Рішення № 140937118, 26.10.2026, Подільський районний суд міста Кропивницького (до 25.04.2025 - Ленінський районний суд м. Кіровограда)

Справа № 405/2262/26

Провадження №2/405/1022/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 жовтня 2026 року Подільський районний суд міста Кропивницького у складі:

головуючого судді - Іванової Л.А.

при секретарі - Федченко А.Ю., Гриценко А.О.

за участю учасників справи, які приймали участь в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів:

представника позивача ОСОБА_1 Самойленкова О.Є.,

та представників відповідача ДЕРЖАВНОГО ВИЩОГО НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ «ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ» - Гончарової Ж.В., Самаріної А.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Кропивницькому в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу №405/2262/26 за позовом ОСОБА_1 до ДЕРЖАВНОГО ВИЩОГО НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ «ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ» про стягнення заробітної плати та моральної шкоди, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з зазначеним позовом, який було сформовано в системі "Електронний суд» 04.04.2026 року, та зареєстровано судом 06.04.2026 року до відповідача ДЕРЖАВНОГО ВИЩОГО НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ «ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ», в якому просить стягнути з ДЕРЖАВНОГО ВИЩОГО НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ «ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ» на свою користь заборгованість по заробітній платі за період з 23.01.2026 року по 09.03.2026 року в розмірі 13 312, 00 грн. та моральну шкоду в розмірі 8 647,00 грн.

На обгрунтування позовних вимог позивач зазначила, що рішенням Подільського районного суду міста Кропивницького від 22.01.2026 року (справа №405/3531/25) скасовано наказ Відокремленого структурного підрозділу «Костянтинівський індустріальний фаховий коледж Державного вищого навчального закладу «Донецький національний технічний університет» від 19 травня 2025 року № 31-к «Про звільнення ОСОБА_1 ». Рішення в частині її поновлення на роботі допущено до негайного виконання.

На виконання зазначеного рішення суду відповідачем 04 лютого 2026 року видано наказ № 16-к «Про поновлення ОСОБА_1 на роботі». Проте, з наступного дня після ухвалення судового рішення, а саме з 23 січня 2026 року і по день подання цієї заяви - 04 квітня 2026 року, вона заробітної плати не отримувала.

Крім того, позивач вказала, що наказ № 16-к «Про поновлення ОСОБА_1 на роботі» було видано відповідачем лише 04 лютого 2026 року, тобто через 13 днів після ухвалення судового рішення, що є порушенням встановленого строку. При цьому, про існування цього наказу її не було повідомлено у встановлений законом спосіб, а його копію відповідач направив на її адресу лише 05 березня 2026 року, який їй вручено лише 09 березня 2026 року, в зв`язку з чим упродовж всього цього періоду (з 22 січня 2026 року по 09 березня 2026 року) вона була позбавлена можливості працювати, оскільки не знала про видання наказу про поновлення на роботі та не була допущена відповідачем до виконання своїх посадових обов`язків, що свідчить про наявність вини роботодавця у продовженні вимушеного прогулу, на підставі чого період до моменту належного повідомлення працівника підлягає оплаті як час вимушеного прогулу.

Зазначила, що період затримки виконання судового рішення про поновлення її на роботі тривав з 23 січня 2026 року по 09 березня 2026 року, а тому загальна кількість днів затримки становить 32 робочих дні, з яких: у січні 2026 року (з 23 по 31 число) - 6 робочих днів; у лютому 2026 року - 20 робочих днів; у березні 2026 року (з 01 по 09 число) - 6 робочих днів.

Також позивач зазначила, що Закон України від 03.12.2025 №4695-ІХ «Про Державний бюджет України на 2026 рік» набув чинності з 1 січня 2026 року, відповідно до якого мінімальна заробітна плата становить з 01.01.2026 - 8647 грн. на місяць. При цьому, стаття 50 КЗпП України встановлює норму тривалості робочого часу при 5 денному графіку, яка становить 8 годин на день. Відповідно до Закону України від 03.12.2025 №4695-ІХ «Про Державний бюджет України на 2026 рік» мінімальна годинна заробітна плата становить 52 грн. Таким чином, середньоденний заробіток при мінімальній заробітній платі становить 52 грн * 8 годин=416 грн./день, на підставі чого сума стягнення: 32 робочих дня * 416 грн./день= 13 312 грн. 00 коп.

