Рішення № 141086910, 20.10.2026, Господарський суд Закарпатської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Коцюбинського, 2А, м. Ужгород, 88605, e-mail: inbox@zk.arbitr.gov.ua, вебадреса: http://zk.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 жовтня 2026 р. м. Ужгород Справа № 907/704/26

Суддя Господарського суду Закарпатської області Лучко Р.М.,

за участю секретаря судового засідання Піпар А.Ю.

Розглянув матеріали справи

за позовом Ужгородської окружної прокуратури, м. Ужгород в інтересах держави в особі

позивача Ужгородської міської ради, м. Ужгород

до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю Компанії «Максавто», м. Ужгород

про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки та приведення її у попередній стан

За участю представників:

прокурора Столець В.В,, посв. №086259 від 28.07.2023;

позивача не з`явився;

відповідача Сковородько І.Ф., адвокат, ордер серії АО №1255861 від 19.09.2026.

ВСТАНОВИВ

Ужгородська окружна прокуратура в інтересах держави в особі Ужгородської міської ради звернулася до Господарського суду Закарпатської з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю Компанії «Максавто» у якому просить суд зобов`язати відповідача звільнити самовільно зайняту земельну ділянку комунальної власності площею 0,0149 га, яка розташована в межах міста Ужгорода по вул. Підградській 27/1 та розміщена між належними йому земельними ділянками за кадастровими номерами 2110100000:08:002:0112 та 2110100000:08:002:0113, та привести її у попередній стан шляхом демонтажу огорожі за його рахунок.

Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи №907/704/26 визначено головуючого суддю Лучка Р.М., що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 26 червня 2026 року.

Ухвалою від 29 червня 2026 року суд прийняв позовну заяву до розгляду, відкрив провадження у справі за правилами загального позовного провадження та призначив підготовче засідання на 28 липня 2026 р. о 10:00 год.

У підготовчому засіданні 28 липня 2026 року суд, задовольнивши клопотання представника відповідача, оголосив перерву в підготовчому засіданні до 22 вересня 2026 року та продовжив строк підготовчого провадження на тридцять днів.

За наслідками проведеного у справі підготовчого провадження, з огляду на вирішення у підготовчому засіданні зазначених у частині 2 ст. 182 ГПК України питань, що підлягали з`ясуванню судом, ухвалою від 22.09.2026 постановлено підготовче провадження закрити та призначити судовий розгляд справи по суті на 20.10.2026 року.

До початку судового засідання 20.10.2026 відповідачем у справі подано суду клопотання від 19.10.2026 про залишення без розгляду позову прокурора за відсутності встановлених підстав для представництва інтересів держави в особі Ужгородської міської ради та клопотання від 19.10.2026 про закриття провадження за відсутності предмета спору.

Присутній у судовому засіданні 20.10.2026 прокурор позовні вимоги підтримує з викладених в позовній заяві підстав.

Відповідач згідно з поясненнями свого представника в судовому засіданні заперечує проти задоволення позовних вимог, зазначаючи про відсутність факту самовільного захоплення відповідачем земельної ділянки комунальної власності площею 0,0149 га. Крім того, просить суд закрити провадження у справі у зв`язку з відчуженням Товариством на користь фізичної особи Луїч Л.В. земельних ділянок кадастрові номери 2110100000:08:002:0112 та 2110100000:08:002:0113. Також просить суд з`ясувати питання наявності у прокурора підстав для здійснення представництва інтересів держави в особі Ужгородської міської ради через призму доводів, що викладені у клопотаннях від 19.10.2026 про залишення позову без розгляду.

Позивач не забезпечив участь представника у судовому засіданні 20.10.2026, хоча про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином у встановленому законом порядку шляхом надіслання ухвали від 22.09.2026 до електронного кабінету Ужгородської міської ради, що підтверджується довідкою про доставку електронного листа від 25.09.2026 року.

Згідно приписів ч. 1 ст. 202 ГПК України неявка у судове засідання будь якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, а тому відповідно до наведених приписів процесуального закону та ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, беручи до уваги, що явка учасників справи в судові засідання не визнавалася обов`язковою, у зв`язку з чим суд вважає за можливе розглянути справу без участі представника позивача.

В порядку ст. 240 ГПК України скорочене рішення (вступна та резолютивна частини) проголошена судом в судовому засіданні 20.10.2026 року.

ПОЗИЦІЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Правова позиція позивача.

Позовні вимоги прокурором обґрунтовані самовільним зайняттям відповідачем земельної ділянки комунальної власності площею 0,0149 га, яка розташована в межах міста Ужгорода по вул. Підградській 27/1 та розміщена між належними Товариству з обмеженою відповідальністю Компанії «Максавто» земельними ділянками за кадастровими номерами 2110100000:08:002:0112 та 2110100000:08:002:0113 шляхом розміщення воріт зі сторони вулиці Підградської та металевої огорожі на кам`яному (бетонному) фундаменті із воротами (хвіртками) зі сторони вулиці Шумна, чим обмежується прохід по такій земельній ділянці, що зафіксовано в протоколі засідання комісії з перевірки умов використання земельних ділянок комунальної власності (на підставі проведеного обстеження території) від 21.01.2025 та відображено у висновку експерта від 17.09.2025 за №246-Е за результатами проведення комплексної земельно-технічної та оціночно-земельної експертизи.

У зв`язку з викладеним, прокурор просить суд зобов`язати відповідача звільнити самовільно зайняту земельну ділянку комунальної власності площею 0,0149 га, яка розташована в межах міста Ужгорода по вул. Підградській 27/1 та розміщена між належними йому земельними ділянками за кадастровими номерами 2110100000:08:002:0112 та 2110100000:08:002:0113, та привести її у попередній стан шляхом демонтажу огорожі за його рахунок.

Заперечення (відзив) відповідача.

Відповідачем не подано суду відзиву на позов у розумінні ст.ст. 165, 178 ГПК України.

При цьому, відповідно до клопотання від 19.10.2026 відповідач просить суд залишити без розгляду позов прокурора, зазначаючи, що станом на даний час порушення інтересів територіальної громади належними та допустимими доказами не встановлено, що унеможливлює подання Ужгородською міською радою позову до суду та саме через це позов Ужгородською міською радою не подано до суду, а відтак відсутня бездіяльність Ужгородської міської ради, як це обґрунтовує прокурор своїм позовом.

Зауважує, що прокурор не довів «бездіяльність» міської ради, з приводу ніби-то виявлених правопорушень з боку ТОВ компанія «Максавто», а навпаки, довів, що 06.03.26 р. Ужгородська міська рада діяла в межах своїх повноважень, обравши спосіб захисту свого права, інтересу в кримінальному провадженні.

В даному контексті стверджує про недопустимість долучених прокурором до позову доказів з посиланням на помилкове без дозволу вилучення та відкриття (розголошення) таких матеріалів з документів кримінального провадження.

З посиланням на Рішення Конституційним Судом України від 03.12.2026 року № 3-28/2024 (59/24) доводить відсутність підстав для представництва інтересів держави у цій справі прокурором.

Окрім того, відповідно до поданого суду клопотання від 19.10.2026 про закриття провадження у справі акцентує увагу, що після відкриття провадження у справі обставини, що стали підставою для звернення до суду, припинили своє існування, а саме відповідач 16 жовтня 2026 року за нотаріально посвідченими договорами купівлі-продажу земельних ділянок продав належні йому земельні ділянки кадастровий номер 2110100000:08:002:0112 та 2110100000:08:002:0113, між якими є абстрактний прохід, без сформованої земельної ділянки, без визначення координат та кадастрового номеру земельної ділянки, який прокурор вважав самовільно зайнятим та нерухоме майно, розміщене на них, а відтак, вважає відсутнім предмет спору у цій справі.

ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ ОБСТАВИНИ СПРАВИ.

Згідно з долученими до позовної заяви Інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 16.06.2026 за №482003036 та №482003332 Товариство з обмеженою відповідальністю Компанія «Максавто» є власником земельних ділянок за кадастровими номерами 2110100000:08:002:0112, площею 0,0393 га та 2110100000:08:002:0113, площею 0,0254 га. Цільове призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).

Відповідно до Технічного звіту із землеустрою щодо топографо-геодезичного знімання меж земельних ділянок, розташованих за адресою: м. Ужгород, вул. Підградська, 27/1 Ужгородського району Закарпатської області, виконаного Фізичною особою-підприємцем Булак І.М., - між земельними ділянками кадастрові номери 2110100000:08:002:0112, площею 0,0393 га та 2110100000:08:002:0113, площею 0,0254 га розташована земельна ділянка комунальної власності, загальною площею 0,0149 га, яка фактично є проходом (територією загального користування) між вулицею Підградська та вулицею Шумна.

Протоколом огляду від 17.10.2024, складеного заступником начального СД Ужгородського районного управління поліції Головного управління Національної поліції в Закарпатській області капітаном поліції Сікора Ю.В. за участю понятих, інженера-геодезиста Булак І.М. та в присутності керівника ТОВ Компанії «Максавто» Добош Д.Д. встановлено, що на означеній земельній ділянці комунальної власності, загальною площею 0,0149 га відповідачем встановлено ворота зі сторони вулиці Підградської (які були закриті на момент огляду) та металеву огорожу на кам`яному (бетонному) фундаменті із хвіртками зі сторони вулиці Шумна.

Згідно з протоколом засідання комісії з перевірки умов використання земельних ділянок комунальної власності (на підставі проведеного обстеження території) від 21.01.2025, комісією органу місцевого самоврядування встановлено, що уповноважені представники ТОВ Компанії «Максавто» самовільно зайняли земельну ділянку, що перебуває у комунальній власності і територіальної громади міста Ужгорода площею 0,0149 га по вул. Підградській, 27/1, шляхом встановлення металевих парканів (огорож) та у зв`язку з наведеним рекомендовано:

- Департаменту міської інфраструктури скерувати копію даного протоколу до Головного управління Держгеокадастру у. Закарпатській області для розрахунку розміру шкоди, спричиненої самовільним захопленням вказаної вище земельної ділянки, в т.ч. для належного здійснення інших представницьких заходів в межах компетенції;

- Відділу землекористування підготувати узагальнений лист відповідь сектору дізнання Ужгородського районного управління Головного управління Національної поліції у Закарпатській області, в т.ч. долучити копію даного протоколу після його підписання та погодження;

- Департаменту правового та організаційного забезпечення, після здійснення Головним управлінням Держгеокадастру в Закарпатській області розрахунку розміру шкоди, заподіяної самовільним зайняттям земельної ділянки площею 0,0149 га, провести спільну із зазначеним вище органом державної влади претензійно - позовну роботу для стягнення збитків до бюджету Ужгородської міської ради.

