Рішення № 140837972, 21.10.2026, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 жовтня 2026 року м. Київ справа №320/10971/26

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Дудіна С.О. розглянув у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправними та скасування рішень та зобов`язання вчинити певні дії.

Суть спору: до Київського окружного адміністративного суду звернулася ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 ) з позовом до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (далі по тексту - відповідач, ЦМУ ДМС), в якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати рішення ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 12.02.2026 №801145000002070 про відкликання дозволу на імміграцію в Україну, виданого 14.11.2025 за №801142001047101, прийняте стосовно ОСОБА_1 ;

- визнати протиправним та скасувати рішення ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 12.02.2026 №801122600007181 про відкликання посвідки на постійне проживання № НОМЕР_1 , прийняте стосовно ОСОБА_1 ;

- визнати протиправним та скасувати рішення ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 12.02.2026 №8010130100020557 про примусове повернення ОСОБА_1 до країни походження або третьої країни;

- зобов`язати ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області вчинити дії, необхідні для відновлення правового становища позивача, яке існувало до прийняття оскаржуваних рішень, у тому числі шляхом відновлення відомостей про чинність дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання у відповідних інформаційних системах та реєстрах, якщо такі відомості були змінені на підставі оскаржуваних рішень.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначила, що з 2023 року перебуває у шлюбі з громадянином України, у серпні 2025 року пройшла необхідні перевірки, після чого 14.11.2025 їй було надано дозвіл на імміграцію, а 28.11.2025 оформлено посвідку на постійне проживання. Водночас 12.02.2026 відповідач прийняв рішення про скасування дозволу на імміграцію, визнання недійсною посвідки та примусове повернення позивача.

Позивач вважає протиправними оскаржувані рішення, зокрема через неузгодженість визначених відповідачем правових підстав: у рішенні про скасування дозволу зазначено загрозу національній безпеці, тоді як у рішенні про примусове повернення наведено підставу, пов`язану із засудженням до позбавлення волі, якої щодо позивача не існує.

Позивач також зазначила, що відповідач не навів конкретних фактичних обставин, які свідчили б про наявність загрози національній безпеці, не повідомив про нові обставини, що стали підставою для перегляду її статусу, та не надав документів, покладених в основу оскаржуваних рішень. Крім того, позивач звертає увагу на часову неузгодженість між датами прийняття, підписання та направлення рішень, що, на її думку, скоротило строк для належного реагування та ускладнило доступ до ефективного судового захисту.

Оскаржувані рішення, на думку позивача, є непропорційним втручанням у її право на повагу до приватного та сімейного життя, оскільки вона перебуває у шлюбі з громадянином України, постійно проживає в Україні, має тут сімейні, майнові та професійні зв`язки, офіційно працює фармацевтом та здійснює професійну діяльність. Реалізація рішення про примусове повернення, за твердженням позивача, призведе до фактичного розділення подружжя.

У зв`язку з цим позивач просить скасувати оскаржувані рішення та зобов`язати відповідача вжити необхідних заходів для відновлення її правового становища, яке існувало до їх прийняття, у тому числі відновити відомості про чинність дозволу на імміграцію та посвідки у відповідних інформаційних системах і реєстрах.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 23.03.2026 прийнято позовну заяву до провадження та відкрито провадження у справі, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

У додаткових поясненнях позивач зазначила, що перед наданням дозволу на імміграцію пройшла перевірку обставин шлюбу, за результатами якої тестування було визнано пройденим. У висновку ДМС також було зазначено про відсутність інформації щодо підстав для відмови у наданні дозволу, у зв`язку з чим позивачу було надано дозвіл на імміграцію та надалі оформлено посвідку на постійне проживання. Водночас через нетривалий час відповідач змінив свою позицію, відкликав дозвіл та визнав посвідку недійсною на підставі подання Департаменту контррозвідки СБУ від 02.02.2026.

Позивач наголошує, що у відкритій частині матеріалів відсутні конкретні фактичні дані, які б підтверджували зазначену в них «ймовірну співпрацю» зі спеціальними службами іноземної держави, а також відсутній опис конкретних дій, обставин, часу, місця чи наслідків такої діяльності. При цьому, на думку позивача, матеріали свідчать про власну участь ДМС у формуванні висновку щодо відкликання дозволу, а не про суто механічне виконання подання СБУ. Позивач також зазначає, що відповідач уже почав реалізовувати наслідки прийнятих рішень, зокрема шляхом ініціювання її зняття з реєстрації місця проживання.

Крім того, позивач посилається на наявність у неї сталих сімейних, соціальних та професійних зв`язків в Україні, реального шлюбу з громадянином України, легальної професійної діяльності у фармацевтичній сфері та професійної інтеграції в українське суспільство. У сукупності ці обставини, на думку позивача, свідчать про те, що раніше проведені державними органами перевірки не виявили підстав для відмови в імміграції, тоді як подальша зміна позиції відповідача не має належного відкритого фактичного обґрунтування.

Від відповідача надійшло клопотання про залучення в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Головного управління Служби безпеки України. Клопотання мотивоване тим, що ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області з`ясовано, що відповідно до подання Департаменту контррозвідки Служби безпеки України від 02.02.2026 про відкликання дозволу на імміграцію позивачу, у ході здійснення заходів, спрямованих на попередження, своєчасне виявлення і запобігання зовнішнім та внутрішнім загрозам безпеці держави в міграційній сфері, отримано інформацію про дії громадянки рб ОСОБА_1 , які загрожують національній безпеці України.

Відповідно до часини другої статті 49 Кодексу адміністративного судочинства України якщо адміністративний суд при вирішенні питання про відкриття провадження у справі або при підготовці справи до судового розгляду встановить, що судове рішення може вплинути на права та обов`язки осіб, які не є стороною у справі, суд залучає таких осіб до участі в справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору. Вступ третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, не має наслідком розгляд адміністративної справи спочатку.

Перевіривши зазначені у заявленому клопотанні доводи на предмет їх відповідності вище викладеній нормі та з`ясованим судом обставинам, а також оцінивши докази, які містяться у матеріалах справи, суд дійшов висновку про відсутність доцільності залучення ГУ СБУ до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача, оскільки суд не вбачає підстав вважати, що рішення у справі може вплинути на права та обов`язки останнього, а спірні правовідносини виникли виключно між позивачем та Центральним міжрегіональним управлінням ДМС України у місті Києві та Київській області, які є сторонами у даній справі.

Відтак, правові підстави для задоволення клопотання Центрального міжрегіонального управління ДМС України у місті Києві та Київській області про залучення ГУ СБУ у м. Києві та Київській області до участі в справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача, відсутні.

