Рішення № 140615192, 14.10.2026, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 жовтня 2026 року м. Київ №640/1851/20

Київський окружний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Білоус А.Ю., суддів: Горобцової Я.В., Марича Є.В. розглянув за правилами загального позовного провадження в письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, треті особи, які не заявляють позовних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Адміністрація Державної прикордонної служби України, Національна поліція України про визнання протиправною (незаконною) та нечинною постанови Кабінету Міністрів України від 17.07.2019 № 815 в частині абзацу 6 пункту 17 та абзацу 6 пункту 18 Порядку,

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання незаконною та нечинною з моменту прийняття постанови Кабінету Міністрів України від 17.07.2019 № 815 "Про затвердження Порядку в`їзду осіб, переміщення товарів на тимчасово окуповані території у Донецькій та Луганській областях і виїзду осіб, переміщення товарів з таких територій" (із відповідними змінами, внесеними постановами КМУ №887 від 16.10.2019 та №953 від 20.11.2019) в частині абзацу 6 (фактично - абзацу 7) пункту 17 Порядку наступного змісту: "про відмову в наданні дозволу фізичній особі в разі наявності рішення суду щодо обмеження виїзду за кордон" та в частині абзацу 6 (фактично - абзацу 7) пункту 18 Порядку наступного змісту: "про припинення (скасування) дозволу фізичній особі в разі наявності рішення суду щодо обмеження виїзду за кордон".

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що визначені в абзаці 7 (помилково зазначеному позивачем як абзац 6) пункту 17 та абзаці 7 (помилково зазначеному позивачем як абзац 6) пункту 18 Порядку в`їзду осіб, переміщення товарів на тимчасово окуповані території у Донецькій та Луганській областях і виїзду осіб, переміщення товарів з таких територій, затвердженого Постановою КМУ №815, умови для прийняття рішення про відмову в наданні або припинення (скасування) дозволу фізичній особі, а саме наявність рішення суду щодо обмеження виїзду за кордон, створюють несприятливі чи дискримінаційні умови, чим запроваджують обмеження, не передбачені законодавством України.

Позивач вказує, що в`їзд або виїзд осіб з тимчасово окупованої території у Донецькій та Луганській областях відбувається в межах України та не є тотожним виїзду за кордон.

Зазначає, що при прийнятті постанови №815 від 17.07.2019 Про затвердження Порядку в`їзду осіб, переміщення товарів на тимчасово окуповані території у Донецькій та Луганській областях і виїзду осіб, переміщення товарів з таких територій (із відповідними змінами, внесеними постановами КМУ №887 від 16.10.2019 та №953 від 20.11.2019) Кабінетом Міністрів України перевищено надані законом повноваження в частині положень пункту 17 та пункту 18 Порядку щодо прийняття рішення про відмову або припинення (скасування) дозволу в разі наявності рішення суду щодо обмеження виїзду за кордон, оскільки такі рішення стосуються лише перетину державного кордону, а не перетину лінії розмежування.

Обґрунтовуючи наявність порушеного права, позивач вказує, що внаслідок тимчасової окупації м. Донецька та частини Донецької області він змушений був залишити постійне місце проживання та переїхати до м. Києва, а згодом - до м. Краматорська, де відповідно до довідки УПСЗН у м. Краматорську №1426-5000137476 від 04.06.2019 взятий на облік як внутрішньо переміщена особа.

У зв`язку з наявністю на тимчасово окупованій території нерухомого майна та близьких родичів позивач постійно перетинає лінію розмежування через контрольні пункти в`їзду/виїзду (КПВВ). Для цього 15.02.2019 йому було видано електронну перепустку №13387463.

Водночас на виконанні у приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Татарченка В.Г. перебуває виконавче провадження №56142194 з виконання виконавчого листа у справі №520/2489/16-ц про стягнення з позивача на користь ПАТ АБ Південний заборгованості. Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 10.09.2018 у цій же справі позивача тимчасово обмежено у праві виїзду за межі України.

З огляду на це позивач наголошує, що оскаржуваний нормативно-правовий акт - Постанова Кабінету Міністрів України №815 від 17.07.2019 (із змінами, внесеними постановами КМУ №887 та №953) в частині оскаржуваних положень пунктів 17 та 18 Порядку безпосередньо застосовується до нього як до суб`єкта правовідносин та обмежує його права.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 20.05.2025 прийнято до провадження справу №640/1851/20, постановлено здійснити розгляд справи спочатку за правилами загального позовного провадження, встановлено строки для подання заяв по суті справи.

