Ухвала суду № 141185658, 19.10.2026, Господарський суд Львівської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

УХВАЛА

19.10.2026 Справа № 914/53/26

За позовом:Першого заступника керівника Золочівської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Буської міської ради Золочівського району Львівської області, Львівська обл., м. Буськдо відповідача-1:ОСОБА_1 , Львівська обл., м. Кам`янка-Бузькадо відповідача-2:Фермерського господарства «Біоконцепт-Гарденія», Львівська обл., с. Кізлівза участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів: Головного управління Держгеокадастру у Львівській області, м. Львівпро:зобов`язання повернути земельну ділянку та скасування речового праваСуддя Крупник Р.В. Секретар Мисик-Семен М.М.Представники учасників справи:прокурор:Машталяр Ю.А.;від позивача:Ліщук В.І.від відповідачів:Медвідь А.Б. адвокат;від третьої особи:не з`явився.

ВСТАНОВИВ:

Перший заступник керівника Золочівської окружної прокуратури (надалі Прокурор) звернувся до Господарського суду Львівської області із позовною заявою в інтересах держави в особі Буської міської ради Золочівського району Львівської області (надалі Позивач, Міська рада) до ОСОБА_1 (надалі Відповідачка-1) та Фермерського господарства «МП Надія» (надалі Відповідач-2) про зобов`язання повернути земельну ділянку та скасування речового права.

Ухвалою від 26.01.2026 суд прийняв позовну заяву до розгляду та відкрив провадження у справі, розгляд справи ухвалив здійснювати за правилами загального позовного провадження, залучив до участі у справі Головне управління Держгеокадастру у Львівській області (надалі Третя особа) у процесуальному статусі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів.

Ухвалою від 20.04.2026 задоволено заяву прокурора про заміну відповідача-2 (вх. №1584/26 від 07.04.2026), замінено відповідача-2 з Фермерського господарства «МП Надія» на Фермерське господарство «Біоконцепт-Гарденія», задоволено заяву прокурора зміну предмета позову (вх. №1584/26 від 07.04.2026) та ухвалено здійснювати подальший розгляд справи з урахуванням такої, підготовче засідання відкладено на 18.05.2026.

Подальший процесуальний хід розгляду справи відображений в ухвалах суду і протоколах судових засідань.

Ухвалою від 23.07.2026 суд відмовив у задоволенні клопотань відповідача-2 про залишення позовної заяви без руху, про залишення позовної заяви без розгляду, про відкладення підготовчого засідання та продовження строків підготовчого провадження, частково задовольнив клопотання відповідача-2 про витребування оригіналів документів, закрив підготовче провадження у справі та призначив розгляд справи по суті на 04.09.2026.

Ухвалами від 04.09.2026, 21.09.2026 суд відкладав судові засідання, востаннє на 19.10.2026.

Прокурор та представники відповідачів з`явилися у судове засідання 19.10.2026. У свою чергу, позивач і третя особа не забезпечили явку представників у вказане засідання.

У судовому засіданні суд розглянув клопотання відповідача-2 про залишення позову прокурора без розгляду (вх. №26502/26 та вх. №26543/26 від 21.09.2026), яке обґрунтоване посиланням на постанову Верховного Суду від 08.07.2026 у справі №910/16365/25 та рішення Конституційного Суду України від 03.12.2025 у справі №6-р(ІІ)/2025. Відповідач-2 вказує, що прокурор подав позов після 03.12.2025, не довів наявності виключних підстав для представництва інтересів органу місцевого самоврядування у суді, а суд, керуючись частиною 6 статтею 11 ГПК України, може не застосовувати положення статті 23 Закону України «Про прокуратуру» (надалі Закон №1697-VII), які визнанні неконституційними.

Прокурор заперечив проти вказаної заяви, виклавши свої доводи у додаткових поясненнях (вх. №29388/26 від 16.10.2026). Зокрема прокурор вказує, що (1) рішення Конституційного Суду України від 03.12.2025 у справі №6-р(ІІ)/2025 поширюватиметься на правові відносини лише з 01.01.2027; (2) постанова Верховного Суду від 08.07.2026 у справі №910/16365/25 нерелевантна до спірних правовідносин; (3) ним доведено, що Буська міська рада є компетентним органом у спірних правовідносинах, який допустив бездіяльність у захисті порушеного відповідачами права комунальної власності; (4) правовідносини щодо представництва інтересів держави виникли задовго до подання позову, оскільки прокурор звертався до позивача із запитом щодо представництва ще у січні 2025 року; (5) суд уже відмовляв у задоволенні подібного клопотання відповідача-2 про залишення позову без розгляду; (6) заява відповідача-2 має бути залишена без розгляду на підставі частини 2 статті 207 ГПК України.