Відповідач, заперечуючи проти позовних вимог, зазначив, що позивач, громадянка республіки білорусь, 28.05.2025 звернулася із заявою про надання дозволу на імміграцію у зв`язку зі шлюбом із громадянином України, за результатами чого 14.11.2025 отримала дозвіл на імміграцію, а 27.11.2025 - посвідку на постійне проживання. 06.02.2026 до ЦМУ ДМС надійшло подання Департаменту контррозвідки СБУ від 02.02.2026, в якому зазначено про отримання під час контррозвідувальної діяльності інформації про дії позивача, що загрожують національній безпеці України, зокрема щодо її ймовірної співпраці зі спеціальними службами іноземної держави. Відповідач посилається на те, що відповідна інформація має гриф секретності та не може бути розголошена.

Відповідач вказав, що на підставі зазначеного подання ним прийнято рішення про відкликання дозволу на імміграцію, визнання недійсною посвідки на постійне проживання та примусове повернення позивача. При цьому відповідач вважає, що подання СБУ є належною підставою для відкликання дозволу, оскільки СБУ як спеціально уповноважений орган у сфері державної безпеки має компетенцію оцінювати наявність реальних чи потенційних загроз національній безпеці. З огляду на відкликання дозволу посвідка також підлягала відкликанню, а рішення про примусове повернення, на думку відповідача, прийнято одночасно з такими рішеннями відповідно до встановленого порядку. Відповідач також зазначив, що надіслані ним повідомлення щодо припинення підстав для перебування позивача в Україні є наслідком визнання посвідки недійсною.

Посилаючись на практику Верховного Суду, відповідач вважає, що СБУ має виключну компетенцію щодо оцінки наявності загроз національним інтересам і безпеці України. Відтак ЦМУ ДМС вважає оскаржувані рішення законними та обґрунтованими і просить відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

Позивач у відповіді на відзив зазначила, що відповідач неправильно визначає розподіл тягаря доказування, оскільки саме він як суб`єкт владних повноважень має довести правомірність оскаржуваних рішень. На думку позивача, відповідач не навів конкретних обставин та доказів вчинення нею дій, які створюють загрозу національній безпеці, а обмежився посиланням на інформацію СБУ та загальні положення законодавства. Також позивач звернула увагу на розбіжності у реквізитах документів відповідача та подання СБУ.

Позивач повторно наголосила, що до надання дозволу на імміграцію вона пройшла відповідні перевірки, за результатами яких підстав для відмови встановлено не було, їй надано дозвіл на імміграцію та оформлено посвідку на постійне проживання. Водночас менш ніж через три місяці відповідач прийняв оскаржувані рішення на підставі подання СБУ, не зазначивши, які саме нові обставини зумовили зміну позиції державних органів. При цьому у відкритій частині матеріалів, на думку позивача, відсутні конкретні відомості щодо її дій, часу, місця, способу та наслідків нібито співпраці зі спеціальними службами іноземної держави.

Крім того, позивач зазначила, що ДМС не діяла лише механічно на підставі подання СБУ, оскільки здійснила власний висновок щодо доцільності відкликання дозволу, визнання посвідки недійсною та прийняття рішення про примусове повернення. Посилання відповідача на секретність відповідної інформації, на думку позивача, не звільняє його від обов`язку обґрунтувати прийняті рішення та забезпечити належні процесуальні гарантії. Позивач також вказала, що до прийняття оскаржуваних рішень їй не надавалась можливість надати пояснення чи заперечення.

Також позивач послалася на істотне втручання оскаржуваних рішень у її приватне та сімейне життя, з огляду на шлюб із громадянином України, спільне проживання, професійні та соціальні зв`язки в Україні, та зазначила, що відповідач не здійснив належної оцінки пропорційності такого втручання. У зв`язку з цим позивач вважає, що відзив не спростовує позовних вимог, просила врахувати пропуск відповідачем строку на його подання та задовольнити позов у повному обсязі.

Відповідно до частини п`ятої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Учасники справи з клопотанням про розгляд справи у судовому засіданні до суду не звертались.

З урахуванням викладеного, розгляд справи судом здійснено у порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами та доказами.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

у с т а н о в и в:

ОСОБА_1 є громадянкою Республіки Білорусь, про що свідчить наявна в матеріалах справи копія паспорта громадянина РБ.

28.11.2025 позивача було документовано посвідкою на постійне проживання № НОМЕР_1 .

Рішенням ЦМУ ДМС від 12.02.2026 №801145000002070 на підставі пункту 2 частини першої статті 12 Закону України «Про імміграцію» позивачу відкликано дозвіл на імміграцію в Україну.

Рішенням ЦМУ ДМС від 12.02.2026 №801122600007181 на підставі підпункту 1 пункту 64 Порядку оформлення, видачі, обміну, відкликання, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 №321 відкликано посвідку на постійне проживання ОСОБА_1 № НОМЕР_1 .

Також 12.02.2026 відповідачем прийнято рішення №9010130100020557 про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства Носівець Анастації, Білорусь. В означеному рішенні вказано, що відповідно до листа Управління з питань тимчасового та постійного проживання іноземців та осіб без громадянства від 12.02.2026 ЦМУ ДМС на підставі пункту 1 частини першої статті 12 Закону України «Про імміграцію» прийнято рішення про відкликання дозволу на імміграцію, відкликано посвідку на постійне проживання. Враховуючи викладене відповідно до вимог статті 13 Закону України «Про імміграцію» та з метою забезпечення виконання положень статті 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства вирішено повернути до країни або третьої країни позивача.

Означені рішення прийняті на підставі висновку за результатами розгляду подання про відкликання дозволу на імміграцію в Україну громадянці республіки білорусь ОСОБА_1 від 12.02.2026, в якому зазначено, що до ЦМУ ДМС надійшло подання Департаменту контррозвідки СБУ від 02.02.2026 №2.01/2/6/7-332 про відкликання дозволу на імміграцію в Україну громадянці Республіки Білорусь ОСОБА_1 . Згідно змісту подання Департаментом контррозвідки СБУ у ході здійснення заходів, спрямованих на попередження, своєчасне виявлення і запобігання зовнішнім та внутрішнім загрозам безпеці держави в міграційній сфері, отримано інформацію про дії громадянки рб ОСОБА_1 , документованої посвідкою на постійне проживання в Україні № НОМЕР_1 , які загрожують національній безпеці України. За результатами контррозвідувальної діяльності отримано інформацію, яка зберігається під грифом секретності «таємно», на передачу чи розголошення якої існують визначені Законом заборони, щодо діяльності позивача на шкоду інтересам національної безпеки України шляхом ймовірної співпраці зі спеціальними службами іноземної держави. Таким чином, дії громадянки РБ ОСОБА_1 загрожують національній безпеці України.

Не погоджуючись з правомірністю прийняття відповідачем цих рішень, позивач звернувся з даним позовом до суду, з приводу чого суд зазначає таке.

Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Аналіз цієї норми дає змогу дійти висновку, що діяльність органів державної влади здійснюється відповідно до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, який ґрунтується на основі принципу «заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб`єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону, що унеможливлює або істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.

Вчинення ж державним органом чи його посадовою особою дій у межах компетенції, але непередбаченим способом, у непередбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.

