Рішення № 140837033, 21.10.2026, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 жовтня 2026 рокуСправа № 160/33525/25

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Бухтіярової М.М.,

розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) у місті Дніпрі адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

До Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, в якому позивач, з урахування уточнення позовних вимог 16.12.2025, просить:

-визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо перебування громадянина ОСОБА_1 - представника дискримінованої групи громадян України, євреїв та неєвреїв, асоційованих з ними, які виїхали на постійне місце проживання до Ізраїлю - у ситуації забороненой дискримінації порівняно з іншими пенсіонерами.

Ця заборонена дискримінація полягає у відсутності нормативного механізму щодо здійснення виплати пенсій особам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон у країну, з якою не укладено міжнародного договору, та у виникненні внаслідок застосування правових норм Порядку виплати пенсій та грошової допомоги через поточні рахунки в банках, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.1999 №1596, менш сприятливих умов і становища для громадян України, які постійно проживають в Ізраїлі, з огляду на об`єктивну неможливість виконати вимоги Порядку щодо подання заяви через електронний кабінет ПФУ з використанням електронного підпису або особистого звернення до УПФУ чи банку на території України, що, у поєднанні з відмовою у визнанні альтернативних способів подання заяви про виплату пенсії на банківський рахунок, зокрема через уповноважених адвокатів, осіб за довіреністю або шляхом надсилання заяви з нотаріально засвідченим і легалізованим (апостильованим) підписом пенсіонера, призводить до фактичного позбавлення їх конституційного права на отримання пенсії в порівнянні з іншими громадянами України, та створює ситуацію, за якої представники дискримінованої групи, на відміну від інших пенсіонерів, змушені витрачати значні зусилля, час і кошти на звернення до суду з вимогами визнати протиправними дії, рішення та бездіяльність органів Пенсійного фонду.

-зобов`язати Відповідача вжити позитивні дії:

1) Негайно припинити дискримінацію вказану вишче та утриматися від порушення принципу недискримінації;

2) Вважати відповідно до Постанові Верховного Суду від 09 грудня 2024 року у справі № 360/777/23 що «Виплату пенсії особам, які виїхали на постійне проживання за кордон, можливо здійснювати шляхом перерахування коштів на діючі карткові рахунки, відкриті в українських банках. Відповідну заяву із зазначенням банківських реквізитів має право подати представник пенсіонера на підставі довіреності. Особиста присутність пенсіонера під час подання такої заяви чинним законодавством не передбачена.».

3) здійснювати виплату поточної пенсії Позивача на визначений ним банківський рахунок IBAN НОМЕР_1 , відкритий в АТ «Акцент-Банк»;

4) нарахувати та виплатити Позивачу на визначений ним банківський рахунок IBAN НОМЕР_1 , відкритий в АТ «Акцент-Банк» компенсацію за майнову шкоду в розмірі, що відповідає законодавству;

5) поновити виплату пенсії Позивачу з 01.12.2015 року на визначений нею банківський рахунок IBAN НОМЕР_1 , відкритий в АТ «Акцент-Банк» з нарахуванням компенсації втрати частини доходів;

6) нарахувати та виплатити Позивачу на визначений ним банківський рахунок IBAN НОМЕР_1 , відкритий в АТ «Акцент-Банк» компенсацію за моральну шкоду в сумі 250 000 (Двісті п`ятдесят тисяч) грн.

7) Розробити та впровадити заходи щодо недопущення подальшої дискримінації громадян України, які виїхали на постійне проживання за кордон, зокрема позивачки, у тому числі шляхом аналізу внутрішніх практик, співпраці з профільними громадськими організаціями, проведення просвітницької роботи серед працівників територіальних органів Пенсійного фонду України;

8) Встановити судовий контроль за виконанням судового рішення та зобов`язати відповідача подати звіт про його виконання у десятиденний строк з моменту набрання рішенням законної сили.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що ОСОБА_1 по досягненню пенсійного віку призначена пенсія за віком. 01.06.2015 позивач виїхав з України до Ізраїлю на постійне місце проживання, внаслідок чого виплата пенсії була припинена. З 01.12.2015 і станом на сьогоднішній день ОСОБА_1 призначеної по закону пенсії не отримує. З метою реалізації свого права на отримання пенсії позивач через свого представника звернувся до відповідача із заявою про призначення виплати пенсії та перерахування її на визначений банківський рахунок. Однак відповідач у листах від 04.04.2025, 02.05.2025, 03.06.2025 та 11.07.2025 повідомив про відмову в призначенні пенсії та у виплаті пенсії на банківський рахунок позивача. Відповідач мотивував відмову тим, що для виплати пенсії через поточні рахунки в банках позивач має особисто подати заяву про виплату пенсії, відповідно до Порядку виплати пенсій та грошової допомоги через поточні рахунки в банках, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.1999 № 1596. Позивач категорично не погоджується з такою позицією відповідача та вказує, що вимога щодо особистого подання заяви на виплату пенсії не просто звужує конституційне право на звернення за допомогою через уповноваженого представника відповідно до Закону України «Про звернення громадян», а й взагалі унеможливлює право пенсіонера, який проживає за кордоном, на отримання пенсії. Через таке дискримінаційне ставлення відповідач спричинив позивачу моральну шкоду у вигляді страждань і принижень. Страх втрати майна пенсії в належному розмірі, а також постійне занепокоєння з цього приводу, тривала невизначеність та несправедливість ситуації, принижують позивача, призводять до стресу, розчарування та негативних переживань. У зв`язку з викладеним, позивач просить задовольнити позовні вимоги, а порушені права відновити у спосіб, що заявлений.

