Ухвала суду № 15643149, 20.05.2011, Апеляційний суд Рівненської області

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 травня 2011 року м. Рівне

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Рівненської області в складі:

головуючого судді: Рожина Ю.М.,

суддів: Собіни І.М., Василевича В.С,

при секретарі судового засідання Шарапі О.В.,

за участю представника позивача Нестерука В.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні суду справу за апеляційною скаргою публічного акціонерного товариства комерційний банк „Приватбанк” на рішення Млинівського районного суду від 16 березня 2011 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк „Приватбанк” до ОСОБА_2, третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги ОСОБА_3 про звернення стягнення на майно за договором іпотеки та виселення із житлового будинку, -

В с т а н о в и л а:

Рішенням Млинівського районного суду від 16 березня 2011 року відмовлено у позові ПАТ КБ „Приватбанк” до ОСОБА_2, третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги ОСОБА_3, про звернення стягнення на майно, яким є житловий будинок у АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею 80.9 кв.м. за договором іпотеки №ROMWGА00000247 від 16.01.2008 року та виселення відповідача із займаного житла в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором №ROMWGА00000247 від 16.01.2008 року укладеного із ОСОБА_3 в розмірі 31639 гривень 55 копійок з наданням права від імені позивача укладати договір купівлі-продажу будь-яким способом з іншим особою покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, а також наданням прав позивачу всіх повноважень необхідних для здійснення продажу.

Не погодившись із даним рішенням місцевого суду ПАТ КБ „Приватбанк” у поданій апеляційній скарзі посилається на прийняття судом рішення всупереч норм чинного законодавства, зокрема, порушенням прав позивача достроково вимагати повернення позичальником суми заборгованості, що викладено у п.п 2.3.3,2.3.7,8.1,8.1.1,8.1.2 кредитного договору та п.18.8.1 договору іпотеки. При цьому зазначається, що судом порушено процесуальні норми законодавства щодо законності та обґрунтованості прийнятого рішення в супереч вимог ст.213 ЦПК України. З наведених підстав просить скасувати рішення Млинівського районного суду від 16 березня 2011 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги..

У судовому засіданні представник позивача Нестерук В.Ю., підтримавши апеляційну скаргу, надав пояснення в межах її доводів.

Відповідач ОСОБА_2 та третя яка не заявляє самостійні вимоги ОСОБА_3 у судове засідання не зявились, хоча своєчасно та належним чином були повідомлений про день та час розгляду справи, про, що свідчить поштове повідомлення.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача Нестерука В.Ю. перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про відхилення апеляційної скарги.

Виходячи з вимог ст.10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Принцип диспозитивності, визначений в ст.11 ЦПК України, зобовязує суд розглядати цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних та юридичних осіб, в межах заявлених вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до положень ст.214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувались вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються.

У відповідності до ч.1 ст.60 ЦПК України кожна сторона зобовязана довести ті обставини, на які вона посилається як на підстави своїх вимог і заперечень.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано послався на те, що позивачем у судовому засіданні не доведена та обставина, що у відповідача виникла заборгованість за кредитним договором, позивач не надав суду переконливих доказів щодо поточної та простроченої суми заборгованості за кредитом.

Суд першої інстанції обґрунтовано послався на ч.3 ст.39 Закону України „Про іпотеку” про право суду відмовити у задоволенні позову іпотекодержателю про дострокове звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо допущене боржником або іпотекодавцем, якщо він є відмінним від боржника, порушення основного зобовязання чи іпотечного договору не завдає збитків іпотекодержателю і не змінює обсяг його прав.

У судовому засіданні було встановлено щодо не співмірності майна, що перебуває під іпотекою (а.с.11), вартість якого складає 60000 гривень та заборгованості, що виникла у боржника на час звернення до суду позивача, яка складає 31639 гривень 55 копійок.

Відповідно до ч.ч.1,2 ст.321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Законних підстав до застосування положень п.8 ч.1 ст.346 ЦК України, щодо припинення права власності у разі звернення на майно за зобов`язанням власника, колегія суддів у даній справі не вбачає і з підстав відсутності такого зобов`язання на час розгляду справи.

Відповідно до положень ст. 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені і інші види забезпечення виконання зобов'язання.

Матеріали справи свідчать про те, що позивач укладаючи договір із ОСОБА_3 на видачу кредиту у сумі 25000 гривень застрахував виданий кредит, стягнувши з неї 6375 гривень, як страхова плат за виданий кредит. Колегія суддів приходить до того, що позичальник забезпечив виданий кредит діями, що можуть забезпечити його повернення у випадку настання страхової дії.

ПАТ КБ "Приватбанк" не вимагав стягнення заборгованості за договором кредиту з боржника, а зразу звернувся з вимогою про звернення стягнення на майно відповідача.

Позивачем суду першої інстанції не надано розрахунок заборгованості ОСОБА_3, яка є третьою особою у справі, що не заявляє самостійних вимог, чим позбавлено суд першої інстанції встановити дійсну суму заборгованості боржника.

Статтею 1 Закону України "Про іпотеку" визначено, що іпотека є видом забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до ч. 1 ст.33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Колегія суддів вважає, що при розгляді питання про звернення стягнення суд має враховувати, як визначені ч.2 ст.16 ЦК України способи захисту судом цивільних прав та інтересів, так і норми параграфа VІ гл.49 ЦК України (про заставу) та Законів України про заставу та про іпотеку, якими встановлено особливості звернення стягнення на предмет іпотеки/застави та задоволення за рахунок його вартості вимог іпотеко-заставодержателя.

Колегія суддів вважає, що зобов'язання, які виникли з правовідносин щодо забезпечення основного зобов'язання не є основні зобов'язання. За таких обставин, вимоги іпотекодержателя щодо звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його реалізації не є самостійною позовною вимогою, а є лише способом задоволення вимог кредитора до боржника за основним зобов'язанням.

Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції враховано положення ст. 39 Закону України „Про іпотеку”, згідно з якою суд вправі відмовити у задоволенні позову іпотекодержателя про дострокове звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо допущене боржником або іпотекодавцем, якщо він є відмінним від боржника, порушення основного зобов'язання чи іпотечного договору не завдає збитків іпотекодержателю і не змінює обсяг його прав.

Адже це положення закону є оціночним, у звязку з цим підлягає детальному мотивуванню і суд має дійти висновку, чи підпадає спірна ситуація, яка ним розглядається, під зміст цього оціночного поняття та чи не суперечить його застосування загальному змісту та призначенню права, яким урегульовано конкретні відносини.

Звертає на себе увагу та обставина, що у відповідно до ч. 4 ст. 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і порядку, передбачених законом.

Статтею 39 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя вправі винести рішення про виселення мешканців.

Разом з тим, ч. 1 ст. 40 цього ж Закону зазначено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться в порядку, встановленому законом.

У ч.ч..2,3 цієї ж ст. 40 законодавець встановлює певний порядок дій банку: після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільнять житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Аналогічний порядок щодо виселення всіх громадян, що мешкають у житловому будинку або житловому приміщенні, на які звернуто стягнення ,як на предмет іпотеки, передбачено в ч.3 ст.109 ЖК України.

Вимога про добровільне звільнення житлового приміщення може бути направлена разом з вимогою, передбаченою ч.1 ст.35 Закону України „Про іпотеку”.

А тому недотримання вищевказаної процедури є підставою для відмови в позові про виселення мешканців житлового приміщення, що є предметом іпотеки, і на яке звертається стягнення.

Таким чином колегія суддів апеляційний суд знаходить, що оскаржуване рішення суду ухвалено без порушень норм матеріального і процесуального права, судом зясовано обставини, що мають значення для справи, в повній мірі. Апеляційна скарга не містить посилань на закон, з порушенням якого ухвалено рішення, та не спростовує правильності висновків суду

За таких обставин колегія суддів не знаходить підстав для скасування рішення суду першої інстанції.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.301,303,304,п.1,ч.1ст.307,ст.ст.308,313,314,315,317,319 ЦПК України, колегія суддів апеляційного суду

У х в а л и л а:

Апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційний банк „Приватбанк” відхилити, а рішення Млинівського районного суду від 16 березня 2011 року залишити без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції набирає законної сили негайно. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвалу апеляційного суду безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ протягом двадцяти днів, починаючи з дня набрання нею законної сили.

Головуючий:

Судді: