Рішення № 141184599, 15.06.2026, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

15.06.2026Справа № 910/1665/26

Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді Літвінової М.Є.

за участю секретаря судового засідання: Лобок К.К.

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Мисливські угіддя "Буща"

до 1. Державного спеціалізованого господарського підприємства "Ліси України"

2. Рівненської обласної державної адміністрації

про визнання недійсним та скасування державного акту, припинення права користування земельною ділянкою та скасування державної реєстрації земельної ділянки

Представники учасників справи:

Від позивача: Костюченко С.А.;

Від відповідача -1: Шевчук Є.В.;

Від відповідача -2: не з`явився.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Мисливські угіддя "Буща" (далі - позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Державного спеціалізованого господарського підприємства "Ліси України" (далі - відповідач - 1) та Рівненської обласної державної адміністрації (далі - відповідач - 2), в якому просить суд:

- визнати недійсним та скасувати Державний акт на право постійного користування землею серії ЯЯ №273320 від 22.04.2008 року, виданий Управлінням земельних ресурсів у Дубенському районі Рівненської області;

- припинити право постійного користування земельною ділянкою, кадастровий номер 5621689500:15:023:0036, наданою Державному спеціалізованому господарському підприємству "Ліси України" для ведення лісового господарства і пов`язаних послуг, загальною площею 0,6082 га, що посвідчено державним актом на право постійного користування землею серії ЯЯ №00123 від 22.04.2008 року, виданий Управлінням земельних ресурсів у Дубенському районі Рівненської області;

- скасувати державну реєстрацію земельної ділянки, кадастровий номер 5621689500:15:023:0036, площею 0.6082 га, зареєстровану 30.11.2021 року Дубенською міською радою, з цільовим призначенням: для ведення лісового господарства і пов`язаних з ним послуг, номер запису про право 46085477.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги позивач зазначає, що земельна ділянка з кадастровим номером 5621689500:15:023:0036 належить на праві власності Державі Україна в особі Рівненської обласної державної адміністрації та з метою експлуатації та обслуговування нежитлових будівель перебуває на праві оренди у позивача, проте, останній позбавлений можливості оформити відповідне право у реєстрі речових прав, оскільки на підставі рішень Рівненської обласної державної адміністрації спірна земельна ділянка передана у постійне користування ДП "Ліси України".

За твердженнями позивача, для безперешкодного та повноцінного використання об`єкту нерухомого майна останній повинен зареєструвати відповідне речове право на земельну ділянку у розмірі згідно укладеного Договору оренди, у зв`язку з чим просить визнати недійсним акт, припинити право постійного користування та скасувати державну реєстрацію земельної ділянки.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.03.2026 позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Мисливські угіддя "Буща" залишено без руху, встановлено строк та спосіб усунення недоліків.

05.03.2026 через систему "Електронний суд" від представника позивача надійшла заява про усунення недоліків.

05.03.2026 через систему "Електронний суд" від представника позивача надійшло клопотання про витребування доказів.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.03.2026 відкрито провадження у справі, вирішено здійснювати розгляд справи № 910/1665/26 за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 06.04.2025.

24.03.2026 через систему "Електронний суд" від представника відповідача - 1 надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач - 1 заперечив проти заявлених позовних вимог та зазначив, що земельна ділянка з кадастровим номером 5621689500:15:023:0036 площею 0,6082 га утворилася в результаті поділу земельної ділянки з кадастровим номером 5621689500:15:023:0004 загальною площею 3839,7308 га, що знаходилась у постійному користуванні ДП «Дубенське лісове господарство» (правонаступником якого наразі є ДП «Ліси України»).

Поділ зазначеної земельної ділянки здійснено на підставі розпорядження голови Рівненської обласної державної адміністрації від 02.09.2020 № 517 «Про надання згоди на поділ земельної ділянки на території Смизької селищної ради Дубенського району», а також відповідно до технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельної ділянки державної власності, розробленої у 2020 році.

За доводами відповідача, Державний акт на право постійного користування землею серії ЯЯ №273320 від 22.04.2008 року, виданий Управлінням земельних ресурсів у Дубенському районі Рівненської області, що підтверджував право постійного користування земельною ділянкою з кадастровим номером 5621689500:15:023:0004 загальною площею 3839,7308 га за ДП «Дубенське лісове господарство», вичерпав свою дію оскільки в результаті поділу зазначеної земельної ділянки було сформовано дві нові земельні ділянки, в тому числі спірна земельна ділянка з кадастровим номером 5621689500:15:023:0036 площею 0,6082 га, отже, вимога про скасування Державного акту на право постійного користування землею серії ЯЯ №273320 від 22.04.2008 року не відновить право позивача, у зв`язку з чим просить суд відмовити у задоволенні заявлених позовних вимог.

01.04.2026 через систему "Електронний суд" від представника відповідача - 1 надійшла заява про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.

02.04.2026 через систему "Електронний суд" від представника позивача надійшла заява про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 03.04.2026 задоволено заяви представника позивача та відповідача - 1 про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.

06.04.2026 через систему "Електронний суд" від представника відповідача - 2 надійшла заява про продовження строку на подання відзиву на позовну заяву.

06.04.2026 через систему "Електронний суд" від представника відповідача - 2 надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач - 2 заперечив проти заявлених позовних вимог та вказав на те, що скасування державної реєстрації земельної ділянки з кадастровим номером 5621689500:15:023:0036 та цільовим призначенням «для ведення лісового господарства і пов`язаних з ним послуг» автоматично тягне припинення всіх речових прав на неї, включаючи право постійного користування ДСГП «Ліси України». Наслідком цього стане фактична відсутність будь-якого юридично оформленого суб`єкта, відповідального за охорону, захист та відтворення лісу на цій ділянці.

