Рішення № 140783647, 20.10.2026, Самарський районний суд м. Дніпропетровська

Справа 206/8343/26

Провадження 2-о/206/264/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 жовтня 2026 року Самарський районний суд міста Дніпра у складі:

головуючого судді Кушнірчука Р.О.,

присяжних: Нестерюка О.А., Хасанової В.О.,

при секретареві Худайкуловій А.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції в залі суду в м. Дніпро цивільну справу за заявою Комунального некомерційного товариства «Дніпропетровська багатопрофільна клінічна лікарня з надання психіатричної допомоги» Дніпропетровської обласної ради про примусову госпіталізацію ОСОБА_1 до психіатричного закладу для надання психіатричної допомоги,

за участю:

прокурора Геник Л.С.,

адвоката Косовської А.О.,

представника заявника лікаря-психіатра Сіднєва І.Ю.,

особи, стосовно якої вирішується питання ОСОБА_1 ,

ВСТАНОВИВ:

Представник Комунального некомерційного товариства «Дніпропетровська багатопрофільна клінічна лікарня з надання психіатричної допомоги» Дніпропетровської обласної ради звернувся до суду із заявою про госпіталізацію ОСОБА_1 до психіатричного закладу для надання психіатричної допомоги, яку обгрунтував тим, що 17 жовтня 2026 року о 19 годині 54 хвилини ОСОБА_1 було госпіталізовано до КНТ «ДБКЛПД» ДОР, у зв`язку з погіршенням психічного стану останнього. Зі змісту заяви про госпіталізацію ОСОБА_1 до закладу з надання психіатричної допомоги в примусовому порядку встановлено, що пацієнт був доставлений із дому у зв`язку з неадекватною поведінкою в приймальне відділення КНТ «ДБКЛПД» ДОР. Пацієнт оглянутий черговим лікарем і був госпіталізований в 12 відділення без згоди пацієнта, тому що при відтермінуванні госпіталізації існував значний ризик для життя оточуючих та самого пацієнта. 19 жовтня 2026 року ОСОБА_1 оглянутий комісією лікарів КНТ «ДБКЛПД» ДОР. При теперішньому стані свідомість клінічно не змінена, напружений, збуджений, афективно заряджений, настрій нестійкий, емоційно неадекватний, легко роздратовується, чинить опір при огляді. Мова гучна. На запитання відповідає не по суті, зісковзує на інші теми. Мислення дезорганізоване, не послідовне. Висловлює маячні ідеї на рахунок матері «вам до мене немає ніякого діла, я вам нічого не розповім, питайте все у ОСОБА_2 … госпіталізуйте ОСОБА_3 , ця жінка називається моєю матір`ю, але вона псує моє життя…». Зоровий контакт не підтримує. Себе хворим не вважає. Критика до захворювання, власного стану та поведінки відсутня. Зі стійкими маячними ідеями змови, під впливом яких став вести себе агресивно. У зв`язку з чим пацієнт представляє загрозу для оточуючих та себе. ОСОБА_1 був оглянутий комісією лікарів-психіатрів, яка дійшла висновку, що він страждає тяжким психічним захворюванням у вигляді шизофренії, параноїдної форми, безперервного перебігу, параноїдного синдрому, потребує лікування лише в стаціонарних умовах та вчинив реальні дії, які являють небезпеку для оточуючих та себе. Згода ОСОБА_1 на госпіталізацію відсутня у зв`язку з неможливістю її надати з причини тяжкого психічного розладу.

Ухвалою Самарського районного суду міста Дніпра від 19 жовтня 2026 року відкрито провадження у справі та призначено її до розгляду на 20 жовтня 2026 року о 09 годині 40 хвилин у режимі відеоконференції. До участі у справі для представництва інтересів ОСОБА_1 залучено адвоката через орган, уповноважений на надання безоплатної правничої допомоги.

