Рішення № 140783110, 19.10.2026, Конотопський міськрайонний суд Сумської області

Справа № 577/5251/26

Провадження № 2/577/2730/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 жовтня 2026 року

Суддя Конотопського міськрайонного суду Сумської області Кравченко В.О. розглянувши в порядку письмового провадження без виклику сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі АТ «УЗ») про стягнення грошових коштів невиплачених при звільненні,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 просить стягнути з АТ «УЗ» невиплачену йому при звільненні одноразову матеріальну допомогу в розмірі п`яти середньомісячних заробітків в сумі 116418,50 грн. та додаткову матеріальну допомогу в розмірі трьох середньомісячних заробітків 69851,10 грн., а всього 186269,60 грн.

На обґрунтування у позові покликається на те, що працювала оглядачем-ремонтником вагонів у виробничому підрозділі АТ «УЗ», звідки звільнився 13.05.2026 року за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію за віком на підставі ст. 38 КЗпП України (далі КЗпП). Проте, на порушення ст. 116 КЗпП, йому не було здійснено всіх належних виплат, зокрема передбачених пунктами 7.13 Колективного договору у перерахованих вище розмірах, а тому просить стягнути заборговані кошти.

Ухвалою суду від 14.09.2026 року по справі відкрито провадження та, враховуючи норми ст.ст. 274, 279 ЦПК України, постановлено розгляд справи провести у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

Копія ухвали була направлена учасникам процесу жоден із яких не заперечував щодо розгляду справи у такому порядку.

Представник відповідача подав відзив на позовну заяву у якому просить відмовити у задоволенні вимог посилаючись на таке.

13.05.2026 відповідно до наказу № 55/ОС ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 був звільнений за власним бажанням з підстав передбачених ст. 38 КЗпП на пільгових умовах з виплатою одноразової матеріальної допомоги у зв`язку з виходом на пенсію вперше, відповідно до п 7.13 Колективного договору у розмірі 5 середньомісячних заробітків. Додаткову матеріальну допомогу за сумлінну працю на залізничному транспорті у розмірі 3 середньомісячних заробітків.

Виплату провести відповідно до рішення правління АТ «Укрзалізниця» від 24.10.2022 (протокол №Ц-82/63 Ком.т.).

Наказ від 13.05.2026 № 55/ОС про звільнення Позивачем не оскаржено.

Зазначений в Наказі про звільнення протокол Правління АТ «Укрзалізниця» про нарахування та відстрочку виплат матеріальної допомоги Позивачем не оскаржено.

Виплата спірної одноразової матеріальної допомоги Позивачу на цей час не проведена у зв`язку з дією рішень правління АТ «Укрзалізниця» про призупинення відповідних виплат на період дії правового режиму воєнного стану.

Разом з тим, наведені обставини самі по собі не свідчать ані про протиправність поведінки Відповідача, ані про наявність підстав для задоволення позову, з огляду на нижченаведене.

Одноразова матеріальна допомога при виході на пенсію та додаткова матеріальна допомога за сумлінну працю на залізничному транспорті не належить до системи оплати праці.

Відповідно до частини другої статті 97 КЗпП форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами.

Згідно зі статтею 9-1 КЗпП підприємства, установи, організації в межах своїх повноважень і за рахунок власних коштів можуть встановлювати додаткові порівняно з законодавством трудові і соціально-побутові пільги для працівників.

Спірна виплата передбачена пунктом 7.13 Колективного договору.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 02 грудня 2020 року у справі №133/2407/19 (провадження №61-5483св20), розглядаючи спір колишнього працівника з АТ «Українська залізниця» саме про стягнення матеріальної допомоги при виході на пенсію за стаж роботи на залізничному транспорті, дійшов прямого та недвозначного висновку:

«Отже, вказана додаткова матеріальна допомога не належить до системи оплати праці, є одноразовою виплатою, що належить до соціальних гарантій і пов`язується з «працею на залізничному транспорті» та «стажем роботи в галузі».

Наведений правовий висновок Верховного Суду має пряме та безпосереднє значення для вирішення цієї справи, оскільки:

предмет спору у справі №133/2407/19 та у справі, що розглядається, є тотожним стягнення одноразової (додаткової) матеріальної допомоги при звільненні у зв`язку з виходом на пенсію, передбаченої відповідним колективним договором підрозділу АТ «Українська залізниця»;

відповідач у обох справах є тим самим АТ «Укрзалізниця»;

відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Кваліфікація спірної виплати як соціальної гарантії, а не як складової заробітної плати, має такі юридично значущі наслідки для цієї справи:

до спірних правовідносин не застосовуються гарантії, встановлені законодавством саме для заробітної плати, зокрема правові позиції щодо необмеженості строку звернення до суду з вимогами про стягнення заробітної плати;

такі виплати не входять до фонду оплати праці та здійснюються виключно за рахунок власних коштів Товариства в межах його фінансових можливостей за окремим кодом і відповідно до порядку, встановленого рішеннями органів управління Товариства;

оскільки виплата має характер додаткової соціальної гарантії, її обсяг та порядок реалізації можуть бути врегульовані самим Товариством у порядку, встановленому колективним договором та рішеннями органів управління.

