Рішення № 14412465, 25.02.2011, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА

01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 50/325.02.11

За позовом Відкритого акціонерного товариства "Запорізький

електровозоремонтний завод"

до Державного комітету України державного матеріального резерву

про стягнення 54921,84 грн.

Суддя Головатюк Л.Д.

Представники:

від позивача Мальчев В.Є. (дов. № 2807 від 23.07.2010)

від відповідача не з’явились

В судовому засіданні 25.02.2011 на підставі ст. 85 ГПК України оголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

На розгляд господарського суду м. Києва передані вимоги відкритого акціонерного товариства "Запорізький електровозоремонтний завод" до Державного комітету України державного матеріального резерву про стягнення 54951,84грн. заборгованості за невиконання грошових зобов’язань в 2007-2008 роках за договором про відповідальне зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву від 24.07.2001 .

Ухвалою господарського суду м. Києва від 20.12.2010 порушено провадження у справі № 50/3 та призначено її до розгляду на 12.01.2011.

Представник відповідача в судове засідання 12.01.2011 не з’явився, витребувані судом докази не подав, причин неявки суд не повідомив, хоча про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином. В судове засідання з’явився представник позивача та надав пояснення по суті спору.

В зв’язку з неявкою представника відповідача розгляд справи було відкладено на 26.01.2011.

В судове засідання 26.01.2011 з’явились представники позивача і відповідача та надали додаткові пояснення по справі.

У відповідності до ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, для дослідження та оцінки доказів по справі в судовому засіданні від 26.01.2011 року було оголошено перерву до 04.02.2011 року.

Представник відповідачів в судове засідання 04.02.2011 не з’явився, причин неявки суд не повідомили, хоча про час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином. В судове засідання з’явився представник позивача та надав пояснення по суті спору

В зв’язку з неявкою представника відповідача розгляд справи було відкладено на 25.02.2011.

В судовому засіданні 25.02.2011 позивач надав докази та дав пояснення по справі, позовні вимоги підтримав у повному обсязі. Відповідач в судові засідання 12.01.2011, 04.02.2011 та 25.02.2011 не направив своїх повноважних представників, письмових доказів, відзив на позовну заяву не надав, позовну вимогу по суті у будь-який інший процесуальний спосіб не заперечив.

Особи, які беруть участь у розгляді справи, вважаються повідомленими про час і місце її розгляду судом, якщо ухвалу про порушення провадження у справі надіслано за поштовою адресою, зазначеною в позовній заяві (див. Роз'яснення Президії ВАСУ від 18.09.1997 № 02-5/289 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України").

Відповідач клопотань про відкладення розгляду справи та наявності у нього поважних причин щодо неявки у судове засідання не повідомив, що дає підстави визначити причини його неявки до суду неповажними.

Керуючись ст. 75 ГПК України суд вважає за можливе розглянути справу без участі представників відповідача за наявними у справі доказами та матеріалами.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з’ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об’єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення представника позивача, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про державний матеріальний резерв" (далі –Закон) державний резерв є особливим державним запасом матеріальних цінностей, призначених для використання в цілях і в порядку, передбачених цим Законом. У складі державного резерву створюється незнижуваний запас матеріальних цінностей (постійно підтримуваний обсяг їх зберігання).

Як визначено статтею 2 Закону, відповідальним зберіганням матеріальних цінностей державного резерву є зберігання закладених до державного резерву матеріальних цінностей у постачальника (виробника) або одержувача (споживача) без надання йому права користуватися цими матеріальними цінностями до прийняття у встановленому порядку рішення про відпуск їх з державного резерву.

Статтею 4 Закону передбачено, що державний резерв створює Кабінет Міністрів України. Організація формування, зберігання і обслуговування державного резерву, соціальний розвиток забезпечуються уповноваженим на це центральним органом виконавчої влади, який здійснює управління державним резервом, підприємствами, установами і організаціями, що входять до єдиної системи державного резерву України.

Управління державним матеріальним резервом здійснює Державний комітет України з державного матеріального резерву, який відповідно до Указу Президента України № 603/2001 від 07.08.2001 є правонаступником Державного агентства з управління державним матеріальним резервом.

Відповідно до п. 4 та п. 5 «Порядку формування, розміщення та проведення операцій з матеріальними цінностями державного резерву»затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 1129 від 08.10.1997 на підприємствах, в установах і організаціях, що здійснюють відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву, розміщення матеріальних цінностей забезпечується Держкомрезервом виходячи з критеріїв економічної доцільності, наявності у цих зберігачів необхідних для зберігання продукції умов, доцільності територіального розташування зберігачів тощо.

