Ухвала суду № 140829164, 20.10.2026, Господарський суд Дніпропетровської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Володимира Винниченка 1, м. Дніпро, 49505

E-mail: inbox@dp.arbitr.gov.ua, тел. (056) 377-18-58, fax (056) 377-38-63

УХВАЛА

про часткове задоволення скарги

20.10.2026м. ДніпроСправа № 904/8281/21

за скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Іранга Груп", м. Київ

на дії головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Дніпропетровській області Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Ус Віти Олегівни

у справі

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Іранга Груп", м. Київ

до Державного підприємства "Східний гірничо-збагачувальний комбінат", м. Жовті Води Дніпропетровської області

про стягнення 2 756 357,48 грн.

Суддя Колісник І.І.

Представники:

від стягувача: Петрик С.А. - адвокат;

від боржника: Левченко І.А. - адвокат;

державний виконавець: не з`явився.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 06.01.2022 у справі №904/8281/21 позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Іранга Груп" до Державного підприємства "Східний гірничо-збагачувальний комбінат" про стягнення основного боргу у сумі 2507323,70 грн, інфляційних втрат у сумі 185972,78 грн, 3% річних у сумі 63061,00 грн задоволено частково: стягнуто з Державного підприємства "Східний гірничо-збагачувальний комбінат" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Іранга Груп" основний борг у сумі 2136980,00 грн, інфляційні втрати у сумі 185972,78 грн, 3% річних у сумі 53874,16 грн, судовий збір у сумі 35652,40 грн, витрати на професійну правничу допомогу у сумі 11641,15 грн; у решті позову відмовлено.

На виконання рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 06.01.2022, яке набрало законної сили 30.03.2022, судом першої інстанції 12.05.2022 видано відповідний наказ.

24.09.2026 від Товариства з обмеженою відповідальністю "Іранга Груп" через підсистему "Електронний суд" Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи (далі - ЄСІКС) надійшла скарга на дії головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Дніпропетровській області Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Ус Віти Олегівни, в якій заявник просить:

- визнати неправомірними дії головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Дніпропетровській області Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції Ус Віти Олегівни щодо повернення стягувачу без прийняття до виконання наказу Господарського суду Дніпропетровської області № 904/8281/21 від 12.05.2022;

- визнати неправомірним та скасувати рішення (повідомлення) головного державного виконавця Ус Віти Олегівни від 03.07.2026 про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання наказу Господарського суду Дніпропетровської області №904/8281/21;

- зобов`язати уповноважену особу Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Дніпропетровській області Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції відкрити виконавче провадження з примусового виконання наказу Господарського суду Дніпропетровської області №904/8281/21 від 12.05.2022;

- стягнути з Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Дніпропетровській області на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Іранга Груп" судові витрати на професійну правничу допомогу в сумі 15000,00 грн.

В обґрунтування поданої скарги заявник зазначає про те, що 14.09.2026 стягувач засобами поштового зв`язку отримав повідомлення головного державного виконавця Ус Віти Олегівни від 03.07.2026 про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання на підставі пункту 2 частини четвертої статті 4 Закону України "Про виконавче провадження" (у зв`язку з пропуском строку його пред`явлення до виконання).

Заявник стверджує, що рішення державного виконавця є незаконним, не враховує нормативні приписи пункту 10-2 розділу XIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про виконавче провадження" та порушує право стягувача на виконання судового рішення.

Ухвалою господарського суду від 29.09.2026 скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Іранга Груп" прийнято до розгляду та призначено її в судовому засіданні на 20.10.2026 о 10:00 год з повідомленням учасників справи; боржнику та державному виконавцю запропоновано подати до суду письмову правову позицію по суті скарги.

07.10.2026 через підсистему "Електронний суд" ЄСІКС боржником подано до суду письмове пояснення, в якому останній просить відмовити у задоволенні скарги з підстав необгрунтованості доводів скаржника: боржник вважає, що за обставин відсутності з боку скаржника доказів щодо точної дати пред`явлення ним наказу до виконання, факт порушення державним виконавцем прав чи законних інтересів заявника скарги є недоведеним.

На думку боржника дії державного виконавця повністю відповідали вимогам Закону України "Про виконавче провадження" та вчинені у спосіб, що передбачений законом.