Щодо правомірності призупинення виплати на період дії воєнного стану.

Основоположні права громадян, пов`язані з реалізацією права на працю, передбачені статтями 4346 Конституції України. Водночас відповідно до статті 64 Конституції України конституційні права та свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року №2102-IX, у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації на території України введено воєнний стан, дія якого неодноразово продовжувалася і триває станом на час розгляду цієї справи.

Зазначеним Указом установлено, що на період дії правового режиму воєнного стану можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану. Тобто обмеженню на період воєнного стану підлягають, зокрема, права, гарантовані статтями 43 і 44 Конституції України.

Пунктом другим розділу «Прикінцеві положення» Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15 березня 2022 року № 2136-IX регламентовано, що під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», діють обмеження та особливості організації трудових відносин, установлені цим Законом. Отже, положення Закону № 2136-IX, які регулюють окремі аспекти трудових відносин інакше, ніж КЗпП України, мають пріоритетне застосування на період дії воєнного стану.

Відповідно до частини першої статті 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (в редакції, чинній з 24.03.2022 по 13.09.2025) на період воєнного стану дія окремих положень колективного договору може бути зупинена за ініціативою роботодавця.

Зі змісту наведеної норми вбачається, що для реалізації роботодавцем права на зупинення окремих положень колективного договору необхідна ініціатива роботодавця, тобто активна дія. При цьому форма вираження такої активної дії Законом не визначена.

Відповідно до частини третьої статті 10 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» роботодавець звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання щодо строків оплати праці, якщо доведе, що це порушення сталося внаслідок ведення бойових дій або дії інших обставин непереборної сили.

Відповідно до листа членів правління АТ «Укрзалізниця» та Голови профспілки заплізничників і транспортних будівельників України від 06.09.2022 №Ц-3-91/1459/ЦПРОФ/30-22 Керівникам структурних підрозділів апарату управління, регіональних філій, філій АТ «Укрзалізниця» та Головам дорожніх профспілкових організацій повідомлено, що пiсля припинення або скасування режиму воєнного стану, а також у разi покращення фiнансового стану АТ «Укрзалiзниця», що дасть змогу змiнити зазначене рiшення правлiння до припинення або скасування режиму воєнного стану, працiвники, звiльненi вперше з роботи у зв`язку з виходом на пенсiю, отримають суму одноразовоi та додаткової матерiальної допомоги, що їм належить.

Водночас зазначено, що за працiвниками, якi пiсля 14.03.2022 не подали заяву на звiльнення за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсiю (за віком, за віком на пiльгових умовах, за вислугу poків) протягом двох мiсяцiв (або іншого терміну, встановленого колективним договором) пiсля настання цього права, право на отримання додаткової матерiальної допомоги зберiгаеться протягом терміну, встановленого колективним договором, починаючи з дати припинення або скасування режиму воєнного стану, або у разi змiни зазначеного рiшення правління до припинення або скасування режиму воєнного стану.

Вказані в листі виплати були призупинені на визначений період (період дії воєнного стану) з одночасним прямим збереженням за працівниками права на їх отримання в майбутньому.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про функціонування єдиної транспортної системи України в особливий період» основними завданнями єдиної транспортної системи України в особливий період є: забезпечення потреб Збройних Сил України та інших військових формувань, народного господарства і цивільної оборони в перевезеннях; своєчасна поставка в повному обсязі технічно справних транспортних засобів Збройним Силам України та іншим військовим формуванням відповідно до мобілізаційних завдань; технічне прикриття та відбудова найважливіших об`єктів і споруд оборонного значення тощо.

Відповідно до частини шостої статті 9 цього Закону із запровадженням в державі особливого періоду підприємства (об`єднання), установи та організації транспорту і транспортної інфраструктури незалежно від форм власності переходять на режим роботи в особливий період; їх керівники несуть персональну відповідальність за виконання мобілізаційних завдань і функціонування підприємств в особливий період.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 24.02.2022 №181-р затверджено план запровадження та забезпечення здійснення заходів правового режиму воєнного стану в Україні. Пунктом 24 зазначеного плану на період воєнного стану визначено такий захід, як забезпечення живучості (інституційної спроможності та фінансової стабільності) АТ «Укрзалізниця» як головного об`єкта національної економіки у сфері залізничної логістики для безперебійного функціонування в умовах воєнного стану та виконання завдань і замовлень органів державної влади та органів військового управління.