Поставка і закладення матеріальних цінностей до державного резерву здійснюється відповідно до затверджених Кабінетом Міністрів України номенклатури і норм їх накопичення у державному резерві та мобілізаційних завдань у порядку створення, поповнення, освіження, заміни запасів матеріальних цінностей державного резерву та повернення тимчасово позичених матеріальних цінностей.

Згідно з ст. 12 Закону державний резерв матеріальних цінностей є недоторканим і може використовуватись лише за рішенням Кабінету Міністрів України. Згідно Постанови Кабінету Міністрів України № 100-03 від 29.01.1998 «Положення про особливості формування, розміщення та проведення операцій з матеріальними цінностями мобрезерву», Положення про мобілізаційний резерв, затвердженого постановою ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР від 29.09.1969 (має гриф „таємно") - мобілізаційний резерв матеріальних цінностей створюється підприємствами в мирний час відповідно до встановлених мобілізаційних завдань. Норми накопичення матеріальних цінностей встановлюється за номенклатурами та обсягами, визначеними міністерствами, іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади.

Відповідно до ст. 11 ЦК України цивільні права і обов’язки виникають з підстав, передбачених законодавством, а також з дій громадян і організацій, які хоч і не передбачені законом але в силу загальних начал і змісту цивільного законодавства породжують цивільні права і обов’язки.

Статтею 174 ГК України передбачено, що господарські зобов'язання можуть виникнути, в тому числі, безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, що регулює господарську діяльність, та з акту управління господарською діяльністю.

Відповідно до п. 3 та п. 4 ст. 11 Закону України "Про державний матеріальний резерв" перелік підприємств, установ і організацій усіх форм власності, що виконують відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву, номенклатура та обсяги їх накопичення визначаються мобілізаційними та іншими спеціальними планами. Підприємства, установи і організації всіх форм власності, яким встановлені мобілізаційні та інші спеціальні завдання, зобов'язані забезпечити розміщення, зберігання, своєчасне освіження, заміну, а також відпуск матеріальних цінностей із державного резерву згідно із зазначеними завданнями власними силами. Отже, підприємства зберігають матеріальні цінності мобілізаційного резерву (в даному випадку мобілізаційне завдання виступає адміністративним актом, на підставі якого виникають правовідносини, які хоч і містять цивільно-правовий характер але являються специфічними правовідносинами в силу специфіки мобілізаційного резерву) на основі мобілізаційного завдання, яке доводиться до підприємства.

24.07.2001 між державним підприємством “Запорізький електровозоремонтний завод” (зберігач за договором), правонаступником якого згідно з п. 3.3 статуту, зареєстрованого Запорізькою міською радою за № 021003, є відкрите акціонерне товариство “Запорізький електровозоремонтний завод”, та Державним агентством з управління державним матеріальним резервом (агентство за договором), правонаступником якого згідно з п. 1 Указу Президента України “Про Державний комітет України з державного матеріального резерву” № 603/2001 від 07.08.2001 є Державний комітет України з державного матеріального резерву, було укладено договір № 61 про відповідальне зберігання матеріальних цінностей матеріального резерву (далі - договір), предметом якого є зберігання матеріальних цінностей матеріального резерву (далі - цінностей) на складських площах та ємкостях зберігача.

Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідач в 2007=2008 роках не виконав своїх зобов’язань за укладеним договором щодо оплати наданих послуг, чим порушив вимоги договору та норм чинного законодавства України.

Відповідно до розділу 2 договору зберігач створює необхідні умови і забезпечує кількісне і якісне зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву. Зберігач закладає на відповідальне зберігання матеріальні цінності мобілізаційного резерву в тій кількості, яка доведена йому встановленим порядком згідно з номенклатурою.

У відповідності до умов п. 2.1.10 договору зберігач зобов’язався щорічно, разом із річним звітом по формі № 12 (про наявність цінностей), подавати затверджений зберігачем кошторис витрат на утримання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву на наступний рік відповідно пункту 10.3. «Інструкції про порядок фінансування заходів з мобілізаційної підготовки народного господарства України», затвердженої Міністерством фінансів 30.03.1996 № 111/03, який погоджується агентством.