За доводами відповідача - 2, вимоги позивача про скасування реєстрації земельної ділянки та припинення права постійного користування фактично спрямовані на усунення єдиного законно оформленого речового права на цю ділянку - з метою подальшого отримання права, яке позивач так і не оформив належним чином протягом майже дев`яти років, незважаючи на наявність судового рішення на його користь, отже, задоволення позовних вимог у частині скасування державної реєстрації земельної ділянки лісогосподарського призначення суперечить публічному інтересу держави у збереженні лісового фонду та охороні навколишнього природного середовища, у зв`язку з чим просить суд відмовити у задоволенні заявлених позовних вимог.

06.04.2026 через систему "Електронний суд" від представника відповідача - 2 надійшла заява про розгляд справи без участі представника справи.

Представник відповідача - 2 у підготовче засідання 06.04.2026 не з`явився, про причини неявки суд не повідомив, про дату та час був повідомлений належним чином, що підтверджується повідомленням про доставку процесуального документа до електронного кабінету особи.

Представник позивача у підготовчому засіданні 06.04.2026 заявив усне клопотання про залишення клопотання про витребування доказів без розгляду, оскільки відповідач - 1 надав витребуванні документі, які долученні до відзиву на позовну заяву.

Судом у підготовчому засіданні 06.04.2026 постановлено ухвалу, яку занесено до протоколу судового засідання, про залишення клопотання представника позивача про витребування доказів без розгляду та про задоволення заяви представника відповідача - 2 про продовження строку на подання відзиву. Підготовче засідання відкладено на 27.04.2026.

17.04.2026 через систему "Електронний суд" від представника позивача надійшла відповідь на відзив на позовну заяву.

27.04.2026 через систему "Електронний суд" від представника відповідача - 2 надійшла заява про розгляд справи без участі представника справи.

Представник відповідача - 2 у підготовче засідання 27.04.2026 не з`явився, про причини неявки суд не повідомив, про дату та час був повідомлений належним чином, що підтверджується повідомленням про доставку процесуального документа до електронного кабінету особи.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.04.2026 закрито підготовче провадження та призначено справу № 910/1665/26 до судового розгляду по суті на 18.05.2026.

11.05.2026 через систему "Електронний суд" від представника відповідача - 2 надійшла заява про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.05.2026 заяву Рівненської обласної державної адміністрації про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції задоволено.

Представник позивача у судовому засіданні 18.05.2026 підтримав заявлені позовні вимоги.

Представник відповідача - 1 у судовому засіданні 18.05.2026 заперечив проти заявлених позовних вимог.

Представник відповідача - 2 у судовому засіданні 18.05.2026 заперечив проти заявлених позовних вимог.

Судом у судовому засіданні 18.05.2026 постановлено ухвалу, яку занесено до протоколу судового засідання про оголошення перерви по розгляду справи по суті на 15.06.2026.

Представник позивача у судовому засіданні 15.06.2026 підтримав заявлені позовні вимоги.

Представник відповідача - 1 у судовому засіданні 15.06.2026 заперечив проти заявлених позовних вимог.

Судом, враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").

Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України № 1-5/45 від 25 січня 2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

Після судових дебатів суд оголосив про перехід до стадії ухвалення судового рішення, оголошення перерви у судовому засіданні та час проголошення рішення в судовому засіданні 15.06.2026.

У судовому засіданні 15.06.2026 було проголошено вступну та резолютивну частини рішення та повідомлено, що повне рішення суду буде складено у термін, передбачений ч. 6 ст. 233 Господарського процесуального кодексу України.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача - 1, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва

ВСТАНОВИВ:

07 серпня 2000 року між Державним лісомисливським господарством "Дубенське" (продавець) та ЗАТ "Техвестсервіс" (покупець) був укладений договір купівлі-продажу, згідно умов якого продавець продав, а покупець купив "Будинок мисливця", що розташований в селі Буща, Дубенського району, Рівненської області, ур. Буща № 1 на земельній ділянці, площа якої по фактичному користуванню становить 0,48 га.

У пункті 2 даного договору зазначено, що вказаний «Будинок мисливця» і належні до нього господарські будівлі: два сараї, вбиральня, альтанка, водозабірна колонка належать Державному лісомисливському господарству «Дубенське» на підставі свідоцтва про право власності на «Будинок мисливця», виданого на підставі рішення виконкому Шепетинської сільської ради від 22 червня 2000 р. №6, зареєстрованого в Дубенському державному комунальному малому підприємстві «Архітектор» (БТІ) в реєстрованій книзі №1 за реєстровим №10-10 від 22 червня 2000 р.

Пунктом 5 договору сторони засвідчили, що на момент укладення цього договору вищевказані об`єкти нерухомого майна нікому іншому не продані, не подаровані, в спорі та під забороною відчуження не перебувають.

Даний договір підписаний уповноваженими особами та скріплений печатками сторін.

В подальшому, 13 грудня 2002 року між Дубенською районною державною адміністрацією (орендодавець) та ЗАТ "Техвестсервіс" (орендар) був укладений договір оренди земельної ділянки (далі - договір), згідно пункту 1 якого орендодавець передає, а орендар набуває право на оренду земельної ділянки, яка знаходиться на території Шепетинської сільської ради Дубенського району Рівненської області.