Постановою Кабінету Міністрів України від 03.03.2022 №193 з метою забезпечення належного функціонування АТ «Укрзалізниця» виділено кошти з резервного фонду державного бюджету. Відповідно до частини першої статті 24 Бюджетного кодексу України резервний фонд бюджету формується для здійснення непередбачених видатків, що не мають постійного характеру і не могли бути передбачені під час складання проекту бюджету.

Враховуючи наведені нормативно-правові акти, Товариство мало терміново вжити заходів щодо призупинення ряду виплат, на які Товариство не мало власних коштів, оскільки здійснювало ряд безкоштовних перевезень (евакуація населення, перевезення гуманітарних та військових вантажів тощо), не отримувало прибутку і не мало правових підстав витрачати кошти резервного фонду на виплати, які не мали непередбачуваного характеру.

Інфраструктура АТ «Укрзалізниця» постійно зазнає значних руйнувань від російських обстрілів, а Товариство несе значні збитки, продовжуючи виконувати соціально значущі перевезення: рейси до регіонів, де тривають або можливі бойові дії, перевезення поранених військовослужбовців тощо.

Згідно з листом Департаменту майнової політики АТ «Укрзалізниця» № ЦКМ-13/3084н від 03.11.2025, через агресію Російської Федерації, починаючи з 24.02.2022 (станом на 31.08.2025), у результаті проведення бойових дій пошкоджено, знищено та втрачено 130 261 майновий об`єкт (первісна вартість 244358 млн. грн, балансова вартість 16 784 млн. грн.). Загальні фактичні витрати на відновлення об`єктів залізничної транспортної інфраструктури та рухомого складу склали 1272 млн. грн, при цьому відновлення пошкоджених об`єктів проводиться за рахунок власних коштів Товариства.

Відповідно до Методики визначення шкоди та збитків, завданих інфраструктурі транспорту, інфраструктурі електронних комунікаційних мереж та об`єктів поштового зв`язку внаслідок збройної агресії Російської Федерації, затвердженої наказом Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України від 24.03.2023 №182, розмір прямих збитків та відповідно орієнтовна вартість відновлення об`єктів залізничної інфраструктури становить 83067 млн грн.

Також загальновідомою є інформація про те, що АТ «Укрзалізниця» за 9 місяців 2025 року отримало чистий збиток у розмірі 7,3 млрд. грн.

Отже, зважаючи на ситуацію в державі, з метою стабілізації фінансово-економічного становища Товариства, збереження трудового колективу та своєчасної виплати заробітної плати виникла необхідність запровадження окремих обмежувальних заходів тимчасово на період дії правового режиму воєнного стану та до нормалізації ситуації в Товаристві.

Згідно з висновком, викладеним Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 травня 2025 року у справі №440/14216/23, в умовах війни пріоритетним є спрямування обмежених фінансових ресурсів на фінансування Збройних Сил України та інших військових формувань, які безпосередньо беруть участь у бойових діях (членів їхніх сімей), а відповідно на захист суверенітету і територіальної цілісності України, а не на інші цілі.

Постанова Верховного Суду від 05.02.2025 у справі № 211/7338/23 не є підставою для задоволення цього позову.

Товариству відомо про рішення Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 23.02.2024, залишене в силі постановою Верховного Суду від 05.02.2025 у справі №211/7338/23, яким визнано незаконним та скасовано підпункт 1.1.4 пункту 1.1 протокольного рішення №Ц-54/31 Ком.т засідання правління АТ «Укрзалізниця» від 14.03.2022 у частині призупинення додаткових виплат, що передбачені Галузевою угодою, колективними договорами структурних підрозділів, зокрема матеріальної допомоги.

Згідно з висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 520/12022/17, відмінність між встановленою судом незаконністю (протиправністю) актів індивідуальних та нормативно-правових є істотною і полягає, зокрема, у моменті втрати чинності такими актами. У разі визнання незаконним (протиправним), індивідуальний акт є таким, що не діє з моменту його прийняття, а нормативно-правовий, якщо інше не встановлено законом або не зазначено судом, втрачає чинність після набрання законної сили судовим рішенням.

Рішення правління від 14.03.2022 (протокол №Ц-54/31 Ком.т.) не є індивідуальним актом воно є локальним нормативним актом Товариства, який стосується його діяльності та врегульовує питання оплати праці всіх працівників АТ «Укрзалізниця» без визначення персонального кола адресатів.