Відповідно до п. 3.1 договору агентство зобов’язалось відшкодовувати зберігачу витрати на утримання цінностей згідно з кошторисом витрат та оплачувати закладку (поставку) за узгодженими з агентством регульованими або договірними оптово-відпускними цінами, що діють на час закладки.

Пунктом 4.4 договору передбачено, що відшкодування витрат на утримання цінностей один раз на рік не пізніше 15 грудня поточного року.

Для належного виконання умов договору позивачем були надіслані відповідачу кошториси та звіти форми № 12 станом на 01.01.2008 та 01.01.2009. Відповідач надіслані кошториси не підписав, обґрунтованих заперечень щодо заявлених витрат у кошторисах та звітах не надав, понесені позивачем витрати на зберігання матеріальних цінностей не відшкодував.

На виконання умов договору позивач протягом 2007 –2008 років зберігав у себе матеріальні цінності державного матеріального резерву та поніс витрати на їх зберігання в розмірі 57921,84 грн.

Вищезазначені документи, а саме кошториси та звіти форми № 12 станом на 01.01.2008 та 01.01.2009 приймаються судом у якості належного доказу виконання робіт позивачем та прийняття їх відповідачем без застережень і зауважень щодо вартості та обсягів наданих послуг.

Суд вважає доведеним і це не спростовано відповідачем, що на виконання умов договору та вимог чинного законодавства України позивач належним чином виконав свої зобов’язання та здійснював зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву.

Таким чином судом встановлено факт наявності порушень відповідачем взятих на себе господарських зобов’язань.

Отже, внаслідок укладення договору між сторонами згідно ст. 11 ЦК України, виникли цивільні права та обов’язки. Оскільки між сторонами по справі склалися господарські правовідносини, то до них слід застосовувати положення ГК України як спеціального акту законодавства, що регулює правовідносини у господарській сфері.

Відповідно до абзацу 2 пункту 1 статті 193 ГК України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.

У відповідності до ст.ст. 202, 203, 205 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Статтею 626 ЦК України визначено поняття договору, яким є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно ст. 173 ГК України один суб’єкт господарського зобов’язання повинен вчинити певну дію на користь іншого суб’єкта, а інший суб’єкт має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.

Відповідно до ст.193 Господарського кодексу України суб‘єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов‘язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов‘язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Зазначене також кореспондується зі ст.ст.525, 526 ЦК України відповідно до яких зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог –відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

У відповідності до ст.610 ЦК України порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання). Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов’язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ст. 612 ЦК України).

Укладений між позивачем та відповідачем договір має ознаки договору зберігання та договору надання послуг, тому до нього мають застосовуватися норми, що регулюють дані види договорів.

Відповідно до статті 936 ЦК України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

Статтею 946 ЦК України встановлено, що плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання. Якщо поклажодавець після закінчення строку договору зберігання не забрав річ, він зобов'язаний внести плату за весь фактичний час її зберігання.

Частиною 1 ст. 901 ЦК України передбачено, що за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

В силу положень ч.1 ст.903 ЦК України замовник зобов’язаний оплатити надану йому послуги в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Згідно зі ст. 629 ЦК України договір є обов’язковим для виконання сторонами.

Стаття 627 ЦК України вказує, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Отже відповідно до п. 3 ст. 11 Закону державне підприємство "Запорізький електровозоремонтний завод" є відповідальним зберігачем матеріальних цінностей мобілізаційного резерву.

У відповідності до положень Закону, які регламентують: обов'язковість здійснення фінансування витрат на утримання і розвиток системи державного резерву як за рахунок коштів Державного бюджету України, що передбачаються у бюджеті окремим рядком, так і за рахунок коштів, одержаних від реалізації матеріальних цінностей державного резерву та їх позичання, допоміжної фінансово - господарської діяльності та відшкодування витрат підприємств, організацій і установ системи Держкомрезерву (ст. 7 Закону), тобто законодавчо надано право на відшкодування понесених у зв'язку з вищевказаною діяльністю витрат.

Здійснюючи відповідальне зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву, державне підприємство "Запорізький електровозоремонтний завод" в 2007-2008 роках понесло наступні фактичні видатки, що складаються з: оплати праці складських працівників; нарахування на зарплату; виробничих витрат, в т.ч. оплата електроенергії, опалення та витрат по охороні.

