Рішення № 140581465, 13.10.2026, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 жовтня 2026 рокуСправа №160/5756/26

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Сластьон А.О. розглянув у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Суть спору: 10 березня 2026 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач) до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області (далі - відповідач, ГУ ДМС у Дніпропетровській області), у якій позивач, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 07.04.2026, просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність Головного управління ДМС України в Дніпропетровській області щодо неприйняття заяви громадянки Республіки Білорусь ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та неприйняття рішення за результатами її розгляду;

- зобов`язати Головне управління ДМС України в Дніпропетровській області прийняти заяву громадянки Республіки Білорусь ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 № 649, і надати рішення за результатами розгляду заяви.

Крім того, у позовній заяві позивач просила звільнити її від сплати судового збору на підставі пункту 14 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» та витребувати від відповідача рішення, прийняте за результатами розгляду її заяви від 09.10.2025.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивач, громадянка Республіки Білорусь, яка з 2009 року документована посвідкою на постійне проживання в Україні, має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань у країні громадянської належності через свої політичні переконання. Позивач зазначає, що надавала інтерв`ю виданням, які владою Республіки Білорусь визнано екстремістськими, публічно критикувала дії влади Республіки Білорусь і висловлювала свою позицію щодо збройної агресії Російської Федерації проти України, а її рідна сестра є політв`язнем у Республіці Білорусь. На думку позивача, у разі повернення до країни походження їй загрожує позбавлення волі, а також нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання.

09 жовтня 2025 року позивач особисто звернулася до ГУ ДМС у Дніпропетровській області з метою подання заяви-анкети про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, однак документи в неї не прийняли, письмового рішення не надали та запропонували подати заяву через канцелярію. Того ж дня позивач подала заяву з додатками, зокрема із заявою-анкетою встановленого зразка, через відділ документального забезпечення (канцелярію) відповідача. Надалі у відповідь на адвокатські запити представника позивача відповідач повідомив, що звернення розглянуто в порядку Закону України «Про звернення громадян», проте копії рішення, прийнятого відповідно до Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не надав.

Позивач вважає, що відповідач, розглянувши її заяву за загальною процедурою розгляду звернень громадян і відмовивши в її прийнятті в усній формі та у формі листа, не передбачених спеціальним законом, допустив протиправну бездіяльність. Позивач наголошує, що частина шоста статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» містить вичерпний перелік підстав для відмови в прийнятті заяви, а рішення про таку відмову оформлюється наказом і письмовим повідомленням за формою, визначеною Правилами № 649. Оцінка обґрунтованості побоювань заявника здійснюється на наступних стадіях процедури, а не на стадії прийняття заяви. Позивач посилається статтю 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Верховного Суду.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11 березня 2026 року відкрито провадження у справі та вирішено розглядати її за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

