Рішення № 140950807, 22.09.2026, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22.09.2026Справа № 910/5927/26

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Укрвіміс"

до 1) Головного управління Національної поліції у місті Києві;

2) Оболонського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві

про звільнення з-під арешту

Суддя Котков О.В.

Секретар судового засідання Костюк А.С.

представники учасників справи:

від позивача: не з`явився

від відповідача-1, 2: Ямкова Я.А.

В судовому засіданні 22.09.2026 року, відповідно до положень ст. 233, 240 Господарського процесуального кодексу України, було оголошено вступну та резолютивну частину рішення.

СУТЬ СПОРУ:

До Господарського суду міста Києва з позовом звернулось Товариство з обмеженою відповідальністю "Укрвіміс" (далі - ТОВ "Укрвіміс", позивач) до Головного управління Національної поліції у місті Києві (далі - ГУНП у місті Києві, відповідач-1) та Оболонського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві (далі - Оболонське РУ ГУ МВС у місті Києві, відповідач-2), у якому просить суд звільнити з-під арешту нежиле приміщення, 25% нежилого приміщення - одноповерхову прибудову до гуртожитку загальною площею 457,7 кв.м., за адресою: м. Київ, вулиця Малиновського Маршала, будинок 4, що був накладений на підставі постанови Оболонського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві від 23.11.2007, під час проведення досудового розслідування матеріалів кримінальної справи № 05-13469.

Позовні вимоги обґрунтовані наявністю підстав для звільнення майна з-під арешту у зв`язку з закриттям 28.11.2008 вказаної кримінальної справи згідно зі ст. 6 п. 2 КПК України (в редакції 1960).

Ухвалою Господарського суду м. Києва від 04.06.2026 за вказаним позовом було відкрите провадження, справу вирішено розглядати в порядку загального позовного провадження, сторонам надана можливість реалізувати свої процесуальні права та обов`язки.

16.06.2026 та 17.06.2026 відповідач-1 та відповідач-2 (відповідно) надали відзив на позов, у яких проти позову заперечили, зазначили, що арешт на майно у кримінальній справі було накладено в період дії КПК України 1960, а тому вирішення питання щодо знятття такого арешту й оскарження відповідних дій або бездіяльності слідчого в кримінальному провадженні повинно здійснюватись за правилами КПК України 2012. При цьому, арешт на майно, накладений за правилами кримінального судочинства, підлягає скасуванню за правилами того ж виду судочинства.

17.06.2026 від позивача надійшла відповідь на відзиви, а 22.06.2026 - від відповідача-1 заперечення на відповідь на відзив, у яких сторони заперечили проти доводів один одного, наполягали на своїх позиціях по суті справи.

Ухвалою Господарського суду міста Києва, занесеною до протоколу судового засідання від 02.07.2026, підготовче провадження було закрито, справу призначено до розгляду по суті.

11.08.2026 від відповідача-1 надійшло клопотання про закриття провадження у справі, відповідно до якого відповідач-1 вказав, що 28.11.2008 було скасовано постанову органу досудового розслідування, винесену під час розслідування кримінальної справи № 05-13469, а тому, на думку відповідача-1, відсутній предмет спору. Розглянувши вказане клопотання, суд, ухвалою від 08.09.2026, занесеною до протоколу судового засідання, відмовив у клопотанні відповідача-1, оскільки відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, арешт, накладений на 25% нежилого приміщення - одноповерхову прибудову до гуртожитку загальною площею 457,7 кв.м., за адресою: м. Київ, вулиця Малиновського Маршала, будинок 4, не знято.

У судове засідання представник позивача не з`явився, подав клопотання, у якому просив розгляд справи проводити без його участі. Також вказав, що заявлені вимоги підтримує у повному обсязі.

Представник відповідачів проти позовних вимог заперечив, просив відмовити у їх задоволенні.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до Інформаційної довідки з державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 477878340 від 19.05.2026 позивачу на праві приватної власності належить 25% нежилого приміщення - одноповерхова прибудова до гуртожитку загальною площею 457,7 кв.м., за адресою: м. Київ, вулиця Малиновського Маршала, будинок 4.