15.10.2026 до суду надійшло письмове пояснення головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Віти Ус разом із додатками, серед яких копія заяви стягувача від 04.06.2026 (вх № 639/05.2-09/вд від 29.06.2026) та копія повідомлення від 03.07.2026 головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Дніпропетровській області Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Ус Віти Олегівни (підписане КЕП Ус В.О. 03.07.2026) про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання.

Державний виконавець зазначає, що повернення ним без прийняття до виконання наказу господарського суду було прийнято згідно з пунктом 2 частини четвертої статті 4 Закону України "Про виконавче провадження" з огляду на пропуск стягувачем строку пред`явлення виконавчого документа до виконання, що повністю узгоджується з положеннями статті 12 цього Закону. Тому державний виконавець просить відмовити у задоволенні скарги та розглянути її без його участі.

Ухвалами від 09.10.2026 та 16.10.2026 участь у призначеному судовому засіданні представника стягувача адвоката Петрика С.А. та представника боржника адвоката Левченко І.А. забезпечена в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.

У судове засідання державний виконавець не з`явився, про дату час і місце засідання суду повідомлявся належним чином відповідно до статей 6, 120, 242 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), що підтверджується наявними у справі доказами (а.с. 148).

За частиною другою статті 342 ГПК України неявка стягувача, боржника, державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця, які належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду скарги, не перешкоджають її розгляду.

За викладених обставин неявка державного виконавця в судове засідання не перешкоджає розгляду скарги без його участі.

У судовому засіданні стягувач та боржник підтримали викладені у скарзі та у письмових поясненнях доводи, покладені в основу своїх вимог та заперечень.

За результатом судового засідання судом проголошено вступну та резолютивну частини ухвали.

НОРМИ ПРАВА, ЯКІ ЗАСТОСУВАВ СУД, МОТИВИ ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ ТА ВИСНОВКИ СУДУ

Згідно зі статтею 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання.

Відповідно до частини першої статті 18 ГПК України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.

Згідно з частиною першою статті 326 цього Кодексу судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

За приписами пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.

Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що стадія виконання судового рішення є частиною правосуддя (рішення у справах "Півень проти України" від 29.06.2004 заява № 56849/00, "Горнсбі проти Греції" від 19.03.1997).

Відповідно до змісту рішення Європейського суду з прав людини від 20.07.2004 у справі "Шмалько проти України" право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду (пункт 43).

Також у рішенні Європейського суду з прав людини від 12.05.2011 у справі "Ліпісвіцька проти України" однозначно визначено про те, що судове та виконавче провадження є першою та другою стадіями у загальному провадженні, у зв`язку з чим виконання рішення не відокремлюється від судового розгляду і провадження повинно розглядатися загалом, а його тривалість має досягати цілей, зазначених у пункті 1 статті 6 Конвенції щодо права кожної особи на розгляд його справи упродовж розумного строку.

Існування заборгованості, підтверджене обов`язковим та таким, що підлягає виконанню, судовим рішенням, надає особі, на чию користь воно було винесене, "законне сподівання" на те, що заборгованість буде їй сплачено, та така заборгованість становить "майно" цієї особи у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 06.10.2011 у справі "Агрокомплекс проти України").

Європейський суд з прав людини також наголошував, що виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати. У справі "Фуклєв проти України" (рішення від 07.06.2005) Європейський суд з прав людини вказав, що держава зобов`язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці.

Сукупний аналіз рішень Європейського суду з прав людини у справах "Алпатов та інші проти України", "Робота та інші проти України", "Варава та інші проти України", "ПМП "Фея" та інші проти України" достеменно засвідчує його однозначну позицію про те, що правосуддя не може вважатися здійсненим доти, доки не виконане судове рішення та констатується, що виконання судового рішення, як завершальна стадія судового процесу, за своєю юридичною природою є головною стадією правосуддя, що повністю узгоджується з Конституцією України.

Конституційний Суд України неодноразово зазначав, що виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (п. 2 мотивувальної частини рішення від 13.12.2012 №18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (п. 3 мотивувальної частини рішення від 25.04.2012 №11-рп/2012).

Отже, право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов`язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист.

Тривале невиконання або несвоєчасне виконання національних судових рішень, за виконання яких Україна несе відповідальність, є структурною та системною проблемою, яку визначено в пілотному рішенні Європейського суду з прав людини, і запровадження ефективних засобів юридичного захисту стосовно відповідних порушень є прямим обов`язком держави.