Тобто, проаналізувавши вищенаведені вимоги Закону, суд приходить до висновку, що позивач зобов’язаний зберігати матеріальні цінності мобілізаційного резерву, закладати цінності на відповідальне зберігання, проводити освіження та заміну цінностей, проводити відпуск цінностей тільки за нарядами відповідача, а відповідач зобов’язаний відшкодовувати позивачу витрати на утримання цінностей та оплачувати закладку (поставку) цінностей у межах бюджетних асигнувань, передбачених на ці цілі.

Суд вважає доведеним і це не спростовано відповідачем, що на виконання вимог Закону позивач належним чином виконав свої зобов’язання та здійснював зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву.

Частиною 5 статті 11 Закону України “Про державний матеріальний резерв” передбачено відшкодування витрат підприємствам, установам і організаціям, що виконують відповідальне зберігання, оплата тарифу за перевезення вантажів, спеціальної тари, упаковки, послуг постачальницько-збутових організацій за поставку і реалізацію матеріальних цінностей державного резерву провадиться у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Порядок відшкодування підприємствам, установам та організаціям витрат, пов'язаних з відповідальним зберіганням матеріальних цінностей державного резерву (далі –Положення), затверджено постановою Кабінету Міністрів України № 532 від 12.04.2002, який запроваджує механізм відшкодування підприємствам, установам та організаціям витрат, пов'язаних з відповідальним зберіганням матеріальних цінностей державного резерву, у тому числі мобілізаційного, і визначення суми цих витрат.

Відповідно до Порядку відшкодування залізницям України витрат, пов’язаних з відповідальним зберіганням матеріальних цінностей мобілізаційного резерву, узгодженим сторонами згідно "Порядку відшкодування підприємствам, установам та організаціям витрат, пов’язаних з відповідальним зберіганням матеріальних цінностей державного резерву", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.04.2002 № 532, витрати на утримання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву складаються: а) з основних витрат: оплата праці складських робітників з відповідними нарахуваннями; вартість паливно-енергетичних ресурсів та водопостачання; оплата земельного податку окремих баз, на яких зберігається мобрезерв; амортизаційні відрахування від вартості складських приміщень; витрати, пов’язані з вантажно-розвантажувальними роботами; оплата послуг зв’язку; витрати на охорону матеріальних цінностей мобілізаційного резерву; витрати на придбання малоцінного інвентарю для обслуговування мобілізаційного резерву; б) витрати, пов’язані з придбанням консервантів та лакофарбових матеріалів; витрати, пов’язані з транспортними перевезеннями матеріальних цінностей мобілізаційного резерву; витрати на поточний ремонт складських приміщень.

Відповідачем доказів, які б спростовували розмір понесених позивачем витрат на зберігання цінностей і погодження кошторису на 2007-2008 роки, суду не надано.

Таким чином, спеціальні норми Закону України „Про державний матеріальний резерв”, передбачають можливість відшкодування витрат, пов’язаних із зберіганням матеріальних цінностей державного резерву, у грошовій формі.

Відповідно до ст. ст. 43, 33, 34 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку, що заявлені позивачем вимоги щодо стягнення з відповідача заборгованості за надані послуги по збереженню матеріальних цінностей мобілізаційного резерву в розмірі 54921,84 грн. за 2007-2008 роки, відповідно до договору № 61 про відповідальне зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву від 24.07.2001 є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню в повному обсязі.

Відповідно до ст. 49 ГПК України, з відповідача на користь позивача стягуються понесені позивачем витрати по сплаті держмита та інформаційно-технічного забезпечення судового процесу.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 193, 220 Господарського кодексу України, Цивільним Кодексом України, ст.ст. 33, 34, 49, 64, 75, 82, 83, 84, 85 ГПК України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити повністю.

2. Стягнути з Державного комітету України з державного матеріального резерву (м. Київ, вул. Пушкінська, 28, ідентифікаційний код 00034016) з будь-якого рахунку (виявленого державним виконавцем під час виконання судового рішення) на користь відкритого акціонерного товариства “Запорізький електровозоремонтний завод” (69095, м. Запоріжжя, вул. Залізнична, 2, ідентифікаційний код 01056273) заборгованість в розмірі 54 921 (п’ятдесят чотири тисячі дев’ятсот двадцять одна) грн. 84 коп., державне мито в сумі 549 (п’ятсот сорок дев’ять) грн. 22 коп. та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в сумі 236 (двісті тридцять шість) грн. 00 коп.

3. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

4. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

5. Копію рішення розіслати сторонам.

Суддя                                                   Головатюк Л.Д.

Дата підписання рішення 02.03.2011