Адвокатом Косовською А.О. до суду подані письмові заперечення на заяву про примусову госпіталізацію ОСОБА_1 , у яких вона заперечувала проти задоволення заяви в повному обсязі. Зазначала, що у висновку комісії лікарів належним чином не зазначено та об`єктивно не обгрунтовано підстав для примусової госпіталізації, визначених ст. 14 Закону України «Про психіатричну допомогу». Сама по собі наявність психічного розладу та потреба в постійному догляді не є самостійною підставою для примусового лікування. На думку адвоката, заявником не надано належних і допустимих доказів вчинення чи виявлення ОСОБА_1 реальних намірів вчинити дії, які становлять безпосередню небезпеку для нього чи оточуючих, або його неспроможності задовольняти основні життєві потреби. Також посилалася на можливість добровільного лікування, необхідність застосування менш обмежувальних заходів та перевірки дотримання строків огляду особи і звернення до суду. Просила відмовити у задоволенні заяви.

В судовому засіданні представник заявника лікар-психіатр ОСОБА_4 , який брав участь у режимі відеоконференції, пояснив, що ОСОБА_1 надійшов до лікарні 17 жовтня 2026 року за заявою матері. Говорив, що вона є незнайомою йому жінкою, після доставлення став чинити опір. Лікар зазначив, що ОСОБА_1 несе небезпеку для себе та оточуючих, часто проявляє агресію. Разом із тим пояснив, що від їжі у лікарні останній не відмовляється, ліки наразі приймає. Заяву підтримав та просив її задовольнити.

В судовому засіданні прокурор Геник Л.С. заперечувала проти госпіталізації ОСОБА_1 у примусовому порядку.

ОСОБА_1 , який брав участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, пояснив, що опору при доставленні до лікарні не чинив, швидку допомогу викликала мати після побутового конфлікту через користування туалетом. Зазначив, що почувається нормально, раніше стаціонарно лікувався приблизно вісім-дев`ять разів. Проживає із батьками, з матір`ю має погані відносини, батько його не помічає. Водночас визнав, що чинив опір працівникам поліції, оскільки вони хотіли надіти на нього наручники. Пояснив, що призначені ліки йому не підходять, спричиняють нудоту, біль у животі та погане самопочуття. Працював кур`єром, однак звільнився через необхідність лікування у лікарні та погіршення стану. Конфлікти з матір`ю, за його словами, відбуваються нечасто та мають лише словесний характер. Харчується переважно вдома, іноді самостійно ходить до магазину АТБ та купує продукти. Від їжі вдома відмовляється через те, що не хоче їсти запропоновані продукти. Просив відхилити госпіталізацію.

Адвокат Косовська А.О. в судовому засіданні підтримала подані письмові заперечення та просила відмовити у задоволенні заяви про госпіталізацію ОСОБА_1 через відсутність підстав.

Дослідивши матеріали справи, вислухавши пояснення представника заявника, заінтересованої особи, думку прокурора, суд вважає, що заява не підлягає задоволенню за наступних підстав.

Зі змісту заяви про госпіталізацію встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який проживає за адресою: АДРЕСА_1 , доставлено із дому у зв`язку з неадекватною поведінкою та госпіталізовано до КНТ «ДБКЛПД» ДОР 17 жовтня 2026 року о 19 годині 54 хвилини.

З наданого висновку комісії лікарів-психіатрів від 19 жовтня 2026 року вбачається, що ОСОБА_1 виявляє ознаки тяжкого психічного захворювання. У висновку зазначено діагноз: шизофренія, параноїдна форма, безперервний перебіг, параноїдний синдром, F 20.0. Комісія лікарів-психіатрів дійшла висновку, що ОСОБА_1 потребує госпіталізації до психіатричного закладу відповідно до ст. 14 Закону України «Про психіатричну допомогу».

Вирішуючи питання про примусову госпіталізацію ОСОБА_1 суд враховує той факт, що особа, яка страждає на психічний розлад, може бути госпіталізована до закладу з надання психіатричної допомоги без його усвідомленої письмової згоди або без письмової згоди його законного представника, якщо його обстеження або лікування можливі лише в стаціонарних умовах, та при встановленні в особи тяжкого психічного розладу, внаслідок чого він: вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для нього чи оточуючих, або неспроможний самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує його життєдіяльність (стаття 14 Закону України «Про психіатричну допомогу».