Виходячи з практики Європейського суду з прав людини, держава відповідальна за виконання рішення, ухваленого на користь стягувача у цій справі. Тривале невиконання рішення та відсутність засобів захисту прав стягувача на національному рівні спричиняє порушення пункту 1 статті 6, статті 13 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

За таких обставин виконання судового рішення є важливою стадією судового процесу у контексті забезпечення міжнародних демократичних стандартів щодо дотримання закріпленого у статті 8 Конституції України принципу верховенства права (правовладдя).

За змістом статті 327 ГПК України виконання судового рішення здійснюється на підставі виданого судом наказу, який є виконавчим документом.

Виконавчі документи, що підлягають примусовому виконанню, визначені також статтею 3 Закону України № 1404-VIII від 02.06.2016 (із змін. і доп.) "Про виконавче провадження" (далі - Закон № 1404-VIII), серед яких накази, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень.

Відповідно до статті 339-1 ГПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.

За частинами другою, третьою статті 343 ГПК України у разі встановлення обґрунтованості скарги суд скасовує оскаржувані рішення та визнає дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника)

Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.

Дослідивши матеріали справи у межах предмета скарги, оцінивши наявні у справі докази, суд доходить висновку про наявність правих підстав для часткового задоволення скарги.

Предметом скарги у цій справі є дії державного виконавця щодо повернення без прийняття до виконання наказу господарського суду від 12.05.2022 у справі № 904/8281/21 з підстав пункту 2 частини четвертої статті 4 Закону № 1404-VIII.

Предметом доказування (в межах скарги) є обставини, пов`язані з дотриманням чи порушенням державним виконавцем вимог закону за поданою стягувачем заявою про прийняття до виконання наказу господарського строків розгляду заяви скаржника № 18/6985 від 14.11.2023.

За змістом статті 73 ГПК України наявність або відсутність обставин (фактів), що обгрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи, встановлюються на підставі доказів.

Згідно зі статтями 13, 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій несе сторона.

За частинами першою, другою статті 12 Закону № 1404-VIII виконавчі документи можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох місяців.

Строки, зазначені в частині першій цієї статті, встановлюються для виконання рішення з наступного дня після набрання ним законної сили чи закінчення строку, встановленого в разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а якщо рішення підлягає негайному виконанню - з наступного дня після його прийняття.

Пунктом 2 частини четвертої статті 4 Закону № 1404-VIII передбачено, що виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред`явлення, якщо пропущено встановлений законом строк пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Водночас згідно із Законом України від 15.03.2022 № 2129-IX (чинний з 26.03.2022) розділ XIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1404-VIII доповнено пунктом 10-2, за змістом якого визначені цим Законом строки перериваються та встановлюються з дня припинення або скасування воєнного стану.

Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 "Про введення воєнного стану в Україні" введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. Після цього воєнний стан в Україні неодноразово продовжувався й триває до цього часу: Указом Президента України від 13 липня 2026 року № 596/2026 "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні" строк дії воєнного стану в Україні в черговий раз продовжено з 05 години 30 хвилин 2 серпня 2026 року строком на 90 діб.

Судова практика Верховного Суду підтверджує єдність підходів у застосуванні пункту 10-2 розділу XIII Закону № 1404-VII у період воєнного стану.

Так, у постанові від 15.03.2023 у справі № 260/2595/22 (провадження №К/990/383/23) Верховним Судом сформовано висновок, що оскільки порядок та строки пред`явлення виконавчих документів до примусового виконання регулюються саме Законом як спеціальним нормативно-правовим актом, у цьому випадку підлягає застосуванню норма, якою на період воєнного стану на території України встановлено переривання строків, визначених вказаним Законом, до яких, зокрема, належать строки пред`явлення виконавчих документів до примусового виконання (п. 47).

Близький за змістом висновок викладено в постановах Верховного Суду від 07.04.2023 у справі № 910/5925/15-г, від 03.04.2025 у справі № 712/8159/15-ц та від 05.02.2025 у справі № 1616/803/2012.

У постанові від 26.02.2026 у справі № 905/391/24 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду указав, що норма пункту 10-2 розділу XIII Закону № 1404-VIII не містить ані застережень щодо дати видачі виконавчого документа, ані обмежує свою дію лише строками, перебіг яких розпочався до 24.02.2022, ані ставить застосування переривання строку у залежність від моменту набрання чинності відповідними змінами.

Навпаки, законодавець застосував термін "перериваються", що свідчить про особливий, надзвичайний механізм правового регулювання, зумовлений воєнним станом, а не про класичні цивільно-правові конструкції перебігу чи зупинення строків.