Враховуючи доводи відповідача-2, а також заперечення прокурора суд зазначає, що подання клопотання про залишення позову без розгляду не обмежене підготовчим провадженням. Положення процесуального закону, які регулюють відповідне питання, не забороняють подавати подібні клопотання на стадії розгляду справи по суті. Відтак, підстави для застосування приписів частини 2 статті 207 ГПК України відсутні.

Суд також враховує, що ухвалою від 23.07.2026 уже відмовляв відповідачу-2 у задоволенні клопотання про залишення позову без розгляду, яке в тому числі було обґрунтоване посиланням на рішення Конституційного Суду України від 03.12.2025 у справі №6-р(ІІ)/2025. Відповідна ухвала мотивована тим, що прокурор дотримався порядку, передбаченого статтею 23 Закону №1697-VII, довів бездіяльність компетентного органу, вказав у чому полягає порушення інтересів держави, а втрату чинності окремими приписами абзацу 1 частини 3 статті 23 Закону№1697-VII відтерміновано Конституційним Судом України до 01.01.2027.

У той же час, суд звертає увагу на те, що прийняття відповідного судового рішення здійснено без врахування висновків щодо застосування норм права, викладених в постановах Верховного Суду від 08.07.2026 у справі №910/16365/25 та від 01.10.2026 у справі №910/6143/26 у подібних правовідносинах. Так, вказані правові висновки не були відомі суду і відповідач-2 не покликався на них у клопотанні про залишення позову без розгляду, котре було подано ним на підготовчому провадженні.

З урахуванням того, що нормами ГПК України не обмежується право сторони подавати вдруге клопотання про залишення позову без розгляду, яке мотивоване іншими обставинами та підставами, а також беручи до уваги, що в клопотанні (вх. №26502/26 та вх. №26543/26 від 21.09.2026) відповідач-2 покликається на правові висновки Верховного Суду у вказаних вище постановах, які згідно із частиною 4 статті 236 ГПК України є обов`язковими, суд вважає за можливе здійснити розгляд цього клопотання по суті.

Розглянувши відповідне клопотання, суд вбачає наявність підстав для залишення позову прокурора без розгляду з огляду на таке.

Статтею 53 ГПК України передбачено, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Відповідно до частини 3 статті 23 Закону №1697-VII прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Прокурор звернувся до суду в інтересах держави в особі Буської міської ради з посиланням на частину 3 статті 23 Закону №1697-VII 31.12.2025, тобто після ухвалення Конституційним Судом України рішення від 03.12.2025 у справі №6-р(ІІ)/2025.

У вказаному рішенні суд конституційної юрисдикції ухвалив:

- визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), окремі приписи абзацу 1 частини 3 статті 23 Закону №1697-VII зі змінами в тім, що вони надають прокуророві можливість здійснювати представництво інтересів держави в суді у зв`язку з нездійсненням або неналежним здійсненням захисту цих інтересів органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб`єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;

- окремі приписи абзацу першого частини третьої статті 23 Закону №1697-VII зі змінами, визнані неконституційними, втрачають чинність із 1 січня 2027 року;

- рішення Конституційного Суду України не поширюється на правовідносини щодо представництва прокурором інтересів держави в суді, які виникли під час чинності окремих приписів абзацу 1 частини 3 статті 23 Закону №1697-VIIзі змінами, визнаних неконституційними, та продовжують існувати після втрати ними чинності.

З наведеного випливає, що окремі приписи абзацу 1 частини 3 статті 23 Закону №1697-VII до 01.01.2027 залишаються чинними у редакції, що діяла до ухвалення цього рішення, а тому, підлягають до застосування всіма суб`єктами правової системи, у тому числі і при здійсненні господарського судочинства.