В оренду передається земельна ділянка площею 0,61 га, лісів - 0, 47 га не вкритих лісовою рослинністю земель - 0,12 га, забудованих земель - 0, 02 га, земельна ділянка виділена в натурі (на місцевості) у встановленому законом порядку, на земельній ділянці знаходяться мисливський будинок, сараї, водозабірна колона, убиральня.

Згідно пункту 2.2 договору останній укладається на термін 49 років, починаючи з дати його реєстрації. По закінченні договору орендар має переважне право на поновлення договору на новий термін. У цьому разі зацікавлена сторона повинна повідомити письмово другу сторону про бажання щодо продовження дії договору не пізніше ніж за два місяці до його закінчення.

Вищезазначений договір оренди землі підписаний уповноваженими представниками його сторін та скріплений відтисками печаток останніх, нотаріально посвідчений та зареєстрований у Дубенському районному відділ земельних ресурсів, про що у книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі вчинений запис від 20 лютого 2003 року № 1.

У подальшому, Товариство з обмеженою відповідальністю «Науково-виробниче підприємство «Техвестсервіс», яке є правонаступником ЗАТ «Техвестсервіс» відповідно до протоколу №2/16 від 25.07.2016 загальних зборів засновників Товариства з обмеженою відповідальністю «Мисливські угіддя Буща» внесло при вході до складу засновників шляхом збільшення статутного капітала ТОВ «Мисливські угіддя Буща» наступне майно: будинок мисливця; сарай; сарай; вбиральня; водозабірна колонка; альтанка, які належать ТОВ «Науково-виробниче підприємство «Техвестсервіс» на підставі договору купівлі-продажу від 07.08.2000.

На виконання рішення зборів ТОВ «Мисливські угіддя Буща», яке оформлене протоколом від 10.08.2016 складено та підписаний акт оцінки вартості та приймання - передачі майна від 25.07.2016.

17.08.2016 державним реєстратором КП «Центр реєстрації прав» Корецької районної ради Рівненської області здійснена державна реєстрація права власності на вказане нерухоме майно за ТОВ «Мисливські угіддя Буща», що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №66094651 від 17.08.2016.

Як зазначає позивач, з моменту набуття ТОВ «Мисливські угіддя Буща» права власності на нерухоме майно, розміщене на орендованій земельній ділянці площею 0,61 га, у ТОВ «НВП "Техвестсервіс» припинилось право оренди вказаної земельної ділянки за договором оренди від 13.02.2002 p. та внаслідок переходу 17.08.2016 р. до ТОВ «Мисливські угіддя Буща» права власності на нерухоме майно, розміщене на орендованій земельній ділянці, 17.08.2016 р. відбулась заміна орендаря за договором оренди земельної ділянки від 13.12.2002 р. - з ТОВ «НВП «Техвестсервіс» на ТОВ «Мисливські угіддя Буща».

Згодом, ТОВ «Мисливські угіддя Буща» звернулось до суду з вимогою про припинення за ТОВ «НВП "Техвестсервіс» права на оренду земельної ділянки та визнання за ТОВ «Мисливські угіддя Буща» права на оренду земельної ділянки за вказаним Договором оренди.

Так, рішенням Господарського суду Рівненської області від 01 лютого 2017 року у справі № 918/1350/16 позов ТОВ «Мисливські угіддя Буща» задоволено повністю, визнано припиненим право товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "Техвестсервіс" на оренду земельної ділянки площею 0,61 га, що складається з лісів площею 0,47 га, не вкритих лісовою рослинністю земель - 0,12 га, забудованих земель - 0,02 га, яка знаходиться на території Шепетинської сільської ради Дубенського району Рівненської області згідно договору оренди земельної ділянки від 13 грудня 2002 року, а також визнано за товариством з обмеженою відповідальністю "Мисливські угіддя Буща" (35604, Рівненська область, м. Дубно, вул. Семидубська, буд. 8 А, кв. 62, код ЄДРПОУ 40344940) право на оренду земельної ділянки площею 0,61 га, що складається з лісів площею 0,47 га, не вкритих лісовою рослинністю земель - 0,12 га, забудованих земель - 0,02 га, яка знаходиться на території Шепетинської сільської ради Дубенського району Рівненської області (Рівненської обл., Дубенського району, с. Буща, вулиця урочище "Буща", 1) згідно договору оренди земельної ділянки від 13 грудня 2002.

Як зазначає позивач, ТОВ «Мисливські угіддя Буща» здійснювало орендні платежі починаючи з 01.01.2022 року по дату подання даного позову.

За доводами позивача, земельна ділянка з кадастровим номером 5621689500:15:023:0036 належить на праві власності Державі Україна в особі Рівненської обласної державної адміністрації, дана земельна ділянка, з метою експлуатації та обслуговування нежитлових будівель, перебуває на праві оренди у позивача, проте останній позбавлений можливості оформити відповідне право у реєстрі речових прав, оскільки на підставі рішень Рівненської обласної державної адміністрації спірна земельна ділянка передана у постійне користування ДП «Ліси України», отже, для безперешкодного та повноцінного використання об`єкту нерухомого майна позивач стверджує, що саме він повинен зареєструвати відповідне речове право на земельну ділянку у розмірі згідно раніше укладеного Договору оренди, у зв`язку з чим звернувся до суду з даним позовом.

Відповідач - 1 у відзиві на позовну заяву заперечив щодо заявлених позовних вимог, з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву.

Відповідач - 2 у відзиві на позовну заяву заперечив щодо заявлених позовних вимог, з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву.

Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про наступне.

Частиною першою статті 14 Конституції України визначено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).

Реалізація права на захист цивільних прав здійснюється за допомогою способів захисту, якими є закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16). Тобто це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18).

Суд зазначає, якщо обраний позивачем спосіб захисту порушеного права враховує зміст порушеного права, характер його порушення, наслідки, які спричинило порушення, правову мету, якої прагне позивач, то такий спосіб захисту відповідає властивості (критерію) належності. Іншою не менш важливою, окрім належності, є така властивість (критерій) способу захисту порушених прав та інтересів, як ефективність - це можливість за наслідком застосування засобу захисту відновлення, наскільки це можливо, порушених прав та інтересів позивача.

Велика Палата Верховного Суду також неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорювання. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорювання та спричиненим цими діяннями наслідкам (див., зокрема постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18, від 09.02.2021 у справі № 381/622/17, від 15.02.2023 у справі № 910/18214/19). Спосіб захисту права або інтересу повинен бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду (див. також постанову Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц).

ЄСПЛ у п. 75 рішення у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005 зазначив про те, що засіб захисту, що вимагається ст. 13 Конвенції, має бути "ефективним" як у законі, так і на практиці.

У постанові від 19.06.2024 у справі № 740/3262/20 Верховний Суд зазначив про те, що розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.

Обрання способу захисту - це прерогатива позивача. Водночас свобода в обрані способу захисту передбачає й несення позивачем ризику відмови в задоволенні позовних вимог у зв`язку із неналежністю чи неефективністю заявленого захисту. Вказане узгоджується із висновками Великої Палати Верховного Суду про те, що обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 02.02.2021 у справі № 925/642/19, від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19, від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 25.01.2022 у справі № 143/591/20, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц).

Верховний Суд у постановах від 19.03.2025 у справі № 927/222/24, від 24.06.2025 у справі № 927/786/24 виснував таке: "відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Негаторним позовом є позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Цей спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном. Водночас, відповідно до ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Віндикаційний позов є позовом речовим і як такий належить до речових способів захисту права власності. Його зміст полягає у вимозі неволодіючого власника до володіючого невласника про повернення речі в натурі. При цьому відповідно до ст. 396 ЦК України за допомогою віндикаційного позову може захищатися володіння також і носія іншого речового права (титульного володільця), а не тільки права власності. Безпосередня мета віндикації полягає у відновленні володіння власника (титульного володільця), що, у свою чергу, забезпечує можливість використання ним усього комплексу правомочностей, що складають належне йому речове право (п. 141 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2024 у справі № 910/2592/19). Тобто предметом віндикаційного позову є вимога неволодіючого власника до особи, яка незаконно фактично володіє майном, про його повернення (витребування) з чужого незаконного володіння. Володіння як фактичний стан необхідно відрізняти від права володіння. Зокрема, права володіння, користування та розпоряджання майном належать власнику майна (ч. 1 ст. 317 ЦК України), незалежно від того, є він фактичним володільцем чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв`язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість така інша особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем такого майна, але не набуває права володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Тому заволодіння земельною ділянкою шляхом державної реєстрації права власності є можливим незалежно від того, набув володілець право власності (і право володіння) на таку ділянку чи ні. Володіння нерухомим майном, яке посвідчується державною реєстрацією права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Натомість право володіння, якщо воно існує, неправомірним (незаконним) бути не може. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння такою особою таким майном, право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі - власникові. Тому заволодіння земельною ділянкою шляхом державної реєстрації права власності є можливим незалежно від того, набув володілець право власності (і право володіння) на таку ділянку чи ні. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності.

У п. 56 постанови від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц Велика Палата Верховного Суду виснувала, що вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку ст. 387 ЦК України є належним та ефективним способом захисту права власності. Такий висновок вбачається також із постанов Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 30.05.2018 у справі № 368/1158/16-ц, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц.

Підсумовуючи викладене вище, необхідно зазначити, що коли право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від цієї особи (стягнення з неї) нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову щодо такого майна, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого володіння, є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за кінцевим набувачем, який є відповідачем (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.112018 у справі № 488/5027/14-ц (п. п. 98, 123), від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (п. п. 115, 116), від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 (п. 80), від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 (п. 10.29), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (п. п. 63, 74), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (п. 146).

У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів ст. ст. 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (п. п. 85, 86), від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (п. 38), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (п. 34), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (п. 74), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (п. 148). Належним способом захисту права позивача у даному випадку є віндикаційний позов про витребування земельної ділянки з володіння відповідача. Обрання позивачем неналежного чи неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (п. 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (п. 54), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (п. 76), від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц (п. 127), від 15.09.2022 у справі № 910/12525/20 (п.148)."

При цьому, з огляду на приписи статей 387 і 388 ЦК України на можливість витребування власником земельних ділянок не впливає їхній поділ та/або об`єднання. Формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема внаслідок поділу та/або об`єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб (пункт 200 постанови ВП ВС від 23.11.21 у справі № 359/3373/16-ц, провадження №14-2цс21).

З матеріалів справи вбачається, що земельна ділянка з кадастровим номером 5621689500:15:023:0036 площею 0,6082 га утворилася в результаті поділу земельної ділянки з кадастровим номером 5621689500:15:023:0004 загальною площею 3839,7308 га, що знаходилась у постійному користуванні ДП «Дубенське лісове господарство» (правонаступником якого наразі є ДП «Ліси України»).

Поділ зазначеної земельної ділянки здійснено на підставі розпорядження голови Рівненської обласної державної адміністрації від 02.09.2020 № 517 «Про надання згоди на поділ земельної ділянки на території Смизької селищної ради Дубенського району», а також відповідно до технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельної ділянки державної власності, розробленої у 2020 році.

Право постійного користування на земельну ділянку із кадастровим номером 5621689500:15:023:0004 загальною площею 3839,7308 га підтверджується Державним актом на право постійного користування земельною ділянкою від 22.04.2008 № 273320.

Крім того, факт перебування земельної ділянки у постійному користуванні лісогосподарських підприємств підтверджується картографічними матеріалами лісовпорядкування 1999 та 2019 років.

Відповідно до плану лісонасаджень Смизького лісництва Дубенського держлісгоспу 1999, земельна ділянка, яка наразі ідентифікується за кадастровим номером 5621689500:15:023:0036 площею 0,6082 була розташована в межах 13, 14, 20 виділів 32 кварталу Смизького лісництва Дубенського держлісгоспу.

Згідно до діючих матеріалів лісовпорядкування 2019, а саме плану лісонасаджень Бущанського лісництва ДП «Дубенський лісгосп» вказана земельна ділянка розташована в межах виділів 5, 3, 18 кварталу 32 Бущанського лісництва Дубенського надлісництва філії «Поліський лісовий офіс» ДП «Ліси України».

Відповідно до статей 45, 47, 48, 54 Лісового кодексу України облік лісів включає збір та узагальнення відомостей, які характеризують кожну лісову ділянку за площею, кількісними та якісними показниками. Основою ведення обліку лісів є матеріали лісовпорядкування. Лісовпорядкування включає комплекс заходів, спрямованих на забезпечення ефективної організації та науково обґрунтованого ведення лісового господарства, охорони, захисту, раціонального використання, підвищення екологічного та ресурсного потенціалу лісів, культури ведення лісового господарства, отримання достовірної і всебічної інформації про лісовий фонд України. Лісовпорядкування є обов`язковим на всій території України та ведеться державними лісовпорядними організаціями за єдиною системою в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади з питань лісового господарства. Плановокартографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерного дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо, регламентується галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Держлісгоспом СРСР 11.12.1986, планшети лісовпорядкування відносяться до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення.

Пункт 5 Розділу VIII Прикінцеві положення Лісового кодексу України в редакції від 27.07.2013 (в редакції станом на 29.03.2006) «До одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.».

Верховним Судом при розгляді ним 07.06.2024 справи № 913/214/23 вказано на необхідність підтвердження права користування державним підприємством землями лісогосподарського призначення відповідними доказами (рішенням органу влади про передачу земельної ділянки або матеріалами лісовпорядкування, виготовленими до 29.03.2006).

За висновком суду, факт перебування спірної земельної ділянки у постійному користуванні лісогосподарських підприємств підтверджується картографічними матеріалами лісовпорядкування 1999 та 2019 років, а також Державним актом на право постійного користування земельною ділянкою від 22.04.2008 № 273320 та враховуючи, що земельна ділянка з кадастровим номером 5621689500:15:023:0036 площею 0,6082 га утворилася в результаті поділу земельної ділянки з кадастровим номером 5621689500:15:023:0004 загальною площею 3839,7308 га, рішення реєстратора Дубенської міської ради Рівненської області Ванік Інни Вікторівни від 06.01.2022 № 62763965 про реєстрацію права постійного користування на земельну ділянку за кадастровим номером 5621689500:15:023:0036 площею 0,6082 га за ДП «Ліси України» є законним та прийнятим відповідно до чинного законодавства України.

Вищий господарський суд у постанові від 22 червня 2017 року справа 918/1047/16 зазначив наступне:

«Розглядаючи справу суд першої інстанції, керуючись приписами статей 122-124 Земельного кодексу України, статей 203, 215 Цивільного кодексу України, з огляду на встановлені ним обставини розташування нерухомого майна, а отже і земельної ділянки в межах села Буща, дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання оскаржуваного прокурором розпорядження незаконним та його скасування, оскільки у такому випадку, Дубенська РДА діяла в межах наданих їй повноважень. Відмовлено місцевим судом і у задоволенні вимог про визнання недійсним договору оренди землі та повернення земельної ділянки як таких, що є похідними від вимоги прокурора про визнання незаконним та скасування розпорядження Дубенської РДА. Не встановлено судом і порушень земельних прав ДП "Дубенський лісгосп". Враховуючи викладене, місцевим судом відмовлено у задоволенні заяви про застосування строку позовної давності. Натомість, апеляційним судом спростовано висновок місцевого суду щодо розташування спірної земельної ділянки у межах села Буща, та, із застосуванням до спірних правовідносин сторін статей 122, 152, 155 Земельного кодексу України, статті 21 Цивільного кодексу України, дійшов висновку про порушення прав позивачів у справі, оскільки надаючи спірну земельну ділянку в оренду Дубенська РДА діяла з перевищенням повноважень, що мало наслідком скасування розпорядження Дубенської РДА від 05.08.2002, визнання недійсним договору оренди землі від 13.12.2002 та повернення землі.

Як встановлено апеляційним судом на підставі державного акту на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ №273320 від 22.04.2008, виданого ДП "Дубенське лісове господарство" для ведення лісового господарства площею 3839,7307 га, земельна ділянка розташована на території Шепетинської сільської ради Дубенського району, за межами населеного пункту та належить до земель державної власності.