Відповідачем подано відзив про невизнання позову, в якому зазначено, що позивачем систематично не виконувалось рішення Київського районного суду міста Одеси від 19.12.2017 у справі № 520/2489/16, також позивач неодноразово виїздив на територію Донецької області, чим ускладнював виконання зазначеного рішення.

З метою належного виконання вказаного рішення державний виконавець звернувся із поданням до Київського районного суду міста Одеси щодо заборони виїзду боржника з території України з метою спонукання його до належного виконання згаданого рішення суду.

Так, з метою ефективного виконання судових рішень, оскаржуваною постановою, зокрема, пунктами 17, 18, 22 встановлено обмеження для категорії осіб, які ухиляються від добровільного виконання таких рішень.

Відповідачем наголошено, що розпорядженням Кабінету Міністрів України від 07.11.2014 № 1085 затверджено перелік населених пунктів, що розташовані на лінії зіткнення, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, до цього переліку входить також місто Донецьк. А тому, проведення виконавчих дій щодо позивача на території, розташованій на лінії зіткнення, на якій органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, фактично є неможливим.

Наголошено, що відповідно до статті 4 Закону України Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях на тимчасово окупованій території на строк дії цього Закону поширюється особливий правовий режим перетину меж тимчасово окупованої території.

Правовий режим тимчасово окупованої території передбачає особливий порядок забезпечення прав і свобод громадян України, які проживають на тимчасово окупованій території.

Разом з тим статтею 8 зазначеного Закону передбачається, що у зонах безпеки, прилеглих до району бойових дій діє особливий порядок, що передбачає надання органам сектору безпеки і оборони, іншим державним органам України спеціальних повноважень, необхідних для здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони.

Таким чином, вказані положення пов`язані з обмеженнями у пересуванні у зв`язку з запровадженням тимчасового прикордонного контролю згідно з обмеженнями, визначеними Порядком, який встановлюється Урядом відповідно до статті 12 Закон України Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях.

Запровадження тимчасового прикордонного контролю означає вжиття державою заходів прикордонного контролю, передбачених чинним законодавством.

Представник відповідача посилається на постанову Верховного Суду від 15.08.2019 у справі №826/12316/15, в якій зазначено, що запровадження додаткових обмежень пересування відповідає вимогам чинного законодавства та не обмежує конституційні права позивачів на вільне пересування.

Вказує, що оскаржувана постанова повністю узгоджується із Законом України Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях і не встановлює жодних додаткових обмежень, не передбаченим законодавством на в`їзд на тимчасово окуповану територію і виїзд з неї через контрольні пункти, постанова прийнята Урядом в межах наданих йому законом повноважень, що спростовує твердження позивача про звуження його прав на виїзд до окупованих територій.

Представником Адміністрації Державної прикордонної служби України подано пояснення, в яких представник вказує, що абзаци сьомі пунктів 17 та 18 Порядку № 815 відповідають вимогам Конституції, міжнародного та внутрішнього законодавства України. Просив відмовити в задоволенні позовних вимог.

Представником Національної поліції України подано пояснення, у яких представник вказує на правомірність оскаржуваної постанови. Просив відмовити в задоволенні позовних вимог.

У судовому засіданні 09.09.2025 закрито підготовче провадження та призначено розгляд справи по суті.

Позивачем та його представником подано заяву про розгляд справи у їх відсутність. Представником відповідача подано клопотання про розгляд справи в порядку письмового провадження. Представниками третіх осіб також подані клопотання про розгляд справи у їх відсутність.

У судовому засіданні 09.12.2025 на підставі частини дев`ятої статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд справи продовжено у письмовому провадженні.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши та оцінивши надані сторонами належні та допустимі докази окремо та в їх сукупності, встановивши фактичні обставини справи, проаналізувавши законодавство, що регулює спірні правовідносини між сторонами, суд встановив таке.

Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 17.07.2019 № 815 Про затвердження Порядку в`їзду осіб, переміщення товарів на тимчасово окуповані території у Донецькій та Луганській областях і виїзду осіб, переміщення товарів з таких територій, якою відповідно до частини третьої статті 12 Закону України №2268 Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях Кабінетом Міністрів України затверджено Порядок в`їзду осіб, переміщення товарів на тимчасово окуповані території у Донецькій та Луганській областях і виїзду осіб, переміщення товарів з таких територій (далі - Порядок №815).