В обґрунтування підстав стягнення моральної шкоди позивач ОСОБА_1 зазначила, що невиплата заробітної плати мала надзвичайно тяжкі наслідки та спричинило значні моральні страждання з огляду на те, що вона є особою з інвалідністю II групи та самостійно виховує неповнолітню дитину, а втрата основного джерела доходів в умовах воєнного стану, коли країна перебуває в стані війни, а місто її реєстрації є окупованою територією, створює для неї та її дитини екзистенційну загрозу, викликає постійний стрес, страх за майбутнє, неможливість забезпечити базові потреби сім`ї та призводить до глибоких душевних переживань. Зазначені обставини свідчать про те, що роботодавець умисно та безпідставно завдав їй значних моральних страждань, грубо порушивши конституційне право на працю та соціальний захист.

Враховуючи характер правопорушення, що полягає у не виплаті заробітної плати, глибину та тривалість душевних страждань, які вона зазнала, а також враховуючи вимоги розумності і справедливості, вважає за необхідне стягнути з відповідача компенсацію за спричинену моральну шкоду, розмір якої визначила в сумі 8 647, 00 грн. у розмірі мінімальної оплати праці за місяць.

Ухвалою Подільського районного суду міста Кропивницького від 20 квітня 2026 року відкрито спрощене позовне провадження у даній цивільній справі за зазначеним позовом та призначено справу до судового розгляду з повідомленням (викликом) в судове засідання учасників справи. Надано учасникам справи процесуальний строк для подання заяв по суті справи.

Відповідачем ДЕРЖАВНИМ ВИЩИМ НАВЧАЛЬНИМ ЗАКЛАДОМ «ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ» подано відзив на позовну заяву, який сформований в системі «Електронний суд» 05.06.2026 року та зареєстрований судом 08.06.2026 року за вх. № 19515, за яким, вважаючи позов позивача необгрунтованим та безпідставним, просив відмовити позивачу в задоволенні позовних вимог, з огляду на те, що рішенням Подільського районного суду міста Кропивницького від 22 січня 2026 року у справі № 405/3531/25 позовні вимоги ОСОБА_1 було задоволено частково, визнано незаконним та скасовано наказ про її звільнення, поновлено позивача на посаді диспетчера та стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу, а саме рішення в частині поновлення на роботі допущено до негайного виконання.

Надалі позивач звернулася до суду із заявою про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення про поновлення на роботі за період з 23 січня 2026 року по 09 березня 2026 року, в обґрунтування якої посилалася на те, що про видання наказу про поновлення їй стало відомо лише 09 березня 2026 року, через що вона була позбавлена можливості працювати та виконувати свої посадові обов`язки. При цьому, зазначена заява була подана між тими самими сторонами і ґрунтувалася на тих самих фактичних обставинах, які покладені позивачем в основу зазначеного позову, щодо несвоєчасного повідомлення про поновлення на роботі, неможливості приступити до виконання трудових обов`язків, відсутності фактичного допуску до роботи та наявності підстав для отримання грошових виплат за період з 23 січня 2026 року по 09 березня 2026 року.

Ухвалою Подільського районного суду міста Кропивницького від 03 квітня 2026 року у задоволенні зазначеної заяви було повністю відмовлено, а судом під час її розгляду вже були детально досліджені та встановлені обставини, на які позивач посилається в позові в межах цієї справи.

Крім того, зазначив, що позивач жодними належними та допустимими доказами не підтвердила неможливість виконання нею трудових обов`язків з вини відповідача. Матеріали справи не містять доказів її звернення до роботодавця з метою приступити до роботи, фактів прибуття до місця роботи або недопуску до робочого місця, оскільки позивач фактично проживає у місті Кропивницькому, тоді як місце роботи знаходиться у місті Луцьку Волинської області.