При цьому, орендована ЗАТ "Техвестсервіс" земельна ділянка площею 0,61 га входить до площі земель, зазначеної у вищевказаному Державному акті. Оскільки докази вилучення спірної земельної ділянки відсутні, апеляційний суд дійшов висновку про розташування спірної земельної ділянки за межами населеного пункту.

Встановлене судом місцерозташування спірної земельної ділянки підтверджується також і проектом землеустрою щодо відведення земельної ділянки , зокрема, актом технічного обстеження лісових площ , графічними матеріалами щодо розташування земельної ділянки. Згідно акту вибору та обстеження земельної ділянки спірна земельна ділянка знаходиться в межах кварталу № 32 Смизького лісництва Дубенського держлісгоспу. Отже, колегія суддів вважає доведеними обставини розташування спірної земельної ділянки за межами населеного пункту. Висновок місцевого суду стосовно розташування спірної земельної ділянки в межах населеного пункту с. Буща, з посиланням на присвоєння останній адреси відповідною радою, як підставно зауважено апеляційним судом, не ґрунтується на належних і допустимих доказах та зроблений без з`ясування обставин фактичного місце розташування цієї земельної ділянки. Таким чином, повноваження щодо розпорядження спірною земельною ділянкою належать Рівненській ОДА».

Згідно зі статтею 55 Земельного кодексу України до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства. До земель лісогосподарського призначення не належать землі, зайняті: зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках; полезахисними лісовими смугами на землях сільськогосподарського призначення; лісовими насадженнями у межах земельних ділянок шириною 30-50 метрів уздовж лінії державного кордону України на суші, по берегу української частини прикордонної річки, озера або іншої водойми, переданих у постійне користування військовим частинам Державної прикордонної служби України для будівництва, облаштування та утримання інженерно-технічних і фортифікаційних споруд, огорож, прикордонних знаків, прикордонних просік, комунікацій.

Відповідно до статей 56, 57 Земельного кодексу України землі лісогосподарського призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 га у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення. Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства. Порядок використання земель лісогосподарського призначення визначається законом.

Отже, землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства, належать до земель лісогосподарського призначення, на які поширюється особливий режим щодо використання, надання в користування та передачі у власність.

Згідно зі статтею 57 Земельного кодексу України визначено, що земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства.

Частиною 13 статті 120 Земельного кодексу України визначено, що у разі набуття права власності на об`єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду, єдиний майновий комплекс), об`єкт незавершеного будівництва, розміщений на земельній ділянці, що перебуває у постійному користуванні, особами, які не можуть набувати земельну ділянку на такому праві, вони набувають таку земельну ділянку із земель державної або комунальної власності у власність або оренду. Набувач права власності на такий об`єкт зобов`язаний протягом 30 днів з дня державної реєстрації права власності на такий об`єкт звернутися до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування із заявою про передачу йому у власність або оренду земельної ділянки, на якій розміщений такий об`єкт, що належить йому на праві власності, у порядку, передбаченому статтями 118, 123 або 128 цього Кодексу. Орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування зобов`язаний не пізніше 30 днів з дня отримання поданої у встановленому порядку заяви припинити право постійного користування земельною ділянкою, на якій розміщений відповідний об`єкт, та передати її у власність або оренду набувачу права власності на такий об`єкт.

Пропущення строку подання заяви, зазначеного в абзаці першому цієї частини, не може бути підставою для відмови набувачу права власності на відповідний об`єкт у передачі йому у власність або оренду земельної ділянки, на якій розміщений такий об`єкт.

Відповідно до частини 1 статті 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Конституційний Суд України у Рішенні від 22.09.2005 № 5-рп/2005 зазначив, що стаття 92 ЗК України не обмежує і не скасовує чинне право постійного користування земельними ділянками, набуте громадянами в установлених законодавством випадках. Раніше видані державні акти на право постійного користування землею залишаються чинними та підлягають заміні у разі добровільного звернення осіб.

Право постійного користування земельною ділянкою, набуте особою у встановленому законодавством порядку, відповідно до законодавства, що діяло на момент набуття права постійного користування, не втрачається та не підлягає обов`язковій заміні.

Постановою Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 15.06.2022 у справі 924/482/21 визначено, що «перехід майнових прав до іншої особи зумовлює перехід до неї і прав на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований відповідний об`єкт нерухомості, та частини земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування. Особа, яка набула право власності на об`єкт нерухомості, розташований у межах земельної ділянки, якою користувався попередній власник нерухомого майна, набуває право вимагати оформлення на своє ім`я документів на користування всією земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього землекористувача-власника об`єкта нерухомості, або частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування об`єкта нерухомості, розташованого на ній. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16 та від 18.12.2019 у справі № 263/6022/16-ц.» (пункт 6.24. Постанови)

Отже, право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених статтею 141 ЗК України, перелік яких є вичерпним.

При цьому поняття "невикористання земельної ділянки за призначенням" та "використання земельної ділянки не за цільовим призначенням" різні за правовою природою, останнє з яких застосовується до випадків, коли на земельній ділянці із певним цільовим призначенням здійснюється діяльність, яка виходить за межі цього цільового призначення. Використання не за цільовим призначенням передбачає дію використання, а за невикористання (бездіяльність) не передбачається позбавлення права користування.

Отже, за змістом приписів статті 141 ЗК України невикористання земельної ділянки не є самостійною підставою припинення права користування нею.

Частинами 3 та 4 ст. 142 Земельного кодексу України визначено, що припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки. Власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації.