Пунктом 17 Порядку №815 визначено, що рішення про відмову в наданні дозволу фізичній особі приймається координаційним центром або координаційною групою в разі, зокрема, наявності рішення суду щодо обмеження виїзду за кордон.

Пунктом 18 Порядку №815 визначено, що рішення про припинення (скасування) дозволу фізичній особі приймається координаційним центром або координаційною групою в разі, зокрема, наявності рішення суду щодо обмеження виїзду за кордон.

Не погоджуючись із затвердженням Постановою №815 вказаних пунктів, позивач звернувся за захистом своїх прав до суду.

Вирішуючи спір, суд виходить з такого.

Відповідно до статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції (далі - Конвенція), який гарантує деякі права і свободи, не передбачені в Конвенції та у Першому протоколі до неї, кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, має право вільно пересуватися і вільно вибирати місце проживання в межах цієї території. Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною. На здійснення цих прав не можуть бути встановлені жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров`я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб. Права, викладені в пункті 1, також можуть у певних місцевостях підлягати обмеженням, що встановлені згідно із законом і виправдані суспільними інтересами в демократичному суспільстві.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 33 Конституції України визначено, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Постановою Верховної Ради України від 21.05.2015 № 462-VIII схвалено Заяву Верховної Ради України Про відступ України від окремих зобов`язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод щодо відступу від окремих зобов`язань, визначених пунктом 3 статті 2, статтями 9, 12, 14 та 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та статтями 5, 6, 8 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на період до повного припинення збройної агресії Російської Федерації, а саме до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, керованих, контрольованих і фінансованих Російською Федерацією, російських окупаційних військ, їх військової техніки з території України, відновлення повного контролю України за державним кордоном України, відновлення конституційного ладу та порядку на окупованій території України.

05.06.2015 Постійне представництво України в Раді Європи передало до Генерального секретаря Ради Європи note verbale (вербальна нота) з текстом вищенаведеної заяви та її переклад.

Відповідно до статті 2 Закону України від 11.12.2003 № 1382-IV Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені законом. Реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Приписами статті 12 Закону України Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні визначено, що свободу пересування відповідно до закону може бути обмежено, зокрема: у прикордонній смузі; на тимчасово окупованих територіях. Свобода пересування може бути обмежена і в інших випадках, передбачених законом.

У преамбулі Закону України від 18.01.2018 № 2268-VIII Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях визначено, що Верховна Рада України, зокрема, підтверджуючи Заяву Верховної Ради України Про відступ України від окремих зобов`язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав і основоположних свобод, схвалену Постановою Верховної Ради України від 21.05.2015 № 462-VIII, враховуючи те, що особливості правового режиму на території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя визначаються Законом України Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України, приймає цей Закон, що має на меті визначити особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях.

Частинами першою, п`ятою статті 2 Закону України Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях передбачено, що правовий статус тимчасово окупованих територій у Донецькій та Луганській областях, Автономній Республіці Крим та місті Севастополі, а також правовий режим на зазначених територіях визначаються цим Законом, Законом України Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України, іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, принципами та нормами міжнародного права. У межах тимчасово окупованих територій у Донецькій та Луганській областях діє особливий порядок забезпечення прав і свобод цивільного населення, визначений цим Законом, іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, принципами та нормами міжнародного права.

Відповідно до частини восьмої статті 2 Закону України Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях визначений Законом України Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України порядок регулювання правочинів та реалізації прав суб`єктів, визначених частинами шостою і сьомою цієї статті, поширюється з урахуванням необхідних змін (mutatis mutandis) на тимчасово окуповані території України у Донецькій та Луганській областях, крім порядку в`їзду осіб на тимчасово окуповані території у Донецькій та Луганській областях та виїзду з них, що встановлюється відповідно до цього Закону.