Розглядаючи справу №914/53/26, суд відзначає, що визнання правового акта неконституційним означає скасування Конституційним Судом презумпції конституційності правового акта, яка діяла до цього, при цьому саме рішення Конституційного Суду не призводить до неконституційності цього акта, воно лише встановлює її.

Водночас, не лише Конституційний Суд України вправі оцінити на відповідність Конституції України той чи інший закон чи інший правовий акт, оскільки статтею 11 ГПК України визначено, що якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії (це відповідає правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 24.03.2024 у справі №921/229/22).

Верховний Суд неодноразово наголошував, що суди не повинні застосовувати положення нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції та законам України, незалежно від того, чи оскаржувались такі акти в судовому порядку та чи є вони чинними на момент розгляду справи, тобто згідно з правовою позицією Верховного Суду такі правові акти (як закони, так і підзаконні акти) не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними (постанови від 12.03.2019 у справі №913/204/18, від 10.03.2020 у справі №160/1088/19). Про це також зазначила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 09.06.2022 у справі №520/2098/19.

Крім того, суди мають керуватися принципом законності та загальним правилом щодо переваги нормативно-правового акта вищої юридичної сили над нормативно-правовим актом нижчої юридичної сили (виходячи з ієрархії нормативно-правових актів) (правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 20.11.2024 у справі №910/15990/23).

Таким чином, той факт, що окремі приписи абзацу 1 частини 3 статті 23 Закону №1697-VII залишаються чинними у відповідній редакції до 01.01.2027, не означає, що суд повинен застосовувати відповідні приписи, позаяк суд конституційної юрисдикції уже виснував, що ці приписи суперечать Конституції України.

Вказане відповідає правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 08.07.2026 у справі№910/16365/25.

Станом на час звернення прокурора до Буської міської ради із повідомлення про подання позову (19.12.2025) і на момент подання прокурором позову в інтересах органу місцевого самоврядування до господарського суду (31.12.2025), прокурору було відомо про спростовану Конституційним Судом України презумпцію конституційності окремих приписів абзацу 1 частини 3 статті 23 Закону №1697-VII, яка діяла до 03.12.2025, і неможливість розширеного тлумачення повноважень прокурора на рівні правозастосовної практики.

Отже, в силу приписів частини 6 статті 11 ГПК України суд не застосовуватиме приписи абзацу 1 частини 3 статті 23 Закону №1697-VII до спірних правовідносин.

У той же час, при вирішенні питання про залишення позову без розгляду, суд враховує не лише резолютивну частину рішення Конституційного Суду України, але й його мотивувальну частину.

Розв`язуючи питання про конституційність абзацу 1 частини 3 статті 23 Закону №1697-VII, Конституційний Суд України виходив із того, що в ньому йдеться про виключні випадки представництва прокуратурою (прокурором) інтересів держави в суді відповідно до пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України.

Такі випадки в абзаці 1 частини 3 статті 23 Закону №1697-VII сформульовані через перелік, а саме: якщо захист цих інтересів не здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; якщо захист цих інтересів неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; у разі відсутності такого органу.

Конституційний Суд України, вирішуючи справу, керувався юридичною визначеністю як складником принципу верховенства права, що зобов`язує законодавця встановлювати межі дискреції органів публічної влади, а також ураховує загальновизнану вимогу міжнародного права щодо потреби детального врегулювання на рівні закону діяльності органів прокуратури поза сферою кримінального права.

Конституційний Суд України зазначив, що законодавець має обов`язок та не позбавлений можливості конкретизувати перелік випадків представництва прокурором інтересів держави в суді, зокрема вказавши на критерії/ознаки їх установлення, для визначення меж дискреції прокурора та суду без шкоди для ефективності виконання прокуратурою покладеної на неї функції.

Приписи «не здійснює» та «неналежним чином здійснює», ужиті в абзаці 1 частини 3 статті 23 Закону №1697-VII, є оцінними. Оскільки Закон не визначає відповідних випадків та критеріїв/ознак для встановлення цих випадків, прокурор отримує дискрецію щодо встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді, межі якої чітко і зрозуміло не визначені Законом. Хоча Закон передбачає судовий контроль за застосуванням цього повноваження, відсутність чіткої вказівки на відповідні випадки, критерії/ознаки встановлення цих випадків для визначення меж дискреції, якими мають керуватися і прокурор, і суд, підриває юридичну визначеність приписів абзацу 1 частини 3 статті 23 Закону №1697-VII.