При вирішенні питання про відкриття провадження у справі встановлено, що позов подано без додержання вимог, встановлених ст.161 КАС України.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 01.12.2025 позовну заяву залишено без руху та встановлено позивачеві строк для усунення недоліків позову шляхом подання до суду оригіналу документа про сплату судового збору за подання до суду цієї позовної заяви у розмірі 3875,84 грн., сплаченого в установленому порядку, або доказів на підтвердження наявності підстав для звільнення від сплати судового збору; заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду із позовними вимогами щодо оскарження рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, викладене у листі №16135-8621/М-01/8-0400/25 від 04.04.2025, та доказів на підтвердження поважності причин його пропуску.

16.12.2025 від представника позивача адвоката Меламеда Вадима надійшла заява про усунення недоліків, до якої долучено платіжну інструкцію про сплату судового збору у сумі 968,96 грн., клопотання про поновлення строку звернення та уточнений адміністративний позов, в якому уточнено позовні вимоги, що первинно заявлені.

Розглянувши подані представником позивача документи на усунення недоліків, суд дійшов висновку, що ухвала суду від 01.12.2025 не виконана та наявні підстави для повернення позову.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09.01.2026 у задоволенні клопотання представника позивача про поновлення строку звернення відмовлено, позовну заяву ОСОБА_1 повернуто позивачеві.

Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 17.03.2026 апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09.01.2026 скасовано, справу направлено до Дніпропетровського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.

30.03.2026 адміністративна справа №160/33525/25 надійшла на адресу Дніпропетровського окружного адміністративного суду.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 06.04.2026 прийнято адміністративний позов (уточнений) до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі №160/33525/25, справу призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін (у письмовому провадженні), а також встановлено відповідачу строк для подання відзиву на позовну заяву протягом п`ятнадцяти днів з дня отримання цієї ухвали.

Цією ж ухвалою суду витребувано у Головного управління Пенсійного фонду України у Дніпропетровській області засвідчену належним чином копію пенсійної справи ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_2 ).

Сторони належним чином повідомлені про судовий розгляд справи, що підтверджується доказами, наявними в матеріалах справи.

24.04.2026 від відповідача до суду надійшло клопотання про долучення до матеріалів справи матеріалів електронної пенсійної справи ОСОБА_1 . При цьому, відповідач правом на подання відзиву на позовну заяву не скористався.

Відповідно до частини шостої статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Відповідно до частини п`ятої та восьмої статті 262 КАС України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, при розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.

З урахуванням викладеного, розгляд справи судом здійснено у порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами та доказами.

Згідно з частиною п`ятою статті 250 КАС України датою ухвалення судового рішення у порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною.

Розумність строків є одним із основоположних засад (принципів) адміністративного судочинства відповідно до пункту 8 частини третьої статті 2 КАС України. Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним уважається строк, який необхідний для вирішення справи відповідно до вимог матеріального і процесуального права.

Дослідивши матеріали справи та надані докази, проаналізувавши зміст норм матеріального та процесуального права, що регулюють спірні правовідносини, суд доходить висновку про часткове задоволення позовних вимог, з огляду на наступне.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , документований паспортом громадянина України для виїзду за кордон серії НОМЕР_3 , виданого 01.06.2021, перебуває на обліку в Головному управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області та йому була призначена пенсії за віком на пільгових умовах за Списком №1.

У позовній заяві представником позивача зазначено, що 01.06.2015 позивач виїхав на постійне місце проживання до Ізраїлю та йому з 01.12.2015 припинено виплату пенсії.

05.03.2025 представник позивача адвокат Меламед В.Б. звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області в інтересах ОСОБА_1 із заявою №ВЕБ-04001-Ф-С-25-040637, в якій просив поновити останньому виплату пенсії з 01.12.2015, долучивши перелік документів.

Листом від 04.04.2025 №16135-8621/М-01/8-0400/25 відповідач повідомив адвокату Меламеду В.Б., що заяву від 05.03.2025 надіслано до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, оскільки електронна пенсійна справа ОСОБА_1 сформована за місцем реєстрації.

Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області листом від 02.05.2025 №10850-8135/М-02/8-0500/25 повернуло до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області для розгляду заяву Меламеда В.Б. в інтересах ОСОБА_1 від 05.03.2025 №ВЕБ-04001-Ф-С-25-040637, мотивуючи ти, що останній перебував на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України з дислокацією в Криворізькому північному об`єднаному управлінні Пенсійного фонду України.

