Рішення № 140953015, 26.10.2026, Вінницький міський суд Вінницької області

Справа № 127/30508/26

Провадження № 2/127/8632/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26.10.2026 м. Вінниця

Вінницький міський суд Вінницької області

в складі головуючого судді Антонюка В. В.,

за участі секретаря судового засідання Карпенка А. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду м. Вінниця цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про стягнення інфляційних витрат та 3% річних у зв`язку з тривалим невиконанням судового рішення,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про стягнення інфляційних витрат та 3% річних у зв`язку з тривалим невиконанням судового рішення.

Позов мотивовано тим, що з 2001 року позивач працювала на посаді судді Ленінського районного суду м. Вінниці.

31.01.2007 року Староміський районний суд м. Вінниці у справі №2а-1/07 виніс постанову про стягнення з Міністерства фінансів України недоплаченої заробітної плати та втрати частини заробітної плати, у зв`язку з порушенням термінів її виплати на користь ОСОБА_1 у розмірі 78 327,72 грн. Постанова набрала законної сили 03.04.20078 року та є обов`язковою до виконання.

Оскільки боржник Міністерство фінансів України добровільно відмовилось виконати постанову суду, виконавчий лист №2а-1/07 направлено на примусове виконання до Державної виконавчої служби України.

Позивачка зазначає, що з 15.02.2008 року в провадженні відділу примусового виконання рішень Департаменту виконавчої служби Міністерства юстиції України перебувало виконавче провадження №6262488 з примусового виконання виконавчого листа №2а-/07, виданого 28.01.2008 року Староміським районним судом м. Вінниці. Виконавчий лист №2-а-1/07, перебував на примусовому виконанні до 12.04.2019 року.

У зв`язку зі зміною порядку виконання рішень проти держави, відповідно Закону 4901-VI - 12.04.2019 року вищевказаний виконавчий документ було прийнято до виконання Державною казначейською службою України за бюджетною програмою КПКВК 3504040 «Заходи щодо виконання рішень суду, що гарантовані державою» про стягнення з Міністерства фінансів України на мою користь недоплаченої заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати у сумі 79 327,72 грн., однак станом на день подання цього позову - тобто понад 7 років з моменту прийняття на облік -постанова суду Казначейством не виконана, кошти позивачу не виплачено.

Державна казначейська служба України не повідомляла позивачку про хід виконання цієї постанови суду. Лише після звернення позивачки від 12.07.2024 року, Державна казначейська служба України листом від 30.08.2024 року повідомила, що виконавчий лист № 2-а1/07 від 28.08.2008 року за бюджетною програмою «Заходи щодо виконання рішень суду, гарантовані державою» обліковується під загальним номером «8751», а в межах другої черги («1309» (заборгованість за рішеннями суду, пов`язаними з трудовими відносинами).

Згідно листа Державної Казначейської служби від 05.06.2026 року на звернення позивачки від 02.05.2026 року, станом на травень 2026 року за бюджетною програмою «Заходи щодо виконання рішень суду, що гарантовані державою» номер позивачки другої черги збільшився через два роки після звернення у 2024 році і став - «16256».

Згідно листа Державної казначейської служби України від 10.08.2026 року № 5-30-11/ 20336 на звернення ОСОБА_1 , станом на 10.08.2026 року, її номер у черзі збільшився до - «19494».

Відповідач у своїх листах, не пояснив і не навів доводів, які саме дії вчинялись з його боку протягом періоду з 12.04.2019 року для належного виконання постанови Староміського районного суду міста Вінниці від 31.01.2007 року.

Відповідно до частини 4 статті 3 Закону №4901-УІ перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження документів. Цей строк з дня взяття на облік (12.04.2019 ) сплив 12 липня 2019 року, відтак з 13 липня 2019 року Держава Україна в особі відповідача перебуває у стані тривалого прострочення, що є підставою для застосування цивільно-правової відповідальності відповідно до ст.625 ЦК України.