Відповідно до частини першої статті 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Згідно з частиною першою статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 №3773-VI (далі по тексту - Закон №3773-VI) визначено правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, повноваження органів державної влади, що беруть участь у визначенні такого статусу та діють в інтересах забезпечення прав і свобод осіб та національної безпеки України, а також встановлює порядок в`їзду в Україну та виїзду з України таких осіб.

Пунктом 6 частини першої статті 1 Закону №3773-VI визначено, що іноземець - це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.

Статтею 3 Закону №3773-VI передбачено, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземці та особи без громадянства, які перебувають під юрисдикцією України, незалежно від законності їх перебування, мають право на визнання їх правосуб`єктності та основних прав і свобод людини. Іноземці та особи без громадянства зобов`язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.

Відповідно до частини першої статті 4 Закону №3773-VI іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до Закону України «Про імміграцію» іммігрувати в Україну на постійне проживання.

Закон України «Про імміграцію» від 06.07.2021 №2491-III (діла по тексту - Закон №2491-ІІІ) визначає умови і порядок надання права на постійне проживання в Україні іноземцям та особам без громадянства, підстави і порядок отримання дозволу на імміграцію в Україну та його скасування, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань щодо надання дозволу на імміграцію та діють в інтересах забезпечення прав і свобод осіб та національної безпеки України, порядок оскарження рішень з питань імміграції, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб.

За приписами частини першої статті 1 Закону №2491-ІІІ імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання;

іммігрант - це іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання;

дозвіл на імміграцію - це рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.

Статтею 3 Закону №2491-ІІІ визначено, що правовий статус іммігранта в Україні визначається Конституцією України, цим Законом, іншими законами України та прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 12 Закону №2491-ІІІ дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні.

Відповідно до частини другої статті 13 Закону №2491-ІІІ особа, стосовно якої прийнято рішення про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання, повинна виїхати з України протягом строку, визначеного рішенням про примусове повернення.

Постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983 на виконання статті 5 Закону України «Про імміграцію» затверджено Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про відкликання дозволу на імміграцію, визнання недійсними таких рішень, їх оскарження та виконання (далі по тексту - Порядок №1983), який визначає процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну (далі - іммігранти), відкликання дозволу на імміграцію, визнання недійсними таких рішень, їх оскарження та виконання (далі - провадження у справах з питань імміграції), а також компетенцію міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію.

Відповідно до пункту 21 Порядку №1983 дозвіл на імміграцію відкликається або визнається недійсним органом, що його надав.

Питання щодо відкликання або визнання недійсним дозволу мають право порушувати ДМС, територіальні органи ДМС та територіальні підрозділи ДМС, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, функціональні підрозділи Центрального управління СБУ, органи військової контррозвідки СБУ та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо було встановлено обставини, за яких дозвіл на імміграцію підлягає відкликанню відповідно до статті 12 Закону України «Про імміграцію» або визнанню недійсним відповідно до статті 12-1 Закону України «Про імміграцію».

Згідно з пунктом 22 Порядку №1983 для прийняття рішення про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію в разі, коли ініціатором такого відкликання або визнання дозволу недійсним є ДМС, територіальні органи ДМС або територіальні підрозділи ДМС, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для відкликання або визнання недійсним дозволу, визначених статтями 12, 12-1 Закону України «Про імміграцію», що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.

У разі коли ініціатором відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію є інший орган, зазначений в абзаці другому пункту 21 цього Порядку, для прийняття відповідного рішення таким органом складається обґрунтоване подання із зазначенням підстав для відкликання або визнання недійсним дозволу, визначених статтями 12, 12-1 Закону України «Про імміграцію», яке разом з матеріалами, що підтверджують такі підстави (за відсутності визначених законом заборон для їх передачі або розголошення), надсилається до органу ДМС, який надав такий дозвіл.

За приписами пункту 23 Порядку №1983 ДМС, територіальні органи ДМС і територіальні підрозділи ДМС у місячний строк з дня надходження подання щодо відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб. На підставі результатів аналізу зазначеної інформації приймається відповідне рішення.

Про прийняте рішення протягом п`яти календарних днів письмово повідомляється ініціатору відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію. У разі коли ініціатором відкликання є іммігрант, копія рішень про відкликання дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання невідкладно, а за наявності обґрунтованих причин - не пізніше трьох робочих днів з дня їх прийняття надсилаються рекомендованим листом іммігранту на адресу, зазначену в його заяві про відкликання дозволу на імміграцію.

Копії рішень про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання і примірник рішення про примусове повернення невідкладно, а за наявності обґрунтованих причин - не пізніше трьох робочих днів з дня їх прийняття надсилаються рекомендованим листом особі, стосовно якої вони прийняті, на адресу задекларованого/зареєстрованого місця проживання або на останню відому ДМС, територіальному органу ДМС або територіальному підрозділу ДМС адресу або вручаються їй.

Пунктом 24 Порядку №1983 визначено, що інформація про рішення щодо відкликання або визнання недійсною посвідки на постійне проживання, прийняте одночасно з рішенням про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію, надається Держприкордонслужбі в порядку, визначеному законодавством.

Згідно з підпунктом 1 пункту 64, пункту 65 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 №321 (далі по тексту - Порядок №321) посвідка відкликається ДМС або територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який її видав, у разі відкликання дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статті 12 Закону України «Про імміграцію».

Рішення про відкликання або визнання недійсною посвідки приймається Головою ДМС або уповноваженою ним особою, керівником територіального органу / територіального підрозділу ДМС чи його заступником протягом п`яти робочих днів з дня надходження відомостей, які є підставою для її відкликання або визнання недійсною.

Рішення про відкликання або визнання недійсною посвідки формується засобами Реєстру та підписується шляхом накладення кваліфікованого електронного підпису. У випадку відсутності технічної можливості підписання рішення шляхом накладення кваліфікованого електронного підпису таке рішення підписується власноручно та сканується особою, яка його підписала, до заяви-анкети із застосуванням засобів Реєстру до відомчої інформаційної системи ДМС.

Пунктом 66 Порядку №321 визначено, що копія рішення про відкликання або визнання недійсною посвідки із зазначенням причин її відкликання або визнання недійсною надсилається ДМС, територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який прийняв таке рішення, іноземцеві або особі без громадянства на адресу особистої електронної пошти або рекомендованим листом (у разі відсутності електронної пошти) невідкладно, а за наявності обґрунтованих причин - не пізніше трьох робочих днів з дня його прийняття (крім випадків, визначених підпунктом 4 пункту 64 цього Порядку).

У разі коли посвідка була відкликана або визнана недійсною одночасно з відкликанням або визнанням недійсним дозволу на імміграцію, на підставі якого вона була оформлена, копія рішення про відкликання або визнання недійсною посвідки надсилається заявнику в порядку, передбаченому пунктом 23 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про відкликання дозволу на імміграцію, визнання недійсними таких рішень, їх оскарження та виконання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 р. № 1983 (Офіційний вісник України, 2002 р., № 52, ст. 2400), - із змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2025 р. № 573.