Тобто, норма пункту 10-2 розділу XIII Закону № 1404-VIII поширюється як на строки, які виникли до введення воєнного стану в Україні, так і під час його дії.

Отже, у період воєнного стану строки пред`явлення виконавчих документів фактично перериваються і встановлюються після його завершення.

Наказ господарського суду у справі 904/8281/21 видано 12.05.2022 - у період дії воєнного стану зі строком пред`явлення його до виконання до 31.03.2025 (а.с. 119).

Цей наказ надійшов до органу державної виконавчої служби 29.06.2026, тобто в період воєнного стану, а тому перебіг строку його пред`явлення з моменту його видачі був перерваний й на момент надходження до органу державної виконавчої служби не був пропущений.

Відтак дії державного виконавця щодо повернення стягувачу наказу господарського суду з підстав пункту 2 частини четвертої статті 4 Закону № 1404-VIII є неправомірними, а тому рішення (повідомлення) головного державного виконавця Ус Віти Олегівни від 03.07.2026 про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання підлягає скасуванню.

Разом з тим скарга заявника в частині вимоги зобов`язати уповноважену особу органу державного виконавчої служби відкрити виконавче провадження з примусового виконання наказу господарського суду від 12.05.2022 у справі № 904/8281/21 задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Згідно зі статтею 1 Закону № 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 26 Закону № 1404-VIII виконавець розпочинає примусове виконання рішення лише на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону та за заявою стягувача про примусове виконання рішення.

Отже, до надходження до виконавця відповідної заяви стягувача та виконавчого документа виконавець позбавлений можливості реалізувати свої повноваження щодо вчинення виконавчих дій.

За обставинами справи оригінал наказу господарського суду від 12.05.2022 у справі № 904/8281/21 було повернуто стягувачу разом із відповідним повідомленням (рішенням) від 03.07.2026 державного виконавця й отримано стягувачем 14.09.2026 (а.с. 137-138), що підтвердив у судовому засіданні й представник стягувача.

Стягувач не позбавлений права звернутися у встановленому законом порядку для примусового виконання судового рішення до органу державної виконавчої служби, а останній зобов`язаний у межах своїх дискреційних повноважень вчинити передбачені законом виконавчі дії з урахуванням викладеного в ухвалі.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат у цій справі, суд враховує таке.

За статтею 344 ГПК України судові витрати, пов`язані з розглядом скарги, покладаються судом на заявника, якщо було постановлено рішення про відмову в задоволенні його скарги, або на орган державної виконавчої служби чи приватного виконавця, якщо було постановлено ухвалу про задоволення скарги заявника.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.12.2024 у справі № 921/357/20 виснувала, що відшкодування судових витрат має відбуватись на будь-якій стадії судового провадження, зокрема і на стадії судового контролю за виконанням судових рішень.

На підставі аналізу статей 339, 343, 344 ГПК України Велика Палата Верховного Суду виснувала, що приватний виконавець як суб`єкт, чиї дії можуть бути предметом оскарження, має право на відшкодування судових витрат, понесених ним під час здійснення судом відповідного судового провадження, на загальних підставах.

Водночас приписи статті 343 ГПК України не охоплюють усі можливі випадки процесуальних рішень, якими може завершуватися провадження за скаргою сторони виконавчого провадження. Так, особа, яка звернулася зі скаргою на дії/бездіяльність виконавця, має право заявити відповідне клопотання про припинення розгляду її скарги (залишення скарги без розгляду, відмову від скарги тощо), що у результаті унеможливлює подальший її розгляд (за винятком випадків подання такої заяви неуповноваженою особою) та призводить до ухвалення судового рішення, не передбаченого статтею 343 ГПК України.

У разі відсутності спеціальної норми, яка регулює певні випадки завершення провадження на стадії судового контролю за виконанням судового рішення, суди мають керуватись загальними нормами, що регулюють розподіл судових витрат (глава 8 "Судові витрати" ГПК України).

Отже, положення статті 344 ГПК України повторюють загальне правило розподілу судових витрат та визначають, що за наслідками розгляду скарг у порядку судового контролю за виконанням судових рішень судові витрати також підлягають розподілу, а правила цього розподілу визначаються нормами, що регулюють розподіл судових витрат (зокрема, статті 129, 130 ГПК України) та стосуються всіх видів судових витрат на будь-якій стадії процесу.