Окремо зазначив на помилковості матеріально-правової природи заявлених вимог, оскільки відповідно до статті 94 КЗпП України заробітна плата є винагородою за фактично виконану працівником роботу відповідно до трудового договору. В свою чергу, у спірний період позивач трудові функції не виконувала і на робочому місці не з`являлася, більш того, позивач не лише не доводить факт виконання нею роботи, а навпаки, прямо зазначає, що у спірний період вона не працювала. Правова природа заробітної плати безпосередньо пов`язана з фактом виконання працівником трудової функції; заробітна плата не є компенсаційною чи штрафною виплатою та не підлягає стягненню лише з підстав існування трудових відносин між працівником та роботодавцем. Право на отримання заробітної плати виникає або внаслідок фактичного виконання працівником трудових обов`язків, або в інших випадках, прямо передбачених законом, коли за працівником зберігається середній заробіток чи здійснюються інші гарантійні та компенсаційні виплати. Таким чином, позивач не виконувала роботу у спірний період, не надала жодного доказу фактичного виконання трудових функцій, не довела наявності заборгованості із заробітної плати та не підтвердила правових підстав для її нарахування.

Оскільки позивач не довела факиу виконання трудових обов`язків у період з 23.01.2026 по 09.03.2025, а її власна правова позиція грунтується на твердженні про неможливість виконання роботи у зазначений період, вимоги про стягнення заробітної плати є внутрішньо суперечливими, юридично необгрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Щодо вимог про відшкодування моральної шкоди у розмірі 8 647,00 гривень зазначив, що вони є безпідставними, необґрунтованими та не підтвердженими жодними належними й допустимими доказами, з тих підстав, що для покладення на роботодавця обов`язку з відшкодування моральної шкоди за статтею 237-1 КЗпП України необхідна наявність обов`язкового складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки роботодавця, наявності моральних страждань працівника та причинно - наслідкового зв`язку між ними. Проте, ухвалою Подільського районного суду міста Кропивницького від 03 квітня 2026 року у справі № 405/3531/25 вже встановлено, що рішення суду про поновлення позивача на роботі було виконано належним чином, а факт протиправної затримки чи недопуску її до роботи з вини роботодавця не знайшов свого підтвердження.

Крім того, посилання позивача ОСОБА_1 на переживання та стрес, статус внутрішньо переміщеної особи, наявність інвалідності ІІ групи та утримання дитини самі по собі не можуть свідчити про протиправність дій закладу освіти чи бути підставою для стягнення коштів з відповідача.

Також, позивач не надала жодних доказів на підтвердження факту заподіяння їй моральних страждань, погіршення стану здоров`я чи необхідності додаткових зусиль для організації свого життя. Навпаки, поведінка самої позивачки, яка навіть після фактичного ознайомлення з наказом 09 березня 2026 року без поважних причин так і не приступила до виконання своїх посадових обов`язків у місті Луцьку, свідчить про відсутність у неї реального наміру працювати та спростовує твердження про її моральні переживання через нібито позбавлення права на працю.

Виходячи з вищезазначеного, просив відмовити позивачу ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Позивачем ОСОБА_1 подано відповідь на відзив на позовну заяву, яка сформована в системі «Електронний суд» 06.06.2026 року та зареєстрована судом 08.06.2026 за вх. № 19513, за якою з відзивом відповідача на позовну заяву не погоджується з наступних підстав.

Зокрема, щодо посилань відповідача на ухвалу Подільського районного суду міста Кропивницького від 03.04.2026 року зазначила, що відповідач безпідставно намагається надати цій ухвалі преюдиційного значення, оскільки відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України, преюдиційне значення мають лише ті обставини, які були безпосередньо встановлені судовим рішенням, що набрало законної сили. Предметом розгляду попередньої заяви було виключно питання наявності чи відсутності затримки виконання рішення суду в розумінні ст. 236 КЗпП України. Натомість предметом цього спору є стягнення заробітної плати за період, коли вона була позбавлена можливості працювати через неповідомлення її роботодавцем про поновлення на роботі та незабезпечення реальних умов для праці, оскільки предмет доказування та правові підстави у цих справах не є тотожними, зазначена ухвала суду не має преюдиційного значення для вирішення цього спору.