Копія листа (з вихідним номером та датою), яким надіслано повідомлення про відкликання або визнання недійсною посвідки, сканується до заяви-анкети із застосуванням засобів Реєстру до відомчої інформаційної системи ДМС.

Пунктами 6, 9 частини першої статі 1 Закону України від 21.06.2018 № 2469-VIII «Про національну безпеку України» (далі по тексту - Закон № 2469-VIII) визначено, що загрози національній безпеці України - явища, тенденції і чинники, що унеможливлюють чи ускладнюють або можуть унеможливити чи ускладнити реалізацію національних інтересів та збереження національних цінностей України;

національна безпека України - захищеність державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України від реальних та потенційних загроз.

Відповідно до частини першої статті 3 Закону №2469-VIII державна політика у сферах національної безпеки і оборони спрямована на захист: людини і громадянина - життя і гідності, конституційних прав і свобод, безпечних умов життєдіяльності людини; суспільства - його демократичних цінностей, добробуту та умов для сталого розвитку; держави - її конституційного ладу, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності; території, навколишнього природного середовища - від надзвичайних ситуацій; української мови як державної; національної пам`яті Українського народу та культурної спадщини.

Згідно з частиною другою статті 3 Закону №2469-VIII основними принципами, що визначають порядок формування державної політики у сферах національної безпеки і оборони, є:

1) верховенство права, підзвітність, законність, прозорість та дотримання засад демократичного цивільного контролю за функціонуванням сектору безпеки і оборони та застосуванням сили;

2) дотримання норм міжнародного права, участь в інтересах України у міжнародних зусиллях з підтримання миру і безпеки, міждержавних системах та механізмах міжнародної колективної безпеки;

3) розвиток сектору безпеки і оборони як основного інструменту реалізації державної політики у сферах національної безпеки і оборони.

Фундаментальними національними інтересами України є:

1) державний суверенітет і територіальна цілісність, демократичний конституційний лад, недопущення втручання у внутрішні справи України;

2) сталий розвиток національної економіки, громадянського суспільства і держави для забезпечення зростання рівня та якості життя населення;

3) інтеграція України в європейський політичний, економічний, безпековий, правовий простір, набуття членства в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору, розвиток рівноправних взаємовигідних відносин з іншими державами;

4) захист державної мови;

5) розвиток культури, охорона культурної спадщини України;

6) відновлення та збереження національної пам`яті Українського народу (частина третя статті 3 Закону №2469-VIII).

Частиною п`ятою статті 3 Закону №2469-VIII передбачено, що загрози національній безпеці України та відповідні пріоритети державної політики у сферах національної безпеки і оборони визначаються у Стратегії національної безпеки України, Стратегії воєнної безпеки України, Стратегії кібербезпеки України, Стратегії інтегрованого управління державним кордоном України, інших документах з питань національної безпеки і оборони, які схвалюються Радою національної безпеки і оборони України і затверджуються указами Президента України.

За змістом частини другої статті 12 Закону №2469-VIII до складу сектору безпеки і оборони входять, зокрема, Державна міграційна служба України, Служба безпеки України, Антитерористичний центр при Службі безпеки України.

Згідно з частиною першою статті 19 Закону №2469-VIII Служба безпеки України є державним органом спеціального призначення з правоохоронними функціями, що забезпечує державну безпеку, здійснюючи з неухильним дотриманням прав і свобод людини і громадянина:

1) протидію розвідувально-підривній діяльності проти України;

2) боротьбу з тероризмом;

3) контррозвідувальний захист державного суверенітету, конституційного ладу і територіальної цілісності, оборонного і науково-технічного потенціалу, кібербезпеки,

4) охорону державної таємниці.

Стратегія національної безпеки України затверджена Указом Президента України від 14.09.2020 № 392/2020 (далі - Стратегія національної безпеки України).

Згідно з пунктом 5 Стратегії національної безпеки України, ураховуючи фундаментальні національні інтереси, визначені Конституцією України і Законом України «Про національну безпеку України», пріоритетами національних інтересів України та забезпечення національної безпеки є: відстоювання незалежності і державного суверенітету; відновлення територіальної цілісності у межах міжнародно визнаного державного кордону України; суспільний розвиток, насамперед розвиток людського капіталу; захист прав, свобод і законних інтересів громадян України; європейська і євроатлантична інтеграція.

Відповідно до пункту 10 Стратегії національної безпеки України сучасна модель глобалізації уможливила поширення міжнародного тероризму та міжнародної злочинності, зокрема у кіберпросторі, наркоторгівлі, торгівлі людьми, релігійного та ідеологічного фундаменталізму та екстремізму, підживлюваного з-за кордону сепаратизму, нелегальної міграції, легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, розповсюдження зброї масового ураження тощо.

За приписами пунктів 17, 19, 20 Стратегії національної безпеки України для відновлення свого впливу в Україні російська федерація, продовжуючи гібридну війну, системно застосовує політичні, економічні, інформаційно-психологічні, кібер- і воєнні засоби.

Спеціальні служби іноземних держав, насамперед російської федерації, продовжують розвідувально-підривну діяльність проти України, намагаються підживлювати сепаратистські настрої, використовують організовані злочинні угруповання і корумпованих посадових осіб, прагнуть зміцнити інфраструктуру впливу.

Деструктивна пропаганда як ззовні, так і всередині України, використовуючи суспільні протиріччя, розпалює ворожнечу, провокує конфлікти, підриває суспільну єдність. Відсутність цілісної інформаційної політики держави, слабкість системи стратегічних комунікацій ускладнюють нейтралізацію цієї загрози.

Відповідно до частини першої статті 5 Закону України від 26.12.2002 №374-IV «Про контррозвідувальну діяльність» (далі по тексту - Закон №374-IV) спеціально уповноваженим органом державної влади у сфері контррозвідувальної діяльності є Служба безпеки України.

Згідно з частиною першою статті 1 Закону України від 25.03.1992 № 2229-XII «Про Службу безпеки України» (далі по тексту - Закон №2229-XII) Служба безпеки України - державний орган спеціального призначення з правоохоронними функціями, який забезпечує державну безпеку України.

Статтею 2 Закону №2229-XII визначено, що на Службу безпеки України покладається у межах визначеної законодавством компетенції захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб, а також забезпечення охорони державної таємниці.

До завдань Служби безпеки України також входить попередження, виявлення, припинення та розкриття кримінальних правопорушень проти миру і безпеки людства, тероризму та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України.

Згідно з пунктом 13 статті 24 Закону №2229-XII Служба безпеки України відповідно до своїх основних завдань зобов`язана брати участь у розробці заходів і вирішенні питань, що стосуються в`їзду в Україну та виїзду за кордон, перебування на її території іноземців та осіб без громадянства, прикордонного режиму і митних правил, приймати рішення про заборону в`їзду в Україну іноземцю або особі без громадянства, про скорочення строку тимчасового перебування іноземця та особи без громадянства на території України, про примусове повернення іноземця або особи без громадянства в країну походження або третю країну.