03.06.2025 відповідач у листі за вих.№25156-16918/М-01/8-0400/25 повідомив адвокату, що до заяви від 05.03.2025 №ВЕБ-04001-Ф-С-25-040637 було долучено скановану ксерокопію довіреності, тому надати інформацію щодо пенсійного забезпечення ОСОБА_1 немає підстав.

16.06.2025 адвокат Меламед В.Б. знову звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області в інтересах ОСОБА_1 із відповіддю на лист від 03.06.2025.

У листі від 11.07.2025 №31177-22717/А-01/8-0400/25 на звернення від 16.06.2025 відповідач повідомив адвокату Меламеду В.Б., що для вирішення питання поновлення виплати пенсії ОСОБА_1 необхідно звернутися особисто з відповідною заявою до структурного підрозділу, який здійснює прийом та обслуговування осіб (сервісний центр), територіального органу Пенсійного фонду України за місцем останньої реєстрації.

Не погоджуючись з такою бездіяльністю відповідача, позивач звернувся до суду з цим позовом за захистом своїх порушених прав.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зважає на наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За приписом пункту 6 частини першої статті 92 Конституції України основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України.

Згідно зі статтею 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Пенсії, інші види соціальних виплат для догляду, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, визначає Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 №1058-IV (далі - Закон №1058-IV).

Згідно із пунктом 1 частини першої та частиною четвертою статті 8 Закону №1058-IV право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.

Іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, мають право на отримання пенсійних виплат і соціальних послуг із системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування нарівні з громадянами України на умовах та в порядку, передбачених цим Законом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Аналізуючи зазначені норми права, суд приходить до висновку, що, за загальним правилом, право на призначення (перерахунок, поновлення) пенсії мають громадяни України незалежно від місця проживання та іноземці і особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, на умовах та порядку, передбачених законодавством або міждержавними угодами.

Зазначений підхід узгоджується із позицією Верховного Суду, висловленою у постановах від 30 січня 2020 року у справі №489/5194/16-а, від 30 вересня 2021 року у справі №540/4060/20.

Статтею 1 Закону № 1058-ІV встановлено, що пенсія - це щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її особою з інвалідністю, або отримують члени її сім`ї у випадках, визначених цим Законом.

У статті 5 Закону № 1058-IV передбачено, що дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, визначених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються, зокрема, види пенсійних виплат; умови набуття права та порядок визначення розмірів пенсійних виплат; порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов`язковим державним пенсійним страхуванням; організація та порядок здійснення управління в системі загальнообов`язкового державного пенсійного страхування.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 49 Закону №1058-ІV виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України; 3) у разі смерті пенсіонера, визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим у встановленому законом порядку; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.

За змістом статті 51 Закону №1058-IV, у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від`їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Рішенням Конституційного Суду України від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону № 1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним).

Зазначені положення Закону № 1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Згідно із частиною другою статті 2 Закону України від 11 грудня 2003 року №1382-IV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація міста проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Відповідно до статті 24 Конституції України, не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Отже, кожен громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання, зі збереженням усіх конституційних прав.

Як зазначено в пункті 3.3. цього Рішення, оспорюваними нормами Закону №1058-IV держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій, право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.

Тобто, виходячи із чинного пенсійного законодавства, особа має право на отримання заробленої та призначеної пенсії незалежно від місця її проживання.

Імперативність заборони обмежувати чи позбавляти можливості реалізації громадянами України їх конституційного права на соціальне забезпечення у взаємозв`язку з дійсним місцем проживання особи також кореспондується з правовою позицією Європейського Суду з прав людини, викладеною в пункті 52 рішення у справі №10441/06 «Пічкур проти України» від 07.02.2014.

Також, у пункті 3 Рішення Конституційного Суду України №25-рп/2009 від 07.10.2009 зазначено, що пункт 2 частини першої статті 49 Закону №1058-ІV створено правову ситуацію, у якій громадяни, які працювали на території України, сплачували страхові внески і отримали право на пенсію, але обрали постійним місцем проживання державу, з якою Україна не уклала міжнародний договір щодо виплати громадянам України пенсій, зароблених в Україні, позбавлені можливості їх одержувати. При цьому наголошується, що вказані положення Закону суперечать приписам Конституції України щодо неможливості скасування конституційних прав і свобод, рівності конституційних прав і свобод громадян незалежно від місця проживання, гарантування піклування та захисту громадянам України, які перебувають за її межами, права громадян на соціальний захист у старості.

Отже, виходячи із правової, соціальної природи пенсій, право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватись з такою умовою, як постійне проживання в Україні або відсутність міжнародного договору, ратифікованого Верховною Радою України; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія - в Україні чи за її межами, що також передбачено в ст. 46 Конституції України.