Отже, навіть за умови визнання судом незаконним підпункту 1.1.4 пункту 1.1 рішення правління від 14.03.2022, такий акт втратив чинність не раніше 05 лютого 2025 року дати набрання законної сили постановою Верховного Суду.

Позивача звільнено 13 травня 2026 року, тобто коли діяло рішення правління АТ «Укрзалізниця» від 24.10.2022 (протокол № Ц-82/63 Ком.т.). Зазначене рішення не оскаржено та є діючим.

Строк виконання зобов`язання не настав: позов є передчасним.

Наказом від 13.05.2026 №55/ос, з яким Позивач ознайомлений особисто під підпис, прямо визначено особливий порядок реалізації права Позивача на спірну виплату: «Виплату провести після окремого рішення правління».

Позивач з таким формулюванням наказу погодився, його не оскаржував, наказ у судовому порядку недійсним не визнавався та є чинним.

Відповідно до частини першої статті 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу.

Практика реалізації рішень правління АТ «Укрзалізниця» свідчить, що виплата призупиненої одноразової матеріальної допомоги при виході на пенсію здійснюється у хронологічній послідовності відповідно до часу її виникнення, згідно з графіками погашення, які затверджуються окремими рішеннями правління щодо кожного календарного періоду звільнення працівників.

Із січня до грудня 2023 року (пункти 26.1, 26.2 рішення), з проведенням виплат у хронологічній послідовності починаючи з жовтня 2023 року згідно з графіком погашення.

Правомірність такого підходу підтверджена судовою практикою. Так, Старосамбірський районний суд Львівської області у рішенні від 19 березня 2025 року у справі № 461/672/24 (провадження №2/455/114/2025), розглядаючи аналогічний спір колишнього працівника АТ «Українська залізниця» про стягнення одноразової грошової допомоги у зв`язку з виходом на пенсію, встановив, що така виплата підлягає здійсненню відповідно до затвердженого графіка виплат, і відмовив у задоволенні відповідної позовної вимоги.

Аналогічний підхід застосований і у постанові Вінницького апеляційного суду по справі № 387/909/22, де апеляційний суд встановив, що виплата позивачу за графіком погашення запланована на конкретний майбутній місяць, у зв`язку з чим відповідна позовна вимога визнана передчасною та в її задоволенні відмовлено.

З огляду на викладене, зобов`язання Товариства щодо виплати Позивачу спірної одноразової та додаткової матеріальної допомоги на цей час не є простроченим, оскільки строк його виконання поставлений у залежність від настання обставини прийняття окремого рішення Товариства, яке доведено до відома Позивача безпосередньо в наказі про звільнення.

Отже, звернення Позивача до суду є передчасним та не позбавляє його права у майбутньому після закінчення воєнного стану, покращення фінансового стану Товариства або зміни відповідних рішень правління звернутися до суду з такими вимогами, якщо Відповідач не проведе з ним відповідного розрахунку.

Окремо Відповідачем подана заява про застосування позовної давності з проханням відмовити у задоволенні вимог внаслідок подання позову після спливу тримісячного строку звернення до суду, передбаченого ст. 233 КЗпП.

Представник позивача адвокат Буток К.О. подав відповідь на відзив, у якій вказав наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 233 КЗпП із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

Стаття 234 КЗпП передбачає, що у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116), минуло не більше одного року.

З матеріалів справи вбачається, що письмове повідомлення про нараховані позивачу суми при звільненні позивач отримав дійсно 13 травня 2026 року.

Отже, тримісячний строк для звернення позивача до суду із заявою про вирішення трудового спору про виплату всіх сум, що належать позивачу при звільненні сплинув 14 серпня 2026 року (ч. 2 ст. 233 КЗпП). Позовна заява була подана 10 вересня 2026 року, тобто з пропуском строку звернення до суду.

Відповідно до Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом (частина перша статті 55). Правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права задля захисту прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, прав та законних інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Трудові права підлягають захисту в судовому порядку. Зокрема, частина сьома статті

43 Конституції України встановлює, що право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Так, Конституційний Суд України у своїх рішеннях послідовно обстоює юридичну позицію, за якою „ правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (перше речення абзацу десятого пункту 9 мотивувальної частини Рішення від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003); „ забезпечення прав і свобод, крім усього іншого, потребує, зокрема, законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють реальні можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод (друге речення абзацу четвертого підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 24 грудня 2004 року № 22-рп/2004); „ право на судовий захист є гарантією реалізації інших конституційних прав і свобод, їх утвердження й захисту за допомогою правосуддя (друге речення абзацу восьмого підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 23 листопада 2018 року № 10-р/2018); „приписи статті 8, частини першої статті 55 Конституції України зобов`язують державу гарантувати на законодавчому рівні кожному можливість реалізації його права на судовий захист. Законодавець має встановити такий обсяг права осіб на судовий захист, який забезпечував би його дієву реалізацію, а відмова судів у реалізації такої можливості може призвести до порушення гарантованого Конституцією України права на судовий захист [перше, друге речення абзацу шостого пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 6 квітня 2022 року № 2-р(II)/2022]; „ забезпечення права на судовий захист є однією з гарантій реалізації інших конституційних прав і свобод, їх утвердження й захисту, зокрема в спосіб відновлення в разі їх порушення.