Системний аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що законодавством розмежовано повноваження Служби безпеки України та органів Державної міграційної служби у сфері забезпечення державної безпеки у міграційних правовідносинах. Служба безпеки України як спеціально уповноважений державний орган у сфері контррозвідувальної діяльності має повноваження виявляти та оцінювати реальні й потенційні загрози національній безпеці України, у тому числі пов`язані з перебуванням на території України іноземців, та ініціювати перед органом ДМС питання про відкликання дозволу на імміграцію. Водночас саме орган ДМС, який приймає рішення про відкликання дозволу на імміграцію, наділений повноваженнями щодо прийняття остаточного рішення з цього питання, а тому не звільняється від обов`язку встановити наявність передбаченої законом підстави для такого рішення та належним чином її обґрунтувати.

Верховний Суд у постанові від 17.04.2025 у справі №420/17661/23, розглядаючи спір щодо скасування дозволу на імміграцію на підставі подання Департаменту контррозвідки Служби безпеки України, зазначив, що суди при вирішенні такого спору мають встановити, чи вчинялися позивачем дії, які становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні, і якщо вчинялися, то які саме. Верховний Суд зауважив, що лише після встановлення визначених законом підстав для скасування дозволу на імміграцію може бути здійснена оцінка співмірності та пропорційності застосованого до особи заходу з її правами та інтересами, зокрема правом на повагу до сімейного життя. При цьому сам факт наявності подання СБУ та посилання на інформацію, що міститься в ньому, не звільняє суд від обов`язку перевірити правомірність остаточного рішення органу ДМС.

Верховний Суд у постановах від 13.11.2019 у справі №815/3651/17, від 13.06.2019 у справі №825/2971/14, від 10.06.2022 у справі №64/13572/20 зазначив, що статтею 12 Закону №2491-III встановлений вичерпний перелік підстав для скасування дозволу на імміграцію в Україну, зі змісту якого слідує, що підставами для скасування дозволу на імміграцію можуть бути лише винні дії іммігранта. Отже, скасування дозволу на імміграцію можливе за умови встановлення конкретних даних щодо вчинення або можливості вчинення саме іммігрантом протиправних дій відповідно до статті 12 Закону №2491-III.

При цьому з наведених правових позицій Верховного Суду не випливає, що для застосування пункту 2 частини першої статті 12 Закону України «Про імміграцію» необхідним є встановлення вини особи у вчиненні кримінального чи іншого правопорушення або наявність обвинувального вироку суду. З огляду на превентивний характер заходів у сфері державної безпеки Служба безпеки України може виявляти та оцінювати також потенційні загрози. Водночас превентивний характер відповідних заходів не усуває необхідності встановлення у конкретній справі обставин, які дають підстави вважати, що дії саме відповідного іммігранта становлять загрозу національній безпеці України. Саме на необхідність встановлення таких конкретних обставин звернув увагу Верховний Суд у постанові від 17.04.2025 у справі № 420/17661/23.

Таким чином, у межах цього спору суду належить перевірити не правомірність здійснення Службою безпеки України контррозвідувальної діяльності як такої та не підміняти відповідний орган у здійсненні оцінки безпекових загроз, а встановити, чи були у ЦМУ ДМС належні правові та фактичні підстави для прийняття рішення про відкликання дозволу на імміграцію саме щодо ОСОБА_1 ; чи стосуються наведені у поданні СБУ відомості безпосередньо позивача; чи дозволяють вони встановити наявність обставин, передбачених пунктом 2 частини першої статті 12 Закону № 2491-III; чи здійснив відповідач передбачений пунктами 22, 23 Порядку № 1983 аналіз подання та наявних матеріалів; а також чи відповідає прийняте рішення вимогам частини другої статті 2 КАС України.

При цьому посилання відповідача на секретний характер відомостей, отриманих Службою безпеки України, саме по собі не звільняє орган ДМС від обов`язку довести правомірність прийнятого ним рішення. Таємність певної інформації може зумовлювати особливий порядок її дослідження та оцінки судом, однак не змінює встановленого статтею 77 КАС України розподілу тягаря доказування та не усуває необхідності судового контролю за наявністю передбачених законом підстав для втручання у права особи.

Суд наголошує, що у справі №420/17661/23 Верховний Суд саме з огляду на недостатність встановлених судами фактичних обставин визнав передчасним висновок про правомірність рішення ДМС, оскільки суди не встановили, які саме дії позивача становили загрозу національній безпеці.

Спір у цій справі виник у зв`язку із скасуванням громадянину РБ ОСОБА_1 дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання на підставі пункту 2 частини першої статті 12 Закону №2491-III (дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні).

Судом встановлено, що підставою для скасування позивачу дозволу на імміграцію в Україну, відповідно до пункту 2 частини першої статті 12 Закону №2491-III, слугувала інформація, викладена у поданні Департаменту контррозвідки СБУ від 02.02.2026 №2.01/2/6/7-332, в якому зазначено, що Департаментом в ході здійснення заходів, спрямованих на попередження, своєчасне виявлення і запобігання зовнішнім та внутрішнім загрозам безпеці держави в міграційній сфері, отримано інформацію про дії громадянки РБ ОСОБА_1 , документовану посвідкою на постійне проживання в Україні № НОМЕР_1 , які загрожують національній безпеці України. За результатами контррозвідувальної діяльності отримано інформацію, яка зберігається під грифом секретності «таємно», на передачу чи розголошення якої існують визначені Законом заборони, щодо діяльності ОСОБА_1 на шкоду інтересам національної безпеки України шляхом ймовірної співпраці з спеціальними службами іноземної держави.

З огляду на наведене Департамент просить ДМС України вжити заходів щодо відкликання дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання, оформлених громадянці РБ ОСОБА_1 , оскільки її дії загрожують національній безпеці України.

На підставі означеного подання відповідачем було сформовано висновок про відкликання дозволу на імміграцію в Україну громадянці РБ ОСОБА_1 .

Водночас суд вважає за необхідне зауважити, що у питаннях, які стосуються прав людини, суд має виходити із конституційного принципу їх пріоритету та необхідності дотримання міжнародних зобов`язань України у цій сфері, зокрема, Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція), відповідно до статті 1 якої договірні сторони зобов`язуються поважати права людини, що гарантовано кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією.

Від цього обов`язку договірна держава може відступити тільки в порядку статті 15 Конвенції, якою передбачено, що під час війни або іншої суспільної небезпеки, яка загрожує життю нації, будь-яка Висока Договірна Сторона може вживати заходів, що відступають від її зобов`язань за цією Конвенцією, виключно в тих межах, яких вимагає гострота становища, і за умови, що такі заходи не суперечать іншим її зобов`язанням згідно з міжнародним правом. Про ці заходи будь-яка Сторона у повному обсязі інформує Генерального секретаря Ради Європи про вжиті нею заходи і причини їх вжиття.