У даному протоколі комісії встановлено також, що Товариством з обмеженою відповідальністю Компанія «Максавто» не долучено дозвільні документи на обмеження проходу до землі комунальної власності та/або інші правовстановлюючі документи, які підтверджують правомірність її використання, а представник даного Товариства запевнив, що зачиняє браму виключно у вечірній час, тоді як скаржник зазначив, що відповідна заява не в .повній мірі відповідає дійсності, між вказаними громадянами відбувся словесний конфлікт, після чого представник Товариства з обмеженою відповідальністю Компанії «Максавто» відчинив металеву браму зі сторони вул. Підградської.

Відповідно до висновку експерта Закарпатського відділення Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз від 17.09.2025 за №246-Е за результатами проведення комплексної земельно-технічної та оціночно-земельної експертизи доступ до території загального користування між ділянками за кадастровими номерами 2110100000:08:002:0112 та 2110100000:08:002:0113 зі сторони вул. Підградської обмежено воротами, а зі сторони вул. Шумна металевою огорожею на кам`яному (бетонному) фундаменті із воротами (хвіртками); площа території загального користування складає 0,0149 га. Конфігурація території загального користування відображена у дослідницькій частині висновку.

Крім того, згідно з висновком експерта Закарпатського відділення Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз від 06.05.2026 за №1825-Е , земельна ділянка площею 0,0149 га, яка знаходиться за адресою місто Ужгород, вул. Підградська, № 27/1, та розташована між земельними ділянками з кадастровими номерами 2110100000:08:002:0112 та 2110100000:08:002:0113 накладається на землі охоронної зони об`єкту культурної спадщини межі якої визначені відповідно до «Історико-архітектурного опорного плану території м. Ужгорода».

Також, судом встановлено, що ухвалою Ужгородського міськрайонного суду від 05.06.2026 у справі №308/7252/26 призначено до судового розгляду кримінальне провадження відносно ОСОБА_1 , обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 197-1 КК України.

Встановлення наявності підстав для зобов`язання відповідача звільнити самовільно зайняту земельну ділянку комунальної власності площею 0,0149 га, яка розташована в межах міста Ужгорода по вул. Підградській 27/1 та розміщена між належними йому земельними ділянками за кадастровими номерами 2110100000:08:002:0112 та 2110100000:08:002:0113, та привести її у попередній стан шляхом демонтажу огорожі за його рахунок є предметом судового розгляду у цій справі.

Окрім того, судом встановлено, що після подання позову прокурором відповідачем 16 жовтня 2026 року за договорами купівлі-продажу земельних ділянок, посвідчених приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Балаж М.В. відчужив належні йому земельні ділянки кадастровий номер 2110100000:08:002:0112 та 2110100000:08:002:0113 на користь фізичної особи Луїч Л.В.

ПРАВОВЕ ОБГРУНТУВАННЯ І ОЦІНКА СУДУ

Щодо підстав для представництва прокурором інтересів держави у спірних правовідносинах, суд зазначає наступне.

Згідно з ст. 131-1 Конституції України на органи прокуратури України покладається представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Виходячи з вимог п.п.1, 2 ч.1 ст. 3 Закону України «Про прокуратуру», діяльність органів прокуратури ґрунтується на засадах верховенства права та законності.

Відповідно до частини 3 статті 23 цього ж нормативно-правового акту, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття інтерес держави.

Суд зазначає, що рішенням Конституційного Суду України від 9 липня 2002 №15-рп/2002 (справа про досудове врегулювання спорів) визначено, що положення частини другої статті 124 Конституції України стосовно поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб`єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. Обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов`язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує.

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.

Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (п. 4 мотивувальної частини).

Ці міркування Конституційний Суд зробив у контексті офіційного тлумачення Арбітражного процесуального кодексу України, який уже втратив чинність. Однак висловлене Судом розуміння поняття інтереси держави має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у ст. 131-1 Конституції України та ст. 23 Закону України «Про прокуратуру».

Відтак, інтереси держави охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація інтересів держави, особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.

Аналіз ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» дає суду підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; у разі відсутності такого органу.

Перший виключний випадок передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються. У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

Не здійснення захисту виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

Здійснення захисту неналежним чином виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

Неналежність захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

При цьому суд звертає увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

При зверненні з даним позовом до суду прокурором визначено позивачем Ужгородську міську раду, в обґрунтуванні наявності підстав для представництва якої та необхідність захисту інтересів держави прокурор зазначає, що означений орган місцевого самоврядування від імені територіальної громади міста Ужгород здійснює повноваження власника земельних ділянок комунальної форми власності, в тому числі й самовільно зайнятої відповідачем земельної ділянки, а оскільки така була обізнана про факт порушення відповідачем вимог земельного законодавства, не реалізувала власну компетенцію у сфері земельних правовідносин щодо звільнення самовільно захопленої земельної ділянки, що свідчить про бездіяльність останньої.

При цьому, за позицією прокурора, бездіяльність позивача в частині неподання позову про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки порушує інтереси держави у сфері земельних відносин з урахуванням також розміщення спірної земельної ділянки в охоронній зоні об`єкту культурної спадщини, що є підставою для представництва прокурором інтересів держави.

Відповідно до частин третьої - п`ятої статті 53 ГПК України, у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

У разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача.

У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Так, для вирішення питання щодо наявності підстав для представництва інтересів держави в особі Ужгородської міської ради в суді відповідно до ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», Ужгородська окружна прокуратура звернулася з листом-запитом №07.53-108-3305 вих-26 від 01.05.2026 до Ужгородської міської ради з проханням в строк до 20.05.2026 надати докази вжитих радою заходів представницького характеру щодо усунення порушень земельного законодавства та звільнення земельної ділянки загального користування Ужгородської міської ради площею 0,0149 га по вул. Підградській, 27/1, стягнення шкоди, завданої її самовільним захопленням.