Зазначена позиція неодноразово була висловлена Верховним Судом за подібних обставин, зокрема, у справі від 14.02.2019 у справі №766/15025/16-а. У вказаній справі Верховний Суд сформулював наступні висновки:

1) право на соціальний захист належить до основоположних прав і свобод, які гарантуються державою, і за жодних умов не можуть бути скасовані, а їх обмеження не допускається, крім випадків, передбачених Конституцією України;

2) іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими ж правами та свободами, а також несуть такі ж обов`язки, як і громадяни України - за винятками, установленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України;

3) держава гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами;

4) громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом;

5) право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, застраховані згідно із Законом № 1058-IV та які досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку, мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені в статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом;

6) іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, мають право на отримання пенсійних виплат і соціальних послуг із системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування нарівні з громадянами України на умовах та в порядку, передбачених цим Законом, якщо інше не передбачене міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України;

7) реєстрація місця проживання чи місця перебування особи за межами України або її відсутність (спірність) не може бути умовою для обмеження реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження (перегляду, відтермінування тощо);

8) не може бути привілеїв чи обмежень у механізмі реалізації конституційного права на соціальний захист, зокрема, за ознаками етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання або іншими ознаками.

У подальшому, Верховний Суд неодноразово підтверджував вказану позицію, зокрема в постановах від 13.06.2019 у справі №204/1134/17 (2а/204/91/17), від 30.09.2019 у справі №475/164/17, від 01.10.2019 у справі №804/3646/18 та від 30.09.2021 у справі №540/4060/20.

У ході судового розгляду встановлено та матеріалами справи підтверджено, що позивачу по досягненню пенсійного віку та за наявності необхідного страхового та пільгового стажу була призначена пенсія за віком на пільгових умовах за Списком №1, яку він отримував та яка, згідно з відомостями з наданої відповідачем пенсійної справи, неодноразово перераховувалась, в т.ч. за заявами позивача.

У позовній заяві позивачем зазначено, що пенсія виплачувалась до виїзду за кордон.

У зв`язку із припиненням виплати пенсії позивач 05.03.2025 через свого представника адвоката Меламеда В.Б. звернувся до пенсійного органу із заявою про поновлення виплати пенсії з 01.12.2015.

Відповідачем не заперечено обставин припинення виплати пенсії позивачу саме з 01.12.2015.

Однак, як слідує з численного листування представника позивача пенсійним фондом з приводу заяви від 05.03.2025, головним аргументом відповідача в обґрунтування підстав відмови в поновленні виплати пенсії ОСОБА_1 є необхідність особистого подання позивачем заяви про поновлення пенсії до структурного підрозділу, який здійснює прийом та обслуговування осіб (сервісний центр), територіального органу Пенсійного фонду України за місцем останньої реєстрації.

Суд критично оцінює таку позицію відповідача.

Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» після набрання чинності рішення Конституційного Суду України №25-рп/2009 від 07.10.2009 не передбачено таких підстав для відмови у поновленні пенсії, як необхідність особисто звернення до органів пенсійного фонду із вказаною заявою.

За змістом частини першої статті 44 Закону № 1058-IV (далі в редакції чинній на час звернення із заявою від 05.03.2025) звернення за призначенням (перерахунком) пенсії здійснюється шляхом подання в електронній або паперовій формі заяви та інших документів, необхідних для призначення (перерахунку) пенсії, до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженої особи застрахованою особою особисто або через законного представника недієздатної особи, особи, дієздатність якої обмежена, малолітньої або неповнолітньої особи.

В той же час, згідно з положеннями частини другої статті 49 Закону №1058-ІV поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з`ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цього Закону.

Відповідно до пункту 1.1 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 № 22-1 (далі - Порядок № 22-1 у редакції чинній на дату подання заяви від 05.03.2025), заява про перерахунок, поновлення пенсії (заява про призначення/перерахунок пенсії - додаток 1) подається заявником до територіального органу Пенсійного фонду України (далі - орган, що призначає пенсію).

У пункті 1.8 розділу І Порядку №22-1 визначено, що днем звернення за перерахунком пенсії, переведенням з одного виду пенсії на інший, поновленням виплати пенсії, припиненням перерахування пенсії на поточний рахунок пенсіонера в банку та отриманням пенсії за місцем фактичного проживання, продовженням виплати пенсії за довіреністю, виплатою частини пенсії на непрацездатних членів сім`ї особи, яка перебуває на повному державному утриманні, виплатою пенсії за шість місяців наперед у зв`язку з виїздом на постійне місце проживання за кордон, переведенням виплати пенсії за новим місцем проживання, у зв`язку із працевлаштуванням (звільненням), початком (припиненням) діяльності, пов`язаної з отриманням доходу, що є базою нарахування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, виплатою недоотриманої пенсії у зв`язку зі смертю пенсіонера вважається день прийняття органом, що призначає пенсію, заяви з усіма необхідними документами (у разі подання заяви через вебпортал або засобами Порталу Дія - дата реєстрації заяви зі сканованими копіями документів, які відповідають оригіналам документів та придатні для сприйняття їх змісту (мають містити чітке зображення повного складу тексту документа та його реквізитів).

Відповідно до пункту 2.8. Порядку № 22-1 поновлення виплати пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший здійснюються за документами, що є в пенсійній справі та відповідають вимогам законодавства, що діяло на дату призначення пенсії.