З аналізу наведених норм вбачається, що правом добровільної відмови від права користування земельною ділянкою наділений землекористувач, а повноваженнями з прийняття рішення про припинення такого права наділений власник земельної ділянки (правовий висновок, викладений в постанові Верховного Суду від 14.07.2021 р. у справі № 915/1917/19).

Матеріали справи не містять доказів наявності добровільної відмови від права користування земельною ділянкою відповідача - 1.

Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 02.11.2022 у справі № 918/119/21, від 29.09.2021 у справі № 911/2259/19, від 04.04.2019 у справі № 922/324/17, від 25.03.2020 у справі № 715/214/17-ц, від 14.07.2020 у справі № 916/1998/19 та від 12.08.2021 у справі № 904/2166/20 (904/5835/20), від 07.02.2023 у справі № 922/672/21, від 17.07.2023 у справі №640/9431/19 та інших, які суд вважає релевантними до застосування в спірних правовідносинах.

Як вбачається із матеріалів справи, Державний акт на право постійного користування землею серії ЯЯ №273320 від 22.04.2008 року, виданий Управлінням земельних ресурсів у Дубенському районі Рівненської області, що підтверджував право постійного користування земельною ділянкою з кадастровим номером 5621689500:15:023:0004 загальною площею 3839,7308 га за ДП «Дубенське лісове господарство», вичерпав свою дію оскільки в результаті поділу зазначеної земельної ділянки було сформовано дві нові земельні ділянки, в тому числі спірна земельна ділянка з кадастровим номером 5621689500:15:023:0036 площею 0,6082 га та 3 839, 1226 га.

Таким чином, вимога про скасування Державного акту на право постійного користування землею серії ЯЯ №273320 від 22.04.2008 року не відновлює право позивача.

Статтею 791 Земельного кодексу України визначено, що формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Згідно частини 2 статті 791 Земельного кодексу України, формування земельних ділянок здійснюється, зокрема, шляхом поділу чи об`єднання раніше сформованих земельних ділянок.

Положенням частини шостої статті 791 Земельного Кодексу України передбачено, що формування земельних ділянок шляхом поділу та об`єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення здійснюються за технічною документацією із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок.

Поділ, об`єднання земельної ділянки, що перебуває у заставі, здійснюється за згодою землекористувача, заставодержателя. Поділ, об`єднання земельної ділянки, що перебуває у користуванні, здійснюється за згодою землекористувача, заставодержателя. Справжність підпису на такій згоді засвідчується нотаріально.

Частиною 13 статті 791 Земельного кодексу України визначено, що земельна ділянка припиняє існування як об`єкт цивільних прав, а її державна реєстрація скасовується в разі:

- поділу або об`єднання земельних ділянок;

- скасування державної реєстрації земельної ділянки на підставі судового рішення внаслідок визнання незаконною такої державної реєстрації;

- якщо речове право на земельну ділянку, зареєстровану в Державному земельному кадастрі відповідно до Закону України "Про Державний земельний кадастр", не було зареєстровано протягом року з вини заявника. Ухвалення судом рішення про скасування державної реєстрації земельної ділянки допускається виключно з одночасним припиненням таким рішенням усіх речових прав, їх обтяжень, зареєстрованих щодо такої земельної ділянки (за наявності таких прав, обтяжень).

Суд зазначає, що 13.03.1992 Верховна Рада України прийняла Постанову № 2201-XII "Про форми державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею", в якій було закріплено, зокрема, форму державного акта на право постійного користування землею та доручено Кабінету Міністрів України організувати виготовлення в необхідній кількості бланків зазначених державних актів та забезпечення ними місцевих Рад народних депутатів. Проект відведення земельної ділянки погоджується з власником землі або землекористувачем та подається до сільської, селищної, міської Ради народних депутатів, яка розглядає його у місячний строк і в межах своєї компетенції приймає рішення про надання земель.

Згідно з пунктами 1.2, 2.4, 2.5, 3.4, 4 Інструкції № 28 державні акти, які посвідчують право власності на землю або право постійного користування землею, яка перебуває у державній власності, видаються на підставі рішень Верховної Ради України, Верховної Ради Республіки Крим, місцевих Рад народних депутатів. При заповненні бланків державних актів на право власності на землю, постійного користування землею і договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) всі записи мають бути зроблені чітко і акуратно, помарки і виправлення не допускаються. Державні акти на право колективної власності на землю, право приватної власності на землю, право постійного користування землею складаються у двох примірниках, підписуються головою відповідної місцевої Ради народних депутатів і скріплюються гербовою печаткою. Сторінку державного акта із зображенням плану земельної ділянки підписує інженер-землевпорядник. Книги записів (реєстрації) державних актів і договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) ведуться виконавчими органами відповідних сільських, селищних, міських Рад народних депутатів (міст обласного підпорядкування), відділами земельних ресурсів районних державних адміністрацій, управліннями земельних ресурсів Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій. Ці книги шнуруються, засвідчуються підписами голови відповідної Ради народних депутатів, інженером-землевпорядником місцевої Ради, скріплюються гербовою печаткою Ради. Власники землі і землекористувачі зберігають видані їм державні акти і договори на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) як документи постійного зберігання. Другі примірники державних актів і договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди), а також книги їх реєстрації зберігаються у вогнетривких шафах у тих органах, що здійснювали їх видачу і реєстрацію. У випадках припинення права власності або права користування на земельну ділянку документи, що посвідчують це право, повертаються до органу, котрий їх видав.