На адресу Ужгородської окружної прокуратури Ужгородська міська рада листом 2550/02.4-19 від 12.05.2026 повідомила, що наразі порушення інтересів територіальної громади не усунуто, а Ужгородська міська рада не заперечує проти подання прокурором позову до суд в її інтересах до ТОВ «Максавто» про звільнення земельної ділянки шляхом демонтажу огорожі.

Суд вважає за необхідне зазначити, що у випадку, коли держава вступає в цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11 (підпункти 6.21, 6.22), від 26.02.2019 у справі № 915/478/18 (підпункти 4.19, 4.20), від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц (пункт 26), від 18.03.2020 у справі № 553/2759/18 (пункт 35), від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20 (підпункт 8.5), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 80), від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19 (пункт 75), від 05.10.2022 у справах № 923/199/21 (підпункт 8.16) і № 922/1830/19 (підпункт 7.1)).

Велика Палата Верховного Суду також звертала увагу на те, що в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (див. постанови від 27.02.2019 у справі № 761/3884/18 (пункт 35), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 81), від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19 (пункт 76), від 05.10.2022 у справах № 923/199/21 (підпункт 8.17) і № 922/1830/19 (підпункт 7.2)). Тобто під час розгляду справи в суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц (пункт 27), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 81), від 05.10.2022 у справах № 923/199/21 (підпункт 8.18) і № 922/1830/19 (підпункт 7.3)).

У пункті 55 постанови від 14.12.2022 у справі № 2-3887/2009 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що ці висновки актуальні також щодо участі територіальної громади в цивільних правовідносинах та судовому процесі.

Здійснивши аналіз абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру», Велика Палата Верховного Суду в пункті 37 постанови від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц дійшла висновку, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави в разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

У пункті 76 постанови від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 Велика Палата Верховного Суду підтримала вищевказаний висновок та зазначила, що відповідно до частини третьої статті 23 Закону № 1697-VII прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу. При цьому поняття «компетентний орган» у цій постанові вживається в значенні органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (див. пункт 27 зазначеної постанови).

За висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в пункті 69 постанови від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, підпункті 8.19 постанови від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20 та пункті 40 постанови від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17, оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Згідно з ст. 7 Конституції України в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування.

Відповідно до частин першої та другої статті 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Частиною першою статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами. При цьому орган місцевого самоврядування може бути позивачем та відповідачем у судах загальної юрисдикції, зокрема, звертатися до суду, якщо це необхідно для реалізації його повноважень і забезпечення виконання функцій місцевого самоврядування (стаття 18-1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Районні та обласні ради від імені територіальних громад сіл, селищ, міст здійснюють управління об`єктами їхньої спільної власності, що задовольняють спільні потреби територіальних громад.

Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, укладати договори в рамках публічно-приватного партнерства, у тому числі концесійні договори, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.

Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів (ч.ч. 1, 5, 8 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Відповідно до абзаців першого - третього частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи його законним представником або суб`єктом владних повноважень.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло з власності держави), а також таких чинників, як значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону № 1697-VII, і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Як вже зазначалось вище, Ужгородською окружною прокуратурою в порядку ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» листом №07.53-108-3305 вих-26 від 01.05.2026 фактично пропоновано Ужгородській міській раді вжити заходи щодо належного захисту інтересів держави та подання до суду позовної заяви про усунення порушень земельного законодавства та звільнення земельної ділянки загального користування Ужгородської міської ради площею 0,0149 га по вул. Підградській, 27/1, стягнення шкоди, завданої її самовільним захопленням.

З врахуванням викладеного, беручи до уваги, що в спірних правовідносинах Ужгородська міська рада є органом до компетенції якого віднесено повноваження з управління землями комунальної форми власності Ужгородської міської територіальної громад, відповідний позов органом місцевого самоврядування до відповідача не подавався, а відтак, Ужгородською окружною прокуратурою згідно з листом-повідомленням від 16.06.2026 №07.53-108-4567 вих-26 повідомлено позивача про реалізацію представницьких функцій прокуратурою у зв`язку з необхідністю звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки та про подання відповідної позовної заяви до Господарського суду Закарпатської області.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.10.2019 в справі № 903/129/18 зазначала, що сам факт не звернення до суду суб`єкта владних повноважень з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та відповідно мав змогу захистити інтереси держави свідчить про те, що указаний орган неналежно виконує свої повноваження, у зв`язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів держави та звернення до суду з таким позовом, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини.

Зазначене узгоджується з позицією Великої палати Верховного Суду, що викладена у постанові від 26.05.2020 у справі 912/2385/18, згідно з якою, звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокурату», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджувані порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення. Отже, із наведеного вбачається, що прокурор у поданій позовній заяві правомірно зазначив, що Ужгородською міською радою не здійснюється захист інтересів держави у спірних правовідносинах (що підтверджується також і листом виконкому позивача від 12.05.2026 №2550/02.4-19), відтак ним доведені належним чином підстави для звернення з відповідним позовом до суду в інтересах держави, а заперечення відповідача з приводу неправильно визначеного прокурором позивача до уваги судом не приймаються.

Водночас, даючи оцінку клопотанню відповідача від 19.10.2026 про залишення позову без розгляду з посиланням на приписи ч. 6 ст. 11 ГПК України у зв`язку з визнанням такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), окремих приписів абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» відповідно до рішення Конституційного Суду України від 03.12.2025 №6-р(ІІ)/2025 суд враховує наступне.