У випадку поновлення виплати пенсії особі, якій не було проведено перерахунок відповідно до статті 43 Закону, заробітна плата (дохід) для обчислення пенсії визначається відповідно до статті 40 Закону із застосуванням показника середньої заробітної плати (доходу) в Україні, з якої сплачено страхові внески та яка відповідно до цього Закону враховується для обчислення пенсій, призначених до 2004 року.

При поновленні виплати пенсії та переведенні з одного виду пенсії на інший до наявних документів особа може додати:

1) документи про страховий стаж за період роботи до 01 січня 2004 року, який не врахований у пенсійній справі, у тому числі після призначення пенсії. За періоди роботи після впровадження персоніфікованого обліку орган, що призначає пенсію, додає індивідуальні відомості про застраховану особу;

2) довідку про заробітну плату відповідно до абзаців другого і третього підпункту 3 пункту 2.1 цього розділу;

3) документи про обставини, що впливають на розмір пенсії (наприклад, зміна кількості членів сім`ї, які перебували на утриманні пенсіонера чи померлого годувальника, виникнення (втрата) права на надбавку на непрацездатних членів сім`ї і надбавку на догляд за ними, визнання заявника одиноким і таким, що потребує сторонньої допомоги, визнання заявника особою з інвалідністю або учасником війни тощо).

Пунктом 2.9. Порядку № 22-1 встановлено, що під час подання заяв, передбачених пунктом 1.1 розділу І, пунктом 3.1 розділу III та пунктом 5.1 розділу V цього Порядку, особою пред`являється паспорт громадянина України або тимчасове посвідчення громадянина України (для іноземців та осіб без громадянства - паспортний документ іноземця або документ, що посвідчує особу без громадянства, посвідка на постійне проживання, посвідчення біженця або інший документ, що підтверджує законність перебування іноземця чи особи без громадянства на території України), свідоцтво про народження дитини (за відсутності у дитини паспорта громадянина України). Особи, які тимчасово проживають за кордоном (крім осіб, які проживають на території держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором), надсилають копії вищезазначених документів, засвідчені в порядку, визначеному пунктом 2.23 цього розділу, та документ про посвідчення факту, що фізична особа є живою.

Згідно з пунктом 2.23. Порядку № 22-1 при поданні особою заяви в паперовій формі документи можуть бути подані як в оригіналах, так і копіях, посвідчених нотаріально або адміністрацією підприємства, установи, організації, що подає документи заявника для призначення пенсії, чи органом, що призначає пенсію. Документи про стаж, вік та заробітну плату подаються тільки в оригіналах. До заяви, поданої в електронній формі через вебпортал або засобами Порталу Дія, додаються скановані копії оригіналів документів. На створені електронні копії заявник накладає електронний підпис, що базується на кваліфікованому сертифікаті електронного підпису.

Відповідно до пункту 4.3 Порядку № 22-1 рішення за результатами розгляду заяви та поданих документів органом, що призначає пенсію, приймається не пізніше 10 днів після надходження заяви.

Згідно з пунктом 4.10. Порядку №22-1 після призначення, перерахунку пенсії, поновлення виплати раніше призначеної пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший вид електронна пенсійна справа засобами програмного забезпечення передається до органу, що призначає пенсію, за місцем фактичного проживання особи, за місцезнаходженням установи виконання покарань, де відбуває покарання засуджений до позбавлення (обмеження) волі, для здійснення виплати пенсії. Нарахована сума пенсії включається в документи для виплати пенсії не пізніше одного місяця з дня прийняття органом, що призначає пенсію, рішення про призначення, перерахунок, переведення з одного виду пенсії на інший та про поновлення виплати пенсії, а у разі призначення пенсії за віком автоматично - не пізніше одного місяця з дня надходження повідомлення про обраний особою спосіб виплати пенсії.

Відповідно до застосованих судом правових норм право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом. Пенсія за віком призначається особі один раз та виплачується державою протягом усього життя пенсіонера, крім виняткових випадків, що можуть бути встановлені законом. При якщо, якщо за національним законодавством особа має обґрунтоване право на отримання виплат в рамках національної системи соціального забезпечення та якщо відповідні умови дотримано, органи влади не можуть відмовити у таких виплатах доти, доки виплати передбачено законодавством.

Суд зазначає, що відповідачем під час судового розгляду не повідомлено обґрунтованих причин, через які позивач не може отримувати заробленої та призначеної пенсії.

Водночас, ні Закон №1058-ІV, ні Порядок №22-1 не містять вимог щодо особистого звернення пенсіонера із заявою про поновлення виплати пенсії, натомість передбачають право пенсіонера на звернення до пенсійного органу із відповідною заявою як особисто, так і через уповноваженого представника (уповноваженої особи).

Зважаючи на обставини постійного перебування позивача за кордоном, вимога пенсійного органу щодо особистого звернення з заявою про поновлення виплати пенсії ставить право на соціальний захист у залежність від місця проживання (перебування), що суперечить призначенню інституту представництва на підставі довіреності.

Поряд з цим, суд звертає увагу, що відповідно до пункту 2.8. Порядку № 22-1 поновлення виплати пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший здійснюються за документами, що є в пенсійній справі та відповідають вимогам законодавства, що діяло на дату призначення пенсії. При поновленні виплати пенсії до наявних документів особа може додати інші документи, тобто це право особи, а не обов`язок.