Примусова госпіталізація можлива лише за наявності одночасно таких умов: по-перше, лікування можливе лише у стаціонарних умовах лікарні; по-друге, встановлення в особи тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона: вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, або неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність. Відсутність необхідності щодо лікування особи лише в стаціонарних умовах виключає можливість примусової госпіталізації пацієнта до медичного закладу.

Такий правовий висновок викладений в постанові Верховного Суду від 09 травня 2024 року в справі № 206/3939/23, яку суд врахував під час розгляду даної справи.

ЄСПЛ вказав, що «тримання під вартою особи, яка вважається психічно хворою, має відповідати цілям пункту 1 статті 5 Конвенції, що полягає у запобіганні позбавлення осіб свободи у свавільний спосіб, а також відповідати цілям обмеження, зазначеного у підпункті «е». У зв`язку з останнім Суд повторює, що відповідно до його усталеної практики особа не може вважатися «психічно хворою» та бути позбавлена волі, якщо не дотримано трьох нижченаведених мінімальних умов: по-перше, об`єктивна медична експертиза повинна достовірно встановити, що особа є психічно хворою; по-друге, психічний розлад має бути таким, що обумовлює примусове тримання особи у психіатричній лікарні; по-третє, необхідність продовжуваного тримання у психіатричній лікарні залежить від стійкості такого захворювання (рішення в справі «Вінтерверп проти Нідерландів» від 24 жовтня 1979 року, пункт 39). Суд також наголошує на тому, що жодне позбавлення свободи особи, яка вважається психічнохворою, не може розглядатися як таке, що відповідає підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції, якщо воно було призначене без висновку медичного експерта. Це правило є застосовним навіть якщо метою тримання заявника є саме отримання медичного висновку. Конкретні форма і порядок можуть відрізнятися залежно від обставин. У термінових випадках або у випадках, коли особу затримано внаслідок агресивної поведінки, прийнятним може бути отримання такого висновку одразу після затримання. В усіх інших випадках необхідною є попередня консультація з лікарем. Коли такої можливості немає (наприклад, у зв`язку з відмовою зазначеної особи з`явитися для проведення огляду), потрібно принаймні призначити проведення медичної експертизи на підставі документів з матеріалів справи, і якщо цього зроблено не буде, не можна стверджувати, що наявність у особи психічної хвороби було достовірно доведено (там само) (рішення в справі «Заїченко проти України» від 26 лютого 2015 року № 45797/09, § 96 - 97).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 лютого 2018 року в справі № 2-1/07 (провадження № 14-9cвц18) вказано, що надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку шляхом її госпіталізації до психіатричного закладу у примусовому порядку та продовження такої госпіталізації розглядаються як позбавлення свободи у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції з усіма гарантіями, що передбачені цією статтею, включно з правом на відшкодування будь-якої шкоди, завданої позбавленням свободи, якщо воно буде визнане таким, що не відповідає чинному законодавству України.

Згідно з практикою ЄСПЛ щодо застосування підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції особа не може бути позбавлена свободи як «психічно хвора», якщо не дотримано трьох мінімальних умов: по-перше, має бути достовірно доведено, що особа є психічно хворою; по-друге, психічний розлад повинен бути такого виду або ступеня, що слугує підставою для примусового тримання у психіатричній лікарні; і по-третє, обгрунтованість тривалого тримання у психіатричній лікарні залежить від стійкості відповідного захворювання.

Перед тим, як визначати, чи було достовірно доведено, що особа страждає на психічний розлад, вид і ступень якого можуть бути підставою для примусового тримання цієї особи у психіатричній лікарні, суди повинні встановити, чи було таке тримання законним у розумінні підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції, зокрема, чи була дотримана процедура, передбачена чинним законодавством України. Недотримання вимог норм матеріального чи процесуального права при вирішенні зазначеного питання призводить до порушення підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції. Проте відповідність такого позбавлення особи свободи національному законодавству є недостатньою умовою; воно також має бути необхідним за конкретних обставин, які повинен встановити суд, розглядаючи справу.