Щодо негайного виконання рішення суду про поновлення на роботі зазначила, що рішенням суду від 22.01.2026 року її поновлено на роботі із допущенням до негайного виконання та за своєю правовою природою поновлення на роботі передбачає не лише видання наказу, а й реальне відновлення працівника у трудових правах та створення умов для виконання обов`язків. При цьому, наказ № 16-к видано 04.02.2026 року та направлено їй лише 05.03.2026, який вона отримала 09.03.2026 року. Таким чином, навіть за твердженням самого відповідача між виданням наказу та повідомленням працівника минуло понад один місяць, а доказів такого тривалого зволікання не надано.

Щодо обов`язку роботодавця повідомити працівника про поновлення зазначила, що твердження відповідача про те, що вона повинна була самостійно з`ясовувати питання свого поновлення, суперечать трудовому законодавству, оскільки Закон не покладає на працівника обов`язку самостійно розшукувати роботодавця чи перевіряти стан виконання судового рішення.

Щодо тверджень відповідача про відсутність права на заробітну плату зазначила, що посилання відповідача на ст. 94 КЗпП України є безпідставними, оскільки невиконання роботи у спірний період сталося виключно через винну бездіяльність самого роботодавця. З моменту поновлення на роботі трудові правовідносини поновилися, а вона не змогла працювати лише тому, що її не повідомили про наказ та не допустили до роботи. Відповідно до ст. 21 КЗпП України, обов`язок забезпечити умови для виконання роботи покладено на роботодавця. Невиконання цього обов`язку не може позбавляти працівника права на оплату праці за час вимушеної бездіяльності.

Щодо добросовісності поведінки відповідача зазначила, що відповідач, будучи обізнаним про її місце проживання, статус ВПО та засоби комунікації, після видання наказу про поновлення не вжив жодних оперативних заходів для доведення його змісту, а направлено наказ лише через місяць, тому така поведінка порушує принципи добросовісності та розумності.

Враховуючи зазначене, позивач ОСОБА_1 наполягала на обґрунтованості своїх доводів та просила задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Представник позивача ОСОБА_1 Самойленков О.Є. (діє на підставі довіреності від 20 червня 2025 року), який приймав участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції, в судовому засіданні заявлені позивачем позовні вимоги, з урахуванням відповіді на відзив на позовну заяву підтримав, з підстав, зазначених в них, просив позов задовольнити.

Представники відповідача ДЕРЖАВНОГО ВИЩОГО НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ «ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ» - адвокат Гончарова Ж.В. (діє на підставі довіреності в порядку передоручення від 04 листопада 2021 року) та Самаріна А.М. (діє на підставі довіреності №2 від 24 грудня 2025 року), які приймали участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції, заявлені позивачем позовні вимоги не визнали, просили відмовити позивачу в задоволенні позову, посилаючись при цьому на підстави та обставини, викладені в наданому відзиві на позовну заяву.

Заслухавши представника позивача ОСОБА_1 ОСОБА_2 та представників відповідача ДЕРЖАВНОГО ВИЩОГО НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ «ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ» - адвоката Гончарову Ж.В. та ОСОБА_3 , враховуючи подані сторонами по справі заяви по суті справи, дослідивши докази по справі в їх сукупності, з`ясувавши підстави та предмет позову, характер спірних правовідносин, прав та інтересів, за захистом яких звернулася позивач, суд вважає, що в задоволенні позову позивачу слід відмовити, виходячи з наступного.

Частиною 1 ст.4 ЦПК України передбачено право кожної особи в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ч.1 ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Суд, в свою чергу, повинен встановити чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (ч.1 ст.5 ЦПК України), при цьому, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею позовних вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках, що відповідає принципу диспозитивності цивільного судочинства (ч.1 ст.13 ЦПК України).

В свою чергу, відповідно до ч.3 ст.12, ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може грунтуватися на припущеннях.

При цьому, враховуючи норми ч.3 ст.13, ст.49 ЦПК України, позивач, який вважає, що його суб`єктивне право порушене, самостійно визначає предмет та підстави позову та на власний розсуд розпоряджається своїми правами щодо предмета позову.

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову, - посилання на належне йому право, юридичні факти, що призвели до порушення цього права, та правове обґрунтування необхідності його захисту.