У постанові від 20.01.2022 (справа № 280/4551/21) Верховний Суд вказав на те, що очевидним є те, що необхідність приїзду людей похилого віку, які виїхали на постійне проживання за межі України, виключно з метою особистого звернення до Пенсійного органу задля виправлення помилки, допущеної державою, є додатковим тягарем для таких осіб і не сприяє відновленню їх порушеного права. Такий підхід суперечить тезам, покладеним Конституційним судом України в основу Рішення від 07.10.2009 № 25-рп/2009.

Отже, зважаючи на наявність у відповідача пенсійної справи позивача, а також тієї обставини, що долучення до заяви про поновлення виплати пенсії інших документів є правом пенсіонера, а не її обов`язком, крім того ні Закон №1058-ІV, ні Порядок №22-1 не передбачає обов`язку особистого звернення пенсіонера із заявою про поновлення виплати пенсії, суд доходить висновку, що відмовляючи позивачу в поновленні виплати пенсії, відповідач діяв протиправно, тому суд з метою відновлення порушеного права вважає за необхідне зобов`язати відповідача поновити виплату пенсії позивачу, починаючи з часу припинення її виплати, тобто 01.12.2015.

Позовні вимоги в частині зобов`язання відповідач провести виплату пенсії на визначений банківський рахунок № НОМЕР_1 , відкритий в АТ «Акцент-банк», не підлягають задоволенню, оскільки матеріали справи не містять доказів порушеного права в цій частині позовних вимог. Позаяк, станом на час розгляду справи відповідачем не поновлено виплату пенсії. Крім того, матеріали справи не містять доказів відмови відповідача виплачувати пенсію позивачу саме на вказаний банківський рахунок.

Суд зазначає, що в порядку адміністративного судочинства підлягають захисту лише реально порушені права. Убезпечення від можливого порушення прав та інтересів не узгоджуються із завданням адміністративного судочинства та суперечить його принципам.

Верховний Суд у постанові від 15.05.2024 у справі №160/14647/22 вказав, що при вирішенні спору суд зобов`язаний надати оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду.

Відсутність порушеного права станом на час звернення до суду чи невідповідність обраного способу захисту способам, визначеним законодавством, є підставою для відмови у задоволенні позову.

Щодо позовних вимог в частині зобов`язання відповідача провести виплату пенсії позивачу з нарахуванням компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати пенсії, суд зазначає наступне.

Частиною другою статті 46 Закону № 1058-IV передбачено, що нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. Компенсація втрати частини пенсії у зв`язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» від 19.10.2000 № 2050-III (далі - Закон № 2050-III) підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Згідно з частинами першою-другою статті 2 Закону № 2050-III компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, зокрема, пенсії або щомісячне довічне грошове утримання (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством), сума індексації грошових доходів громадян.

Згідно зі статтею 4 зазначеного Закону виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.

Статтею 6 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» передбачено, що компенсацію виплачують за рахунок: власних коштів - підприємства, установи і організації, які не фінансуються і не дотуються з бюджету, а також об`єднання громадян; коштів відповідного бюджету - підприємства, установи і організації, що фінансуються чи дотуються з бюджету; коштів Пенсійного фонду України, Фонду соціального страхування України, Фонду загальнообов`язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, інших цільових соціальних фондів, а також коштів, що спрямовуються на їх виплату з бюджету.

Відповідно до статті 7 Закону № 2050-ІІІ відмова власника або уповноваженого ним органу (особи) від виплати компенсації може бути оскаржена громадянином у судовому порядку.

З метою реалізації Закону № 2050-ІІІ Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 21.02.2001 № 159, якою затверджено Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати (далі - Порядок № 159), положення якого фактично відтворюють положення Закону №2050-ІІІ, конкретизують підстави та механізм виплати компенсації.

Отже, умовами для виплати суми компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів - пенсії та нарахування доходів (у тому числі, за рішенням суду), а виплата компенсації втрати частини доходів повинна здійснюватися у тому ж місяці, в якому здійснюється виплата заборгованості.

Відповідного правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 02.04.2024 у справі №560/8194/20.

Зважаючи, що на час виникнення спірних правовідносин відповідач заперечує право позивача на поновлення виплати пенсії, станом на час розгляду справи доказів поновлення виплати позивачу пенсії з урахуванням зобов`язальних вимог суду матеріали справи не містять, крім того питання щодо конкретних розмірів пенсії у межах даної справи не досліджувалось, вимоги позивача в цій частині є передчасними та необґрунтованими. Суд не може під час прийняття рішення вирішувати питання щодо правовідносин, які можливо будуть мати місце у майбутньому, у зв`язку з чим суд дійшов висновку про відмову у позові у частині позовних вимог.

Щодо позовних вимог в частині припинення дискримінації у відношенні до позивача, суд зазначає наступне.