У справі, яка розглядається, ОСОБА_1 не заперечував факт попереднього стаціонарного лікування, зазначивши, що лікувався приблизно вісім-дев`ять разів.

Однак сам по собі факт попереднього лікування, як і наявність встановленого психічного захворювання, не звільняє заявника від обов`язку довести передбачені законом підстави для примусової госпіталізації на час розгляду справи.

З наданого висновку огляду комісії лікарів-психіатрів вбачається, що при обстеженні психічного стану ОСОБА_1 в КНТ «ДБКЛПД» ДОР комісія лікарів виявила, що у останнього наявні психічні розлади. ОСОБА_1 встановлено діагноз: шизофренія, параноїдна форма, безперервний перебіг, параноїдний синдром, F 20.0.

До психіатричного закладу ОСОБА_1 поступив 17 жовтня 2026 року о 19 годині 54 хвилини.

Між тим, сама собою наявність висновку за відсутності інших належних і допустимих доказів про відповідний стан особи є недостатньою для ухвалення рішення про примусову госпіталізацію особи до психіатричного закладу без її усвідомленої згоди, як і сама собою наявність діагнозу щодо встановлення психічного захворювання.

На обгрунтування підстав для госпіталізації ОСОБА_1 представником лікарні не надано достатніх доказів, які в сукупності підтверджували б вчинення чи виявлення останнім реальних намірів вчинити дії, що становлять безпосередню небезпеку для нього чи оточуючих. Лікар у судовому засіданні послався на агресивність, опір після доставлення та наявність небезпеки, проте не конкретизував, у чому саме полягає така безпосередня небезпека на час розгляду справи та які конкретні дії або реальні наміри ОСОБА_1 її підтверджують. Наведені у заяві та висновку відомості про напруженість, збудження, маячні висловлювання та відсутність критики до захворювання характеризують психічний стан особи, однак потребують оцінки у сукупності з доказами наявності саме законодавчо визначених підстав для позбавлення її свободи.

Суд враховує, що ОСОБА_1 визнав факт опору працівникам поліції, пояснивши його намаганням уникнути надягання наручників. Цей факт не залишається поза увагою суду, однак сам по собі, без встановлення характеру конкретних дій, їх наслідків та зв`язку з безпосередньою небезпекою внаслідок тяжкого психічного розладу, не доводить необхідності подальшого примусового тримання особи у психіатричному закладі. Побутові конфлікти з матір`ю та негативне ставлення до госпіталізації також не є самостійними підставами для застосування такого заходу.

Не знайшла достатнього підтвердження і неспроможність ОСОБА_1 самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує його життєдіяльність. Останній пояснив, що харчується вдома та самостійно купує продукти. Лікар підтвердив, що у лікарні ОСОБА_1 від їжі не відмовляється, призначені ліки наразі приймає. Відомостей, які б спростовували здатність останнього до самообслуговування та засвідчували неможливість забезпечувати життєві потреби, заявником не наведено.

Скарги ОСОБА_1 на нудоту, біль у животі та погане самопочуття після приймання ліків не є доказом відсутності захворювання, однак підлягають врахуванню при оцінці причин його ставлення до лікування. Небажання приймати певні препарати саме по собі не свідчить про наявність сукупності підстав, установлених ст. 14 Закону України «Про психіатричну допомогу». Представником заявника не наведено достатнього індивідуалізованого обгрунтування неможливості надання допомоги із застосуванням менш обмежувальних заходів.

Оцінюючи заперечення адвоката, суд виходить із того, що закон не встановлює обов`язкового переліку доказів небезпечності у вигляді актів органів поліції чи показань очевидців. Висновок лікарів-психіатрів є доказом та оцінюється у сукупності з іншими матеріалами і поясненнями учасників справи. Відмова у задоволенні заяви у цій справі зумовлена недостатністю сукупності доказів конкретної безпосередньої небезпеки або безпорадності та необхідності лікування виключно у стаціонарних умовах, а не лише відсутністю окремого виду документа.

