Рішення № 15117669, 04.04.2011, Господарський суд Харківської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-50, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

____________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"04" квітня 2011 р. Справа № 57/183-09

вх. № 5990/4-57

Суддя господарського суду Аюпова Р.М.

при секретарі судовогозасідання Павленко А.В.

за участю представників сторін:

позивача - (за первісним позовом) - не з'явився;

Представник відповідача (за первісним позовом) - ОСОБА_1, дов. від 01.09.09р. Третя особа (РВ ФДМУ) - не з"явився; Третя особа (Державна виконавча служба Дзержинського РУЮ м. Харкова.) - не з'явився; Третя особа (Підрозділ примусового виконання рішень Харківського міського управління юстиції) - не з"явився.

розглянувши справу за позовом Державного підприємства „48 завод залізничної техніки”

до Фізичної особи - підприємця ОСОБА_2, м. Харків

про визнання недійсним правочину та виселення

та за зустрічним позовом Суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_2, м. Харків 3-я особаяка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача 1) Державну виконавча служба Дзержинського РУЮ м. Харкова; 2) Підрозділ примусового виконання рішень Харківського міського управління юстиції

до Державного підприємства „48 завод залізничної техніки” м. Харків

ВСТАНОВИВ:

ДП „48 завод залізничної техніки” (позивач) звернувся до господарського суду Харківської області з позовною заявою до відповідача СПДФО ОСОБА_2, в якій просить суд визнати недійсним правочин, вчинений між позивачем та відповідачем відповідно до договору оренди № 3/21-ДП індивідуально визначеного майна від 17 грудня 2007 року та виселити відповідача з нежитлового приміщення ливарного цеху, інвентарний № 246/11 (літ „Т-1-2”) загальною площею 183,7 кв.м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 на першому поверсі та передати це приміщення позивачу, а також віднести на відповідача свої витрати по оплаті державного мита та витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, мотивуючи свої вимоги тим, що зазначений правочин протиречить приписам ст. 286 Господарського кодексу України, ст.. ст.. 5,10,19 Закону України „Про оренду державного та комунального майна”.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 15 липня 2009 року прийнято вказану позовну заяву до розгляду, порушено провадження у справі та призначено її до розгляду у судовому засіданні.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 20 липня 2010 року прийнято для спільного розгляду з первісним позовом зустрічну позовну заяву відповідача, в якій він просить суд повернути йому обладнання, яке знаходиться в ливарному цеху на території підприємства, згідно переліку, вказаному в накладних відомостях на загальну вартість 26300,00 грн.; стягнути з ДП „48 завод залізничної техніки” 50000,00 грн. відшкодування спричиненої матеріальної шкоди, а також віднести на відповідача за зустрічним позовом свої витрати по оплаті державного мита та витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 16 серпня 2010 року залучено в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача за зустрічним позовом Державну виконавчу службу Дзержинського РУЮ м. Харкова.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 16 листопада 2010 року залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача за зустрічним позовом Підрозділ примусового виконання рішень Харківського міського управління юстиції.

Представник позивача за первісним позовом, відповідача за зустрічним позовом та представники третіх осіб у призначене судове засідання 04 квітня 2011 року не зявились про причини неявки у судове засідання суд не повідомили.

Представник відповідача за первісним позовом, позивача за зустрічним позовом підтримав зустрічний позов та наполягав на його задоволенні, проти первісного позову заперечував, пояснив, що ним надані всі документи, які необхідні для розгляду справи по суті, вважає за можливе розглянути справу по суті в даному судовому засіданні без участі представників позивача за первісним позовом та третіх осіб.

Статтею 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, ратифікованою Верховною Радою України ( Закон України від 17.07.1997 року № 475/97 - ВР), кожній особі гарантовано право на справедливий і відкритий розгляд при визначенні її громадських прав і обов'язків впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону.

Зясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно та повно дослідивши надані учасниками судового процесу докази, суд встановив наступне.

17 грудня 2007 року між ДП „48 завод залізничної техніки” ( далі - позивач за первісним позовом) - та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 (далі відповідач за первісним позовом) укладено договір оренди № 3/21-ДП індивідуально визначеного нерухомого майна (далі - Договір), відповідно до умов якого, позивач передає, а відповідач приймає в строкове платне користування окреме індивідуально визначене нерухоме майно - нежитлове приміщення - ливарний цех, інвентарний № 246/11 (літ. «Т-1-2»), загальною площею 183,7 кв.м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_2, на першому поверсі, що знаходиться на балансі позивача. Факт передачі майна підтверджується актом прийому-передачі індивідуально-визначеного майна, підписаний між сторонами 01 квітня 2008 року..

Як зазначає позивач у позовній заяві зміст вказаного договору суперечить положенням законодавства України, в тому числі приписам ст. 287 Господарського кодексу Україні, ст.ст. 5, 10, 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», що є підставою для визнання його недійсним через невідповідності договору вимогам закону, у звязку з чим, позивач за первісним позовом звернувся до господарського суду Харківської області з відповідним позовом.

Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог суд виходить з наступного.

За загальним положенням цивільного законодавства, зобов'язання виникають з підстав, зазначених у статті 11 Цивільного кодексу України. За приписами частини 2 цієї статті підставами виникнення цивільних прав та обовязку, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Підставою виникнення цивільних прав та обовязків є дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обовязки.

У відповідності із ст.173 Господарського кодексу України та ст. 509 Цивільного кодексу України, господарським визнається зобовязання, що виникає між субєктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим кодексом, в силу якого один субєкт (зобовязана сторона, у тому числі боржник) зобовязаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого субєкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утримуватися від певних дій, а інший субєкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобовязаної сторони виконати її обовязку.

Господарські зобовязання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (ст. 174 Господарського кодексу України).

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ст. 6 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства; сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами; сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Ст. 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до ст.6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв діловою обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ч. 1 п. 4 ст. 179 Господарського кодексу України при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

Відповідно до ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст. 628 Цивільного кодексу України).

Згідно ст. 629 Цивільного кодексу України, договір є обовязковим для виконання сторонами.

Згідно статті 525 Цивільного кодексу України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ст. 598 Цивільного кодексу України, зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом та припинення зобовязання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених законом або договором, а згідно статті 599 Цивільного кодексу України, зобовязання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до ч.1 ст. 193 Господарського кодексу України, до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

За приписами пункту 2 статті 20 Господарського кодексу України кожний субєкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Порядок захисту прав субєктів господарювання та споживачів визначається Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими законами.

За приписами статей 1 та 2 Господарського процесуального кодексу України, звертаючись з позовом до господарських судів, підприємства, установи, організації реалізують надане їм право захищати в судовому порядку свої порушені або оспорюванні права та охоронювані законом інтереси у спосіб, передбачений, зокрема, статтею 16 Цивільного кодексу України, статтею 20 Господарського кодексу України, ч. 8 ст. 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

Відповідно до ст. 326 Цивільного кодексу України, у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими субєктами.

Разом з тим, згідно ст. 1 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» цей Закон регулює: організаційні відносини, пов'язані з передачею в оренду майна державних підприємств та організацій, підприємств, заснованих на майні, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності (далі - підприємства), їх структурних підрозділів; майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання державного майна, майна, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності.

У відповідності до ч. 5 ст. 1 Закону України “Про оренду державного та комунального майна ”, оренда майна інших форм власності регулюється положеннями цього Закону, якщо орендарями є державні підприємства.

Оскільки орендарем у даному випадку є державне підприємство, до спірних правовідносин застосовуються вимоги зазначеного Закону.

Відповідно до ст. 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобовязується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди). Аналогічні за змістом норми містяться у статті 283 Господарського кодексу України.

Згідно ст. 2 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» Відносини щодо оренди державного майна, майна, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності, регулюються договором оренди, цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Глава 53 Цивільного кодексу України регулює загальний порядок укладення, зміни та розірвання договорів.

Відповідно до пункту 6 статті 283 Господарського кодексу України до відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до приписів статей 2, 3 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" правовою підставою користування державним та комунальним майном є договір оренди.

Відповідно до ст. 638 Цивільного кодексу України договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди за всіма істотними умовами. Істотними є умови про предмет договору, а також ті, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно з приписами частин другої та третьої статті 180 Господарського кодексу України, господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх істотних умов. Істотними є умови про предмет договору, умови, визнані такими законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобовязані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Господарський договір повинен містити істотні умови притаманні цьому виду договорів, обов'язковість яких передбачена нормами Цивільного кодексу і Господарського кодексу України.

Так само відповідно до ст. 12 Закону України “Про оренду державного та комунального майна ” договір оренди вважається укладеним з моменту досягнення домовленості з усіх істотних умов і підписання сторонами тексту договору.

Згідно ст. 10 Закону України “Про оренду державного та комунального майна ” істотними умовами договору оренди є: об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); термін, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення; виконання зобов'язань; забезпечення виконання зобов'язань - неустойка (штраф, пеня), порука, завдаток, гарантія тощо; порядок здійснення орендодавцем контролю за станом об'єкта оренди; відповідальність сторін; страхування орендарем взятого ним в оренду майна; обов'язки сторін щодо забезпечення пожежної безпеки орендованого майна.

Аналогічні за змістом норми містяться у статті 284 Господарського кодексу України, якою передбачено, що істотними умовами договору оренди є: обєкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); строк, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення або викупу. Оцінка обєкта оренди здійснюється за відновною вартістю.

Всупереч зазначеним вимогам Закону у тексті Договору оренди № 3/21-ДП від 17.12.2007 року відсутні істотні умови, а саме: вартість майна з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; порука, завдаток, гарантія тощо; страхування орендарем взятого ним в оренду майна; обовязки сторін щодо забезпечення пожежної безпеки орендованого майна.

При винесені рішення суд також враховує, що сторонами спірного договору № 3/21-ДП від 17.12.2007 року на момент його укладання не був зроблений звіт про оцінку переданого в оренду майна, наявність якого є обовязковою згідно ст. 11 Закону України “Про оренду державного та комунального майна ”, оцінка об'єкта оренди здійснюється за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України. При цьому, оцінка об'єкта оренди передує укладенню договору оренди, натомість, як вбачається з матеріалів справи, зазначений висновок про вартість майна був зроблений станом на 05.02.2008 року, тобто після укладання спірного договору оренди.

Відсутність у тексті Договору оренди № 3/21-ДП від 17.12.2007 року згоди щодо зазначених істотних умов унеможливлює висновок про укладення даного договору.

Відповідно до ч.1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч.1-3, 5, 6 ст.203 цього Кодексу.

Частина 5 ст. 203 Цивільного кодексу України встановлює вимогу про те, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 236 Цивільного кодексу України встановлено, що недійсний правочин є недійсним з моменту його вчинення, але якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх в майбутньому припиняється.

Відповідно до вимог ч.3 ст. 207 Господарського кодексу України виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю або частково, припиняється з дня набрання рішенням законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення, у разі, якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

Відтак, вирішуючи спір про визнання правочину недійсним, господарському суду належить встановити наявність саме тих обставин, з якими закон пов'язує недійсність правочинів, зокрема: відповідність змісту правочину вимогам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; правоздатність сторін правочину; свободу волевиявлення учасників правочину та відповідність волевиявлення їх внутрішній волі; спрямованість правочину на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Як вбачається з матеріалів справи, підставою даного первісного позову стало те, що сторонами за договором оренди № 3/21-ДП від 17.12.2007 року не досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов.

Відповідно до п.8 ст.181 Господарського кодексу України, у разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України.

Таким чином, суд дійшов до висновку, що підписаний сторонами договір оренди № 3/21-ДП від 17.12.2007 року є неукладеним (таким, що не відбувся).

Господарський суд враховує, що наведеної правової позиції дотримується також Верховний Суд України (Постанова ВСУ від 11.03.2008 року по справі № 3-695к08 ), з якої вбачається, що договір є неукладеним у випадку відсутності таких істотних умов договору оренди, як склад і вартість об'єкту оренди з урахуванням її індексації та порядку використання амортизаційних відрахувань; відсутність прав та обовязків є наслідком визнання судом Договору неукладеним.

При винесені рішення господарський суд враховує правову позицію Верховного Суду України, викладеної у постанові від 15.01.2003 року у справі №14/203, згідно з якою, договір в якому відсутні узгоджені сторонами істотні умови, вважається неукладеним і не може бути предметом вимог про визнання договору недійсним.

Відповідно до ст. 4-3 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Згідно із ст. 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Відповідно до ст. 43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і обєктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим.

Відповідно до вимог ст. 32 ГПК України: доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

При цьому, належністю доказів є спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об'єктивної істини.

Стаття 129 Конституції України відносить до основних засад судочинства змагальність сторін.

За загальним правилом обовязок доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини. Обовязок доказування та подання доказів розподіляється між сторонами, виходячи з того, хто посилається на юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення. Це стосується позивача, який повинен доказати факти, на підставі яких предявлено позов, а також відповідача, який має можливість доказувати факти, на підставі яких він будує заперечення проти позову.

У відповідності до вимог ст. 54 ГПК України позовна заява повинна містити виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги з зазначенням доказів. До обставин, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги, відносять обставини, які становлять предмет доказування у справі. Предмет доказування це сукупність обставин, які необхідно встановити для правильного вирішення справи. У предмет доказування включаються факти матеріально-правового характеру, що є підставою вимог позивача та заперечень відповідача.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

З огляду на зазначене, враховуючи приписи вищенаведених норм матеріального права, приймаючи до уваги те, що договір оренди № 3/21-ДП від 17.12.2007 року, є неукладеним, що в свою чергу не породжує певних прав та обовязків для сторін, суд прийшов до висновку про відсутність правових підстави для визнання цього договору недійсним та задоволення первісного позову, оскільки недійсним може бути визнано лише укладений договір, у звязку з чим суд відмовляє в задоволенні первісного позову.

Суд критично оцінює посилання позивача за первісним позовом на те, що спірний договір оренди був укладений ним в порушення приписів статей 287 Господарського кодексу України, ст. 5 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», згідно з якими єдиними орендодавцями нерухомого майна, у тому числі до 200 кв.м., що є державною власністю, є Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва, оскільки зі змісту абзацу четвертого статті 5 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» вбачається, що орендодавцями є підприємства - щодо окремого індивідуально визначеного майна та нерухомого майна, загальна площа яких не перевищує 200 кв. м на одне підприємство, а з дозволу органів, зазначених в абзацах другому та третьому цієї статті, - також щодо структурних підрозділів підприємств (філій, цехів, дільниць) та нерухомого майна, що перевищує площу 200 кв. м.

З аналізу спірного договору оренди № 3/21-ДП від 17.12.2007 року вбачається, що його предметом є індивідуально визначене майно нежитлове приміщення ливарний цех, інвентаризаційний № 246/11 (літ Т-1-2) площею 183,7 кв.м., тобто нерухоме майно, площа якого не перевищує 200 кв.м.

З зазначеного вбачається, що ДП МОУ «48 завод залізничної техніки» (позивач за первісним позовом) є належним орендодавцем державного нерухомого майна , загальна площа якого не перевищує 200 кв. м на одне підприємство (ФОП ОСОБА_2 (відповідач за первісним позовом)). Крім того, у Законі України «Про управління обєктами державної власності» (пункти 30-32 ст.6) містять положення щодо виконання низки функцій власника державного майна уповноваженими органами управління, котрі наділені правом, зокрема, надавати в оренду обєкти державної власності.

Згідно ст.1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. У відповідності до ст. 1213 Цивільного кодексу України набувач зобов'язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі.

За таких обставин суд приходить до висновку про відповідність Закону та обґрунтованість позовних вимог позивача за первісним позовом про виселення відповідача за первісним позовом з нерухомого майна та поверення цього майна, яке передано відповідачеві безпідставно, тобто на виконання спірного договору оренди, який фактично є неукладеним. Факт передачі майна позивачем за первісним позовом відповідачеві за первісним позовом, а також факт належності права власності на майно позивачеві підтверджується матеріалами справи (актом прийому-передачі індивідуально визначеного нерухомого майна від 01.04.2008 року, інвентаризаційними відомостями тощо), а також визнається представником відповідача за первісним позовом у судовому засіданні.

Натомість, як вбачається з матеріалів справи, під час розгляду даної справи, відповідачем за первісним позовом було повернуто нерухоме майно, що було предметом договору №3/21 від 17.12.2007 року. Даний факт підтверджується актом прийому-передачі від 19.01.2010 року та визнається сторонами у судових засіданнях на письмових поясненнях. Таким чином, враховуючи, що на момент розгляду справи відповідач за первісним позовом добровільно задовольнив позовні вимоги в частині виселення його з займаного приміщення, суд вважає що провадження в частині вимоги позивача за первісним позовом про виселення відповідача за первісним позовом з займаного приміщення та поверення цього майна позивачу за первісним позвоом підлягає припиненню на підставі п. 1-1 статті 80 Господарського процесуального кодексу України за відсутністю предмету спору.

Розглянувши зустрічну позовну заяву, в якій ФОП ОСОБА_2 позивач за зустрічним позовом просить суд зобовязати ДП «48 завод залізничної техніки» (відповідача за зустрічним позовом) повернути їй обладнання, яке знаходиться в ливарному цеху на території підприємства відповідача за зустрічним позовом, згідно переліку, вказаного в накладних та відомостях загальною вартістю 26300,00 грн., стягнути з ДП «48 завод залізничної техніки» (відповідача за зустрічним позовом) 50000,00 грн. відшкодування спричиненої матеріальної шкоди у вигляді упущеної вигоди, а також віднести на відповідача за зустрічним позовом судові витрати, суд зазначає наступне.

Згідно зі ст. 387 Цивільного кодексу України, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Виходячи зі змісту наведеної норми, позивач повинен довести належність йому майна на праві власності чи на іншому речовому праві. Відповідачем за віндикаційним позовом виступає незаконний володілець майна, незалежно від того чи знає він про неправомірність і незаконність свого володіння, чи ні. При цьому незаконним володільцем визнається така особа, яка здійснює володіння майном без належних правових підстав. Як відомо, підставами виникнення права власності слугують юридичні факти, перелік яких міститься у главі 24 Цивільного кодексу України.

Предметом віндикаційного позову виступає вимога власника, який не володіє майном, до особи, яка незаконно заволоділа цим майном, про повернення індивідуально визначеного майна із чужого незаконного володіння. Важливою умовою звернення з віндикаційним позовом є відсутність між позивачем і відповідачем зобовязально-правових відносин щодо спірного майна.

Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки (ст. 179 Цивільного кодексу України).

За приписами ст. 184 Цивільного кодексу України річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними. Річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою. Річ, що має лише родові ознаки, є замінною.

Відповідно до ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Натомість, позивачем за зустрічним позовом, в порушення приписів статті 33 Господарського процесуального кодексу України належними доказами не доведено в установленому законом порядку з поданням відповідних доказів, по-перше, належність йому спірного майна, по-друге, вибуття цього майна із його володіння та фактичне його перебування саме у відповідача за зустрічним позовом.

Суд зазначає, що наявні в матеріалах справи накладні не можуть вважатися належними та допустимими доказами в підтвердження завезення позивачем за зустрічним позовом на територію відповідача за зустрічним позовом через його контрольно-пропускний пункт спірного обладнання, оскільки вони (накладні) не містить належних доказів у підтвердження передачі ним (позивачем за зустрічним позовом) спірного обладнання відповідачу (печатки та підпис уповноваженого представника відповідача за зустрічним позовом, а також не доведено, що підпис, який міститься на них зроблений уповноваженим представником останнього).

Враховуючи, що встановлення наведених обставин входить до предмету доказування у даній справі, оскільки позивач за зустрічним позовом обґрунтував позов саме ними (наявність у нього права власності на спірне майно, а також фактичне перебування спірного майно у володінні відповідача), суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог в частині повернення йому з чужого незаконного володіння відповідача за зустрічним позовом спірного обладання, у зв'язку із неподанням позивачем за первісним позовом (відсутністю) належних доказів на підтвердження цих позовних вимог.

Що стосується вимоги позивача за зустрічним позовом щодо відшкодування з відповідача за зустрічним позовом на його користь спричинених відповідачем за зустрічним позовом збитків у вигляді упущеної вигоди у сумі 50000,00 грн., суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 20 Господарського кодексу України, ч.2 ст. 16 Цивільного кодексу України відшкодування збитків є одним із способів захисту цивільних прав та інтересів. Відшкодування збитків як санкція може бути застосовано в усіх випадках порушення цивільно-правових зобовязань, коли внаслідок такого порушення потерпіла сторона несе збитки.

Згідно з приписами ст. 22 Цивільного кодексу України, ч.2 ст. 224 Господарського кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

При цьому, збитками є втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Неодержаний прибуток - це розрахункова величина втрати очікуваного приросту в майні, що базується на даних бухгалтерського та податкового обліку, які беззастережно підтверджують реальну можливість отримання потерпілим суб'єктом господарювання певних грошових сум чи інших цінностей, якщо інший учасник відносин у сфері господарювання не допустив би правопорушення.

Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Згідно ст. 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: 1) припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; 2) зміна умов зобов'язання; 3) сплата неустойки; 4) відшкодування збитків та моральної шкоди.

За загальним принципом цивільного права особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Відповідно до ст. 225 Господарського кодексу України до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Притягнення до цивільно-правової відповідальності можливе лише при наявності передбачених законом умов. Їх сукупність утворює склад цивільного правопорушення, який є підставою цивільно-правової відповідальності. Склад цивільного правопорушення, визначений законом для настання відповідальності у формі відшкодування збитків, утворюють наступні елементи: суб'єкт, об'єкт, об'єктивна та суб'єктивна сторона. Суб'єктом є боржник; об'єктом - правовідносини по зобов'язаннях; об'єктивною стороною - наявність збитків у майновій сфері кредитора, протиправна поведінка у вигляді невиконання або неналежного виконання боржником свого зобов'язання, причинний зв'язок між протиправною поведінкою боржника і збитками; суб'єктивну сторону цивільного правопорушення складає вина, яка представляє собою психічне відношення особи до своєї протиправної поведінки і її наслідків.

Правильне встановлення порушеного цивільно-правового обовязку за договором є необхідним для відповідної кваліфікації змісту правовідносин, що виникли із факту порушення (розяснення Пленуму Верховного Суду України, викладених у пункті 2 постанови від 27.03.1992 за № 6 "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди").

Обґрунтовуючи збитки у вигляді упущеної вигоди, позивач за зустрічним позовом зазначив, що їм, як підприємцем, при використанні обладнання при здійсненні своєї підприємницької діяльності було би отримано прибуток із розрахунку 10000,00 грн., проте з вини відповідача за зустрічним позовом, він, пять місяців - з грудня 2009 року по квітень 2010 року, не мав змоги працювати, а тому за цей період зазнав збитки у вигляді упущеної вигоди у сумі 50000,00 грн.

Дослідивши зазначені позовні вимоги позивача за зустрічним позовом, суд встановив, що збитки у вигляді упущеної вигоди на суму 50000грн., які просить стягнути позивач за зустрічним позовом, обґрунтовуються ним лише умовним припущенням про можливість отримання прибутку в результаті здійснення ним підприємницької діяльності на протязі пяти місяців; при цьому відсутній прямий причинно-наслідковий звязок між здійсненням позивачем за зустрічним позовом підприємницької діяльності та отримання ним прибутку та знаходженням на території відповідача за зустрічним позовом спірного обладнання, факт перебування якого, він (позивач за зустрічним позовом), суду не довів.

За таких обставин, суд, відмовляє у стягненні вказаної суми збитків, враховуючи те, що за таких обставин наявність теоретичного обґрунтування можливості отримання прибутку ще не є підставою для його стягнення.

Стягнення збитків у вигляді упущеної вигоди є одним із видів цивільно-правової відповідальності. Для застосування такої міри відповідальності потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, збитків, причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника та збитками, і вини. За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільна відповідальність не настає.

Відповідно до ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

В порушення вказаних вимог, позивачем за зустрічним позовом не було доведено підстав для стягнення збитків з відповідача за зустрічним позовом у вигляді упущеної вигоди.

Викладене означає, що позовні вимоги позивача за зустрічним позовом, є необґрунтованими, не відповідають нормам чинного законодавства і тому не підлягають задоволенню.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат суд керується ст. 49 ГПК України. У спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав державне мито покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Суми, які підлягають сплаті за проведення судової експертизи, послуги перекладача, адвоката, витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу та інші витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: при задоволенні позову - на відповідача; при відмові в позові - на позивача; при частковому задоволенні позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Таким чином, судові витрати у даній справі покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 6, 8, 19, 124, 129 Конституції, статтями 11, 15, 16, 284, 638, 759, 774 Цивільного кодексу України, статтями 180, 181, 284 Господарського кодексу України, ст.10, 12 Закону України “Про оренду державного та комунального майна ”, керуючись, ст.ст.1, 4, 12, 32, 33, 43, 44-49, 75, п. 1-1 ст. 80, ст. 8285 ГПК України, суд

ВИРІШИВ:

Первісний позов задовольнити частково.

В частині вимог первіного позову про визнання недійсним правочин, вчинений між позивачем та відповідачем відповідно до договору оренди № 3/21-ДП індивідуально визначеного майна від 17 грудня 2007 року в задоволенні позову відмовити.

В частині вимог первісного позову щодо виселення відповідача з нежитлового приміщення ливарного цеху, інвентарний № 246/11 (літ „Т-1-2”) загальною площею 183,7 кв.м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 на першому поверсі та передачі цього приміщення позивачу - провадження у справі припинити.

Стягнути з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (ідентифікаційний код НОМЕР_1, адреса: АДРЕСА_1, 61050) на користь Державного підприємства "48 завод залізничної техніки" (код ЄДРПОУ 08112520, адреса: вул. Заводу Комсомолець, 36, м. Харків, 61051) 85,00 грн. державного мита та 118,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

В задоволенні зустрічного позову відмовити.

Суддя Аюпова Р.М.

Рішення оформлено згідно з вимогами ст. 84 ГПК України

та повний текст рішення складено та підписано 11 квітня 2011 року

справа № 57/183-09