Законом України від 15.04.2014 № 1207-VII Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України внесено зміни до Закону України Про Державну прикордонну службу України, а саме: частину першу статті 20 пункт 4 викладено в такій редакції: 4) шляхом опитування осіб з`ясовувати підстави перетинання державного кордону України, в`їзду на тимчасово окуповану територію або виїзду з неї, не пропускати через державний кордон України, на тимчасово окуповану територію або з неї осіб без дійсних документів на право перетинання кордону або для в`їзду на тимчасово окуповану територію та виїзду з неї, осіб, які надали завідомо неправдиві відомості під час одержання зазначених документів, осіб, яким Державною прикордонною службою України за порушення законодавства з прикордонних питань та про правовий статус іноземців чи за мотивованим письмовим рішенням суду та правоохоронних органів не дозволяється в`їзд в Україну або тимчасово обмежено право виїзду з України; робити в документах зазначених осіб відповідні відмітки.

Отже, відповідно до пункту 4 частини першої статті 20 Закону України від 03.04.2003 № 661-IV Про Державну прикордонну службу України органам, підрозділам, військовослужбовцям, а також працівникам Державної прикордонної служби України, які відповідно до їх службових обов`язків можуть залучатися до оперативно-службової діяльності, для виконання покладених на Державну прикордонну службу України завдань надається право шляхом опитування осіб з`ясовувати підстави перетинання державного кордону України, в`їзду на тимчасово окуповану територію або виїзду з неї, не пропускати через державний кордон України, на тимчасово окуповану територію або з неї осіб без дійсних документів на право перетинання кордону або для в`їзду на тимчасово окуповану територію та виїзду з неї, осіб, які надали завідомо неправдиві відомості під час одержання зазначених документів, осіб, яким Державною прикордонною службою України за порушення законодавства з прикордонних питань та про правовий статус іноземців чи за мотивованим письмовим рішенням суду та правоохоронних органів або постановою державного виконавця не дозволяється в`їзд в Україну або тимчасово обмежено право виїзду з України; робити в документах зазначених осіб відповідні відмітки.

Відповідно до абзацу третього частини першої статті 2 Закону України Про Державну прикордонну службу України основними функціями Державної прикордонної служби України є здійснення в установленому порядку прикордонного контролю і пропуску через державний кордон України та до тимчасово окупованої території і з неї осіб, транспортних засобів, вантажів, а також виявлення і припинення випадків незаконного їх переміщення.

Пунктом 6 статті 19 Закону України Про Державну прикордонну службу України передбачено, що на Державну прикордонну службу України відповідно до визначених законом завдань покладається здійснення прикордонного контролю і пропуску в установленому порядку осіб, транспортних засобів, вантажів в разі наявності належно оформлених документів після проходження ними митного та за потреби інших видів контролю, а також реєстрація іноземців та осіб без громадянства, які в установленому порядку прибувають в Україну, та їх паспортних документів у пунктах пропуску через державний кордон та у контрольних пунктах в`їзду - виїзду, а також здійснення фіксації біометричних даних іноземців та осіб без громадянства під час здійснення прикордонного контролю в пунктах пропуску через державний кордон та у контрольних пунктах в`їзду - виїзду.

Згідно з частиною третьою статті 12 Закону України Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях порядок в`їзду осіб, переміщення товарів на тимчасово окуповані території у Донецькій та Луганській областях і виїзду осіб, переміщення товарів із таких територій визначаються Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до частини третьої статті 12 Закону України Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2019 № 815 затверджено Порядок в`їзду осіб, переміщення товарів на тимчасово окуповані території у Донецькій та Луганській областях і виїзду осіб, переміщення товарів з таких територій (далі - Порядок № 815).

Пунктом 1 Порядку № 815 визначено, що цей Порядок визначає процедуру в`їзду/виїзду осіб і транспортних засобів, за допомогою яких вони переміщуються, і переміщення товарів на тимчасово окуповані території у Донецькій та Луганській областях (далі - тимчасово окуповані території) та з таких територій. Дія цього Порядку поширюється на всіх фізичних та юридичних осіб, які здійснюють такий в`їзд/виїзд і переміщення товарів через контрольні пункти в`їзду/виїзду, контрольні пункти в`їзду/виїзду на залізниці (далі - контрольні пункти).

Пунктом 17 Порядку №815 визначено, що рішення про відмову в наданні дозволу фізичній особі приймається координаційним центром або координаційною групою в разі, зокрема, наявності рішення суду щодо обмеження виїзду за кордон.

Пунктом 18 Порядку №815 визначено, що рішення про припинення (скасування) дозволу фізичній особі приймається координаційним центром або координаційною групою в разі, зокрема, наявності рішення суду щодо обмеження виїзду за кордон.