З матеріалів справи встановлено, що підставою для надання позивачу дозволу на імміграцію в Україну було перебування у шлюбі з громадянином України ОСОБА_2 відповідно до свідоцтва про шлюб №283239 від 27.05.2025, видане у штаті Юта, окрузі Юта.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 4 Закону №2491-ІІІ дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України.

Тож у цій справі необхідно виходити з того, що скасування позивачу дозволу на імміграцію в Україну становить аспект права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції.

Верховний Суд у постанові від 13.02.2020 у справі №823/1499/17, вирішуючи спір у подібних правовідносинах про скасування особі дозволу на імміграцію дійшов висновку, що підставою для скасування дозволу на імміграцію в Україну є саме дії іммігранта, що становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні. При цьому, Суд підкреслив, що зазначена норма не визначає такої умови для прийняття рішення про скасування відповідного дозволу, як вина іммігранта.

При цьому, саме Служба безпеки України наділена компетенцією надавати оцінку наявності у діях відповідних суб`єктів загроз (реальних та/або потенціальних) національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України, а також повноваженнями щодо вжиття заходів превентивного характеру з метою протидії розвідувальній, розвідувально-підривній діяльності проти України, тим більше в умовах воєнного стану.

У той же час, Верховний Суд у постанові від 14.04.2020 у справі №480/296/19 наголошував, що подання спеціально уповноважених органів про скасування особі дозволу на імміграцію не містить ознак управлінського рішення з регулюючим впливом на права чи законні інтереси інших суб`єктів права, у зв`язку з чим не може бути самостійним предметом оскарження в порядку адміністративного судочинства, на відміну від рішення органу ДМС. Тож обґрунтованість такого подання має перевірятися органом ДМС, який на підставі цього подання приймає рішення, яке у свою чергу повинно відповідати критеріям, наведеним у частині другій статті 2 КАС України, на відповідність яких його і має перевірити адміністративний суд. Також Суд зазначив, що під час розгляду спорів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень суди незалежно від підстав, наведених у позовній заяві, повинні перевіряти їх відповідність усім вимогам, зазначеним у частині другій статті 2 КАС України, а не просто констатувати, що оскаржуване рішення прийняте суб`єктом владних повноважень в межах наданих йому законом повноважень. Цей обов`язок витікає із завдань адміністративного судочинства, змістом яких є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Суд констатує, що як у поданні Департаменту контррозвідки Служби безпеки України, так і в оскаржуваному рішенні відповідача не зазначено фактичних даних щодо вчинення або можливості вчинення саме позивачем конкретних протиправних дій на шкоду державній безпеці України, громадському порядку в Україні.

Тобто на час прийняття оскаржуваного рішення відповідач не мав належних та допустимих доказів вини позивача у вчинені дій, які загрожують національній безпеці України, зазначених у поданні Департаменту контррозвідки Служби безпеки України. На противагу означеному, у поданні йдеться про «ймовірну» співпрацю «з спеціальними службами іноземної держави».

У ході розгляду справи відповідачем не надано доказів існування вироку суду, яким позивача засуджено за вчинення злочинів, чи постанови про притягнення до адміністративної відповідальності, де були б встановлені обставини, що мали б для суду преюдиційне значення, як і відсутні докази вчинення позивачем дій, які загрожують національній безпеці України.

Відповідно до статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються засади цивільно-правової відповідальності, діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них.

Отже, загальні підстави, умови, форми, основні ознаки правопорушення, що створюють їх склад, за що особу може бути притягнуто до одного з видів відповідальності та процедуру такого притягнення має визначати закон. Вина у вчиненні злочину або адміністративному правопорушенні встановлюється в порядку, визначеному Кримінальним процесуальним кодексом України або Кодексом України про адміністративні правопорушення відповідно.

Стаття 62 Конституції України закріплює принцип презумпції невинуватості, відповідно до якого особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 14.04.2020 у справі №480/296/19.

Також Верховний Суд неодноразово висловлювався з приводу важливості принципу правової (справедливої) процедури (постанова від 16.04.2020 у справі №495/5105/17, постанова від 13.03.2020 у справі №805/2340/17-а), яка є невід`ємною частиною верховенства права. Указаний принцип спрямований на забезпечення справедливого ставлення до особи під час прийняття актів суб`єктом владних повноважень. Правова (справедлива) процедура встановлює стандарти у процесі прийняття актів суб`єктами владних повноважень, які відображені в рішеннях Європейського суду з прав людини, у яких здійснюється застосування статті 6 Конвенції, яка передбачає дотримання процесуальних (процедурних) гарантій у судовому провадженні.

У постанові від 30.07.2020 у справі №824/875/19-а Верховний Суд наголосив, що указані гарантії поширюються і на адміністративні процедури за участі суб`єкта владних повноважень. Згідно з цією статтею має бути забезпечене право особи: бути поінформованим; мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту; захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника; ознайомитися з матеріалами справи; вона має можливість висловити свою думку перед оголошенням рішення; обґрунтувати органом влади прийняття несприятливих актів; визначити порядок їх оскарження, відшкодувати заподіяну шкоду.

У постанові від 02.12.2021 у справі №120/1859/19-а Верховний Суд наголосив, що із змісту норми пункту 23 Порядку № 1983 не слідує, що особа запрошується для надання пояснень лише у разі необхідності з`ясування обставин, які мають значення для вирішення питання про скасування дозволу на імміграцію, а тому висновки суду про те, що відсутність запрошення позивача для надання пояснень щодо підстав скасування дозволу на імміграцію не є порушенням пункту 23 Порядку № 1983 є помилковими.

У постанові від 10.06.2022 у справі №640/13572/20 Верховний Суд наголосив, що особа, якої стосується рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинна мати у своєму розпорядженні ефективний засіб юридичного захисту, що дає йому змогу брати участь у провадженні під час розгляду його справи у компетентному судовому або адміністративному органі влади або в компетентному органі, члени якого є безсторонніми і які користуються гарантіями незалежності. Тож не запрошення для надання пояснень іммігранта, стосовно якого розглядається питання скасування дозволу на імміграцію, є позбавленням процесуальних гарантій останнього щодо безпосередньої участі у процедурі прийняття відповідного рішення компетентним органом.

Отже, рішення відповідача як суб`єкта управлінської діяльності повинно відповідати критеріям, наведеним у частині другій статті 2 КАС України, розуміння змісту вимог щодо дотримання яких має бути однаковим для усіх суб`єктів управлінської (адміністративної) діяльності, що регулюється іншими нормативними актами.

Зокрема, якщо йдеться про критерій обґрунтованості рішення ЦМУ ДМС, то таке рішення має прийматися з урахуванням усіх обставин, що мають значення для його прийняття (вчинення дій). Дискреція дозволяє адміністративному органу прийняти найбільш зважене в конкретних умовах рішення, засноване на особистих (власних) оцінках обставин, а не на чіткому приписі норми права (не формально).