З огляду на зазначене та з наявних по справі письмових доказів, судом встановлено, підтверджується матеріалами справи та не заперечувалося сторонами по справі, що рішенням Подільського районного суду міста Кропивницького від 22 січня 2026 року (справа № 405/3531/25) визнано незаконним та скасовано наказ Відокремленого структурного підрозділу «Костянтинівський індустріальний фаховий коледж Державного вищого навчального закладу «Донецький національний технічний університет» від 19 травня 2025 року №31-к «Про звільнення ОСОБА_1 ».

Поновлено ОСОБА_1 на посаді диспетчера у Відокремленому структурному підрозділі «Костянтинівський індустріальний фаховий коледж» Державного вищого навчального закладу «Донецький національний технічний університет».

Стягнуто з Державного вищого навчального закладу «Донецький національний технічний університет» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, за період з 20 травня 2025 року по 22 січня 2026 року, в розмірі 82 643, 62 грн, який обраховано без утримання податків та інших обов`язкових платежів.

Стягнуто з Державного вищого навчального закладу «Донецький національний технічний університет» на користь ОСОБА_1 компенсацію моральної шкоди у розмірі 10 000,00 грн.

Стягнуто з Державного вищого навчального закладу «Донецький національний технічний університет» на користь держави судовий збір в розмірі 1211, 20 грн.

В решті позову відмовлено.

Рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, але не більше, ніж за один місяць, в розмірі 9 750,00 грн. допущено до негайного виконання.

Під час судового розгляду судом також встановлено та не заперечувалося сторонами по справі, що за наслідками апеляційного перегляду зазначеного судового рішення, постановою Кропивницького апеляційного суду від 25 червня 2026 року (№ судового рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень №137845737) апеляційну скаргу Державного вищого навчального закладу «Донецький національний технічний університет» задоволено частково. Рішення Подільського районного суду м. Кропивницького від 22 січня 2026 року в частині вимог ОСОБА_1 до Державного вищого навчального закладу «Донецький національний технічний університет» про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу змінено. Стягнуто з Державного вищого навчального закладу «Донецький національний технічний університет» (код ЄДРПОУ 02070826) на користь ОСОБА_1 65 487 грн. 84 коп. середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу з утриманням з цієї суми передбачених законом податків та обов`язкових платежів при її виплаті. Сплачений Державним вищим навчальним закладом «Донецький національний технічний університет» (код ЄДРПОУ 02070826) судовий збір у розмірі 295 грн 19 коп компенсувано за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

В іншій оскаржуваній частині рішення суду залишено без змін.

Судом також встановлено, що на виконання рішення Подільського районного суду міста Кропивницького від 22.01.2026 у справі №405/3531/25, в частині, що підлягає негайному виконанню, Відокремленим структурним підрозділом «Костянтинівський індустріальний фаховий коледж» Державного вищого навчального закладу «Донецький національний технічний університет» 04 лютого 2026 року було видано наказ № 16-к «Про поновлення на роботі ОСОБА_1 », за яким поновлено ОСОБА_1 на посаді диспетчера з 21.05.2025, як незаконно звільнену згідно з наказом від 19.05.2025 №31-к. Місце роботи для виконання функціональних обов`язків визначено за адресою фактичного місця знаходження коледжу: Волинська обл., м.Луцьк, проспект Волі, 13, каб.108. Скасовано наказ від 19.05.2025 №31-к. Наказано старшому інспектору з кадрів ознайомити вищезазначеного працівника з цим наказом.

Як вбачається з опису вкладення Укрпошта (ф. 107) зазначену копію наказу 05 березня 2026 року було направлено засобами поштового зв`язку на адресу місця проживання позивача ОСОБА_1 , а саме: АДРЕСА_1 та фактично отримано позивачем 09 березня 2026 року, що представниками сторін не заперечувалося.

При цьому, зазначені обставини встановлені також у цивільній справі № 405/3531/25, провадження 2-др/405/5/26 за результатами розгляду якої, ухвалою Подільського районного суду міста Кропивницького від 03 квітня 2026 року, яка набрала законної сили 21 квітня 2026 року, відмовлено в задоволенні заяви позивача ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Державного вищого навчального закладу «Донецький національний технічний університет» про поновлення на роботі.