Як зазначав Конституційний Суд України, " Строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору як складова механізму реалізації права на судовий захист є однією з гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин (абзац п`ятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012); „ реалізація права на судовий захист невід`ємно пов`язана зі строками, в межах яких позивач може звернутися до суду за захистом свого порушеного права (перше речення абзацу другого підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013).

Строки звернення до суду є потрібним елементом законодавчого регулювання, проте вони не можуть бути встановлені так, щоб істотно обмежувати право на судовий захист.

Приписи Конституції України та юридичні позиції Конституційного Суду України стосовно конституційних гарантій права на судовий захист за змістом співвідносні з приписами актів міжнародного права, зокрема статті 8 Усесвітньої декларації людських прав 1948 року, за якою „ кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основоположних прав, наданих їй конституцією або законом. За пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, що його встановлено законом, який розв`яже спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Європейський суд з прав людини наголосив, що пункт 1 статті 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду: «Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення особи „правом на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб право на доступ до суду було дієвим, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити чин [акт], що становить утручання в її права» [рішення у справі Bellet v. France від 4 грудня 1995 року (заява № 23805/94), § 36].

Встановлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк. Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 29.09.2021 року в справі № 466/10419/19.

Як поважні причини пропущення строку, встановленого у частині першій статті 233 КЗпП України, мають кваліфікуватися ті, які об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами щодо неможливості такого звернення.

Причина пропуску строку звернення до суду може вважатися поважною, якщо вона відповідає таким умовам: 1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; 2) це обставина, яка виникла об`єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; 3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; 4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування.

Тобто, поважними причинами пропуску строку є обставини, що позбавили особу можливості подати заяву у визначений законом строк, вони об`єктивно є непереборними, тобто не залежать від волі заявника і пов`язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами, що унеможливили або суттєво ускладнили можливість своєчасного звернення до суду, і ці обставини мають бути підтверджені належними та допустимими доказами. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 22.09.2021 року в справі № 522/3473/19.

Позивач звернувся за юридичною допомогою до профкому первинної профспілкової організації АТ «Укрзалізниці» з метою надання юридичної допомоги з приводу написання та підготовки документів до суду, на їхню адресу були направлені документи 14 липня 2026 року засобами Нової Пошти та отримано документи з підготовленим позовом та додатками 02 вересня 2026 року. Позивач юридично необізнаний та не знає правових норм та законів. Він навіть не міг уявити, що Первинна профспілкова організація АТ «Укрзалізниця», яка повинна була б надати допомогу залізничнику на пенсії, могла халатно віднестися до своїх обов`язків.

Позивачем отримано документи, підготовлені Профспілковою організацією лише 02 вересня 2026 року. Тобто поза межами строку визначеного ч. 2 ст. 233 КЗпП. Про вказані порушені терміни звернення Позивач дізнався лише 04 вересня 2026 року коли звернувся до суду і адвоката де йому було роз`яснені норми чинного законодавства. Вказані строки, станом на момент звернення дійсно порушені, однак позивач не знав і не міг знати, що Профспілка до якої він сплачував 30 років внески може своїми халатними діями позбавити виплати коштів недоотриманих при звільнені від АТ «Укрзалізниця», шляхом недобросовісного виконання своїх обов`язків та халатним відношенням до своєї справи. Вказана ситуація виникла не з вини Позивача, а з вини осіб, які не беруть участі у справі.

Строк звернення до суду пропущений на 30 днів, що є незначним, при вказаних обставинах та наслідків, що настали, згідно сталої практики суду при розгляді аналогічних справ.

Отже, наведені позивачем підстави про поновлення процесуального строку для звернення до суду, є поважними, оскільки строк пропуску обумовлений, також, введеним в Україні військовим станом, та становить менше чотирьох місяців, що є незначним строком.

Конституційний Суд у рішенні № 1-р/2025 зауважив, що тримісячний строк у справах щодо стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат є надмірно коротким. Установлення часового обмеження для реалізації права особи є питанням розсуду законодавця. Критерієм відповідності строку звернення працівника до суду є його розумність. Розумним визнають строк, який є достатнім для подання позову за звичайних життєвих обставин і не створює для працівника надмірних труднощів.

Крім того, у рішенні Суд звернув увагу, що введення воєнного стану в Україні об`єктивно створює умови, які не можна вважати звичайними. Законодавець, установлюючи строки звернення працівника до суду, має враховувати надзвичайний характер правового режиму воєнного стану та пов`язані з ним об`єктивні перешкоди в доступі до правосуддя.

Враховуючи викладене вважають, що хоча Позивач дійсно звернувся до суду за захистом своїх прав з порушенням строку, передбаченого статтею 233 КЗпП, однак поважність причин його пропуску доведена в повному обсязі, а тому у суду достатньо вагомі підстави для його поновлення та розгляду справи в суді.

Суд, ознайомившись з правовими позиціями сторін, дослідивши представлені докази дійшов такого висновку.

За приписами ст.ст. 12, 13, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін; суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках; кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Згідно Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Акціонерне товариство «Українська Залізниця» є юридичною особою (а.с. 46).

Відповідно до Положення про виробничий підрозділ «Пасажирське вагонне депо станції Бахмач» філії «Пасажирська компанія» акціонерного товариства «Українська залізниця» (п. 1.5.) підрозділ є виробничим підрозділом філії «Пасажирська компанія» акціонерного товариства «Українська залізниця» (а.с. 47).

Згідно витягу з Колективного договору між адміністрацією і профспілковим комітетом виробничого підрозділу пасажирське вагонне депо станції Бахмач Державного територіально-галузевого об`єднання «Південно_західна залізниця» на 2001-2005 роки, пролонгованого на 2006-2026 роки ( а.с. 14-16):

- п. 7.13. При звільненні працівника вперше з роботи у зв`язку з виходом на пенсію, виплачувати одноразову матеріальну допомогу в розмірі п`яти середньомісячних заробітків.

У разі звільнення працівника за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію (за віком, за віком на пільгових умовах, за вислугу років) протягом двох місяців після настання цього права, виплачувати їм додаткову матеріальну допомогу за сумлінну працю на залізничному транспорті в таких розмірах при стажі роботи в галузі:

Для чоловіків, зокрема від 30 до 35 років три середньомісячні заробітки.

Відповідно до Наказу (Розпорядження) № 55/ОС від 13.05.2026 року «Про припинення трудового договору (контракту)» ОСОБА_1 з 13.05.2026 року звільнений за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію за віком за ст. 38 КЗпП України. Також у цьому Наказі зазначено, що одноразову матеріальну допомогу відповідно до п. 7.13. Колективного договору у розмірі 5 (п`яти) середньомісячних заробітків після рішення правління. Додаткову матеріальну допомогу за сумлінну працю на залізничному транспорті у розмірі 3 (трьох) середньомісячних заробітків після рішення правління. Стаж роботи на залізничному транспорті складає 30 років 9 місяців 25 днів. Матеріальну допомогу на оздоровлення за період 19.07.2022-18.07.2023 провести відповідно до рішення правління АТ «Укрзалізниця» від 14.10.2024 (витяг з протоколу № Ц-82/63 Ком.т.) (а.с.18).

До позову долучена довідка про середню заробітну плату ОСОБА_1 середня зарплата 23283,70 грн. (а.с. 11).

Таким чином відповідачем не заперечувалося право позивача на отримання зазначених у наказі матеріальних допомог. Проте, такі виплати, не були здійсненні про що свідчить звернення ОСОБА_1 до суду про примусове стягнення цих коштів.

Як вбачається з витягу із протоколу № Ц-54/31 Ком.т. засідання правління АТ «Укрзалізниця» від 14.03.2022 року, згідно з пп.1.1.4 п.1.1 протоколу - на період дії правового режиму воєнного стану в Україні, оголошеного Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022, призупинено виплату інших додаткових виплат, що передбачені Галузевою угодою, колективними договорами структурних підрозділів, зокрема матеріальної допомоги (а.с. 59 оборот).

У статті 43 Конституції України закріплено, що право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом, а згідно ст. 58 Конституції - закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Приписами ст. 14 Закону України «Про колективні договори і угоди» (далі Закон №3356-XII) унормовано, що зміни і доповнення до колективного договору, угоди протягом строку їх дії можуть вноситися тільки за взаємною згодою сторін в порядку, визначеному колективним договором, угодою.

Положення колективного договору поширюються на всіх працівників підприємств незалежно від того, чи є вони членами профспілки, і є обов`язковими як для роботодавця, так і для працівників підприємства (ч. 1 ст. 9 Закону № 3356-XII).

За змістом ст. 10 КЗпП колективний договір укладається на основі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов`язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників та уповноважених ними органів.