Загальні принципи рівності та, відповідно, недискримінації, встановлені статтею 24 Конституції України, яка гарантує, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Законом України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» визначено, що дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними, зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Непряма дискримінація - ситуація, коли внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи та/або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» від 06.09.2012 №5207-VI прямою дискримінацією є ситуація, за якої з особою та/або групою осіб за їх певними ознаками поводяться менш прихильно, ніж з іншою особою та/або групою осіб в аналогічній ситуації, крім випадків, коли таке поводження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними. Таке поводження за змістом пункту 2 частини 1 статті 1 цього ж Закону може полягати, в тому числі, в обмеженні у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами у будь-якій формі.

Конституційний Суд України, у своєму рішенні від 07.07.2004 у справі №14-рп/2004, вказав на те, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. У протилежному випадку встановлення обмежень означало б дискримінацію.

У контексті вказаного питання, суд вважає за необхідне зазначити, що однаковий підхід до визначення порядку призначення пенсії, переведення з одного на інший вид пенсії, поновлення раніше призначеної пенсії, виплати пенсії на визначений розрахунковий рахунок (в частині порядку подання необхідних документів) відповідає принципу рівності та заборони дискримінації, передбаченого Конституцією України (ч. 2 ст. 24 Конституції України), Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (ст. 14) та Кодексу адміністративного судочинства України (п. 7 ч. 2 ст. 2).

Дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об`єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях (рішення у справі Вілліс проти Сполученого Королівства (Willis v. the United Kingdom), заява №36042/97, рішення у справі Пічкур проти України від 07.11.2013 заява №10441/06).

Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об`єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю. Договірна держава користується свободою розсуду при визначенні того, чи та якою мірою відмінності в інших схожих ситуаціях виправдовують різне ставлення (див. рішення від 21.02.1997 у справі Ван Раалте проти Нідерландів (Van Raalte v. the Netherlands), п. 39, Reports 1997-I).

Прийняття територіальним органом Пенсійного фонду України рішення про відмову у призначенні пенсії, переведення з одного виду на інший або поновлення раніше призначеної пенсії само собою не може бути ознакою дискримінації або зловживання дискреційними повноваженнями, водночас таке рішення може бути предметом перевірки під час розгляду справи адміністративним на відповідність критеріям, встановленим ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а саме чи прийняте таке рішення: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Як зазначено Конституційним Судом України в Рішенні від 12.04.2012 №9-рп/2012, рівність та недопустимість дискримінації особи є не тільки конституційними принципами національної правової системи України, а й фундаментальними цінностями світового співтовариства, на чому наголошено у міжнародних правових актах з питань захисту прав і свобод людини і громадянина, зокрема у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року (статтях 14, 26), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (статті 14), Протоколі №12 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (статті 1), ратифікованих Україною та у Загальній декларації прав людини 1948 року (статтях 1, 2, 7). Гарантована Конституцією України рівність усіх людей в їх правах і свободах означає необхідність забезпечення їм рівних правових можливостей як матеріального, так і процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод.

З огляду за обсяг наданих стороною позивача доказів суд не встановив, що до позивача, який виїхав для проживання до держави Ізраїль, застосовані інші правила чи процедури, порівняно з особами пенсійного віку, які виїхали на постійне проживання до інших країн.

За наведених обставин, суд не знайшов підстав для задоволення позовних вимог в частині щодо припинення дискримінації.

Щодо позовних вимог в частині виплати компенсації майнової шкоди, суд зазначає наступне.

Як слідує зі змісту позовної заяви, майнова шкода обґрунтована стороною позивача з посиланням на статтю 1192 ЦК України.

З цього приводу суд зазначає, що відшкодування шкоди, передбачене Главою 82 ЦК України, стосується випадків, коли шкода завдається заподіювачем, який не перебуває з потерпілим у певних правовідносинах, передбачених законом, та відноситься до так званих позадоговірних деліктних зобов`язань.

Відповідно до частини першої та другої статті 22 ЦК України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Проте, між сторонами деліктні зобов`язання відсутні, оскільки спірні правовідносини врегульовані законодавством про державне пенсійне страхування, зокрема, Законом № 1058-IV, за яким відповідач є страховиком, а позивач застрахованою особою.

Відповідно, протиправне припинення виплати пенсії не може відноситись до позадоговірної шкоди чи збитків в розумінні цивільного права, тому вимоги про відшкодування збитків не можуть бути задоволені через неналежний в даному випадку спосіб судового захисту порушеного права.

Щодо позовних вимог в частині компенсації моральної шкоди, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Як слідує зі змісту позовної заяви, наявність моральної шкоди позивач обґрунтовує висновком спеціаліста-психолога.

Однак, слід зазначити, що судом у цій справі не призначався спеціаліст, а матеріали справи не містять відомостей про наявність оригіналу висновку психолога.

Вирішуючи по суті спір у зазначеній частині позовних вимог, суд вказує, що вимоги про відшкодування моральної шкоди ґрунтуються переважно на дискримінації за національною ознакою. Разом з цим, суд не встановив ознак дискримінації в межах спірних правовідносин.

Суд зазначає, що для виплати моральної шкоди недостатньо лише зазначення про наявність останньої, натомість реальне завдання моральної шкоди має бути доведено.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в частині виплати моральної шкоди.