У зв`язку із викладеним позивачка вернулась до суду з даним позовом, в якому просить стягнути з відповідача на її користь за період з 13.07.2019 року по 27.08.2026 року 3% річних у розмірі - 16 744, 96 грн. та інфляційні втрати у розмірі 76 583,09 грн., за прострочення виконання постанови Староміського районного суду міста Вінниці від 31.07.2007 року у справі №2а-1/07 про стягнення недоплаченої заробітної плати у розмірі 78 327,72 грн., яка набрала законної сили 03.04.2007 року.

Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 01.09.2026 відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження з викликом осіб.

29.09.2026 року від представника відповідача, надійшов відзив на позовну заяву, в якому вона просить відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, зазначаючи, що позивачка у своїй позовній заяві посилається на норми Закону про гарантії та норми статті 625 ЦК України. Однак, компенсація, відповідно за Законом про гарантії, виплачується у розмірі 3% річних за порушення строку перерахування коштів за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу, а стаття ЦК України встановлює обов`язок боржнику сплатити 3% річних та індексу інфляції у випадку прострочення грошового зобов`язання боржником. Обґрунтовуючи свої вимоги, позивачка зазначає, що Казначейство прострочило виконання рішення, а тому належить стягнути інфляційні втрати та 3% річних. Отже, позивачкою помилково використовуються одночасно норми Закону України про гарантії і ЦК України. Казначейство не погоджується із такою вимогою позивачки, оскільки ч. 2 статті 625 ЦК України передбачено обов`язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Таким чином, у разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов`язання у нього в силу закону (частини другої статті 625 ЦК України) виникає обов`язок сплатити кредитору, поряд із сумою основного боргу, суму інфляційних втрат, як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов`язанням внаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати, та 3 % річних від простроченої суми. Нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання. Таким чином, Казначейство не є боржником у розумінні статті 625 ЦК України, який прострочив виконання грошового зобов`язання за судовим рішенням у справі №2-а-1/07, оскільки боржником за вказаним Рішенням суду визначено Міністерство фінансів України. Відтак підстави щодо відповідальності Казначейства передбачені ст. 625 ЦК України, відсутні.

08.10.2026 позивачкою подано до суду заперечення на віздив, у якому вона просила позовні вимоги задовільнити у повному обсязі за обставин, викладених у позовній заяві та запереченні на відзив.

У судове засідання позивачка не з`явилась, подала до суду заяву про розгляд справи у її відсутність, позовні вимоги підтримала, просила суд їх задовільнити.

Представник відповідача у судове засідання повторно не з`явилась, з невідомих суду причин, про причини неявки до суду не повідомила.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази у їх сукупності, суд вважає, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав.

Так, судом встановлено, що постановою Староміського районного суду м. Вінниці від 31.01.2007 року у справі №2а-1/07 стягнуто з Міністерства фінансів України недоплачену заробітну плату та втрату частини заробітної плати, у зв`язку з порушенням термінів її виплати на користь ОСОБА_1 у розмірі 78 327,72 грн. Постанова набрала законної сили 03.04.20078 року.

Постановою від 15.02.2008 року державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Департаменту виконавчої служби Міністерства юстиції України відкрито виконавче провадження №6262488 з примусового виконання виконавчого листа №2а-/07, виданого 28.01.2008 року Староміським районним судом м. Вінниці.

12.10.2017 року Європейським судом було ухвалено рішення У справі «Бурмич та інші проти України» заява № 46852/13 та інші), у межах якої було розглянуто заяву позивача за № 20271/14. У цьому рішенні Європейський суд постановив вилучити зі свого реєстру 12 148 заяв (strike out) , які стосуються системної проблеми невиконання рішень національних судів в Україні та передати їх Комітету міністрів Ради Європи для подальшого нагляду за їх виконанням в межах заходів загального характеру. Відповідно до резолютивної частини даного рішення Європейського суду 12148 справ розглядатимуться в рамках зобов`язань, які Європейський суд визначив у пілотному рішенні у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (заява № 40450/04, рішення набуло статусу остаточного 15.01.2010 року), в якому констатовано наявність системної проблеми щодо порушення пункту І статті 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, статті 13 Конвенції та статті І Першого протоколу до Конвенції у зв`язку з тривалим невиконанням рішень національних судів в Україні і відсутність у національному законодавстві ефективних засобів юридичного захисту від такого невиконання (стаття 13 Конвенції) (параграф 2, 3 резолютивної частини рішення).