Також 27.11.2007, як вбачається із вказаної Інформаційної довідки, на вказану частину нежилого приміщення, яка належить позивачу, накладено арешт (реєстраційний номер обтяження 6111213). Підставою для накладення арешту відповідно до вказаної довідки є постанова слідчого Оболонського РУ ГУ МВС України в місті Києві Дуди В.Я. від 23.11.2007 в рамках кримінальної справи № 05-13469, порушеної 16.11.2007 за ознаками злочину, відповідальність, за який передбачена ч. 1 ст. 358 КК України

28.11.2008 ст.прокурором відділу 04/2/1 Генеральної прокуратури України кримінальну справу № 05-13469 за ч. 1 ст. 358 КК України було закрито на підставі ст. 100 КПК, як порушену без достатніх підстав. Цією ж постановою було скасовано постанови органу досудового слідства, винесені під час розслідування цієї справи, про накладення арешту на майно.

У відповідь на заяву позивача № К-18002 від 01.05.2026, відповідач-1 листом повідомив про те, що арешт на нерухоме майно ТОВ "Укрвіміс", зареєстрований в реєстрі речових прав на нерухоме майно 27.11.2007, було накладено під час проведення досудового розслідування матеріалів кримінальної справи № 05-13469, яка порушена 16.11.2007. Вказана кримінальна справа № 05-13469 була закрита згідно зі ст. 6 п. 2 КПК України (в редакції 1960) 28.11.2008, у зв`язку з чим було запропоновано позивачу звернутись до суду з відповідною заявою.

Отже, враховуючи, що арешт на майно було накладено в межах кримінальної справи на підставі положень Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року, яка на даний час закрита, вирішення питання про зняття арешту з майна виходить за межі компетенції слідчого судді, враховуючи, що наявність арешту порушує права позивача, як власника майна, на вільне володіння, користування та розпорядження належним йому нерухомим майном, у зв`язку з чим ТОВ "Укрвіміс" звернулось з даним позовом до суду.

Стаття 6 Конвенції передбачає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Стаття 1 Протоколу №1 до Конвенції передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Статтею 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ст. 16 ЦК України, способами захисту цивільних прав та інтересів судом, зокрема, є визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначений в ст.16 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Способи захисту права власності врегульовано главою 29 Цивільного кодексу України.

Як установлено судом позивачу на праві приватної власності належить 25% нежилого приміщення - одноповерхова прибудова до гуртожитку загальною площею 457,7 кв.м., за адресою: м. Київ, вулиця Малиновського Маршала, будинок 4.

Право власності належить до основоположних прав людини, втілення яких у життя становить підвалини справедливості суспільного ладу. Захист зазначеного права гарантовано статтею першою Першого протоколу до Конвенції. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, і ніхто не може бути позбавлений власного майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ втручання в це право повинно мати законні підстави й мету, а також бути пропорційним публічному інтересу.

Особи, котрі зазнають порушення права мирного володіння майном, як і інших визначених Конвенцією прав, відповідно до статті 13 цього міжнародно-правового акта повинні бути забезпечені можливістю ефективного засобу юридичного захисту в національному органі.

Частиною 1 статті 317 ЦК України визначено, що власникові належить право володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Згідно з ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

На рівні національного законодавства гарантії захисту права власності закріплені у статті 41 Конституції України, за змістом якої кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю за винятком обмежень, установлених законом.

Зазначений принцип відображено й конкретизовано в частині першій статті 321 ЦК України, згідно з якою право власності є непорушним, і ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Одним із способів захисту права власності є гарантована статтею 391 цього Кодексу можливість власника вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном.

Проте, юридично забезпечена можливість здійснювати правомочності щодо володіння, користування і розпорядження власника належним йому майном не може виходити за рамки, встановлені правовими нормами, що регулюють відносини у сфері власності (абзац другий підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 травня 2005 року № 4-рп/2005 у справі про права акціонерів ЗАТ).

Спеціальні підстави законного обмеження особи у реалізації права власності передбачені, зокрема, нормами кримінального процесуального закону для виконання завдань кримінального провадження як легітимної мети відповідного втручання у право мирного володіння майном.

Як вбачається із матеріалів справи, 27.11.2007 на 25% нежилого приміщення - одноповерхову прибудову до гуртожитку загальною площею 457,7 кв.м., за адресою: м. Київ, вулиця Малиновського Маршала, будинок 4, що належить позивачу, було накладено арешт (реєстраційний номер обтяження 6111213) на підставі постанови слідчого Оболонського РУ ГУ МВС України в місті Києві Дуди В.Я. від 23.11.2007 в рамках кримінальної справи № 05-13469.

Судом встановлено, що постановою 28.11.2008 ст. прокурором відділу 04/2/1 Генеральної прокуратури України було закрито кримінальну справу № 05-13469 за ч. 1 ст. 358 КК України на підставі ст. 100 КПК, як порушену без достатніх підстав. Також цією ж постановою було скасовано постанови органу досудового слідства, винесені під час розслідування цієї справи, про накладення арешту на майно.

Суд зазначає, що правова природа арешту майна не змінилася і з прийняттям нині чинного КПК України 2012 року, норми якого більш докладно регламентують мету, підстави й порядок застосування та скасування цього заходу забезпечення кримінального провадження.

Зокрема, згідно зі статтею 170 КПК України 2012 року завданнями арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження з метою забезпечення: збереження речових доказів; спеціальної конфіскації; конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.

Арешт майна має тимчасовий характер, і його максимально можлива тривалість обмежена часовими рамками досудового розслідування та/або судового розгляду до прийняття процесуального рішення, яким закінчується кримінальне провадження. Зі змісту частини третьої статті 174 КПК України 2012 року у разі закриття кримінального провадження на стадії досудового розслідування одночасно з винесенням відповідної постанови прокурор зобов`язаний скасувати арешт майна, якщо воно не підлягає спеціальній конфіскації. Зазначена норма процесуального права є аналогічною наведеній у частині першій статті 214 КПК України 1960 року.

Проте, суд звертає увагу, що після закриття кримінальної справи № 05-13469 арешт з 25% нежилого приміщення - одноповерхової прибудови до гуртожитку загальною площею 457,7 кв.м., за адресою: м. Київ, вулиця Малиновського Маршала, будинок 4, який накладений на підставі постанови слідчого Оболонського РУ ГУ МВС України в місті Києві Дуди В.Я. від 23.11.2007 скасовано не було.

Суд зазначає, що арешт на майно - 25% нежилого приміщення - одноповерхової прибудови до гуртожитку загальною площею 457,7 кв.м., за адресою: м. Київ, вулиця Малиновського Маршала, будинок 4, яка на праві власності належить позивачу, було накладено під час дії КПК України 1960 року за процедурою, встановленою цим нормативно-правовим актом.

Відповідно до пункту 9 розділу ХІ «Перехідні положення» КПК України 2012 року арешт майна, застосований до дня набрання чинності цим Кодексом, продовжує свою дію до його зміни, скасування чи припинення у порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом. Ця норма узгоджується з вимогами частини першої статті 5 КПК України 2012 року, за якою процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення.

Згідно зі статтею 174 КПК України 2012 року як підозрюваний, обвинувачений, їх захисник або законний представник, так і інший власник або володілець майна вправі звернутися до слідчого судді з клопотанням про скасування арешту майна, в тому числі на тій підставі, що в подальшому у застосуванні відповідного заходу відпала потреба.

Отже, у випадках, визначених вказаною статтею, власник або інший володілець майна під час досудового розслідування не позбавлений права звернутися до слідчого судді з клопотанням про скасування арешту майна.

Згідно із частиною 3 статті 174 КПК України 2012 року прокурор одночасно з винесенням постанови про закриття кримінального провадження скасовує арешт майна, якщо воно не підлягає спеціальній конфіскації.

Суд одночасно з ухваленням судового рішення, яким закінчується судовий розгляд, вирішує питання про скасування арешту майна. Суд скасовує арешт майна, зокрема, у випадку виправдання обвинуваченого, закриття кримінального провадження судом, якщо майно не підлягає спеціальній конфіскації, непризначене судом покарання у виді конфіскації майна та/або незастосування спеціальної конфіскації, залишення цивільного позову без розгляду або відмови в цивільному позові (частина четверта статті 174 КПК України 2012 року).

Втім, частини третя та четверта статті 174 КПК України 2012 року регулюють порядок вирішення питання про скасування арешту майна у двох випадках: судом - за наслідками розгляду кримінальної справи та прокурором - одночасно з винесенням ним постанови про закриття кримінального провадження.

Проте, слідчий суддя, як і прокурор, наділений повноваженнями приймати рішення про припинення цього заходу виключно під час досудового розслідування, розпочатого шляхом внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань у порядку, встановленому КПК України 2012 року. Процедури вирішення означених питань за межами кримінального провадження КПК України не передбачає.

Однак, нормативна неврегульованість порядку захисту права, яке очевидно безпідставно обмежується, не може виправдовувати відмову в його захисті. Перекладення тягаря такого недоліку законодавства на особу, котра багато років потерпає від свавільного втручання у право власності, гарантоване Конвенцією і Конституцією України, є неприпустимим. Зволікання з наданням ефективного засобу юридичного захисту тягне погіршення правового становища особи, котра зазнає негативних наслідків не лише від помилки представника влади, а й від перешкод у отриманні реальної можливості її виправлення, і перебуває у стані невизначеності непередбачувано тривалий час.