Для цього законодавець у пункті 23 Порядку №1983 передбачив, що ДМС, територіальні органи ДМС і територіальні підрозділи ДМС у місячний строк з дня надходження подання щодо відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб. На підставі результатів аналізу зазначеної інформації приймається відповідне рішення.

Тобто, Порядок №1983 передбачає своєрідний алгоритм дій органів ДМС задля прийняття обґрунтованого рішення.

Суд погоджується з тим, що означена норма Порядку №1983 не містить імперативних приписів щодо запитування органом ДМС додаткової інформації чи запрошення іммігранта для надання ним пояснень. Утім, саме органи ДМС, володіючи дискрецією щодо прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинні визначати потребу в отриманні додаткової інформації, документів тощо чи у наданні іммігрантом пояснень, ураховуючи фактичні обставини, як-от наприклад: довготривале проживання особи в Україні, наявність стійких соціальних зв`язків, сім`ї, роботи, тобто встановлення особи іммігранта. Це дасть змогу визначити чи є необхідність у застосуванні до особи обмеження у вигляді скасування дозволу на імміграцію. Більше того, дослідження такої інформації буде свідчити, що при прийнятті відповідного рішення орган ДМС діяв розсудливо, сумлінно та обґрунтовано.

У цьому контексті принагідно урахувати, що у постанові від 18.04.2018 у справі №820/2262/17 Верховний Суд підкреслював, що право особи на безпосередню участь у проведенні процедури про скасування дозволу на імміграцію в Україну гарантовано національним законодавством України, а саме: пунктом 23 Порядку № 1983.

За висновком Верховного Суду у справі №820/2262/17, особа, якої стосується рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинна мати у своєму розпорядженні ефективний засіб юридичного захисту, що дає йому змогу брати участь у провадженні під час розгляду його справи у компетентному судовому або адміністративному органі влади або в компетентному органі, члени якого є безсторонніми і які користуються гарантіями незалежності.

Тож не запрошення для надання пояснень іммігранта, стосовно якого розглядається питання скасування дозволу на імміграцію, є позбавленням процесуальних гарантій останнього щодо безпосередньої участі у процедурі прийняття відповідного рішення компетентним органом.

Отже, орган ДМС при прийнятті рішення повинен виходити із конкретних обставин, ураховувати особу іммігранта, його спосіб життя та поведінку, а також оцінити чи є достатньою наявна у нього інформація для прийняття відповідного рішення з огляду на те, які наслідки воно матиме для іммігранта.

До того ж, не варто залишати поза увагою й те, що позивач одружена, а відтак, скасування йому дозволу на імміграцію в Україну становить аспект права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції.

Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що у поданні Департаменту контррозвідки СБУ від 02.02.2026 зазначено лише про отримання інформації щодо діяльності позивача на шкоду інтересам національної безпеки України шляхом «ймовірної» співпраці з спеціальними службами іноземної держави. При цьому з наведеного у поданні змісту не вбачається конкретизації обставин, які б давали змогу встановити, у чому саме полягали відповідні дії позивача, коли та за яких обставин вони вчинялися, з якими конкретними загрозами національній безпеці України вони пов`язані та чому такі дії становлять загрозу саме на час прийняття оскаржуваних рішень.

Суд наголошує, що сам по собі факт посилання у поданні на наявність секретної інформації не може бути ототожнений із доведеністю передбаченої пунктом 2 частини першої статті 12 Закону №2491-III підстави для скасування дозволу на імміграцію. Режим секретності відповідної інформації може зумовлювати особливий порядок її подання, дослідження та оцінки судом, однак не усуває необхідності встановлення судом достатніх фактичних підстав для висновку про те, що поведінка конкретної особи відповідає законодавчо визначеним критеріям, за яких допускається скасування наданого їй дозволу на імміграцію.

Особливого значення у цій справі набувають також обставини, що передували прийняттю оскаржуваних рішень.

Так, під час розгляду заяви позивача про надання дозволу на імміграцію у 2025 році у висновку за результатами розгляду заяви громадянки РБ ОСОБА_1 про надання дозволу на імміграцію в Україну від 14.11.2025 зазначено про відсутність підстав для відмови у задоволенні заяви про надання дозволу на імміграцію.

З наданої відповідачу відповіді ГУ СБУ у м. Києві та Київській області від 05.09.2025 №Я/1-11/14-767 на запит ЦМУ ДМС вбачається, що Головним управлінням опрацьовано запити ЦМУ ДМС щодо перевірки наявності чи відсутності підстав на отримання дозволу на імміграцію в Україну, зокрема позивачу, зазначено, що інформація про підстави для відмови у наданні дозволу на імміграцію відповідно до статті 10 Закону України «Про імміграцію» відсутня.

У листі ГУ СБУ у м. Києві та Київській області від 28.11.2025 №51/1-11/121-1344 на запит ЦМУ ДМС повідомлено, що, зокрема відносно позивача відсутня інформація про підстави для відмови в оформленні (обміні) посвідок на постійне проживання на території України.

Зазначені обставини самі по собі не виключають можливості отримання компетентними органами після проведення попередніх перевірок нової інформації про діяльність особи, яка за своїм характером може бути підставою для перегляду питання щодо законності її подальшого перебування в Україні. Водночас у такому разі відповідач повинен був встановити та належним чином обґрунтувати, які саме нові обставини виникли або стали відомі після проведення попередніх перевірок, у чому полягає їхній зв`язок із позивачем та яким чином вони свідчать про наявність передбаченої пунктом 2 частини першої статті 12 Закону №2491-III підстави для скасування дозволу.

Отже, з огляду на принцип обґрунтованості рішення суб`єкта владних повноважень та покладений на відповідача відповідно до статті 77 КАС України обов`язок доведення правомірності прийнятого ним рішення, суд має перевірити не лише факт надходження до ЦМУ ДМС подання Департаменту контррозвідки СБУ, а й те, чи містилися у розпорядженні відповідача достатні фактичні дані для висновку про наявність щодо позивача саме тієї обставини, яка відповідно до пункту 2 частини першої статті 12 Закону №2491-III є юридичною підставою для скасування дозволу на імміграцію.

При цьому суд не перебирає на себе повноважень СБУ щодо здійснення контррозвідувальної діяльності та не надає оцінки оперативним методам отримання відповідної інформації, проте зазначає, що предметом судового контролю у цій справі є правомірність рішення ЦМУ ДМС, у тому числі його фактична та юридична обґрунтованість, встановлення обставин наявності/відсутності підстав для відкликання дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання в Україні, їх відповідність передбаченій законом підставі для скасування дозволу на імміграцію та дотримання балансу між публічним інтересом у забезпеченні національної безпеки і правами позивача.