У постанові від 17.01.2024 по справі № 904/9070/21 Верховний Суд виснував: «Водночас, дійшовши висновку про його недійсність виключно на цій підставі, суди помилково не врахували інші обставини, які також були ними встановлені та не заперечувались сторонами щодо: 1) вчинення відповідних активних дій спрямованих на передачу земельної ділянки у користування Придніпровською сільською Радою народних депутатів Нікопольського району Дніпропетровської області (яка в подальшому увійшла до складу Червоногригорівської селищної об`єднаної територіальної громади); 2) вчинення дій спрямованих на прийняття у користування земельної ділянки Відповідачем, в тому числі перерахування коштів Придніпровській сільській раді для вирішення питань соціального розвитку села (хоча й суди правильно наголосили на відсутності в законодавстві на той момент передбачених механізмів оплатної передачі землі); 3) видачу відповідного Державного акта на право постійного володіння землею уповноваженим органом державної влади, його подальшу реєстрацію у встановленому порядку; 4) тривале визнання зазначеного юридичного титулу державою та відображення його при передачі земельної ділянки з державної у комунальну форму власності; 5) обізнаності Позивача з документів приймання-передачі землі про те, що спірна земельна перебуває у Відповідача на праві постійного володіння та передається йому з відповідним обтяженням.»

При цьому Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому, що для того, щоб захід втручання у право мирного володіння земельною ділянкою узгоджувався з гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, мало встановити лише те, що виділення такої ділянки у приватну власність не відповідало певним вимогам закону. У кожному такому випадку слід також встановити, чи є легітимна мета відповідного втручання, яка випливає, зокрема, зі змісту абзацу другого вказаної статті, а також, чи є втручання у право мирного володіння земельною ділянкою за обставин конкретної справи пропорційним відповідній меті (див., наприклад, постанову Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2023 у справі № 373/626/17).

Крім того слід зазначити, що Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 20.10.2011 у справі "Рисовський проти України" підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування", який передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок. Потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), п. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії" (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13.12.2007 та у справі "Трґо проти Хорватії" (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11.06.2009).

Суд також враховує правову позицію викладену в рішенні ЄСПЛ від 09.10.2018 у справі "Фонд "Батьківська турбота" проти України". У пункті 61 рішення ЄСПЛ зазначив, що сторони не заперечували, що законність права власності заявника була належним чином перевірена та підтверджена органами державної реєстрації. У зв`язку із цим ЄСПЛ указав, що помилки та недоліки, допущені державними органами влади, повинні служити на користь постраждалих осіб, особливо в разі відсутності інших конфліктуючих приватних інтересів. Іншими словами, ризик вчинення державними органами будь-якої помилки має нести держава і ці помилки не повинні виправлятись за рахунок зацікавленої особи. Втручання у майнові права заявника поклало на нього непропорційний тягар з огляду на визнання недійсним його права власності на майно за наведених обставин, що є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції (пункт 64 Рішення).

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном, може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів.

Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". З питань оцінки "пропорційності" Європейський суд з прав людини, як і з питань наявності "суспільного", "публічного" інтересу, визнає за державою досить широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах.

Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання "справедливого балансу" в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Отже, за таких встановлених обставин справи, з урахуванням об`єктивного існування у відповідача - 1 права на постійне користування земельної ділянки площею 3839, 7307 га, з урахуванням принципів належного урядування, легітимного очікування, а також відсутності встановлених судами умов для законного втручання у право мирного володіння земельною ділянкою відповідно до гарантій статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема, наявності легітимної мети такого втручання та його пропорційності суд вважає, що у задоволенні позовної вимоги про визнати недійсним та скасування Державного акту на право постійного користування землею серії ЯЯ №273320 від 22.04.2008 року, виданий Управлінням земельних ресурсів у Дубенському районі Рівненської області слід відмовити.

Такого ж висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 17.01.2024 по справі № 904/9070/21.

За вказаних обставин, не підлягає задоволенню також вимога про припинення права постійного користування земельною ділянкою, кадастровий номер 5621689500:15:023:0036, наданою Державному спеціалізованому господарському підприємству "Ліси України" для ведення лісового господарства і пов`язаних послуг, загальною площею 0,6082 га, що посвідчено державним актом на право постійного користування землею серії ЯЯ №00123 від 22.04.2008 року, виданий Управлінням земельних ресурсів у Дубенському районі Рівненської області.

Враховуючи вищевикладене, вимога позивача про скасування державної реєстрації земельної ділянки, кадастровий номер 5621689500:15:023:0036, площею 0.6082 га, зареєстровану 30.11.2021 року Дубенською міською радою, з цільовим призначенням: для ведення лісового господарства і пов`язаних з ним послуг, номер запису про право 46085477 також не підлягає задоволенню.

Згідно з ч.2-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Частинами 3, 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно з ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з приписами статей 78-79 ГПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

За приписами ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Суд наголошує, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.

Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17, від 08.11.2023 у справі № 16/137б/83б/22б (910/12422/20)).

З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.

Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору залишаються за позивачем.

Керуючись ст.ст. 73-74, 76-79, 86, 129, 236 - 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. В задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Мисливські угіддя "Буща" до Державного спеціалізованого господарського підприємства "Ліси України" та Рівненської обласної державної адміністрації про визнання недійсним та скасування державного акту, припинення права користування земельною ділянкою та скасування державної реєстрації земельної ділянки відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено та підписано 03.11.2026 року.

Суддя М.Є. Літвінова