Відповідно до ст. 13 КЗпП та ст. 7 Закону № 3356-XII зміст колективного договору визначається сторонами.

У колективному договорі встановлюються взаємні обов`язки роботодавця та працівника, зокрема, щодо встановлення форм, системи, розмірів заробітної плати і інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій і т. д.). Колективним договором встановлюються додаткові, порівняно з чинним законодавством і угодами, гарантії. Положення колективного договору розповсюджуються на всіх працівників підприємства, установи, організації та є обов`язковими для роботодавця та працівника (ст.ст. 13, 18 КЗпП).

У ч. 1 ст. 97 КЗпП визначено, що форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами.

Умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством України про працю, є недійсними (ст. 9 КЗпП).

Згідно ст. 2 Закону України «Про оплату праці» до структури заробітної плати входить - основна заробітна плата. Це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців - додаткова заробітна плата. Це - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій, - інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

За змістом ст. 47 КЗпП, власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у ст. 116 КЗпП.

Статтею 116 КЗпП передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

З огляду на викладене суд дійшов переконання про безпідставну невиплату ОСОБА_1 при звільненні одноразової матеріальної допомоги в розмірі п`яти середньомісячних заробітків, що становить 116418,50 грн. та додаткової матеріальної допомоги в розмірі трьох середньомісячних заробітків 69851,10 грн. право на отримання яких фактично не заперечується і представником відповідача у поданому відзиві.

Щодо доводів відповідача стосовно пропуску позивачем строку звернення до суду, передбаченого ст. 233 КЗпП, то необхідно зазначити таке.

Приписами частини другої ст. 233 КЗпП визначено, що із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

Відтак, тримісячний строк для звернення до суду з вимогами на підставі статті 116 КЗпП, відповідно до ч. 2 ст. 233 КЗпП, повинен відраховуватися з моментом одержання працівником письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.

Повідомлення про нараховані та виплачені суми працівнику при звільненні ОСОБА_1 отримав 11.05.2026 року (а.с. 10), а тому, звернувшись до суду із позовом 10.09.2026 року, позивач пропустила законодавчо визначений тримісячний строк.

Однак, наведені ним підстави про поновлення процесуального строку для звернення до суду, зокрема введення в Україні військового стану, неналежне надання правової допомого профспілковою організацією до якої попередньо звернувся, а також пропуск строку не є значним та становить лише 30 днів, заслуговують на уваги.

До того ж із дослідженого Наказу про звільнення ОСОБА_1 видно, що керівництво підприємства запевнило його та пообіцяло виплату належних при звільненні сум якомога швидше після прийняття відповідного рішення, фактично співпадають з позицією відповідача про тимчасовість зупинення сплати належних при звільненні коштів, а тому сподівання позивача на реалізацію таких очікувань, які не справдилися, також вказують на поважність причин звернення до суду з попуском встановленого законодавцем строку.

Одночасно урахуванню підлягає і рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 з приводу того, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку (абзац другий підпункту 2 пункту 2 мотивувальної частини).

Крім того, Конституційний Суд у рішенні № 1-р/2025 зауважив, що тримісячний строк у справах щодо стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат є надмірно коротким. Установлення часового обмеження для реалізації права особи є питанням розсуду законодавця. Критерієм відповідності строку звернення працівника до суду є його розумність. Розумним визнають строк, який є достатнім для подання позову за звичайних життєвих обставин і не створює для працівника надмірних труднощів. При цьому, у рішенні Суд звернув увагу, що введення воєнного стану в Україні об`єктивно створює умови, які не можна вважати звичайними. Законодавець, установлюючи строки звернення працівника до суду, має враховувати надзвичайний характер правового режиму воєнного стану та пов`язані з ним об`єктивні перешкоди в доступі до правосуддя.

З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку, що позивачем доведена поважність причин пропуску строку звернення до суду, а тому наявні підстави для його поновлення.

Відхиляючи інші доводи відповідача суд вважає необхідним звернути увагу на наступне.

Як вже зазначалося вище право на отримання позивачем спірних матеріальних допомог, їх розмір відповідач фактично не оспорює. Проте роботодавець вважає, що мав право прийняти рішення про відтермінування їх виплати, що є тимчасовим заходом, викликаним збройною агресією, для забезпечення сталої роботи товариства при цьому посилаючись на підпункт 1.1.4 пункту 1.1 протокольного рішення правління від 14.03.2022 № Ц-54/31 «Про деякі питання оплати праці працівників акціонерного товариства «Укрзалізниця».

Відповідно до статті 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» у редакції, яка діяла на час спірних відносин, було передбачено, що на період воєнного стану дія окремих положень колективного договору може бути зупинена за ініціативою роботодавця.