Водночас, вимоги про звільнення майна з-під арешту, що ґрунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту зазначеного права (різновидом негаторного позову) і виникають з цивільних правовідносин, відповідно до положень статті 19 ЦПК України, статті 20 ГПК України можуть бути вирішені судом цивільної чи господарської юрисдикції. З урахуванням наведеного вище, вирішення цих вимог за правилами кримінального судочинства законом не передбачено. Така правова позиція відповідає висновкам, викладеним Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 15 травня 2019 року у справі № 372/2904/17-ц та Верховним Судом України у постанові від 15 травня 2013 року № 6-26цс13.

Отже, судом кримінальної юрисдикції повинні розглядатися скарги на законність і обґрунтованість арешту майна, розв`язання яких потребує перевірки наявності підстав і дотримання процедури, встановлених кримінальним процесуальним законом, тобто вирішення по суті питань, які безпосередньо стосуються порядку здійснення кримінального провадження.

Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ у справі «Перес де Рада Каванил`ес проти Іспанії» від 28 жовтня 1998 року).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2020 по справі №727/2878/19 зазначено, що спір щодо звільнення майна з-під арешту є приватноправовим, якщо арешт накладений на майно особи, яка не була учасником кримінального провадження, розпочатого за Кримінально-процесуальним кодексом України (далі - КПК України 1960 року) та завершеного (вирок, постанова про закриття провадження) у порядку, передбаченому КПК України 1960 року (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі N 372/2904/17-ц) або КПК України 2012 року (постанова Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі N 2-3392/11). Залежно від суб`єктного складу учасників цього спору його слід розглядати за правилами цивільного чи господарського судочинства.

З огляду на викладене, вирішення зазначеного питання судом у порядку господарського судочинства не призведе до заміщення ним функцій суду кримінальної юрисдикції і не може завдати шкоди інтересам кримінального провадження.

Право власності є основним речовим правом. Власник майна на свій розсуд володіє, користується та розпоряджається ним. Право власності виникає на підставі юридичних фактів, визначених у законодавстві, що прийнято називати способами виникнення права власності.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

За приписами ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти.

Частинами 3,5 ст. 11 Цивільного кодексу України передбачено, що цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду .

Відповідно до ч. 1 ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Згідно із частиною першою статті 316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу).

Відповідно до частин першої та другої статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно з вимогами статті 391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Враховуючи викладене вище, а також принципи справедливості, добросовісності та розумності, а також наведені норми чинного законодавства України, суд за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, приходить до висновку, що позовні вимоги позивача про скасування арешту, з метою захисту прав законного власника такого майна є обґрунтованими та підлягають задоволенню у повному обсязі.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду по справах №910/13407/17, №915/370/16 та №916/3545/15.

Відповідно до положень ст. 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. При цьому, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, згідно положень ст. 74 Господарського процесуального кодексу України. Згідно зі ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно із ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

З огляду на викладене вище, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення.

На підставі викладеного, враховуючи доведення позивачем своїх позовних вимог, а відповідачами не представлення суду більш вірогідних доказів, ніж ті, які надані позивачем, суд прийшов до висновку про задоволення позовних вимог та звільнення з-під арешту 25% нежилого приміщення - одноповерхової прибудови до гуртожитку загальною площею 457,7 кв.м., за адресою: м. Київ, вулиця Малиновського Маршала, будинок 4, який був накладений на підставі постанови Оболонського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві від 23.11.2007.

Відповідно до ст.129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати по сплаті судового збору покладаються на відповідача-2.

Керуючись ст. 73, 86, 129, 219, 233, 236, 238, 241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити повністю.

2. Звільнити з-під арешту нежиле приміщення, 25% нежилого приміщення - одноповерхову прибудову до гуртожитку загальною площею 457,7 кв.м., за адресою: м. Київ, вулиця Малиновського Маршала, будинок 4, який був накладений на підставі постанови Оболонського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві від 23.11.2007.

3. Стягнути з Оболонського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві (04212, Україна, місто Київ, вулиця Малиновського, будинок 2а, ідентифікаційний код 08672963) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Укрвіміс" (04212, Україна, місто Київ, вулиця Героїв Полку "Азов", будинок 4, ідентифікаційний код 21498748) судовий збір у сумі 2 662 (дві тисячі шістсот шістдесят дві) грн. 40 коп.

4. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено 27 жовтня 2026 року.

Суддя О.В. Котков