Протилежний підхід призводив би до ситуації, коли законодавець, не обмежуючи суд можливістю завершити розгляд скарги у законний спосіб, хоч і не обумовлений статтею 343 ГПК України, разом з тим позбавив би сторону такого провадження права на відшкодування судових витрат за відсутності будь-яких підстав для цього.

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2022 у справі № 357/380/20).

Отже, Велика Палата Верховного Суду зауважила, що як стаття 129 ГПК України, так і стаття 130 ГПК України містяться в главі 8 "Судові витрати", яка є частиною розділу I "Загальні положення" ГПК України, що вказує на те, що правила зазначених статей стосуються усіх стадій процесу, в яких такі витрати можуть виникнути.

Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (п. 12 ч. 3 ст. 2 ГПК України).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Статтею 123 ГПК України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи (ч. 1 ст. 124 ГПК України).

Витрати на професійну правничу допомогу заявником скарги визначено у фіксованій сумі 15000,00 грн.

Відповідно до частин першої - третьої статті 126 ГПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Згідно з частиною четвертою статті 126 ГПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 5 ст. 126 ГПК України).

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 6 ст. 126 ГПК України).

Розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (ч. 8 ст. 129 ГПК України).

Вирішуючи питання стягнення витрат на професійну правничу допомогу суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи, зокрема, на складність справи, витрачений адвокатом час.

На підтвердження витрат на послуги адвоката позивачем надано копію договору про надання правничої допомоги від 24.09.2026 (далі - договір; а.с. 134-135).

При цьому за змістом пункту 1.1 договору його предметом є надання адвокатом Петриком Сергієм Анатолійовичем (далі - Адвокат) правничої допомоги Клієнту - Товариству з обмеженою відповідальністю "Іранга Груп" у всіх справах, які пов`язані чи можуть бути пов`язані із захистом та відновленням порушених, оспорюваних, невизнаних його прав та законних інтересів.

За змістом підпункту 2.1.1 пункту 2.1 договору Адвокат зобов`язується надати правничу допомогу щодо захисту прав та інтересів Клієнта з оскарження рішення (повідомлення) головного державного виконавця Ус В.О. від 03.07.2026 про повернення стягувачу без прийняття до виконання виконавчого документа - наказу № 904/8281/21.

Адвокат зобов`язується складати та подавати необхідні процесуальні документи, представляти права і законні інтереси Клієнта в судових засіданнях, а також в органах державної влади, місцевого самоврядування, перед третіми особами, якщо це буде необхідним для збору додаткових доказів та документів, які можуть бути необхідні для захисту прав Клієнта (пп. 2.1.2 п. 2.1 договору).

Гонорар адвоката погоджений сторонами у фіксованій сумі, що становить 15000,00 грн (п. 4.2 договору).

Клієнт сплачує повну суму гонорару Адвокату протягом 15 календарних днів з набранням судовим рішенням (ухвалою) у справі законної сили (п. 4.3 договору).

Складання сторонами акта виконаних робіт (наданих послуг) договором не передбачено.

Представництво інтересів стягувача у справі здійснювалося адвокатом Петриком Сергієм Анатолійовичем на підставі ордеру серії АІ № 2319051 від 24.09.2026 на надання правничої допомоги (а.с. 132).

Аналізуючи в контексті зазначених правових критеріїв заявлені до стягнення витрати на професійну правничу допомогу, суд приймає до уваги також статтю 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", згідно з якою гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Разом з тим при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності понесення адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також із критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, згідно з практикою Європейського суду з прав людини заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України").

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Так, у визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема, але не виключно: встановлені нормативно-правовими актами норми видатків на службові відрядження (якщо їх установлено); вартість економних транспортних послуг; час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; наявні відомості органів статистики або інших органів про ціни на ринку юридичних послуг; тривалість розгляду і складність справи тощо.

Наявними у справі доказами підтверджується факт отримання стягувачем професійної правничої допомоги у вигляді передбачених договором послуг, вартість яких визначена сторонами в сумі 15000,00 грн, тобто у фіксованому розмірі.

З аналізу норми статті 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" вбачається, що гонорар може встановлюватися у формах фіксованого розміру або погодинної оплати.

Вказані форми відрізняються порядком обчислення. При зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки - підставою для виплати гонорару, який визначений у формі погодинної оплати, є кількість витрачених на надання послуги годин, помножена на вартість такої (однієї) години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв.

