст..38 КЗпП України (а.с. 17) і не вказала у заяві, що за власним бажанням вона бажає звільнитися у зв'язку з невиконанням відповідачем законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору. Але апеляційний суд вважає, що у даному випадку фактичні обставини справи підтверджують невиконання відповідачем законодавства про працю і вимог трудового договору, оскільки і 3 і 6 вересня 2004 року позивачка була недопущена до виконання своїх трудових обов'язків з порушенням вимог ст..46 КЗпП України. Тому апеляційний суд вважає, що висновок суду першої інстанції в частині необхідності змінити формулювання причини звільнення позивачки зі ст.. 38 КЗпП України на ч.З ст.38 КЗпП України відповідає наданим доказам і обставинам справи і в цій частині рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без зміни. Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції в цій частині рішення суду норм матеріального чи процесуального прав, що призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи в цій частині позову.

Правильним є висновок суду і в тій частині, що з відповідача на користь позивачки на підставі ст..44 КЗпП України підлягає стягненню вихідна допомога у розмірі тримісячного середнього заробітку. Згідно Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100 (з відповідними змінами) (далі Порядок) цей Порядок застосовується для обчислення середньої заробітної плати у випадку виплати вихідної допомоги (п.1). Період, за яким обчислюється середня заробітна плата, визначений п.2 Порядку і у даному випадку складає останні два календарні місяці роботи позивачки, що передують її звільненню, тобто за липень і серпень 2004 року (а.с.48, 291). Згідно наданим відповідачем довідкам у липня 2004 року позивачка працювала 6 днів і їй нарахована заробітна плата в сумі 49 грн. 94 коп.; у серпня 2004 року - 25 робочих днів, нараховано 235 грн. 12 коп.; у вказані суми входять лише виплати, які згідно п.З розділу ІІІ Порядку включаються у розрахунок середньої заробітної плати. Згідно п.8 Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства. Тому: зарплата за липень 2004 року 49 грн. 94 коп. + зарплата за серпень 2004 року 235 грн. 12 коп. = 285 грн. 6 коп. 6 робочих днів липня 2004 року + 25 робочих днів серпня 2004 року = 31 робочий день.

285 грн. 6 коп. : 31 робочий день = 9 грн. 20 коп. - середньоденна заробітна плата позивачки. 27 робочих днів за графіком роботи відповідача за липень 2004 року + 25 робочих днів за графіком роботи відповідача у серпня 2004 року = 52 робочих дні: 2 - 26 робочих днів - середньомісячне число робочих днів. Середньоденна заробітна плата позивачки 9 грн. 20 коп. х 26 (середньомісячне число робочих днів) = 239 грн. 20 коп. - це середньомісячна заробітна плата позивачки на час її звільнення.

239 грн. 20 коп. х 3 = 717 грн. 60 коп. - це тримісячний середній заробіток позивачки, тобто сума вихідної допомоги, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивачки у відповідності до вимог ст..44 КЗпП України. Оскільки в рішенні суду не наведений розрахунок визначення суми вихідної допомоги, апеляційний суд вважає можливим змінити рішення суду першої інстанції в цій частині і стягнути з відповідача на користь позивачки вихідну допомогу у розмірі 717 грн. 60 коп.

Враховуючи конкретні обставини справи, тривалість, характер і глибину спричиненої відповідачем позивачці моральної шкоди, а також принципи розумності, виваженості і справедливості, апеляційний суд вважає, що у відшкодування моральної шкоди на користь позивачки з відповідача належить стягнути 200 грн. Тому рішення суду першої інстанції підлягає зміні і в частині суми, стягнутої з відповідача у відшкодування моральної шкоди.

Апеляційний суд вважає, що позов в частині стягнення з відповідача в порядку ст.. 117 КЗпП України суми за затримку виплати позивачці при звільненні вихідної допомоги задоволенню не підлягає і в цій частині у задоволенні позову необхідно відмовити, оскільки право позивачки на отримання від відповідача вихідної допомоги у розмірі тримісячного середнього заробітку визначено лише рішенням суду.

У відповідності до вимог ч.З ст.81 ЦПК України, постанови Кабінету Міністрів України „Про затвердження Порядку оплати витрат з інформаційно-технічного забезпечення розгляду цивільних справ та їх розмірів" від 21 грудня 2005 року 1258 з відповідача на розрахунковий рахунок Державного підприємства „Судовий інформаційний центр" підлягає стягненню 30 грн. - витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.

Керуючись ст.ст. 303, 304, 307 ч.І п.З, 309 ч.І п.4, 313, 316, 317, 319 ЦПК України, апеляційний суд

ВИРІШИВ:

Апеляційну скаргу відповідача Горлівського державного педагогічного інституту іноземних мов задовольнити частково. Рішення Центрально-Міського районного суду міста Горлівки Донецької області НОМЕР_3 змінити: відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позову до Горлівського державного педагогічного інституту іноземних мов в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку; стягнути з Горлівського державного педагогічного інституту іноземних мов на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі 717 грн. 60 коп. та 200 грн. у відшкодування моральної шкоди; в іншій частині рішення суду залишити без зміни. Стягнути з Горлівського державного педагогічного інституту іноземних мов 30 грн. - витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи на розрахунковий рахунок 26001014180002 Відкритого акціонерного товариства „Банк Універсальний" міста Львів; МФО банку 325707; код ЄДРПОУ 30045370; отримувач Державне підприємство „Судовий інформаційний центр". Рішення набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржено у касаційному порядку шляхом подання скарги безпосередньо до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня проголошення.