Невизначення в Законі меж дискреції для прокурора і суду, які розв`язують питання про наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді, має наслідком можливість керуватися цим органам фактично лише власним суб`єктивним розумінням того, що означає «не здійснює» або «неналежним чином здійснює». Це вказує на те, що дискреція прокурора та суду, яка випливає зі змісту відповідних приписів абзацу 1 частини 3 статті 23 Закону №1697-VII, є такою, що її межі не визначені Законом чітко і зрозуміло.

Таке нормативне регулювання закладає підґрунтя не лише для різного застосування відповідної норми на практиці та невизначеності ситуацій і правовідносин, а й для можливих зловживань та необґрунтованого втручання прокурора у законну діяльність різних суб`єктів в усіх сферах суспільного життя.

Отже, окремі приписи абзацу 1 частини 3 статті 23 Закону №1697-VII в тім, що вони надають прокуророві можливість здійснювати представництво інтересів держави в суді у зв`язку з нездійсненням або неналежним здійсненням захисту цих інтересів органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб`єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, не відповідають вимозі юридичної визначеності як складнику конституційного принципу верховенства права (правовладдя).

Водночас відсутність органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, що її в абзаці 1 частини 3 статті 23 Закону №1697-VII визначено як один із випадків представництва прокурором інтересів держави в суді, за своєю суттю є фактом, що підлягає доведенню прокурором і встановленню судом, та не створює дискреції, межі якої не визначені приписами права.

На думку Конституційного Суду України, окремі приписи абзацу 1 частини 3 статті 23 Закону №1697-VII уможливлюють виконання прокуратурою функції, установленої пунктом 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України, у спосіб, що зумовлює позасудове оцінювання прокурором ефективності дій чи встановлення бездіяльності інших суб`єктів владних повноважень поза сферою кримінального права, тоді як, зокрема, у сфері кримінального права вже наявні відповідні механізми реагування прокуратури на випадки нездійснення або неналежного здійснення суб`єктами владних повноважень своїх функцій для захисту інтересів держави.

Цим самим створено не передбачений Конституцією України механізм упливу прокуратури на реалізацію повноважень органів державної влади, органів місцевого самоврядування чи інших суб`єктів владних повноважень, до компетенції яких віднесені відповідні повноваження, та знівельовано вимогу статті 6 Конституції України щодо самостійного здійснення повноважень кожним органом у визначених Конституцією України межах.

Унаслідок цього винятковий процесуальний інструмент прокуратури, закріплений у пункті 3 частини 1 статті 131-1 Основного Закону України, перетворено на універсальний механізм представництва інтересів держави в суді, чим розширено зміст цієї конституційної функції прокуратури. Наведене підтверджують надані Офісом Генерального прокурора статистичні дані. Зокрема, кількість розпочатих справ щодо представництва прокуратурою інтересів держави в суді, не пов`язаних із кримінальним провадженням, становила: у 2017 році - 6252, у 2018 - 5924, у 2019 - 4905, у 2020 - 5120, у 2021 - 5343, у 2022 - 4775, у 2023 - 7692, у 2024 - 9179.

Аналіз таких даних свідчить, що «виключні випадки» представництва прокуратурою інтересів держави в суді, не пов`язані з кримінальним провадженням, фактично перетворилися на поширену практику, яка є несумісною з конституційно визначеним винятковим характером таких випадків.

Отже, окремі приписи абзацу 1 частини 3 статті 23 Закону №1697-VII в тім, що вони надають прокуророві можливість здійснювати представництво інтересів держави в суді у зв`язку з нездійсненням або неналежним здійсненням захисту цих інтересів органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб`єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, суперечать статтям 6, 8, пункту 3 частини 1 статті 131-1 Основного Закону України.

Зважаючи на викладене вище, суд доходить висновку, що відповідно до норм Конституції України прокурор повинен здійснювати представництво інтересів держави лише у виключних випадках і в порядку, що визначені законом, а не на здійснення такого представництва у випадках, визначених органами прокуратури. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган

Суд відзначає, що абзац 1 частини 3 статті 23 Закону №1697-VII, який визнано неконституційним, викладений у законодавцем у відповідній редакції внаслідок внесення змін до Конституції України, якими звужено конституційну функцію прокуратури, порівняно з тією, яка була визначена в пункті 2 частини 1 статті 121 Конституції України до конституційної реформи 2016 року. Таке звуження полягає, зокрема, у встановленні ознаки виключності для випадків здійснення прокуратурою представництва інтересів держави в суді, що їх має бути визначено в законі.

У Рішенні від 05.06.2019 у справі №4-р(II)/2019 Конституційний Суд України зазначив, що «стосовно повноваження прокуратури щодо представництва інтересів держави в суді в Основному Законі України міститься застереження «у виключних випадках і в порядку, що визначені законом». Це обумовлюється недопущенням свавільного втручання прокуратури у здійснення господарської та статутної діяльності юридичних осіб, досягнення цілей функціонування учасника відповідних правовідносин, виконання ним договірних зобов`язань тощо. При цьому на прокуратуру покладається обов`язок щодо обґрунтування необхідності такого втручання».

Конституційний Суд України констатував, що в пункті 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України прикметник «виключний» означає виняток із загальних правил. З огляду на це словосполучення «у виключних випадках», яке міститься в зазначеному конституційному приписі, вказує на обмежувальний характер останнього. Він не наділяє прокуратуру універсальними повноваженнями щодо представництва інтересів держави в суді та не встановлює для неї загальної чи альтернативної компетенції, а стосується представництва інтересів держави в суді лише у виняткових, нетипових за своєю юридичною природою обставинах.

Відповідно й припис «у виключних випадках і в порядку, що визначені законом», який міститься в пункті 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України, серед іншого, означає, що хоча законодавець і має дискрецію щодо унормування в законах України випадків і порядку здійснення представництва прокуратурою інтересів держави в суді, однак обов`язковим є те, щоб такі випадки не лише установлювалися законом, а й були об`єктивно винятковими, чітко обмеженими, зведеними до мінімально необхідних, обумовленими особливими обставинами та сприймалися стороннім спостерігачем не як загальні правила, а саме як винятки.

З урахуванням ролі прокуратури у демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено. Прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який відсутній або всупереч вимог закону не здійснює захисту чи робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом і які є підставами для звернення прокурора до суду.

Як вбачається зі змісту позовної заяви, прокурор вказав на наявність інтересів держави; зазначив, в чому, на його думку, полягає порушення інтересів держави; визначив орган, компетентний захищати інтереси держави (Буська міська рада), а також навів обставини його бездіяльності, які зі змісту листа позивача полягають у відсутності у нього грошових коштів для сплати судового збору за дві позовні вимоги немайнового характеру.

З урахуванням цього, суд доходить висновку, що фактично виключність випадку у цій справі доводиться бездіяльністю компетентного органу, зумовленою відсутністю грошових коштів для сплати судового збору.

Надаючи оцінку цьому обґрунтуванню, суд не може погодитися із ним. Відсутність грошових коштів для сплати судового збору не може слугувати підтвердженням об`єктивної винятковості випадку для представництва прокурором інтересів держави та не є таким, що може сприйматися стороннім спостерігачем саме як виняток.

Суд наголошує, що до визнання неконституційною норми абзацу 1 частини 3 статті 23 Закону №1697-VII прокурори неодноразово зверталися до суду із позовами, посилаючись на бездіяльність компетентного органу, зумовленою відсутністю грошових коштів для сплати судового збору. Ці випадки безумовно є складовою статистики збільшення кількості розпочатих справ щодо представництва прокуратурою інтересів держави в суді, не пов`язаних із кримінальним провадженням, про яку згадує Конституційний Суд України у своєму рішенні від 03.12.2025 у справі №6-р(ІІ)/2025 у контексті перетворення прокурорами закріпленого у пункті 3 частини 1 статті 131-1 Основного Закону України виняткового процесуального інструменту на універсальний механізм представництва інтересів держави в суді.

Таким чином, подання прокурором у цій справі позову до суду в інтересах Буської міської ради з підстав допущеної бездіяльності, зумовленою відсутністю грошових коштів для сплати судового збору, засвідчує використання прокурором не передбаченого механізму впливу прокуратури на реалізацію повноважень органу місцевого самоврядування, до компетенції якого віднесено відповідні повноваження, нівелювання вимоги статті 6 Конституції України щодо самостійного здійснення повноважень кожним органом у визначених Конституцією України межах.

Суд враховує, що відсутність грошових коштів для сплати судового збору не може вважатися виключним випадком, враховуючи тимчасовий характер такої обставини. Недостатність бюджетних коштів у певний період не позбавляє орган місцевого самоврядування можливості самостійно звернутися до суду після виділення відповідного фінансування, зокрема шляхом внесення змін до місцевого бюджету або в інший передбачений законом спосіб.

Підсумовуючи викладене, суд доходить висновку, що прокурор не довів наявності виключності випадку для здійснення представництва інтересів держави у спірному випадку, що суперечить положенням статті 131-1 Конституції України.

Варто зазначити, що у постанові Верховного Суду від 01.10.2026 у справі №910/6143/26 Верховний Суд вказав, що саме на прокурора покладено обов`язок при зверненні до суду з позовом, з огляду на приписи статті 131-1 Конституції України, статті 53 ГПК України та статті 23 Закону №1697-VII, навести мотиви та обґрунтування саме у позовній заяві, а не під час апеляційного та/або касаційного провадження, наявності виключного випадку для представництва прокурором інтересів держави в господарському суді, і не ототожнювати «інтереси держави» та наявність виключного випадку, що повністю узгоджується з мотивувальною частиною рішення Конституційного Суду України від 03.12.2025 у справі №6-р(ІІ)/2025).

У даній справі касаційний суд залишив без рішення судів попередніх інстанції про повернення позову прокурору. При цьому він вказав, що суд апеляційної інстанції при ухваленні судового рішення та залишенні без змін ухвали суду першої інстанції врахував правові позиції, наведені у постанові Верховного Суду від 10.06.2026 у справі №910/403/26 та у цій конкретній справі, застосовуючи положення статті 131-1 Конституції України, статті 53 ГПК України та статті 23 Закону №1697-VII, виходив з конкретних обставин, які залежали від предмета, підстав позову прокурора та наведеного ним обґрунтування наявності саме виключного випадку для представництва прокурором інтересів держави в суді у позовній заяві, а не лише наявністю інтересів держави, в чому вони полягали та дотримання статті 23 Закону №1697-VII в частині визначення належного компетентного органу, та його бездіяльність, а також дотримання процедури передбаченої статтею 23 Закону №1697-VII.

Отже, викладені вище висновки щодо відсутності у прокурора підстав для звернення суду із позовом в інтересах держави в особі Буської міської ради сформульовані судом з урахуванням релевантної практики Верховного Суду, викладеної у постанові від 01.10.2026 у справі №910/6143/26, а саме в частині необхідності перевірки судом належності обґрунтування прокурором наявності саме виключного випадку представництва інтересів держави, а не лише формального дотримання вимог статті 23 Закону №1697-VII.

Згідно із пунктом 2 частини 1 статті 226 ГПК України суд залишає позов без розгляду, якщо позовну заяву не підписано або підписано особою, яка не має права підписувати її, або особою, посадове становище якої не вказано.

Підсумовуючи викладене вище, суд доходить висновку про наявність підстав для залишення позову прокурора без розгляду.

Керуючись статтями 2, 11, 12, 42, 46, 226, 234, 235 Господарського процесуального кодексу України, суд

УХВАЛИВ:

1. Залишити без розгляду позовну заяву першого заступника керівника Золочівської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Буської міської ради Золочівського району Львівської області до ОСОБА_1 , Фермерського господарства «Біоконцепт-Гарденія» про зобов`язання повернути земельну ділянку та скасування речового права.

2. Ухвала набирає законної сили відповідно до статті 235 ГПК України та може бути оскаржена до Західного апеляційного господарського суду в порядку і строки, передбачені статтями 256, 257 ГПК України.

Веб-адреса сторінки суду http://lv.arbitr.gov.ua на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет, за якою учасники справи можуть отримати інформацію по справі.

Повну ухвалу складено і підписано 04.11.2026 (враховуючи перебування судді Крупника Р.В. у відпустці у період з 26.10.2026 по 30.10.2026).

Суддя Крупник Р.В.