Відтак фіксований розмір гонорару у цьому контексті означає, що у разі настання визначених договором про надання правової (правничої) допомоги умов платежу - конкретний склад дій адвоката, що були вчинені на виконання цього договору й призвели до настання цих умов, не має жодного значення для визначення розміру адвокатського гонорару в конкретному випадку.

Згідно з усталеною практикою Верховного Суду розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини (пункт 28 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі №755/9215/15-ц; пункт 19 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2021 у справі №910/12876/19).

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 12.01.2023 у справі № 910/8342/21, визначивши розмір судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами, суд здійснює розподіл таких витрат.

Загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині четвертій статті 129 ГПК України, відповідно до якої інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Водночас у частині п`ятій статті 129 ГПК України визначено критерії, керуючись якими, суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

Зокрема, відповідно до частини п`ятої статті 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

На предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого частиною четвертою статті 129 ГПК України, також визначені положеннями частин шостої, сьомої та дев`ятої статті 129 цього Кодексу.

За висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в п.п. 119, 120 постанови від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21, під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами п`ятою - сьомою та дев`ятою статті 129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено рішення, всі її витрати на професійну правничу допомогу.

У такому випадку суд, керуючись частинами п`ятою - сьомою, дев`ятою статті 129 ГПК України, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення.

Приймаючи до уваги категорію справи, пов`язану із судовим контролем за виконанням судових рішень, яка за її обставинами не є складною й не потребує великих витрат часу для її правового супроводу фахівцем у галузі права,

зважаючи на кількість складених в інтересах стягувача у цій справі процесуальних документів - скарга на дії державного виконавця, яка не потребує глибокого, деталізованого правового аналізу значного масиву нормативних документів й судової правозастосовної практики, яка на цей час у цій категорії справ та у питаннях, які потребують вирішенню під час її розгляду, є усталеною;

враховуючи участь представника-адвоката лише в одному судовому засіданні,

застосовуючи законодавчі критерії визначення витрат на професійну правничу допомогу при їх розподілі, а також орієнтуючись на критерій розумного розміру, що пропагується й застосовується Європейським судом з прав людини,

суд доходить висновку про недостатню обґрунтованість стягувачем в аспекті необхідних/неминучих його витрат на професійну правничу допомогу в сумі 15000,00 грн.

Прийнятною в аспекті розумності й обґрунтованості сумою витрат на професійну правничу допомогу у цій справі, яку можливо в порядку розподілу за частиною п`ятою статті 129 ГПК України покласти на орган державної виконавчої служби, суд вважає 8000,00 грн.

Відтак на орган державної виконавчої служби покладаються заявлені стягувачем витрати на професійну правничу допомогу частково в сумі 8000,00 грн. У решті заявлених до стягнення витрат на професійну правничу допомогу, а саме в сумі 7000,00 грн має бути відмовлено.

Керуючись ст.ст. 2, 11, 123, 126, 129, 342 - 344 ГПК України, господарський суд

УХВАЛИВ:

1. Скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Іранга Груп" на дії головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Дніпропетровській області Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Ус Віти Олегівни задовольнити частково.

2. Визнати неправомірними дії головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Дніпропетровській області Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Ус Віти Олегівни щодо повернення стягувачу без прийняття до виконання наказу Господарського суду Дніпропетровської області від 12.05.2022 у справі №904/8281/21.

3. Скасувати рішення (повідомлення) головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Дніпропетровській області Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Ус Віти Олегівни від 03.07.2026 про повернення стягувачу без прийняття до виконання наказу Господарського суду Дніпропетровської області від 12.05.2022 у справі №904/8281/21.

4. У задоволенні решти вимог скарги стягувача відмовити.

5. Стягнути з Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Дніпропетровській області Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (ідентифікаційний код 43315529; місцезнаходження: 49027, м. Дніпро, вул. Старокозацька, 56) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Іранга Груп" (ідентифікаційний код 38896207; місцезнаходження: 03061, м. Київ, вул. Шепелєва, будинок 2-А) витрати на професійну правничу допомогу в сумі 8 000,00 грн, про що видати наказ.

У стягненні решти витрат на професійну правничу допомогу - відмовити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення - 20.10.2026 та може бути оскаржена до Центрального апеляційного господарського суду в порядку та строки, передбачені статтями 256, 257 ГПК України.

Повний текст ухвали складено 22.10.2026.

СуддяІ.І. Колісник