Із змісту зазначеної ухвали встановлено, що 10.03.2026 до суду від позивача надійшла заява про ухвалення додаткового рішення, в якій позивач ОСОБА_1 просила стягнути з ДВНЗ «Донецький національний технічний університет» на її користь середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі за період з 23.01.2026 року по 09.03.2026 року у розмірі 14 857, 28 грн. (без урахування податків та обов`язкових платежів); рішення суду в частині стягнення середнього заробітку в межах суми за один місяць допустити до негайного виконання.

В обґрунтування поданої заяви зазначено, що згідно з частиною 7 статті 235 КЗпП України та резолютивною частиною рішення суду, рішення про поновлення на роботі було допущено до негайного виконання. Відповідач видав наказ № 16-к про її поновлення лише 04.02.2026 року (через 13 днів після рішення суду). Проте, про існування цього наказу її не було повідомлено у встановлений законом спосіб. Наказ був направлений на її адресу лише 05.03.2026 року (згідно з поштовим описом та штемпелем). Фактично лист було вручено їй лише 09.03.2026 року. Весь цей час (з 22.01.2026 по 09.03.2026) вона була позбавлена можливості працювати, оскільки не знала про видання наказу та не була допущена до виконання своїх посадових обов`язків.

Судом констатовано, що рішення у даній справі по поновлення позивача на роботі відповідач отримав 03.02.2026, що підтверджується довідкою про отримання електронного документу. Наказ про поновлення на роботі позивача винесено відповідачем 04.02.2026, на наступний день з дня отримання рішення суду. Вказаний наказ відповідачем направлений позивачу 05.03.2026 та отримано позивачем 09.03.2026, що підтверджується описом вкладення та роздруківкою із сайту Укрпошта.

У даній справі немає затримки виконання рішення суду, оскільки відповідачу стало відомо про рішення суду 03.02.2026, а наказ про поновлення позивача на роботі винесений 04.02.2026, тобто на наступний день після ознайомлення з вказаним рішенням суду, що виключає наявність підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі.

Крім того, зазначено, з посиланням на практику Верховного Суду, що середній заробіток за своїм змістом є державною гарантією, право на отримання якого виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин, і закон пов`язує цю виплату виключно із фактом затримки виконання рішення про поновлення на роботі.

Суд також зауважив, що доводи позивача про те, що з 22.01.2026 по 09.03.2026 вона була позбавлена можливості працювати, оскільки не знала про видання наказу та не була допущена до виконання своїх посадових обов`язків спростовуються вищезазначеними нормами права, правовими позиціями Верховного Суду та висновками суду. Також, суд зауважив, що позивачем не надано доказів її звернення до відповідача з метою виконання своїх посадових обов`язків та недопущення її відповідачем до виконання своїх посадових обов`язків у період з 22.01.2026 до 09.03.2026.

Звертаючись до суду з зазначеним позовом, в обґрунтування підстав позову позивач ОСОБА_1 посилається на те, що Коледжем було видано наказ №16-к про поновлення її на роботі лише 04.02.2026 (через 13 днів після рішення суду), однак про існування цього наказу її (позивача) не було повідомлено у встановлений законом спосіб, та наказ був направлений на її адресу лише 05.03.2026 року згідно з поштовим описом та штемпелем, та фактично був вручений їй (позивачу) лише 09.03.2026 року, відповідно весь цей час, в період з 22.01.2026 по 09.03.2026 вона (позивач) була позбавлена можливості працювати, оскільки не знала про видання наказу та не була допущена до виконання своїх посадових обов`язків. Період затримки виконання становить 32 робочих дні, що в грошовому виразі становить 13 312 грн. 00 коп., виходячи при цьому з розміру мінімальної годинної заробітної плати відповідно до Закону України "Про Державний бюджет України на 2026 рік" 52 грн. та норми тривалості робочого часу при 5 денному графіку, яка становить 8 годин на день, відповідно середньоденний заробіток при мінімальній заробітній платі становить 52 грн. х 8 годин = 416 грн./день (416 грн. х 32 дні = 13 312 грн.). Крім того, невиконання нею роботи у спірний період сталося виключно через винну бездіяльність самого роботодавця, який вчасно не повідомив її про наказ та не створив умов для праці за поновленою посадою, на підставі чого період до моменту її належного повідомлення підлягає оплаті як час вимушеного прогулу.