30 березня 2026 року до суду надійшов відзив на позовну заяву, у якому відповідач просить відмовити в задоволенні позову в повному обсязі. Зокрема, відповідач вказав, що позивач не дотрималася порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, визначеного статтею 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Звернення від 09.10.2025 оформлене в довільній формі та подане до відділу документального забезпечення в порядку Закону України «Про звернення громадян», а не особисто до відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції із заявою-анкетою встановленого зразка. Це, як вважає відповідач, з незалежних від нього причин унеможливило вчинення дій, передбачених пунктом 2.1 Правил № 649. Звернення зареєстровано за вх. № Ф-903/6/1201-25 від 09.10.2025, розглянуто відділом з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції, і листом від 24.10.2025 № Ф-903/6/1201-25/1201.3.3/13862-25 позивачу надано відповідь відповідно до Закону України «Про звернення громадян». Ця відповідь не є рішенням (індивідуальним актом) суб`єкта владних повноважень, тому, на думку відповідача, протиправної бездіяльності він не допускав. Відповідач також зазначив, що копія заяви-анкети, долучена до позовної заяви, не містить відміток про її реєстрацію відповідачем. Відповідач зазначає, що позивач в`їхала в Україну 21.05.2021 і з того часу її територію не залишала, проте за тривалий час перебування в Україні із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не зверталася. На думку відповідача, це свідчить про відсутність у позивача обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань і реального ризику зазнати серйозної шкоди, а також про те, що вона є мігранткою, яка намагається легалізувати своє перебування в Україні, використовуючи широкомасштабну агресію Російської Федерації проти України як сприятливі для цього умови. Відповідач посилається на строки звернення, визначені частинами першою та п`ятою статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», пункт 62 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженців та статтю 4 Директиви 2011/95/ЄС. Наголошує, що посвідка на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 13.07.2009 підлягала обміну у зв`язку з досягненням позивачем 45-річного віку (підпункт 5 пункту 7 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 № 321 (далі - Порядок № 321). У місячний строк, визначений пунктом 18 Порядку № 321, позивач для обміну посвідки не зверталася, тому, на думку відповідача, проживає в Україні за недійсним документом, що утворює склад адміністративного правопорушення, передбаченого частиною другою статті 203 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Із заявами про оформлення посвідки на тимчасове проживання чи про продовження строку перебування в Україні позивач також не зверталася. Відповідач посилається на статтю 9 Конвенції про статус біженців 1951 року, яка дозволяє Договірній Державі під час війни або за інших надзвичайних і виняткових обставин вживати тимчасових заходів в інтересах державної безпеки. Відповідач зазначає, що резолюцією Європейського парламенту від 13.09.2023 Республіку Білорусь кваліфіковано як державу-сателіта Російської Федерації, у зв`язку з чим до громадян цієї держави застосовуються положення статті 9 Конвенції. Відповідач вважає безпідставною вимогу про зобов`язання прийняти заяву, оскільки в прохальній частині позовної заяви зазначено особу на ім`я « ОСОБА_1 », яка не є учасником справи. На думку відповідача, це свідчить про спробу позивача видати себе за іншу особу, що відповідно до частини шостої статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» може бути підставою для відмови в прийнятті заяви. Крім того, задоволення такої вимоги без проведення відповідачем передбачених законом перевірок означало б втручання суду в дискреційні повноваження суб`єкта владних повноважень (частина четверта статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України).

Також відповідач повідомив суд, що рішення за наслідками розгляду заяви позивача від 09.10.2025 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не приймалося (службова записка відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС у Дніпропетровській області від 20.03.2026 № 1201.3.3/8386-26).

07 квітня 2026 року представник позивача подала відповідь на відзив, у якій заперечила проти доводів відповідача. Зазначила, що неправильне зазначення по батькові позивача в пункті 4 прохальної частини позовної заяви є технічною опискою, а всі інші ідентифікаційні дані позивача є повними та збігаються між собою, тому підстав вважати, що позивач видає себе за іншу особу, немає. Наполягала на тому, що 09.10.2025 позивач особисто звернулася до відповідача, а її заява-анкета відповідала бланку, затвердженому наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 № 649. Вважає, що звернення особи з наміром отримати захист має розглядатися виключно в порядку спеціального закону, а відсутність будь-якого рішення, передбаченого цим законом, підтверджує протиправну бездіяльність відповідача, поведінка якого суперечить доктрині venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки). Щодо статті 9 Конвенції про статус біженців 1951 року зазначила, що ця норма не дозволяє автоматично обмежувати право на звернення за захистом за національною ознакою, а тимчасові заходи можуть застосовуватися лише на підставі індивідуальної оцінки загрози, яку становить конкретна особа; порядку застосування таких заходів національне законодавство не містить.

Того ж дня представник позивача подала заяву про уточнення позовних вимог, у якій виправила по батькові позивача у вимозі про зобов`язання відповідача прийняти заяву (« ОСОБА_2 » замість « ОСОБА_3 »).

Оскільки цією заявою не змінено ані предмет, ані підстави позову, а лише усунуто описку, суд розглядає справу з урахуванням позовних вимог у редакції заяви від 07.04.2026 (стаття 47 Кодексу адміністративного судочинства України).

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 є громадянкою Республіки Білорусь.

З 13.07.2009 вона документована посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 , виданою на підставі дозволу на імміграцію в Україну від 19.06.2009 № 6016.

Востаннє позивач в`їхала в Україну 21.05.2021 і відтоді її територію не залишала.

09 жовтня 2025 року позивач подала до ГУ ДМС у Дніпропетровській області власноручно складену заяву на ім`я т.в.о. першого заступника начальника, у якій просила розглянути питання щодо надання їй захисту та статусу біженця в Україні, оскільки через свою політичну позицію та публічні висловлювання, критичні щодо влади Республіки Білорусь, вона не може повернутися до країни походження.

У заяві позивач зазначила, зокрема, що надавала інтерв`ю виданням, які з 2021 року визнано в Республіці Білорусь екстремістськими, її рідну сестру засуджено за частиною другою статті 342 Кримінального кодексу Республіки Білорусь, а її батьків викликали на допит до КДБ і проводили обшук у їхній квартирі. Також позивач повідомила, що самостійно виховує неповнолітню дитину, яка є громадянкою України; батько дитини помер.

До заяви долучено документи на підтвердження викладених обставин, зокрема заяву-анкету про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (пункт 18 переліку додатків).

Заяву зареєстровано відділом документального забезпечення відповідача за вх. № Ф-903/6/1201-25 від 09.10.2025 та передано на розгляд відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС у Дніпропетровській області.

Листом від 24.10.2025 № Ф-903/6/1201-25/1201.3.3/13862-25 «Про розгляд звернення», підписаним т.в.о. першого заступника начальника ГУ ДМС у Дніпропетровській області, відповідач повідомив позивача, що її звернення щодо надання статусу біженця розглянуто в порядку, встановленому Законом України «Про звернення громадян».

У листі зазначено, що участь Республіки Білорусь у воєнних діях на боці держави-агресора є загальновідомим фактом, а резолюцією Європейського парламенту від 13.09.2023 Республіку Білорусь кваліфіковано як державу-сателіта Російської Федерації.

У зв`язку з цим до громадян цієї держави застосовуються положення статті 9 Конвенції про статус біженців 1951 року «у вигляді тимчасового обмеження у прийнятті документів».

Подані позивачем матеріали (на 60 арк. та 4 фото) відповідач повернув.

Згідно з листом ГУ ДМС у Дніпропетровській області від 16.02.2026 № 1201.3.3-2631/12.2-26 лист від 24.10.2025 направлено позивачу на адресу, зазначену у зверненні, рекомендованим листом засобами поштового зв`язку АТ «Укрпошта» (номер поштового відправлення R067025333508, реєстр відправки кореспонденції від 24.10.2025 № 493).

Позивач цей лист не отримала, і 03.11.2025 у зв`язку із закінченням строку зберігання його повернуто до ГУ ДМС у Дніпропетровській області.

Рішення про прийняття заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в її прийнятті, оформленого наказом відповідно до Правил № 649, відповідач не приймав, що він підтвердив у відзиві з посиланням на службову записку від 20.03.2026 № 1201.3.3/8386-26.

Вважаючи, що відповідач протиправно не розглянув її заяву в порядку, визначеному спеціальним законом, позивач звернулася до суду з цим позовом.

Отже, предметом спору є правомірність поведінки відповідача, який розглянув звернення позивача від 09.10.2025 про надання їй захисту в Україні не в порядку, визначеному Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а в порядку Закону України «Про звернення громадян», і не прийняв за цим зверненням жодного з рішень, передбачених спеціальним законом.

Аналізуючи правовідносини, що виникли між сторонами, суд виходить з такого.

Відповідно до статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини другої статті 26 Конституції України іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом.

Згідно з частиною першою статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон № 3671-VI).

Згідно з частиною другою статті 2 Закону № 3671-VI, якщо міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені цим Законом, застосовуються правила міжнародного договору.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.

Відповідно до пункту 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з пунктом 8 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, - це заява-анкета встановленого зразка, в якій іноземець або особа без громадянства просить визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, із зазначенням та обґрунтуванням однієї з підстав для такого визнання, зазначених у пунктах 1 і 13 частини першої цієї статті.

Відповідно до частини першої статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з абзацом першим частини другої статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до частини п`ятої статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Згідно з частиною першою статті 7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, визначено статтею 6 Закону № 3671-VI.

Згідно з частиною першою статті 6 Закону № 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є:

1) перебування особи за межами країни своєї громадянської належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого попереднього постійного проживання;

2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

3) зв`язок побоювань стати жертвою переслідувань з ознаками, визначеними Конвенцією про статус біженців, а саме: а) расовою належністю; б) релігією; в) національністю (громадянством); г) належністю до певної соціальної групи; ґ) політичними поглядами;

4) неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Відповідно до статті 3 Конвенції про статус біженців 1951 року Договірні Держави застосовують положення цієї Конвенції до біженців без будь-якої дискримінації за ознакою раси, релігії чи країни їх походження.

Згідно зі статтею 9 Конвенції про статус біженців 1951 року ніщо в цій Конвенції не позбавляє Договірну Державу права під час війни або за інших надзвичайних і виняткових обставин вживати тимчасових заходів, які вона вважає необхідними в інтересах державної безпеки, щодо тієї чи іншої окремої особи, ще до того, як ця Договірна Держава з`ясує, що ця особа дійсно є біженцем і що подальше застосування цих заходів щодо неї є необхідним в інтересах державної безпеки.

Відповідно до пункту 5 статті 4 Директиви Ради 2004/83/ЄС від 29 квітня 2004 року «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту наданого захисту», якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не потребують підтвердження за таких умов: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; усі важливі факти, наявні в його розпорядженні, надано, а щодо відсутності інших важливих фактів надано задовільне пояснення; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо він не наведе поважної причини, з якої цього не зроблено; встановлено, що загалом заявник заслуговує на довіру.

Згідно з частиною шостою статті 8 Закону № 3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви мають характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Відповідно до пункту 195 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженців Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані насамперед самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру визначення статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження та достовірність переконань заявника.

Згідно з пунктом 37 цього Керівництва для визначення статусу біженця насамперед важлива оцінка заяви шукача притулку, а не судження про ситуацію, що склалася в країні його походження.

Відповідно до частини шостої статті 5 Закону № 3671-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Інших підстав для відмови в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, законодавство України не містить.

Процедуру розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, визначають Правила розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджені наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 № 649 (далі - Правила № 649).

Відповідно до пункту 2.1 Правил № 649 уповноважена посадова особа територіального органу ДМС, до якого особисто звернулася особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом:

а) встановлює особу заявника;

б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 1) (далі - журнал реєстрації осіб);

в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов`язки, а також про наслідки невиконання обов`язків;

г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача, у тому числі через систему відеоконференцзв`язку;

ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

д) з`ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні);

е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви;

є) проводить дактилоскопію заявника;

ж) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи;

з) роз`яснює порядок звернення за безоплатною правничою допомогою мовою, яку розуміє заявник.

Відповідно до пунктів 2.2, 2.4, 2.5 Правил № 649 рішення щодо прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається територіальним органом ДМС протягом робочого дня, в який до нього звернулася відповідна особа.

У разі наявності передбачених Законом підстав територіальний орган ДМС ухвалює рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке оформлюється наказом (додаток 2).

Після ухвалення рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС: видає особі письмове повідомлення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, із зазначенням підстав для відмови у прийнятті заяви (додаток 3); під підпис ознайомлює заявника з порядком оскарження рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; вносить відповідні відомості до журналу реєстрації осіб.

У разі використання заявником права на оскарження рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, територіальний орган ДМС видає такому заявникові під підпис довідку про звернення за захистом в Україні, про що заносить відповідні відомості до журналу реєстрації видачі довідки про звернення за захистом в Україні (додаток 4).