Відповідно до листа Державної казначейської служби від 30.08.2024, на звернення позивачки від 12.07.2024, виконавчий лист №2-а1/07 від 28.08.2008 року за бюджетною програмою «Заходи щодо виконання рішень суду, гарантовані державою» обліковується під загальним номером «8751», а в межах другої черги («1309» (заборгованість за рішеннями суду, пов`язаними з трудовими відносинами).

Із листа Державної Казначейської служби від 05.06.2026 року на звернення позивачки від 02.05.2026 року вбачається, що станом на травень 2026 року за бюджетною програмою «Заходи щодо виконання рішень суду, що гарантовані державою» номер позивача другої черги збільшився через два роки після звернення у 2024 році і став - «16256».

Згідно листа Державної казначейської служби України від 10.08.2026 року № 5-30-11/ 20336 на звернення позивачки, станом на 10.08.2026 року, її номер у черзі збільшився до - «19494», оскільки «відповідно до Прикінцевих положень та перехідних положень Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» від 05.06.2012 року №4901-МІ (далі Закон 4901-УТ) зазначив черговість погашення заборгованості за бюджетною програмою :

- у першу чергу погашається заборгованість за рішеннями суду щодо пенсійних та соціальних виплат, про стягнення аліментів, відшкодування збитків та шкоди, завданих внаслідок злочину або адміністративного правопорушення , каліцтва або іншого ушкодження здоров`я, а також у зв`язку з втратою годувальника;

- у другу чергу погашається заборгованість за рішеннями суду, пов`язаними з трудовими правовідносинами. Станом на теперішній час Державною казначейською службою України виконуються виконавчі документи ,які відносять до першої черги погашення заборгованості за бюджетною програмою. Окрім того через недостатнє фінансування зазначеної бюджетної програми для своєчасного перерахування коштів за судовими рішеннями, у зв`язку з чим Державна казначейська служба України постійно звертається з пропозиціями до Міністерства фінансів України.»

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно із ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За змістом частини другої статті 2 ЦК України одним із учасників цивільних відносин є держава Україна. Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 ЦК України). Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК України). За змістом статті 173 ЦК України, яка має назву «Представники держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад», у випадках і в порядку, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, від імені держави за спеціальними дорученнями можуть виступати органи державної влади.

З огляду на вказані приписи Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками та набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка самої держави у конкретних, зокрема цивільних, правовідносинах. Тому у тих відносинах, у які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу (див. постанови від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (пункти 6.21, 6.22; № у ЄДРСР 78215459), від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18 (пункти 4.19, 4.20; № у ЄДРСР 81329465), від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 26; № у ЄДРСР 84573553), від 15 січня 2020 року у справі № 698/119/18 (пункт 21; № у ЄДРСР 87053622), від 18 березня 2020 року у справі № 553/2759/18 (пункт 35; № у ЄДРСР 89252052),від 6 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (пункт 8.5; № у ЄДРСР 98483103), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 80; № у ЄДРСР 101829985), від 15 лютого 2022 року у справі № 910/6175/19 (пункт 7.45; № у ЄДРСР 104827808), від 20 липня 2022 року у справі № 910/5201/19 (пункт 75; № у ЄДРСР 105852860), від 5 жовтня 2022 року у справах № 923/199/21 (підпункт 8.16; № у ЄДРСР 106841700) і № 922/1830/19 (підпункт 7.1; № у ЄДРСР 108285268), від 14 грудня 2022 року у справі № 2-3887/2009 (пункт 55; № у ЄДРСР 109390156), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 34; № у ЄДРСР 109364576), від 21 червня 2023 року у справі № 905/1907/21 (пункт 8.5; № у ЄДРСР 111742765), від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18-ц (пункт 37; № у ЄДРСР 112516535)).

Зміст права на справедливий суд, в силу п. 1 ст. 6 Конвенції з прав людини та основоположних свобод, полягає у праві кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Відтак, ст. 13 Конвенції передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Відповідно, за приписами ст. 17 Конвенції жодне з положень цієї Конвенції не може тлумачитись як таке, що надає будь-якій державі, групі чи особі право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких прав і свобод, визнаних цією Конвенцією, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж це передбачено в Конвенції.

