Ухвала суду № 15862663, 19.05.2011, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 травня 2011 року м. КиївК-19281/08

Вищий адміністративний суд України у складі: суддя Костенко М.І.головуючий, судді Карась О.В., Маринчак Н.Є., Степашко О.І., Усенко Є.А.,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу державної податкової інспекції у м. Маріуполі Донецької області (далі ДПІ)

на постанову Донецького окружного адміністративного суду від 09.06.2008

та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 24.09.2008

у справі № 2-а-7456/08 (22-8727/08)

за позовом ДПІ

до субєкта підприємницької діяльності фізичної особи ОСОБА_1 (далі СПД ОСОБА_1 відповідач-1)

та закритого акціонерного товариства «Строительно-монтажный трест «Металлургстрой»(далі Товариство, відповідач-2)

про визнання недійсним господарського зобовязання.

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий адміністративний суд України

ВСТАНОВИВ:

Позов подано про визнання недійсним господарського зобовязання за договором перевезення від 26.05.2006 №7, укладеним відповідачами у справі, та про зобовязання відповідача-1 повернути одержані за цим зобовязанням кошти в сумі 52793,64 грн. Товариству, а також про стягнення з останнього зазначених коштів у доход держави.

Постановою Донецького окружного адміністративного суду від 09.06.2008, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 24.09.2008, у позові відмовлено. У прийнятті вказаних рішень попередні судові інстанції виходили з відсутності доказів укладення оспорюваного зобовязання з протиправною метою порушити інтереси держави, тоді як застосування вказаних адміністративно-господарських санкцій не відповідає змісту правопорушення, яке полягає у здійсненні відповідачем-1 ліцензованої діяльності без наявності ліцензії.

У касаційній скарзі до Вищого адміністративного суду України ДПІ просить скасувати ухвалені у справі судові акти та прийняти нове рішення по суті спору, посилаючись на невідповідність висновків судів нормам матеріального права. Зокрема, в обґрунтування касаційних вимог скаржник зазначає, що здійснення СПД ОСОБА_1 діяльності з надання послуг з перевезення вантажів автомобільним транспортом без наявності відповідної ліцензії є підставою для визнання оспорюваного господарського зобовязання недійсним та застосування до сторін цього зобовязання передбачених законом наслідків недійсності останнього.

У запереченнях на касаційну скаргу СПД ОСОБА_1. та Товариство зазначають про правильність та обґрунтованість висновків попередніх інстанцій та просять залишити оскаржувані рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Справу розглянуто в попередньому судовому засіданні відповідно до статті 2201 Кодексу адміністративного судочинства України.

Перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги ДПІ з урахуванням такого.

Судовими інстанціями у справі встановлено, що в ході проведення ДПІ виїзної планової документальної перевірки з питань дотримання Товариством вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2006 по 30.06.2007, оформленої актом від 31.12.2007 № 70/23-4/01237307, було виявлено факт надання СПД ОСОБА_1 відповідачу-2 послуг з перевезення вантажів автомобільним транспортом за договором перевезення від 26.05.2006 №7 без наявності ліцензії на право здійснення цього виду діяльності.

Відповідно до частини першої статті 227 Цивільного кодексу України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Втім з огляду на приписи статті 216 названого Кодексу, а також статті 208 Господарського кодексу України наслідком недійсності такого правочину є застосування двосторонньої реституції.

Пунктом 11 статті 10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні»(у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено право державних податкових інспекцій в районах, містах без районного поділу, районах у містах, міжрайонних та об'єднаних державних податкових інспекцій подавати до судів позови до підприємств, установ, організацій та громадян про визнання угод недійсними і стягнення в доход держави коштів, одержаних ними за такими угодами, а в інших випадках - коштів, одержаних без установлених законом підстав, а також про стягнення заборгованості перед бюджетом і державними цільовими фондами за рахунок їх майна.

Таким чином, податкові органи мають право звертатися до суду з вимогою про визнання угоди недійсною лише одночасно з порушенням питання про застосування наслідків її недійсності у вигляді стягнення коштів за цією угодою в доход держави. А відтак подання позову про визнання договору недійсним з підстав, викладених у статті 227 Цивільного кодексу України, та про застосування наслідків недійсності такого договору перебуває поза межами повноважень податкового органу.

У розгляді цієї справи попередні судові інстанції дійшли вірного висновку про відсутність підстав для визнання оспорюваного зобовязання таким, що вчинений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

Адже для кваліфікації правочину як такого, що порушує публічний порядок, Закон передбачає наявність умислу сторін (сторони) на незаконний результат, а також суперечність цього правочину публічно-правовим актам держави, що одночасно становить правопорушення у вигляді злочину чи адміністративно-правового делікту.

Втім, як вірно зазначили судові інстанції, у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження зазначених обставин, як-от притягнення винної особи (носія умислу) до кримінальної або адміністративної відповідальності. Під час надання правової оцінки оспорюваному зобовязанню судами обґрунтовано не було взято до уваги посилання ДПІ на відсутність у позивача ліцензії на надання послуг з перевезень. Адже за змістом частини третьої статті 3 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» ліцензуванню підлягають певні види господарської діяльності, а не правочини. Отже, відсутність ліцензії на здійснення певного виду господарської діяльності сама по собі не може впливати на дійсність правочинів, що вчиняються під час провадження такої господарської діяльності.

З урахуванням викладеного суди правомірно відмовили в даному позові, а тому передбачених законом підстав для скасування оскаржуваних рішень не вбачається.

Керуючись статтями 2201, 223, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, Вищий адміністративний суд України

УХВАЛИВ:

1. Касаційну скаргу державної податкової інспекції у м. Маріуполі Донецької області відхилити.

2. Постанову Донецького окружного адміністративного суду від 09.06.2008 та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 24.09.2008 у справі № 2-а-7456/08 (22-8727/08) залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її постановлення і може бути переглянута Верховним Судом України в порядку статей 236-238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя М.І. Костенко