Щодо доводів адвоката про дотримання строків суд враховує, що у матеріалах зазначені госпіталізація 17 жовтня 2026 року та висновок комісії лікарів-психіатрів від 19 жовтня 2026 року. Ці відомості потребують оцінки з огляду на гарантії, передбачені ст. 16 Закону України «Про психіатричну допомогу». Водночас суд не ототожнює дату висновку з точним часом проведення всіх медичних оглядів та не засновує відмову виключно на припущенні про недотримання строків. Визначальним є недоведення сукупності матеріально-правових підстав для примусової госпіталізації.

Приходячи до висновку про відмову у задоволені заяви, суд враховує те, що примусова госпіталізація можлива лише за наявності одночасно таких умов: по-перше, лікування можливе лише у стаціонарних умовах лікарні; по-друге, встановлення в особи тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона: вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, або неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність.

Відсутність доведеної необхідності лікування особи лише в стаціонарних умовах виключає можливість її примусової госпіталізації. Примусова госпіталізація ОСОБА_1 виключно з огляду на діагноз, без достатнього підтвердження вчинення чи реальних намірів вчинити дії, що становлять безпосередню небезпеку, або неспроможності задовольняти основні життєві потреби, не відповідала б підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Аналогічний правовий висновок викладено і в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 вересня 2025 року по справі № 465/7314/24 (провадження № 61-991св25).

Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Статтею 49 Конституції України передбачено, що кожен має право на охорону здоров`я, медичну допомогу та медичне страхування.

Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі -Конвенція) нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

Законодавство України про психіатричну допомогу базується на Конституції України і складається із Закону України «Про основи законодавства України про охорону здоров`я», Закону України «Про психіатричну допомогу» та інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до них.

Згідно зі статтею 3 Закону України «Про психіатричну допомогу» кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлена на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами України.

Зазначена гарантія узгоджується з пунктом 5 принципу 4 «Визначення психічної хвороби» Принципів захисту психічно хворих осіб та покращення психічної допомоги, прийнятих резолюцією Генеральної Асамблеї ООН, від 17 грудня 1991 року № 46/119, де вказано, що жодна особа або орган влади не може класифікувати особу як таку, що має психічну хворобу, інакше як з метою, що прямо пов`язана із психічним захворюванням або внаслідок психічного захворювання.

Відповідно до пункту 1 принципу 16 «Примусова госпіталізація» Принципів захисту психічно хворих осіб та покращення психіатричної допомоги, будь-яка особа може бути госпіталізована до психіатричного закладу як пацієнт в примусовому порядку або вже була госпіталізована як пацієнт у добровільному порядку можуть утримувати як пацієнта в психіатричному закладі в примусовому порядку, тоді і лише тоді, коли уповноважений для цієї мети відповідно до закону кваліфікований фахівець, що працює в області психіатрії, встановить відповідно до принципу 4 (діагноз про те, що особа страждає на психічне захворювання, встановлюється відповідно до міжнародних визнаних медичних стандартів), що дана особа страждає на психічне захворювання, і визначить:

а) що внаслідок цього психічного захворювання існує серйозна загроза заподіяння безпосередньої або неминучої шкоди цій особі або іншим особам; або

b) що в разі особа, чиє психічне захворювання є важким, а розумові здібності - ослабленими, відмова від госпіталізації або утримання даної особи в психіатричному закладі може привести до серйозного погіршення її здоров`я або унеможливить застосування належного лікування, яке може бути проведено за умови госпіталізації до психіатричного закладу у відповідності до принципу найменш обмежувальної альтернативи. У випадку, зазначеному в підпункті b), необхідно, по можливості, проконсультуватися з другим таким фахівцем, що працює в області психіатрії. У разі проведення такої консультації госпіталізація до психіатричного закладу або утримання в ньому у примусовому порядку можуть мати місце лише за згодою другого фахівця, який працює в області психіатрії.