Лише за умови встановлення належними та достатніми доказами фактичних обставин, які свідчать про наявність передбаченої пунктом 2 частини першої статті 12 Закону №2491-III загрози національній безпеці України, суд може перейти до оцінки питання пропорційності застосованого заходу. При цьому підлягають урахуванню характер і актуальність встановленої загрози, ступінь її небезпеки, тривалість перебування особи в Україні, характер її соціальних та сімейних зв`язків, зокрема перебування у шлюбі з громадянином України, а також наслідки скасування дозволу на імміграцію, посвідки на постійне проживання та прийняття рішення про примусове повернення.

Враховуючи наведені обставини, суд дійшов висновку, що сам факт посилання відповідача на подання Департаменту контррозвідки СБУ та на наявність у ньому інформації з грифом секретності та інформації щодо ймовірної співпраці з спеціальними службами іноземної держави не є достатньою та самостійною підставою для висновку про правомірність оскаржуваних рішень.

Таким чином, позовні вимоги підлягають задоволенню в частині визнання протиправними та скасування рішення ЦМУ від 12.02.2026 №801145000002070 про відкликання дозволу на імміграцію в Україну, виданого 14.11.2025 за №801142001047101, прийняте стосовно ОСОБА_1 , рішення ЦМУ ДМС від 12.02.2026 №801122600007181 про відкликання посвідки на постійне проживання № НОМЕР_1 , прийняте стосовно позивача, а також рішення ЦМУ від 12.02.2026 №8010130100020557 про примусове повернення ОСОБА_1 до країни походження або третьої країни.

Водночас суд вважає, що позовна вимога про зобов`язання відповідача вчинити дії, необхідні для відновлення правового становища позивача, яке існувало до прийняття оскаржуваних рішень, у тому числі шляхом відновлення відомостей про чинність дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання у відповідних інформаційних системах та реєстрах, не підлягає задоволенню з огляду на те, що означеною позовною вимогою позивачем не визначено конкретного переліку дій, які, на його думку, має вчинити відповідач для відновлення його правового становища, не зазначено, які саме відомості, у яких конкретно інформаційних системах та реєстрах підлягають відновленню, а також у чому саме має полягати спосіб такого відновлення.

За змістом пункту 4 частини п`ятої статті 160 КАС України позивач зобов`язаний визначити зміст позовних вимог, а у разі пред`явлення позову до декількох відповідачів зміст позовних вимог щодо кожного з них.

Водночас спосіб захисту, обраний позивачем, має бути таким, щоб у разі задоволення позову судове рішення містило чіткий та однозначний обов`язок суб`єкта владних повноважень, виконання якого не потребувало б подальшого визначення його змісту та обсягу.

Наведене формулювання позовної вимоги фактично передбачає надання відповідачу можливості самостійно визначати, які саме дії необхідно вчинити, які відомості та в яких інформаційних системах чи реєстрах підлягають відновленню, що не відповідає вимозі визначеності способу судового захисту.

При цьому суд не може підміняти позивача у визначенні предмета та способу захисту його порушеного права, самостійно формувати зміст позовної вимоги або на власний розсуд визначати перелік дій, які має бути покладено на суб`єкта владних повноважень.

З огляду на викладене, оскільки позовна вимога у цій частині є неконкретизованою, не підтверджена нормативно, суд дійшов висновку про відсутність підстав для її задоволення у заявленій формі як такої, що не містить конкретизованого способу захисту порушеного права.

Суд враховує правові висновки Верховного Суду щодо застосування принципу диспозитивності в адміністративному судочинстві, відповідно до яких суд за загальним правилом пов`язаний предметом та обсягом заявлених позовних вимог. Вихід суду за межі позовних вимог допускається лише у виняткових випадках, якщо це необхідно для повного та ефективного захисту прав, свобод та інтересів особи від порушень з боку суб`єкта владних повноважень, та має бути пов`язаний із захистом саме тих прав, щодо яких подано позов. Така правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 19.02.2019 у справі №824/399/17-а, від 24.09.2019 у справі №819/1420/15 та від 07.02.2020 у справі №826/11086/18.

При цьому повноваження адміністративного суду щодо виходу за межі позовних вимог мають субсидіарний характер та не надають суду права змінювати предмет спору або самостійно формулювати замість позивача інший спосіб захисту порушеного права. Відповідно, суд не може на власний розсуд визначати конкретний перелік дій, які має вчинити суб`єкт владних повноважень, якщо такі дії не були визначені позивачем у позовній вимозі та їх зміст не випливає безпосередньо з предмета спору.

У цьому випадку позивач просить зобов`язати відповідача «вчинити дії, необхідні для відновлення правового становища», зокрема шляхом відновлення відомостей про чинність дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання у «відповідних інформаційних системах та реєстрах», однак не визначає, які саме конкретні дії має бути вчинено відповідачем, у яких саме інформаційних системах чи реєстрах, які конкретно відомості підлягають відновленню та у який спосіб таке відновлення має бути здійснено.

За таких обставин задоволення наведеної позовної вимоги вимагало б від суду самостійно визначити її зміст та конкретний спосіб захисту, фактично сформувавши обов`язок відповідача замість позивача. Водночас такі дії виходили б за межі повноважень суду щодо визначення обсягу захисту порушеного права та призвели б до зміни змісту заявленої позовної вимоги.

Отже, з огляду на принцип диспозитивності, межі розгляду адміністративної справи та відсутність у суду повноважень самостійно формулювати замість позивача конкретний спосіб захисту, заявлена позовна вимога у наведеному формулюванні не підлягає задоволенню.

Інших доводів, що можуть вплинути на правильність вирішення судом спору, що розглядається, матеріали справи не містять.

Таким чином, позов слід задовольнити частково.

Відповідно до частини третьої статті 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Суд звертає увагу позивача на те, що вимога про визнання протиправними акта, дії чи бездіяльності як передумови для застосування інших способів захисту порушеного права (скасувати або визнати нечинним рішення чи окремі його положення, зобов`язати прийняти рішення, вчинити дії чи утриматися від їх вчинення тощо) як наслідків протиправності акта, дій чи бездіяльності є однією вимогою.

Такий правовий висновок висловлений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.11.2020 у справі № 9901/67/20 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 93218001) та Верховним Судом у постанові від 09.09.2020 у справі №540/2321/18 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 91414456).

Під час звернення до суду позивачем був сплачений судовий збір у розмірі 1331,20грн, що підтверджується квитанцією від 10.03.2026 №EF9Y-RF45-2T7E.

Враховуючи задоволення позову, понесені позивачем судові витрати у вигляді сплаченого судового збору в розмірі 1331,20 грн, підлягають стягненню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень - ЦМУ ДМС.

На підставі викладеного, керуючись статтями 243-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 12.02.2026 №801145000002070 про відкликання дозволу на імміграцію в Україну

Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 12.02.2026 №801122600007181 про відкликання посвідки на постійне проживання .

Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 12.02.2026 №8010130100020557 про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

Стягнути на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) судовий збір у розмірі 1331,20 грн (одна тисяча триста тридцять одна грн 20 коп.) за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень - Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (ідентифікаційний код 42552598, місцезнаходження: 02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4-А).

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Дудін С.О.