Статтею 43 Бюджетного Кодексу України встановлено, що при виконанні державного бюджету і місцевих бюджетів застосовується казначейське обслуговування бюджетних коштів. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, забезпечує казначейське обслуговування бюджетних коштів на основі ведення єдиного казначейського рахунку, відкритого у Національному банку України.

Згідно з пунктами 1, 3 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого Указом Президента України № 460/2011 від 13 квітня 2011 року, Державна казначейська служба України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів України. Державна казначейська служба України входить до системи органів виконавчої влади та утворюється для реалізації державної політики у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів. Основними завданнями Державної казначейської служби України є: 1) внесення пропозицій щодо формування державної політики у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів; 2) реалізація державної політики у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів.

Державна казначейська служба України відповідно до покладених на неї завдань: здійснює через систему електронних платежів Національного банку України розрахунково-касове обслуговування розпорядників, одержувачів бюджетних коштів та інших клієнтів, операцій з коштами бюджетів, спільних із міжнародними фінансовими організаціями проектів; здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду (пункт 4 Положення про Державну казначейську службу України).

Відповідно до ч. 3 ст. 11, ч. 1 ст. 13 ЦК України цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.

За ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно із ч. 2 ст. 509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Цивільне зобов`язання передбачає наявність обов`язку боржника відносно кредитора, якому кореспондується право кредитора вимагати від боржника виконання відповідного обов`язку, і таке зобов`язання в силу ч. 2 та ч. 3 ст. 11 ЦК України може виникати на підставі договорів та інших правочинів, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інших юридичних фактів, безпосередньо з актів цивільного законодавства тощо.

Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов`язань містяться в ст. 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

За змістом ст. ст. 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати.

Згідно із ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону про гарантії держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є: державний орган; державні підприємство, установа, організація; юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства.

За ч. 1 ст. 5 Закону про гарантії у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Велика Палата Верховного Суду вже зауважувала, що ст. 625 ЦК України розміщена в розділі І "Загальні положення про зобов`язання" книги 5 ЦК України. Тому приписи цього розділу поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). Отже, у ст. 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань (постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.04.2018 у справі №758/1303/15-ц, від 16.05.2018 у справі №686/21962/15-ц, від 19.06.2019 у справі №646/14523/15-ц).

Окрім того, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19.06.2019 у справі №646/14523/15-ц зробила висновок, за яким положення ст. 625 ЦК України передбачають, що зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з деліктного зобов`язання та рішення суду.

Судове рішення про стягнення коштів є рішенням про примусове виконання обов`язку в натурі, тобто підтверджує грошове зобов`язання, зокрема те, що виникло у боржника у зв`язку із завданням ним шкоди потерпілому (кредитору) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03.10.2023 у справі №686/7081/21).

За змістом п. 1 ст. 6 Конвенції виконання остаточного судового рішення, яким вирішений спір щодо прав та обов`язків цивільного характеру, є частиною права на суд (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «Горнсбі проти Греції» (Hornsby v. Greece, § 40, 45, заява № 18357/91) від 19.03.1997, «Бурдов проти Росії» (Burdov v. Russia, § 34, 37, заява №59498/00) від 07.05.2002). З погляду застосування гарантій права на належне виконання державою судового рішення, за яким вона є боржником, не має жодного значення, якими - приватними чи публічними - є у національній правовій системі відносини з виконання державою такого рішення.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (ст. 13 Конвенції). Це право гарантоване і для тих випадків, коли право на справедливий судовий розгляд порушене невчасним виконанням судового рішення, зокрема через відсутність коштів (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Бурдов проти Росії (№2)» (Burdov v. Russia (№ 2), § 96, 97, 99, 117, заява №33509/04) від 15.01.2009).