За змістом ч. 6 ст. 11 ГПК України Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України.

Водночас, у спірних правовідносинах рішенням Другого сенату Конституційного Суду України від 03.12.2025 № 6-р(ІІ)/2025 у справі №3-28/2024(59/24) за конституційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Рейнір Бізнес Груп» щодо відповідності Конституції України (конституційності) приписів абзацу першого частини третьої, абзаців першого, другого, третього частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII (щодо представництва прокурором інтересів держави в суді) визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), окремі приписи абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII зі змінами в тім, що вони надають прокуророві можливість здійснювати представництво інтересів держави в суді у зв`язку з нездійсненням або неналежним здійсненням захисту цих інтересів органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб`єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (п. 2 резолютивної частини рішення Конституційного суду України від 03.12.2025 № 6-р(ІІ)/2025).

При цьому, відповідно до п. 3 резолютивної частини рішення Конституційного суду України від 03.12.2025 № 6-р(ІІ)/2025 окремі приписи абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII зі змінами, визнані неконституційними, втрачають чинність із 1 січня 2027 року.

Зміст означеного рішення суду конституційної юрисдикції свідчить, що судом при встановленні дати втрати чинності спірними положеннями Закону України «Про прокуратуру» враховано, що в Україні у зв`язку зі збройною агресією Російської Федерації проти України введено воєнний стан та для забезпечення можливості виконання державою свого обов`язку щодо захисту інтересів держави потрібно врегулювати питання реалізації установленої пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України функції прокуратури.

Обираючи такий підхід, Конституційним Судом України враховано передусім, що в період дії воєнного стану в Україні вагомою є потреба усебічно забезпечити захист інтересів держави Україна та стабільність конституційного правопорядку, а неперервність виконання прокуратурою визначених Конституцією України функцій є важливою передумовою належного функціонування держави в умовах воєнного стану.

З урахуванням викладеного у п. 4 резолютивної частини рішення Конституційного суду України від 03.12.2025 № 6-р(ІІ)/2025 зазначено, що дане рішення Конституційного Суду України не поширюється на правовідносини щодо представництва прокурором інтересів держави в суді, які виникли під час чинності окремих приписів абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII зі змінами, визнаних неконституційними, та продовжують існувати після втрати ними чинності.

Таким чином, дія означеного рішення Конституційного суду України за прямою його вказівкою не поширюється на спірні у цій справі правовідносини, позаяк позов прокурором в інтересах держави подано 26.06.2026, тобто до втрати чинності окремими положеннями ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» (01.01.2027), що свідчить про безпідставність заявленого відповідачем клопотання та, відповідно, відсутність підстав для залишення позову у цій справі без розгляду.

Щодо спірних правовідносин.

У відповідності до ст.11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а підставою виникнення цивільних прав та обов`язків є договори та інші правочини. Правочин, різновидом якого є договори - основний вид правомірних дій це волевиявлення осіб, безпосередньо спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. При цьому, ст.12 Цивільного кодексу України передбачає, що особа здійснює свої цивільні права вільно на власний розсуд.

За змістом статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, та свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 Цивільного кодексу України).

Аналіз наведених норм свідчить про те, що підставою та необхідною умовою для звернення особи до суду із відповідним позовом є наявність порушеного права та охоронюваного законом інтересу особи - позивача у справі і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту.

Відповідно до ч. 1 ст. 78 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.

Підпункт «а» ч. 2 ст. 83 ЗК України встановлює, що у комунальній власності перебувають, зокрема, усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності.

Згідно з ч. 1 ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Частиною 1 ст. 122 ЗК України визначено, що сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Відповідно до ст. 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (стаття 126 ЗК України).

Таким чином, право власності та право користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності виникає лише за наявності рішення компетентних органів і тільки в межах вказаних в цих рішеннях, і такі повноваження в межах міста Конотоп є виключною компетенцією Ради. Тобто підставою набуття права власності чи права користування земельними ділянками комунальної власності вказаної адміністративної одиниці для громадян та юридичних осіб, як і визначення умов такого користування є відповідне рішення Ради.

За змістом ст. 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Відповідно до п. «б» ч. 3 ст. 152 Земельного кодексу України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав. У ст. 152 Земельного кодексу України не конкретизовано переліку видів порушень прав власника земельної ділянки. В кожному конкретному випадку власник має право на власний розсуд конкретизувати, як саме буде усунене те чи інше порушення.

Зокрема порушення прав власника може бути усунене шляхом демонтажу споруд, які розташовані на орендованій земельній ділянці. (Велика Палата Верховного Суду, постанова від 02.11.2022 № 922/3166/20).

В постанові від 12.08.2020 у справі № 599/340/16-ц Верховний Суд зазначив, що підставою для подання позову про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою є створення іншою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень користування належним йому майном.

Крім того, у постанові Верховного Суду від 27.05.2020 у справі № 910/1310/19 викладено правовий висновок про те, що умовами для задоволення позову є сукупність таких обставин: майно знаходиться у власника або титульного володільця; інша особа заважає користуванню, розпорядженню цим майном; для створення таких перешкод немає правомірних підстав (припису закону, договору між власником та іншою особою тощо); у позові має бути чітко та конкретно визначено дії, які повинен здійснити відповідач для усунення порушень права власника (володільця).

При цьому, відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно в установленому законом порядку. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно в установленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц (пункти 43, 89), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 60), від 22.01.2025 у справі №446/478/19 (пункт 99).