Позивач вказує, що оскаржуваний нормативно-правовий акт у частині положень пунктів 17 та 18 Порядку № 815 (визначених позивачем як абзаци 6, які за структурою акта є абзацами 7) безпосередньо порушує його право на свободу пересування, оскільки обмежує можливість в`їзду на тимчасово окуповану територію та виїзду з неї.

Суд звертає увагу на те, що відповідно до пункту 19 частини третьої статті 18 Закону України від 02.06.2016 № 1404-VIII Про виконавче провадження виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право у разі ухилення боржника від виконання зобов`язань, покладених на нього рішенням, звертатися до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду боржника - фізичної особи чи керівника боржника - юридичної особи за межі України до виконання зобов`язань за рішенням або погашення заборгованості за рішеннями про стягнення періодичних платежів.

Відповідно до статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Приписами статті 12 Закону України Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні визначено, що свободу пересування відповідно до закону може бути обмежено, зокрема: у прикордонній смузі; на тимчасово окупованих територіях.

Також Верховною Радою України прийнято Закон України від 18.01.2018 № 2268-VIII Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях.

Відповідно до частини восьмої статті 2 цього Закону визначений Законом України Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України порядок регулювання правочинів та реалізації прав суб`єктів, визначених частинами шостою і сьомою цієї статті, поширюється з урахуванням необхідних змін (mutatis mutandis) на тимчасово окуповані території України у Донецькій та Луганській областях, крім порядку в`їзду осіб на тимчасово окуповані території у Донецькій та Луганській областях та виїзду з них, що встановлюється відповідно до цього Закону.

Згідно зі статтею 12 цього Закону в`їзд осіб, переміщення товарів на тимчасово окуповані території у Донецькій та Луганській областях і виїзд осіб, переміщення товарів з таких територій здійснюються через контрольні пункти в`їзду-виїзду.

При цьому, порядок в`їзду осіб, переміщення товарів на тимчасово окуповані території у Донецькій та Луганській областях і виїзду осіб, переміщення товарів із таких територій визначаються Кабінетом Міністрів України.

17.07.2019 Кабінет Міністрів України затвердив Порядок № 815, абзацом сьомим пункту 17 та абзацом сьомим пункту 18 якого встановлено, що рішення про відмову в наданні дозволу фізичній особі приймається координаційним центром або координаційною групою в разі, зокрема, наявності рішення суду щодо обмеження виїзду за кордон. Рішення про припинення (скасування) дозволу фізичній особі приймається координаційним центром або координаційною групою в разі, зокрема, наявності рішення суду щодо обмеження виїзду за кордон.

Отже, свобода пересування осіб на певних місцевостях території України обмежена на підставі Закону України Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні, а особливості в`їзду осіб на ці території визначаються підзаконними актами Кабінету Міністрів України.

Аналізуючи оскаржувані позивачем положення у сукупності з усіма вищенаведеними нормами законодавства, суд доходить висновку, що оскаржувані положення пунктів 17 та 18 Порядку № 815 (абзаци сьомі відповідних пунктів) не містять додаткових обмежень у порівнянні зі статтею 20 Закону України Про Державну прикордонну службу України, а тому твердження позивача про те, що наявність рішення суду щодо обмеження виїзду за кордон створює несприятливі чи дискримінаційні умови, чим запроваджує обмеження, не передбачене законодавством України, є безпідставним.

Оцінюючи наявність у позивача права на оскарження зазначеного нормативно-правового акта відповідно до положень частини другої статті 264 КАС України, суд враховує правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 23 грудня 2025 року у справі № 640/28465/21, згідно з яким особа є суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано нормативно-правовий акт, якщо вона безпосередньо є учасником правовідносин, для врегулювання яких прийнято цей акт. Оскільки позивач є внутрішньо переміщеною особою, має на тимчасово окупованій території нерухоме майно та близьких родичів, здійснює перетин лінії розмежування через контрольні пункти в`їзду/виїзду на підставі електронної перепустки та щодо нього наявне судове рішення про встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України, він є суб`єктом правовідносин, для врегулювання яких прийнято оскаржувані норми Порядку № 815, а тому наділений правом на звернення до суду з позовом про їх оскарження.

Разом з тим сам по собі потенційний характер застосування цих норм не свідчить про їх протиправність, оскільки за результатами судового розгляду встановлено відповідність оскаржуваних положень нормам актів вищої юридичної сили.