15.10.2009 ЄСПЛ ухвалив пілотне рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine, заява №40450/04). Воно набуло статусу остаточного 15.01.2010. У цьому рішенні ЄСПЛ визнав порушення Україною її зобов`язань за Конвенцією через систематичне невиконання державою рішень національних судів (п. 1 ст. 6 Конвенції, ст. 1 Першого протоколу до Конвенції) і відсутність у національному законодавстві ефективних засобів юридичного захисту від такого невиконання (ст. 13 Конвенції) (§ 2, 3 резолютивної частини рішення). ЄСПЛ зазначив, що ці порушення є наслідком несумісної з положеннями Конвенції практики, яка полягає у систематичному невиконанні державою-відповідачем рішень національних судів, за виконання яких вона несе відповідальність і у зв`язку з якими сторони, права яких порушені, не мають ефективних засобів юридичного захисту (§ 4 резолютивної частини рішення). Тому ЄСПЛ вказав, що Україна повинна невідкладно запровадити ефективний засіб юридичного захисту або комплекс таких засобів юридичного захисту, спроможних забезпечити адекватне та достатнє відшкодування за невиконання або затримки у виконанні рішень національних судів відповідно до принципів, встановлених практикою ЄСПЛ (§ 5 резолютивної частини рішення).

Велика Палата Верховного Суду встановила, що у ст. 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення; приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань (п. 45 постанови).

Отже, у разі неналежного виконання (прострочення) державою підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням її грошового зобов`язання перед кредитором до правовідносин щодо прострочення виконання грошового зобов`язання слід застосовувати приписи ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Аналогічні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2023 у справі № 420/2411/19.

Отже, Закон про гарантії держави щодо виконання судових рішень(далі Закон про гарантії) не обмежує поширення дії ст. 625 ЦК України на правовідносини щодо прострочення виконання боржником (зокрема, державою) його грошового зобов`язання, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у грошовому еквіваленті судовим рішенням, зокрема не обмежує можливість стягнення інфляційних втрат, які є об`єктивним явищем і не залежать від волі кредитора чи боржника. Крім того, у ст. 625 ЦК України немає застережень про те, що її приписи застосовуються лише до тих відносин, які не врегульовані іншими нормативно-правовими актами (аналогічні висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.10.2023 у справі №686/7081/21).

Щодо моменту, з якого можуть застосовуватися приписи ст. 625 ЦК України до юридичних наслідків прострочення виконання боржником (зокрема, державою) підтвердженого судовим рішенням грошового зобов`язання в порядку, визначеному Законом про гарантії.

Відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону про гарантії стягувач за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу звертається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у строки, встановлені Законом України "Про виконавче провадження", із заявою про виконання рішення суду. Разом із заявою стягувач подає до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, документи та відомості, необхідні для перерахування коштів, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України.

За ч. 4 ст. 3 Закону про гарантії перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей.

Подібні положення містить ч. 6 ст. 4 Закону про гарантії, згідно якої перерахування коштів за рішенням суду здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у тримісячний строк з дня надходження документів та відомостей, необхідних для цього, з одночасним направленням повідомлення про виплату коштів державному виконавцю, державному підприємству або юридичній особі.

19.06.2019 Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову у справі №646/14523/15-ц, у якій зробила висновок про те, що період прострочення держави з виконання рішення суду про стягнення коштів із Державного бюджету України слід рахувати з дня пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Проте у постанові від 03.10.2023 у справі № 686/7081/21 Велика Палата Верховного Суду відступила від наведеного висновку щодо обчислення початку періоду прострочення держави з виконання рішення суду про стягнення коштів із Державного бюджету України та виснувала, що з огляду на припис ч. 4 ст. 3 Закону про гарантії прострочення держави-боржника у спірних правовідносинах настає за сукупності таких юридичних фактів: 1) стягувач подав до органу ДКС України виконавчий документ про стягнення з держави коштів; 2) держава за цим виконавчим документом не перерахувала кошти протягом трьох місяців з дня його надходження до органу ДКС України. Тому припис ч. 2 ст. 625 ЦК України щодо юридичних наслідків прострочення виконання грошового зобов`язання боржником (зокрема, державою) поширюється на випадки порушення підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди з наступного дня після спливу трьох місяців від пред`явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа і включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення.

Інший підхід до визначення моменту початку прострочення держави у спірних правовідносинах (наприклад, ототожнення такого моменту з датою вчинення делікту чи датою набрання законної сили судовим рішенням про стягнення з держави відшкодування) може зумовлювати недобросовісну поведінку стягувача (зокрема, неподання ним упродовж тривалого часу виконавчого документа до органу ДКС України задля отримання можливості додатково стягнути з держави 3% річних та інфляційні втрати через штучне збільшення періоду прострочення).