Приписами статті 79 ЗК України визначено, що земельною ділянкою є частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об`єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, якщо інше не встановлено законом та не порушує прав інших осіб.

Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

Згідно з ч. 1 ст. 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.

За встановлених у справі обставин, земельна ділянка площею 0,0149 га, яка розташована в межах міста Ужгорода по вул. Підградській 27/1 та розміщена між земельними ділянками за кадастровими номерами 2110100000:08:002:0112 та 2110100000:08:002:0113 є несформованою в розумінні наведених приписів земельного законодавства та є комунальною власністю Ужгородської територіальної громади, від імені якої повноваження власника виконує Ужгородська міська рада.

Таким чином, позивач, як власник земельної ділянки площею 0,0149 га, яка розташована в межах міста Ужгорода по вул. Підградській 27/1 та розміщена між земельними ділянками за кадастровими номерами 2110100000:08:002:0112 та 2110100000:08:002:0113 вправі розраховувати на судовий захист у разі порушення його прав чи інтересів, не пов`язаних з позбавленням володіння такою земельною ділянкою.

Оцінюючи заперечення відповідача в частині відсутності в органу місцевого самоврядування порушеного права та обраного позивачем способу судового захисту, суд враховує, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Ці право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам [див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.31)].

Обраний позивачем (прокурором) спосіб захисту прав повинен відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами.

У доктрині цивільного права всі способи захисту прийнято поділяти на декілька груп залежно від того, які відносини склалися між сторонами спору. З огляду на це найчастіше їх поділяють на речові та зобов`язально-правові.

За загальним правилом речово-правові способи захисту прав особи застосовують, якщо сторони не пов`язані зобов`язально-правовими відносинами, що визначають їх зміст та правову природу. Якщо спір стосується правочину, укладеного власником (володільцем) майна, то його відносини з контрагентом мають договірний характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Але якщо сторони не перебували в договірних відносинах одна з одною, власник (володілець) майна може використовувати речово-правові способи захисту [див. висновки, викладені у пунктах 108-110 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20)].

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (стаття 391 ЦК України). Такі способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

При цьому, негаторний позов розглядається у вітчизняній цивілістиці як класичний речовий спосіб захисту права власності (речовий позов, actio in rem). З цих причин його можна пред`явити лише для захисту абсолютного суб`єктивного цивільного права в абсолютному речовому правовідношенні, коли власник-позивач та правопорушник-відповідач не перебувають між собою в договірних чи в інших зобов`язальних правовідносинах, або ж такі правовідносини між ними не стосуються вчиненого порушення права власності.

Речове право захищають за допомогою негаторного позову, якщо вчинене особою порушення такого права в принципі було можливим для будь-якої особи з кола зобов`язаних за відповідним абсолютним цивільним правовідношенням (тобто фактично - з необмеженого кола осіб) і не створює саме собою зобов`язального правовідношення.

Однією з умов застосування негаторного позову є відсутність між сторонами спору договірних відносин.

Якщо вчинене особою порушення було можливе лише як вчинене певною особою через її статус у договірному чи іншому зобов`язальному правовідношенні з власником, то негаторний позов не можна заявити, а право власника слід захищати за допомогою зобов`язально-правових способів (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18, від 02 листопада 2022 року у справі № 922/3166/20).

З огляду на викладене договірний характер правовідносин між сторонами спору унеможливлює застосування до них положень статті 391 ЦК України.

Означені висновки суду ґрунтуються на правовій позиції, що викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.07.2025 у справі №910/2389/23, яку суд вважає релевантною до застосування у спірних правовідносинах.

Матеріали справи свідчать, що між сторонами у справі відсутні зобов`язальні відносини з приводу спірної земельної ділянки, тоді як відповідач на момент виникнення спірних правовідносин та подання позову прокурором був власником суміжних земельних ділянок кадастрові номери 2110100000:08:002:0112 та 2110100000:08:002:0113, а спірна ділянка з приводу самовільного зайняття якої прокурором подано цей позов до суду по суті є вузьким проходом між вулицями Підградською та Шумною, який знаходиться між належними відповідачами зазначеними земельними ділянками.

За встановленими судом у цій справі обставинами ТОВ Компанією «Максавто» на означеній земельній ділянці комунальної власності, загальною площею 0,0149 га встановлено ворота зі сторони вулиці Підградської та металеву огорожу на кам`яному (бетонному) фундаменті із хвіртками зі сторони вулиці Шумна.

Наведена обставина підтверджується долученими до позову прокурора Технічним звітом із землеустрою щодо топографо-геодезичного знімання меж земельних ділянок, розташованих за адресою: м. Ужгород, вул. Підградська, 27/1 Ужгородського району Закарпатської області, протоколом огляду від 17.10.2024, протоколом засідання комісії з перевірки умов використання земельних ділянок комунальної власності (на підставі проведеного обстеження території) від 21.01.2025, висновком експерта Закарпатського відділення Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз від 17.09.2025 за №246-Е за результатами проведення комплексної земельно-технічної та оціночно-земельної експертизи та не заперечено будь-якими доказами з боку відповідача.

Надаючи, при цьому, оцінку доводам ТОВ Компанії «Максавто» з посиланням на недопустимість наведених доказів за відсутністю дозволу їх використання за межами кримінального провадження, суд враховує, що відкриття матеріалів кримінального провадження за правилами § 3 Глави 24 КПК України відбувається до звернення органу, який проводить досудове розслідування, до суду з обвинувальним актом.