Відповідно до пункту 2 принципу 16 «Примусова госпіталізація» Принципів захисту психічно хворих осіб та покращення психіатричної допомоги госпіталізація до психіатричного закладу або утримання у ньому у примусовому порядку здійснюється спочатку протягом нетривалого періоду, визначеного внутрішньодержавним законодавством, з метою спостереження та проведення попереднього лікування до розгляду питання про госпіталізацію або тримання пацієнта в психіатричному закладі наглядовим органом. Причини госпіталізації або змісту має бути негайно поінформовано пацієнту; про факт госпіталізації або змісту і їх причини також невідкладно і в докладному вигляді повідомляється наглядовому органу, особистому представнику пацієнта, якщо такий є, а також, якщо пацієнт не заперечує, сім`ї пацієнта.

Відповідно до частини шостої статті 284 ЦК України надання фізичній особі психіатричної допомоги здійснюється відповідно до закону.

Статтею 4 Закону України «Про психіатричну допомогу» передбачено, що психіатрична допомога надається на основі принципів законності, гуманності, додержання прав людини і громадянина, добровільності, доступності та відповідно до сучасного рівня наукових знань, необхідності й достатності заходів лікування, медичної, психологічної та соціальної реабілітації, надання освітніх, соціальних послуг.

Цей Закон визначає правові та організаційні засади забезпечення громадян психіатричною допомогою виходячи із пріоритету прав і свобод людини і громадянина, встановлює обов`язки органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з організації надання психіатричної допомоги та правового і соціального захисту, навчання осіб, які страждають на психічні розлади, регламентує права та обов`язки фахівців, інших працівників, які беруть участь у наданні психіатричної допомоги, здійсненні соціального захисту та навчання осіб, які страждають на психічні розлади.

Результати аналізу ст. 14 Закону України «Про психіатричну допомогу» свідчать про те, що примусова госпіталізація можлива лише за наявності одночасно таких умов: по-перше, лікування можливе лише у стаціонарних умовах лікарні; по-друге, встановлення в особи тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона: вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, або неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність. Відсутність необхідності щодо лікування особи лише в стаціонарних умовах виключає можливість примусової госпіталізації пацієнта до медичного закладу.

Таких висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 14 грудня 2021 року у справі № 447/1095/21 (провадження № 61-17062св21).

При цьому слід брати до уваги, що тяжкий психічний розлад - це розлад психічної діяльності (затьмарення свідомості, порушення сприйняття, мислення, волі, емоцій, інтелекту чи пам`яті), який позбавляє особу здатності адекватно усвідомлювати оточуючу дійсність, свій психічний стан і поведінку (абзац третій статті 1 Закону України «Про психіатричну допомогу»).

З огляду на те, що наявність у ОСОБА_1 психічного захворювання та потреба в лікуванні самі по собі не доводять необхідності його примусової госпіталізації, а сукупність передбачених ст. 14 Закону України «Про психіатричну допомогу» підстав не знайшла достатнього підтвердження під час судового розгляду, суд приходить до висновку про відсутність обгрунтованих підстав для задоволення заяви. Такий висновок узгоджується з наведеними правовими позиціями Верховного Суду щодо необхідності індивідуальної оцінки обставин позбавлення особи свободи.

Керуючись ст.ст. 2, 5, 10, 141, 259, 263-265, 268 Цивільного процесуального кодексу України, суд,-

УХВАЛИВ:

У задоволенні заяви Комунального некомерційного товариства «Дніпропетровська багатопрофільна клінічна лікарня з надання психіатричної допомоги» Дніпропетровської обласної ради про примусову госпіталізацію ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до психіатричного закладу для надання психіатричної допомоги без його згоди відмовити.

Рішення підлягає негайному виконанню. Оскарження рішення не зупиняє його виконання.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 20 жовтня 2026 року.

Головуючий суддя Р.О. Кушнірчук

Присяжні: О.А. Нестерюк

В.О. Хасанова