В свою чергу, оцінюючи зазначені підстави позову позивача ОСОБА_1 , та заявлену при цьому позивачем ОСОБА_1 матеріально-правову вимогу, що є предметом позову у цій справі, та яким є стягнення заборгованості по заробітній платі за період з 23.01.2026 по 09.03.2026 в розмірі 13 312, 00 грн., суд зазначає, що заявлена вимога про стягнення заборгованості по заробітній платі за зазначений період, коли позивач фактично не працювала, прямо суперечить нормам матеріального права, що регулюють питання оплати праці.

Так, статтею 43 Конституції України гарантовано право кожного на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Це право кореспондується з вимогами ст. 94 Кодексу законів про працю України та ст. 21 Закону України «Про оплату праці».

Згідно з ч. 1 ст. 3 та ст. 4 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Відповідно до ч. 1 ст. 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються з ч. 1 ст. 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

За змістом статті 2 Закону України «Про оплату праці» до структури заробітної плати входить основна заробітна плата. Це - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата. Це - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, програм і проектів міжнародної технічної допомоги, міжрегіонального, транскордонного та транснаціонального співробітництва, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, що не передбачені актами чинного законодавства або провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Відповідно до ч. 1 ст. 115 КЗпП України заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

Як визначено у ст. 21 Закону України «Про оплату праці» працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.

Згідно зі ст. 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Натомість, на відміну від заробітної плати, середній заробіток за своєю правовою природою є державною гарантією та компенсаційною виплатою, яка нараховується працівникові у випадках, передбачених законом, за періоди, коли він фактично не виконував свої трудові обов`язки, але за ним зберігалося місце роботи. Обчислення середнього заробітку регулюється спеціальною нормою процесуального та матеріального права, зокрема Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08 лютого 1995 року, і базується на середньоденному доході працівника за попередні календарні місяці, а не на тарифній ставці чи окладі за поточний місяць.

Судом відзначається, що заробітна плата та середній заробіток є абсолютно різними правовими поняттями, які мають різну матеріально-правову природу, різні підстави для нарахування та різні механізми обчислення. Заробітна плата є винагородою за фактично виконану працю, її розмір залежить від посадових обов`язків, а підставою для її нарахування є первинні документи обліку робочого часу (табелі) та виконання норм праці. Натомість середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі відповідно до статті 236 КЗпП України є юридичною відповідальністю роботодавця або гарантійною виплатою за час вимушеної бездіяльності працівника. Він покликаний компенсувати особі втрачений заробіток через неможливість виконувати роботу з вини роботодавця. Співставлення цих норм дає підстави для висновку, що за один і той самий період не може одночасно нараховуватися заробітна плата та середній заробіток, оскільки працівник не може одночасно виконувати роботу і перебувати у стані вимушеного прогулу чи бездіяльності з вини роботодавця.

При цьому, суд визнає доводи позивача ОСОБА_1 щодо невиконання роботи виключно з вини роботодавця безпідставними, оскільки право на поновлення на роботі вважається реалізованим з моменту видання роботодавцем відповідного наказу, що й було вчасно зроблено відповідачем 04 лютого 2026 року, - наступного дня після отримання копії судового рішення. Крім того, будучи стороною у справі № 405/3531/25, позивач достеменно знала про ухвалене 22 січня 2026 року рішення суду, яким її було поновлено на посаді диспетчера, та про те, що в цій частині рішення підлягає негайному виконанню.

Також, після фактичного отримання копії наказу про поновлення на роботі 09 березня 2026 року, позивач ОСОБА_4 , наступного дня - 10 березня 2026 року звернулася до суду з заявою про ухвалення додаткового рішення у справі №405/3531/25 щодо стягнення середнього заробітку, що свідчить про відсутність реального наміру працювати та виконувати трудові функції.

Оскільки ухвалою суду від 03 квітня 2026 року у справі №405/3531/25, яка набрала законної сили, факт наявності будь-яких перешкод з вини роботодавця або протиправного недопуску позивача ОСОБА_1 до роботи було спростовано, її вимушена бездіяльність у спірний період (32 робочих дні) була зумовлена виключно її власним волевиявленням. Наслідки власної бездіяльності та відсутності на робочому місці працівник не може перекладати на роботодавця, вимагаючи виплати заробітної плати за невідпрацьований час.