У свою чергу наведене вище системне тлумачення ч. 2 ст. 625 ЦК України, ст.ст. 3, 4, 5 Закону про гарантії сприятиме дисциплінуванню поведінки стягувача під час пред`явлення ним виконавчого документа в порядку визначеному Законом про гарантії, виданого на виконання судового рішення про стягнення коштів з держави, адже за такого підходу до визначення моменту прострочення держави у спірних правовідносинах стягувач буде обізнаним, що умовою нарахування 3% річних та інфляційних втрат є неперерахування державою стягувачу протягом визначеного ч. 4 ст. 3 Закону про гарантії строку коштів за наслідком його звернення із заявою про виконання рішення суду, тоді як час, який передує завершенню цього строку, не входить до періоду прострочення виконання державою рішення суду за який може бути заявлені стягувачем відповідні нарахування.

Отже, в разі порушення державою-боржником строку виконання судового рішення про стягнення на користь стягувача-кредитора коштів із Державного бюджету України (прострочення виконання підтвердженого судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди) ст. 625 ЦК України та ч. 1 ст. 5 Закону про гарантії установлюють ефективний компенсаторний механізм захисту від такого порушення, дозволяючи кредитору стягнути з держави 3% річних від вчасно несплаченої за чинним рішенням суду суми й інфляційні втрати за період прострочення виконання цього рішення. До того ж застосування наведеного механізму стимулюватиме виконання державою судових рішень про стягнення з неї коштів межах визначеного ч. 4 ст. 3 Закону про гарантії строку, оскільки у протилежному разі - прострочення виконання рішення суду є підставою для нарахування та стягнення з держави 3% річних та інфляційних втрат.

При цьому, наявна судова практика свідчить, що відсутність коштів у державних органів не є підставою для невиконання грошового зобов`язання, оскільки Конституцією України передбачено, що держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку, при цьому невиконання судового рішення на користь заявника впродовж тривалого часу є порушенням його прав на справедливий судовий розгляд, закріплений в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Враховуючи вище викладене та дослідивши всі наявні докази, судом приймається до уваги наданий позивачкою розрахунок індексу інфляції та трьох відсотків річних, при цьому суд зауважує, що відповідач у свою чергу не надав до суду належних та допустимих доказів, які б спростовували наявність заборгованості відповідача перед позивачкою та підтверджували належне виконання зобов`язань щодо своєчасної виплати коштів.

З урахуванням досліджених обставин справи, зокрема щодо неналежного виконання відповідачем вимог законодавства щодо своєчасного перерахування коштів, суд вважає вимоги позивачки належним чином обґрунтованими, та такими, що підлягають задоволенню.

За правилами ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

На підставі викладене та керуючись ст. 124 Конституції України, ст. ст. 4, 5, 12, 13, 76-81, 89, 141, 263-265, 268, 273, 354, 355 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

Позов задовільнити.

Стягнути з Державного бюджету України за рахунок бюджетних асигнувань шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку через Головне управління Державної казначейської служби України ( вул. Бастіонна, 6 м. Київ, 01601, код ЄДРПОУ 37567646) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 за період з 13.07.2019 року по 27.08.2026 року 3% річних у розмірі - 16 744, 96 грн., та інфляційні втрати у розмірі 76 583,09 грн., за прострочення виконання постанови Староміського районного суду міста Вінниці від 31.07.2007 року у справі №2а-1/07 про стягнення недоплаченої заробітної плати у розмірі 78 327,72 грн., яка набрала законної сили 03.04.2007 року.

Рішення може бути оскаржене позивачем в апеляційному порядку до Вінницького апеляційного суду шляхом подачі протягом тридцяти днів з дня його складення апеляційної скарги.

Повний текст рішення виготовлено 27.10.2026 року.

Позивач: ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 .

Відповідач: Державна казначейська служба України, ЄДРПОУ 37567646, місцезнаходження: вул. Бастіонна, буд.6, м. Київ, 01601.

Суддя: