Ухвала суду № 15022438, 29.03.2011, Севастопольський апеляційний адміністративний суд

Копія

СЕВАСТОПОЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

Іменем України

Справа № 2а-7888/10/12/0170

29.03.11 м. Севастополь

Севастопольський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого суддіІлюхіної Г.П.,

суддів Омельченка В. А. , Цикуренка А.С. секретар судового засіданняКондратова О.В.

за участю сторін:

від позивача: не з'явився,

від відповідача: не з'явився,

розглянувши апеляційну скаргу Кримського республіканського відділення Фонду соціального захисту інвалідів на постанову Окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим (суддя Котарева Г.М.) від 23.09.10 у справі №2а-7888/10/12/0170

за позовом Кримського республіканського відділення Фонду соціального захисту інвалідів (вул. Крилова, 133, місто Сімферополь, Автономна Республіка Крим, 95001)

до Відкритого акціонерного товариства "Джанкойське спецавтотранспортне підприємство-1206" (вул. Луначарського, 67 А, с. Дніпровка, Джанкойський район, Автономна Республіка Крим, 98181)

про стягнення заборгованості у сумі 7534, 00 грн.,

ВСТАНОВИВ:

Постановою Окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим від 23.09.2010 в задоволенні адміністративного позову відмовлено у повному обсязі (арк.с.27-29).

Суд першої інстанції дійшов висновку, що хоча кількість інвалідів, які працювали на підприємстві відповідача менша за необхідну, що є підставою для нарахування адміністративно-господарських санкцій, однак, відповідач виконав всі дії, встановлені законодавством, для працевлаштування інвалідів відповідно до вимог Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні».

Не погодившись з постановою суду, позивач - Кримське Республіканське відділення Фонду соціального захисту інвалідів, звернувся із апеляційною скаргою, просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим, прийняти нову постанову про задоволення позову (арк.с.36-39,57-58).

Доводи апеляційної скарги мотивовані тим, що постанова суду першої інстанції прийнята з порушенням норм матеріального та процесуального права, висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи, оскільки відповідач неправомірно не виконав нормативів робочих місць для інвалідів з посиланням на практику Севастопольського апеляційного адміністративного суду в окремих справах.

В судове засідання, призначене на 29.03.2011, позивач та відповідач явку уповноважених представників не забезпечили, про дату, час та місце апеляційного розгляду справи повідомлені належним чином та своєчасно (арк.с.63), про причини неявки суд не повідомили.

Згідно з частиною четвертою статті 196 Кодексу адміністративного судочинства України, неприбуття у судове засідання сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про дату, час і місце апеляційного розгляду, не перешкоджає судовому розгляду справи.

Чинне законодавство не обмежує коло представників осіб, які беруть участь у справі, при апеляційному розгляді адміністративної справи.

При викладених обставинах, враховуючи те, що позивач та відповідач викликались в судове засідання, але в суд не зявились, про дату, час та місце апеляційного розгляду повідомлені належним чином, суд вважає можливим розглянути справу у відсутність представників позивача та відповідача.

Розглянувши справу в порядку статей 195, 196 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, встановила наступне.

Відкрите акціонерне товариство "Джанкойське спецавтотранспортне підприємство-1206" (код ЄДРПОУ 03359842) зареєстровано Джанкойською районною державною адміністрацією з 27.10.1997 як юридична особа.

Як вбачається зі звіту про зайнятість інвалідів за 2009 рік, наданого позивачу 14.06.2010, середньооблікова чисельність працівників облікового складу підприємства у 2009 році становила 58 осіб; працюючих інвалідів - 1; кількість інвалідів, які повинні працювати - 2, фонд оплати праці штатних працівників 437000,00грн., середньорічна заробітна плата одного працівника 7534,00грн. Відповідачем самостійно визначено суму адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі 7534,00грн. (арк.с.9).

Листом Джанкойського міськрайонного центру зайнятості №01-07/781 від 02.06.2010 встановлено, що Відкритим акціонерним товариством “Джанкойське спецавтотранспортне підприємство - 1206” неодноразово направлялась інформація щодо вакансій для працевлаштування інвалідів (арк.с.19).

Вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши правову оцінку обставин у справі та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

На правовідносини сторін, що виникли поширюються положення Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»№875-ХІІ від 21.03.1991, Інструкції щодо заповнення державної статистичної звітності за формами №3-ПН "Звіт про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) та потребу в працівниках" і №4-ПН "Звіт про вивільнення працівників", затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 06.07.1998 №244, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 17.07.1998 за №464/2904 (далі - Інструкція), Порядку подання підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, звітів про зайнятість і працевлаштування інвалідів та інформації, необхідної для організації їх працевлаштування, затвердженого постановою Кабінету міністрів України «Про реалізацію статей 19 і 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні"»від 31.01.2007 №70 (далі - Порядок).

Суд першої інстанції здійснив аналіз вищезазначеного діючого законодавства України та дійшов вірного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобовязані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Позивач в позовній заяві посилається на порушення відповідачем частини першої статті 19 Закону щодо недотримання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів.

У частині першій статті 19 Закону визначено, що для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.

Відповідачем на виконання вимог Закону було подано позивачу Звіти про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2009 рік (форма №10-ПІ), що підтверджується матеріалами справи і не заперечується представником позивача.

Згідно Звіту про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2009 рік (форма № 10-ПІ) на підприємстві відповідача норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів становить 2 особи.

Відповідно до частини третьої статті 18 Закону підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до Наказу Міністерства праці та соціальної політики України «Про затвердження форм звітності та інструкцій щодо їх заповнення»№ 420 від 19.12.2005 формою звітності про наявність вакантних місць на підприємстві є форма № 3-ПН «Звіт про наявність вакансій», яка подається підприємствами щомісячно до державної служби зайнятості.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем систематично надавалася державній службі зайнятості відповідна інформація щодо виділення та створення на підприємстві робочих місць для працевлаштування інвалідів шляхом подання Звітів про наявність вакансій (форма № 3-ПН) до Джанкойського міськрайонного центру зайнятості, в яких відповідачем зазначені вакансії для працевлаштування інваліда, а також подавався позивачу щорічний звіт за формою №10-ПІ.

Відповідно до частини третьої статті 19 Закону підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування інвалідів у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 18 цього Закону.

Згідно з частиною першою статті 18 Закону забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

З наведених норм статей 18, 19 Закону вбачається, що підприємства здійснюють самостійно працевлаштування інвалідів, але виходячи з вимог статті 18 Закону.

У статті 18 Закону зазначено, що забезпечення прав інвалідів на працевлаштування здійснюється двома шляхами:

-безпосереднє звернення інваліда до підприємства;

-звернення інваліда до державної служби зайнятості (з подальшим його направленням на підприємство, на якому є відповідні вакансії).

Отже, стаття 18 Закону не встановлює правил, за якими підприємство було б зобовязано самостійно здійснювати пошук інвалідів для їх працевлаштування на своєму підприємстві.

У частині третій статті 18 Закону чітко визначено зобов'язання підприємства, що використовує найману працю:

-виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством,

-надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів,

-звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Позивач, посилаючись на порушення з боку відповідача правил господарської діяльності, встановлених Законом, не надав суду доказів того, що підприємством відповідача не виділено та не створено робочі місця для працевлаштування інвалідів, або ж про факти відмови у працевлаштуванні з боку підприємства відповідача за зверненням інваліда до відповідача чи за направленням державної служби зайнятості.

З матеріалів справи вбачається, що інваліди на підприємство для працевлаштування не направлялися ні державним органом зайнятості, ні позивачем.

Аналіз положень Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»дає підстави зробити висновок про те, що обов'язок підприємства щодо створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обовязком підбирати і працевлаштовувати інвалідів на створені робочі місця.

Статтею 19 Закону передбачено, що керівники підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, у разі незабезпечення виконання нормативів робочих місць для працевлаштування інвалідів, неподання Фонду соціального захисту інвалідів звіту про зайнятість та працевлаштування інвалідів несуть відповідальність у встановленому законом порядку.

Разом з тим, адміністративно-господарські санкції за незайняті інвалідами робочі місця не є податком, збором (обовязковим платежем), обовязкова сплата яких передбачена Конституцією України та Законом України від 25.06.1991 №1251-XII “Про систему оподаткування”, а є заходом впливу до правопорушника у сфері господарювання у звязку зі скоєнням правопорушення.

Відповідно до частини 1 статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

У частині 2 наведеної статті передбачено, що учасник господарських відносин відповідає, зокрема за порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Як встановлено судом першої інстанції, на виконання вимог законодавства, відповідач направляв до Джанкойського міськрайонного центру зайнятості відповідну звітність з інформацією щодо можливості працевлаштування інваліда, але робочі місця залишились вакантними у звязку з ненаправленням для працевлаштування інвалідів уповноваженими органами.

У звязку з тим, що у діях відповідача відсутній склад правопорушення, на нього не може бути покладена відповідальність за ненаправлення уповноваженими органами необхідної кількості інвалідів для працевлаштування, відсутність у населеному пункті за місцем знаходження Товариства інвалідів, які бажають працевлаштуватись.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про необґрунтованість застосування до відповідача санкцій, оскільки позивач не врахував, що обов'язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком займатись пошуком інвалідів для працевлаштування.

Отже, сам факт відсутності на підприємстві працевлаштованих інвалідів, ще не є безспірною ознакою наявності відповідальності відповідача, яка могла настати лише у випадку невчинення останнім прямо передбачених законодавством заходів.

Оскільки відповідач вчинив всі передбачені чинним на момент виникнення спору законодавством заходи, спрямовані на працевлаштування інвалідів на своєму підприємстві, тому Кримське республіканське відділення Фонду соціального захисту інвалідів не має правових підстав накладати адміністративно-господарські санкції та пеню за невиконання нормативу робочих місць для інвалідів.

Згідно зі статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відповідно до статей 70, 71 Кодексу адміністративного судочинства України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування.

Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Докази, одержані з порушенням закону, судом при вирішенні справи не беруться до уваги.

Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Аналогічна позиція викладена в постановах Вищого адміністративного суду України від 26.09.2007 по справі № 20-4/118, від 06.11.2007 по справі № 20-4/183, від 31.10.2007 по справі № 20-9/179.

За таких обставин, судова колегія дійшла висновку, що позовні вимоги про стягнення з відповідача адміністративно-господарських санкцій в сумі 7534,00 грн. є необґрунтованими та неправомірними, у звязку з чим позов задоволенню не підлягає.

Посилання позивача на практику Севастопольського апеляційного адміністративного суду в окремій справі №2а-9378/10/18/0170 не має правового та преюдиційного значення для вирішення цього спору.

Все вищеперелічене дає судовій колегії право для висновку про законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції.

Правова оцінка, яку суд першої інстанції дав обставинам справи, не суперечить вимогам процесуального і матеріального права, а доводи апеляційної скарги щодо їх неправильного застосування є необґрунтованими.

Судове рішення є законним і обґрунтованим й не може бути скасовано з підстав, що наведені в апеляційній скарзі.

На підставі викладеного, судова колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова суду першої інстанції - без змін.

Керуючись частиною третьою статті 24, статтями 160, 167, частиною першою статті 195, статтею 196, пунктом 1 частини першої статті 198, статтею 200, пунктом 1 частини першої статті 205, статтями 206, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

УХВАЛИВ:

1.Апеляційну скаргу Кримського республіканського відділення Фонду соціального захисту інвалідів на постанову Окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим від 23.09.10 у справі №2а-7888/10/12/0170 залишити без задоволення.

2.Постанову Окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим від 23.09.10 у справі №2а-7888/10/12/0170 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення згідно з частиною пятою статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України.

Ухвалу може бути оскаржено в порядку статті 212 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно з якою касаційна скарга на судові рішення подається безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції, крім випадків, передбачених цим Кодексом, а в разі складення ухвали в повному обсязі відповідно до статті 160 цього Кодексу - з дня складення ухвали в повному обсязі.

Повний текст судового рішення виготовлений 12 квітня 2011 р.

Головуючий суддяпідписГ.П.Ілюхіна

Судді підпис В.А.Омельченко підпис А.С. Цикуренко З оригіналом згідно

Головуючий суддя Г.П.Ілюхіна