Проте, наведений Закон набрав чинності 24.03.2022 року, а тому відповідно до вимог статті 58 Конституції України його положення не могли застосовуватись відповідачем під час прийняття рішення правління від 14.03.2022 № Ц-54/31 «Про деякі питання оплати праці працівників акціонерного товариства «Укрзалізниця» в частині призупинення здійснення матеріальних допомог, визначених Галузевими угодами та колективними договорами. До того ж постановою Верховного Суду від 05.02.2025 року у справі № 211/7338/23 залишено в силі рішення Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 23.02.2024 року, яким визнано незаконним та скасовано пункт 1.1.4 протокольного рішення № Ц-54/31 Ком.т засідання правління АТ «Українська залізниця» від 14.03.2022 року у частині призупинення додаткових виплат, що передбачені Галузевою угодою, Колективними договорами структурних підрозділів, зокрема матеріальної допомоги.

Відтак, підпункт 1.1.4 пункту 1.1 протокольного рішення правління від 14.03.2022 №Ц-54/31 в частині призупинення виплати матеріальних допомог, що передбачені колективними договорами, який скасований рішенням суду не може бути підставами для відтермінування виплат спірних матеріальних допомог.

Відповідно до витягу із протоколу Ц-82/63 Ком.т. засідання правління АТ «Укрзалізниця» від 14 жовтня 2024 року вирішено здійснити виплату одноразової матеріальної допомоги залежно від стажу роботи в галузі при звільненні працівників вперше з роботи у зв`язку з виходом на пенсію (включаючи додаткову матеріальну допомогу за сумлінну працю на залізничному транспорті), яку було призупинено згідно з підпунктом 1.1.4 пункту 1.1 рішення правління від 14.03.2022 (протокол № Ц-54/31 Ком.т.), відновлювати поетапно відповідно до пункту 3.2.21 Галузевої угоди працівникам АТ «Укрзалізниця», які звільнились/будуть звільнені у період з січня до грудня 2024 в порядку черговості згідно з пунктом 2 цього рішення та з урахуванням пункту 3 цього рішення (а.с.55-56).

Таким чином даним рішенням унормований поетапний порядок виплати матеріальної допомоги виключно працівникам, які звільнились/будуть звільнені у період з січня до грудня 2024 року, а тому не може бути застосовано до позивача, який звільнився 13.05.2026 року.

Жодного іншого доказу до суду не надходило і про такі докази не вказано у додатку до відзиву. Тому посилання у відзиві на інші протокольні рішення та листи з пропозиціями, які за своєю суттю не є рішеннями, на переконання суду не заслуговують на уваги.

У постанові від 26.02.2020 року у справі № 821/1083/17 Велика Палата Верховного Суду зробила правовий висновок про те, що «виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо)».

До того ж у рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 Конституційний Суд України навіть зазначав, що під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат (пункт 2.1 мотивувальної частини).

Викладене надає підстави для висновку про те, що стаття 116 КЗпП зобов`язує роботодавця виплатити працівнику у день його звільнення усі види належних йому від роботодавця виплат, право на які передбачено як законодавством, так і колективним договором, іншими локальними актами. Жодних застережень з приводу того, що належні до виплати звільненому суми мають відноситись до фонду оплати праці указана норма не містить.

Також з огляду на вище вказане є безпідставними доводи відповідача про те, що позивач не оскаржував наказ про звільнення, де вказано, що матеріальні допомоги будуть виплачені після відповідного рішення керівництва.

Підсумовуючи викладене суд дійшов переконання про задоволення вимог в повному обсязі.

Крім того, відповідно до ст. 141 ЦПК України, з відповідача підлягає стягненню на користь позивача сплачений судовий збір в розмірі 1331,20 грн.

Керуючись: ст.ст. 4, 13, 76-81, 89, 141 , 258, 259, 263-265, 354-355 ЦПК України,-

УХВАЛИВ:

Поновити ОСОБА_1 строк звернення до суду.

Позов ОСОБА_1 задовольнити.

Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 одноразову матеріальну допомогу в розмірі п`яти середньомісячних заробітків, що становить 116418,50 грн. та додаткову матеріальну допомогу в розмірі трьох середньомісячних заробітків 69851,10 грн., а також в рахунок відшкодування судових витрат 1331,20 грн., всього ж 187600,80 грн.

Рішення може бути оскаржено до Сумського апеляційного суду протягом 30 днів з дня складення.

Найменування сторін:

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , (місце реєстрації АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ).

Відповідач: Акціонерне товариство «Українська залізниця» (код ЄДРПОУ 40075815, м. Київ, вул. Єжи Гедройця, буд. 5, поштовий індекс 03150).

Суддя Кравченко В. О.