Крім того, суд зазначає, що постанова Кабінету Міністрів України від 17.07.2019 № 815 втратила чинність з 23.09.2023 на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 15.09.2023 № 1000, тобто вже під час судового розгляду цієї справи.

Особливості провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів регламентовано статтями 264, 265 КАС України.

Відповідно до частини третьої статті 264 КАС України нормативно-правові акти можуть бути оскаржені до адміністративного суду протягом всього строку їх чинності. За загальними приписами цієї норми нечинні акти не можуть бути оскаржені, і їх законність не може бути предметом розгляду адміністративним судом.

Водночас щодо випадків, коли спір щодо оскарження нормативно-правового акту ініційовано в період його дії, Верховний Суд неодноразово висловлював позицію, відповідно до якої враховуючи положення пункту «б» частини першої статті 238, частини третьої статті 264, частини другої статті 265 КАС України, що право позивача на розгляд його позову по суті та оцінка правомірності нормативно-правового акта, чинного на момент звернення з позовом, охоплює собою безумовний обов`язок суду оцінити всі мотиви такого позову та, відповідно, оскаржуваний нормативно-правовий акт на предмет його відповідності статті 2 КАС України (постанова від 31 травня 2021 року у справі № 826/16053/16, постанова від 15 жовтня 2025 року у справі № 1.380.2019.000737, постанова від 23 грудня 2025 року у справі № 640/28465/21).

Відмова у доступі до суду особі, якій положеннями частини другої статті 264 КАС України надано право ініціювати у суді спір про визнання протиправним та нечинним рішення суб`єкта владних повноважень, яке має ознаки нормативно-правового акта, може призвести до ситуації, за якої такі рішення суб`єктів владних повноважень будуть залишатися поза межами судового контролю.

Разом з тим, як зазначив Верховний Суд у постанові від 23 грудня 2025 року у справі № 640/28465/21, не є ефективним способом захисту прав (інтересів) позивача у такому спорі визнання оскаржуваного нормативно-правового акта нечинним у випадку, коли він і так припинив свою дію.

За таких обставин втрата оскаржуваним нормативно-правовим актом чинності зумовлює відмову у задоволенні позовної вимоги про визнання його нечинним з мотивів обрання неефективного способу судового захисту прав.

Водночас, оскільки спір щодо оскарження нормативно-правового акта ініційовано позивачем у період його дії, а втрата чинності постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2019 № 815 пов`язана з прийняттям постанови Кабінету Міністрів України від 15.09.2023 № 1000, а не з усуненням стверджуваних позивачем порушень законодавства при регулюванні спірних правовідносин, факт припинення дії акта не позбавляє позивача права на розгляд його позову по суті та не звільняє суд від обов`язку надати оцінку правомірності нормативно-правового акта, чинного на момент звернення з позовом, на предмет його відповідності статті 2 КАС України.

Підсумовуючи наведене, оцінивши аргументи сторін та перевіривши оскаржуваний акт за критеріями частини другої статті 2 КАС України з урахуванням правових висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 23 грудня 2025 року у справі № 640/28465/21, суд дійшов висновку про безпідставність адміністративного позову, з огляду на що:

1) у задоволенні позовної вимоги про визнання оскаржуваних положень Порядку № 815 протиправними належить відмовити по суті спору у зв`язку з їх правомірністю, оскільки Кабінет Міністрів України при їх затвердженні діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, і зазначені положення узгоджуються з актами вищої юридичної сили;

2) у задоволенні позовних вимог про визнання оскаржуваних положень Порядку № 815 нечинними належить відмовити з огляду на втрату постановою чинності на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 15.09.2023 № 1000, позаяк такий спосіб судового захисту щодо акта, який уже припинив свою дію, не є ефективним.

Відповідно до статті 139 КАС України у зв`язку з відмовою в задоволенні позову судові витрати розподілу та присудженню не підлягають.

Керуючись статтями 2-3, 5-15, 72-77, 90, 122, 132, 139, 242-246, 250-251, 255, 295, 297 КАС України, суд

в и р і ш и в:

У задоволенні позову відмовити повністю.

Судові витрати розподілу та присудженню не підлягають.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Головуючий - суддя Білоус А.Ю.

Судді: Горобцова Я.В.

Марич Є.В.