Наведені стороною позивача системні проблеми пенсійного забезпечення виходять за межі предмету розгляду у цій адміністративній справі. Так само, як і посилання на неналежне нормативне регулювання спірних відносин не може підлягати оцінці в межах цього адміністративного спору, оскільки оскарження нормативно-правових актів відбувається у чітко визначеному процесуальному порядку.

Відповідно до статті 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Частиною першою статті 9 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом змагальності сторін, диспозитивності та офіційного з`ясування всіх обставин у справі, відповідно до якого розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з статтею 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Таким чином, довести правомірність своїх дій чи бездіяльності відповідно до принципу офіційності в адміністративному судочинстві зобов`язаний суб`єкт владних повноважень. Разом з тим, згідно з принципом змагальності позивач має спростувати доводи суб`єкта владних повноважень, якщо заперечує їх обґрунтованість.

Враховуючи викладене, на підставі наданих доказів у їх сукупності, системного аналізу положень законодавства України, суд вважає, що позов підлягає частковому задоволенню.

Щодо клопотання позивача про зобов`язання відповідача подати звіт про виконання рішення суду, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 381-1 КАС України судовий контроль за виконанням судових рішень в адміністративних справах здійснює суд, який розглянув справу як суд першої інстанції. Суд може здійснювати судовий контроль за виконанням судового рішення у порядку, встановленому статтями 287, 382-382-3 і 383 цього Кодексу.

Частиною першою статті 382 КАС України передбачено, що суд, який розглянув адміністративну справу як суд першої інстанції і ухвалив судове рішення, за письмовою заявою особи, на користь якої ухвалено судове рішення і яка не є суб`єктом владних повноважень, або за власною ініціативою може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Суд під час ухвалення рішення суду за власною ініціативою може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене таке рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання рішення суду, якщо суд допускає його негайне виконання (частина шоста статті 382 КАС України).

За наслідками розгляду звіту суб`єкта владних повноважень суд постановляє ухвалу про прийняття або відмову у прийнятті звіту (частина перша статті 382-3 КАС України).

У разі постановлення ухвали про відмову у прийнятті звіту суд накладає на керівника суб`єкта владних повноважень штраф у сумі від двадцяти до сорока розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а також додатково може встановити новий строк подання звіту відповідно до частини третьої статті 382-1 цього Кодексу або за власною ініціативою розглянути питання про зміну способу і порядку виконання судового рішення. Половина суми штрафу стягується на користь заявника, інша половина - до Державного бюджету України (частина третя та четверта статті 382-3 КАС України).

Аналіз наведених норм свідчить про те, що зобов`язання суб`єкта владних повноважень - відповідача подати звіт про виконання судового рішення є однією із форм судового контролю за виконанням ухваленого судового рішення та може бути застосовано судом під час прийняття рішення у справі.

Такий контроль здійснюється судом шляхом зобов`язання суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, надати звіт про виконання судового рішення, після його надходження - розгляду поданого звіту, а за наслідками розгляду поданого звіту або в разі неподання такого звіту - встановленням нового строку для подання звіту або накладенням штрафу на керівника такого суб`єкта владних повноважень.

При цьому, зазначені процесуальні дії є диспозитивним правом суду, яке може використовуватися в залежності від наявності об`єктивних обставин, які підтверджені належними та допустимими доказами.

Однак, стороною позивачем у позовній заяві не наведено аргументів на переконання необхідності вжиття таких процесуальних заходів і не надано доказів на підтвердження наміру відповідача на ухилення від виконання судового рішення.

За таких обставин, суд дійшов висновку щодо відсутності законодавчо передбачених підстав для задоволення клопотання сторони позивача щодо встановлення судового контролю про виконання судового рішення у цій справі.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.

Відповідно частини третьої статті 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Позивачем при зверненні до суду понесені судові витрати, пов`язані зі сплатою судового збору за подання позову до суду в розмірі 968,96 грн.

З огляду на часткове задоволення позовних вимог, суд дійшов висновку про стягнення на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача судових витрат зі сплати судового збору в сумі 484,48 грн.

Керуючись ст.ст. 9, 72-90, 242-246, 250, 255, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (код ЄДРПОУ 21910427, місцезнаходження: 49094, м. Дніпро, вул. Набережна Перемоги, 26) про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язати вчинити певні дії задовольнити частково.

Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (код ЄДРПОУ 21910427, місцезнаходження: 49094, м. Дніпро, вул. Набережна Перемоги, 26) щодо відмови ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) у поновленні виплати пенсії.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (код ЄДРПОУ 21910427, місцезнаходження: 49094, м. Дніпро, вул. Набережна Перемоги, 26) поновити ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) виплату пенсії, починаючи з 01.12.2015.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

Стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (код ЄДРПОУ 21910427, місцезнаходження: 49094, м. Дніпро, вул. Набережна Перемоги, 26) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 484,48 грн. (чотириста вісімдесят чотири гривні 48 копійок).

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до статті 297 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду оскаржується шляхом подання апеляційної скарги до Третього апеляційного адміністративного суду.

Суддя М.М. Бухтіярова