Суд констатує, що у спірний період позивач ОСОБА_1 не виконувала роботу, та крім того, на спростування зазначеного факту, не надала належних доказів фактичного виконання трудових обов`язків, не довела наявності заборгованості із заробітної плати та не підтвердила правових підстав для її нарахування.

В свою чергу, законодавство про працю передбачає і інші способи захисту трудових прав працівника у випадку незаконного позбавлення роботодавцем можливості працювати, зокрема, виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу або за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі.

Зважаючи на те, що позивач ОСОБА_1 за пред`явленим у цій справі позовом просить стягнути саме заборгованість із заробітної плати, зумовлену недоведенням роботодавцем до відома працівника наказу про поновлення на роботі, а не середнього заробітку за час вимушеного прогулу, та при розгляді справи не скористалася своїм процесуальним правом на зміну предмета позову відповідно до статті 49 Цивільного процесуального кодексу України, суд позбавлений можливості самостійно змінити позовні вимоги, оскільки це буде виходом за межі позовних вимог та порушенням принципу диспозитивності цивільного судочинства, закріпленого статтею 13 Цивільного процесуального кодексу України.

Враховуючи вищевикладене, а також приймаючи до уваги, що у спірний період позивач ОСОБА_1 фактично трудові обов`язки не виконувала, що виключає підстави для виплати заробітної плати, а обраний нею спосіб захисту порушеного права шляхом стягнення заборгованості по заробітній платі не відповідає матеріально-правовій природі спірних правовідносин, є неналежним, в зв`язку з чим позовні вимоги про стягнення з ДЕРЖАВНОГО ВИЩОГО НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ «ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ» заборгованості по заробітній платі за період з 23.01.2026 року по 09.03.2026 року у розмірі 13 312, 00 грн. є такими, що задоволенню не підлягають.

З підстав, зазначених вище, та враховуючи, що вимога позивача ОСОБА_1 про стягнення моральної шкоди в розмірі 8 647, 00 грн. є похідною від вимоги про стягнення заборгованості по заробітній платі за період з з 23.01.2026 року по 09.03.2026 року у розмірі 13 312, 00 грн., в задоволенні якої позивачу було відмовлено, на підставі чого є такою, що не підлягає задоволенню і вимога про стягнення моральної шкоди.

При цьому, щодо інших аргументів учасників справи, суд зазначає, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Відповідно до ч.1 ст.141 ЦПК України, при вирішенні питання про розподіл між сторонами судових витрат, які складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи, суд зауважує, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, на підставі чого та приймаючи до уваги, що в задоволенні позову позивачу відмовлено, при цьому позивач в силу вимог Закону України «Про судовий збір» звільнена від сплати судового збору в усіх судових інстанціях на підставі п.9 ч.1 ст.5 Закону, судові витрати по справі слід віднести на рахунок держави.

На підставі вищевикладеного, керуючись ст.ст. 4, 5, 7, 10, 12, 13, ст.ст.77-80, 81, 95, 133, 141, 235, 258, 259, 263, 264, 265 Цивільного процесуального кодексу України суд,-

В И Р І Ш И В:

Позов ОСОБА_1 до ДЕРЖАВНОГО ВИЩОГО НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ «ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ» про стягнення з ДЕРЖАВНОГО ВИЩОГО НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ «ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ» заборгованості по заробітній платі за період з 23.01.2026 року по 09.03.2026 року в розмірі 13 312, 00 грн. та моральної шкоди в розмірі 8 647, 00 грн., - залишити без задоволення.

Судові витрати по справі віднести на рахунок держави.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. У разі оголошення лише вступної та резолютивної частини судового рішення, або у разі розгляду справи без повідомлення учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження з підстав, передбачених ч.ч.2, 3 ст.354 ЦПК України.

Апеляційна скарга подається до суду апеляційної інстанції, яким є Кропивницький апеляційний суд.

Суддя Подільського

районного суду

міста Кропивницького Лілія Андріївна Іванова