Матеріали кримінального провадження №1224078030000650 щодо керівника відповідача за фактом самовільного зайняття спірної земельної ділянки було скеровано до Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області, яким ухвалою від 05.06.2026 призначено справу №308/7252/26 до судового розгляду, у зв`язку з чим станом на час подання прокурором позовної заяви в даній справі (26.06.2026) такі матеріали вже були відкриті сторонам кримінального провадження №1224078030000650 та в суду в даній справі відсутні підстави вважати недопустимими докази з кримінального провадження №1224078030000650, якими прокурором обґрунтовано позовні вимоги в даній справі.

За загальними правилами розподілу обов`язку доказування кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи (ч. 1, 3 ст. 74 ГПК України).

За змістом статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Частина друга статті 129 Конституції України визначено основні засади судочинства, однією з яких є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Аналогічний принцип закріплено у ч. 2 ст. 2, ч. 1 ст. 13 ГПК України.

Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, яким суд має керуватися при вирішенні справи. Стандарт доказування - це та ступінь достовірності наданих стороною доказів, за яких суд має визнати тягар доведення знятим, а фактичну обставину - доведеною. Тобто в цьому разі мається на увазі достатній рівень допустимих сумнівів, при якому тягар доведення вважається виконаним.

Чинною нормою ст. 79 ГПК України впроваджено в господарський процес стандарт доказування «вірогідності доказів».

Стандарт доказування «вірогідності доказів» встановлює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач та їх оцінки їх правдивості і переваги доводів протилежної сторони судового процесу.

Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті показує, що нею на суд покладено обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були. Тобто, обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (тут суд звертається до правових висновків викладених у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.06.2020 у справі № 924/233/18, від 30.09.2021 у справі № 922/3928/20, зокрема, що саме суд має забезпечити право особи на справедливий суд (справедливу судову процедуру).

Такий підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, який, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») звернув увагу, що цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей».

Схожий стандарт під час оцінки доказів застосований ЄСПЛ у рішенні від 15.11.2007 у справі «Бендерський проти України» («BENDERSKIY v. Ukraine»), в якому суд оцінюючи фактичні обставини справи звертаючись до балансу вірогідностей вирішуючи спір виходив з того, що факти встановлені у експертному висновку, є більш вірогідним за інші докази.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 21.10.2011 у справі «Дія-97» проти України» зазначив, що процесуальні правила призначені для забезпечення належного відправлення правосуддя та дотримання принципу юридичної визначеності, а також, що учасники судового провадження повинні мати право розраховувати на те, що ці правила застосовуватимуться. Цей принцип застосовується до усіх - не лише до сторін провадження, але й до національних судів.

Обмежившись посиланням на недопустимість долучених прокурором до позовної заяви доказів, відповідачем, в свою чергу, не надано суду жодного доказу, який міг би поставити під об`єктивний сумнів аргументи прокурора про встановлення відповідачем на спірній земельній ділянці воріт зі сторони вулиці Підградської та металевої огорожі на кам`яному (бетонному) фундаменті із воротами (хвіртками) зі сторони вулиці Шумна, якими частково обмежується прохід земельною ділянкою комунальної власності між вулицями Підградською та Шумною.

При цьому, як вже зазначалося вище наявність встановлених відповідачем на земельній ділянці комунальної власності площею 0,0149 га відповідної огорожі, воріт та хвірток достеменно підтверджується долученими до позову прокурора Технічним звітом із землеустрою щодо топографо-геодезичного знімання меж земельних ділянок, розташованих за адресою: м. Ужгород, вул. Підградська, 27/1 Ужгородського району Закарпатської області, протоколом огляду від 17.10.2024, протоколом засідання комісії з перевірки умов використання земельних ділянок комунальної власності (на підставі проведеного обстеження території) від 21.01.2025, а згідно з висновком експерта Закарпатського відділення Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз від 17.09.2025 за №246-Е за результатами проведення комплексної земельно-технічної та оціночно-земельної експертизи, - доступ до території загального користування між ділянками за кадастровими номерами 2110100000:08:002:0112 та 2110100000:08:002:0113 зі сторони вул. Підградської обмежено воротами, а зі сторони вул. Шумна металевою огорожею на кам`яному (бетонному) фундаменті із воротами (хвіртками); площа території загального користування складає 0,0149 га.

Враховуючи наведене, суд вважає обґрунтованими доводи прокурора щодо того, що самовільне встановлення відповідачем на земельній ділянці комунальної власності площею 0,0149 га огорожі, воріт та хвірток порушує права позивача, як власника земельної ділянки на користування своїм майном, що є підставою для задоволення негаторного позову прокурора.

В той же час, слід зазначити, що у спірних правовідносинах прокурором не доводиться самовільне зайняття відповідачем усієї земельної ділянки площею 0,0149 га, а аргументи позовної заяви та подані на їх підтвердження докази стосуються зайняття частини такої земельної ділянки відповідачем шляхом монтажу воріт зі сторони вулиці Підградської та металевої огорожі на кам`яному (бетонному) фундаменті із воротами (хвіртками) зі сторони вулиці Шумна, якими частково обмежується прохід територією загального користування, а відтак, суд вважає, що позовні вимоги слід задовольнити частково та зобов`язати Товариство з обмеженою відповідальністю Компанію «Максавто» звільнити за власний рахунок самовільно зайняту частину земельної ділянки комунальної власності площею 0,0149 га (території загального користування), яка розташована в межах міста Ужгорода по вул. Підградській 27/1 та розміщена між земельними ділянками з кадастровими номерами 2110100000:08:002:0112 та 2110100000:08:002:0113 з приведенням її у попередній стан шляхом демонтажу воріт зі сторони вулиці Підградської та металевої огорожі на кам`яному (бетонному) фундаменті із воротами (хвіртками) зі сторони вулиці Шумна.

Відхиляються судом, при цьому, доводи відповідача щодо зміни власника земельних ділянок кадастрові номери 2110100000:08:002:0112 та 2110100000:08:002:0113 у зв`язку з їх відчуженням Товариством на користь фізичної особи ОСОБА_2 за договорами купівлі-продажу від 16.10.2026 та подане у зв`язку з цим клопотання від 19.10.2026 про закриття провадження у справі за відсутності предмета спору, позаяк в даному випадку вимоги негаторного позову заявлені прокурором до відповідача, як особи, яка самовільно обмежила користування земельною ділянкою комунальної власності шляхом монтажу огорожі, воріт та хвірток, а зміна власника сусідніх земельних ділянок жодним чином не впливає ні на суб`єктний склад сторін цієї справи, ані не може свідчити про відсутність предмета спору у спірних правовідносинах.

При цьому, суд враховує, що поняття «юридичний спір» має тлумачитися широко, виходячи з підходу Європейського суду з прав людини до тлумачення поняття «спір про право» (пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

Зокрема, Європейський суд з прав людини зазначає, що відповідно до духу зазначеної Конвенції поняття «спір про право» має розглядатися не суто технічно, йому слід надавати сутнісного, а не формального значення.

Предмет спору - це об`єкт спірного правовідношення щодо якого виник спір. Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення (аналогічної правової позиції притримується і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі № 13/51-04).

Відсутність предмета спору означає відсутність спірного матеріального правовідношення між сторонами, а закриття провадження у справі - це форма закінчення розгляду господарської справи без прийняття судового рішення у зв`язку з виявленням після порушення провадження у справі обставин, з якими закон пов`язує неможливість судового розгляду справи.

Таким чином, як уже зазначено вище, зміна власника земельних ділянок кадастрові номери 2110100000:08:002:0112 та 2110100000:08:002:0113 після подання прокурором позову у цій справі жодним чином не впливає ні на предмет спірного правовідношення, ні на відповідача, як особу, яка за наявними у справі доказами здійснила самовільне зайняття частини земельної ділянки комунальної власності площею 0,0149 га (території загального користування), яка розташована в межах міста Ужгорода по вул. Підградській 27/1, а відтак, у задоволенні клопотання ТОВ Компанії «Максавто» про закриття провадження у справі належить відмовити.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Положеннями статей 13-14 ГПК України унормовано, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Принцип диспозитивності, закріплений у статті 14 ГПК України, передбачає, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

В той же час, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Частиною 1 ст. 73 ГПК України унормовано, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно зі ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч. 5 ст. 236 ГПК України).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія А, №303-А. пункт 29).

З огляду на вищевикладене, суд вважає, що ним надано вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Сторонами у справі не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження наявності інших обставин ніж ті, що досліджені судом, а відтак, зважаючи на зазначене вище, позовні вимоги як обґрунтовано заявлені, підтверджені належними та допустимими доказами підлягають до часткового задоволення судом.

Розподіл судових витрат.

Судові витрати прокурора по сплаті судового збору на підставі частини 9 статті 129 Господарського процесуального кодексу України враховуючи, що спір в справі виник внаслідок неправильних дій ТОВ Компанії «Максавто» покладаються судом на відповідача у справі.

В той же час, з урахуванням ч. 3 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» зайво сплачений прокурором судовий збір в розмірі 665,60 грн може бути повернутий з Державного бюджету України Закарпатській обласній прокуратурі в порядку п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про судовий збір» за її клопотанням.

Враховуючи наведене та керуючись статтями 2, 13, 73, 74, 76, 77, 78, 79, 86, 129, 221, 236, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд

УХВАЛИВ:

1. Позов задовольнити частково.

2. Зобов`язати Товариство з обмеженою відповідальністю Компанію «Максавто» (88000, м. Ужгород, вул. Підградська, буд. 27/1, код ЄДРПОУ 20466315) звільнити за власний рахунок самовільно зайняту частину земельної ділянки комунальної власності площею 0,0149 га (території загального користування), яка розташована в межах міста Ужгорода по вул. Підградській 27/1 та розміщена між земельними ділянками з кадастровими номерами 2110100000:08:002:0112 та 2110100000:08:002:0113 з приведенням її у попередній стан шляхом демонтажу воріт зі сторони вулиці Підградської та металевої огорожі на кам`яному (бетонному) фундаменті із воротами (хвіртками) зі сторони вулиці Шумна.

3. В решті позову відмовити.

4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю Компанію «Максавто» (88000, м. Ужгород, вул. Підградська, буд. 27/1, код ЄДРПОУ 20466315) на користь Закарпатської обласної прокуратури (88000, м. Ужгород, вул. Коцюбинського, 2А, код ЄДРПОУ 02909967) 2662,40 грн (дві тисячі шістсот шістдесят дві гривні 40 копійок) в повернення сплаченого судового збору.

Накази видати після набрання рішенням законної сили.

На підставі ст. 241 Господарського процесуального кодексу України рішення Господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга на рішення суду згідно ст. 256 Господарського процесуального кодексу України подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення може бути оскаржене до Західного апеляційного Господарського суду.

Повне судове рішення складено та підписано 30 жовтня 2026 року.

Суддя Лучко Р.М.