Довідка видається строком на три місяці з подальшим тримісячним продовженням строку її дії на весь час розгляду скарги. Підставою для продовження строку дії зазначеної довідки є копія скарги на рішення територіального органу ДМС з підтверджувальними документами її відправлення або, у разі оскарження в судовому порядку, копія позовної заяви з відміткою (штампом) суду про її прийняття, копія ухвали суду про відкриття провадження у справі чи належним чином оформленої судової повістки. У разі оскарження рішення в судовому порядку подальше тримісячне продовження строку дії довідки про звернення за захистом в Україні здійснюється після отримання письмової інформації про стан розгляду справи в суді від юридичної служби територіального органу ДМС.

Відповідно до частини першої статті 12 Закону № 3671-VI рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п`яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.

Отже, Закон № 3671-VI та Правила № 649 є спеціальними нормативно-правовими актами, які визначають порядок звернення за захистом в Україні, прийняття заяв про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та форму рішень, що приймаються за такими заявами.

Закон України «Про звернення громадян» встановлює загальний порядок розгляду звернень і не може підміняти спеціальну процедуру, визначену Законом № 3671-VI.

Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24.02.2022 № 2102-IX, у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року, строк дії якого неодноразово продовжувався і який діє на час ухвалення цього рішення.

Відповідно до статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.

Пунктом 3 Указу Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 передбачено можливість тимчасового обмеження на період дії правового режиму воєнного стану конституційних прав і свобод людини і громадянина, передбачених статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України.

Згідно з частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони, зокрема, на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; обґрунтовано; добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Повертаючись до обставин справи.

Суд встановив, що 09.10.2025 позивач звернулася до відповідача з письмовою заявою, у якій просила надати їй захист і статус біженця в Україні з посиланням на побоювання переслідувань за політичні переконання, і долучила до неї заяву-анкету про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за формою, затвердженою наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 № 649.

Вказана заява фактично є супровідним листом до заяви-анкети позивача і недвозначно свідчить про її намір бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Отже, вона є зверненням за захистом у розумінні Закону № 3671-VI незалежно від того, через який структурний підрозділ відповідача її подано.

Суд не погоджується з доводами відповідача про те, що подання звернення в довільній формі через відділ документального забезпечення з незалежних від відповідача причин унеможливило вчинення дій, передбачених пунктом 2.1 Правил № 649.

Як вбачається з листа від 24.10.2025, звернення позивача розглядав саме відділ з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції, тобто структурний підрозділ, до повноважень якого належить прийняття та розгляд заяв про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідач розцінив звернення як звернення «щодо надання статусу біженця», проте не роз`яснив позивачу порядок особистого звернення до уповноваженого підрозділу і не запропонував їй з`явитися для вчинення дій, передбачених пунктом 2.1 Правил № 649.

Натомість відповідач повідомив позивача про застосування до неї «тимчасового обмеження у прийнятті документів» з огляду на її громадянство і повернув подані нею матеріали.

Отже, причиною неприйняття заяви позивача стала не форма чи спосіб її подання, а громадянство заявниці.

За таких обставин посилання відповідача на недотримання позивачем порядку звернення суперечить змісту його власного листа від 24.10.2025.

Відсутність на копії заяви-анкети відміток про реєстрацію також не спростовує факту її подання, оскільки відповідач повернув позивачу всі подані нею матеріали.

Щодо посилання відповідача на статтю 9 Конвенції про статус біженців 1951 року.

Суд зазначає, що ця норма передбачає можливість застосування тимчасових заходів щодо «тієї чи іншої окремої особи», тобто на підставі індивідуальної оцінки загрози державній безпеці, яку становить конкретна особа, і в період, поки триває з`ясування того, чи є ця особа біженцем.

Стаття 9 Конвенції не встановлює підстав для загального обмеження доступу до процедури визнання біженцем для всіх громадян певної держави.

Такий висновок узгоджується зі статтею 3 Конвенції, яка зобов`язує Договірні Держави застосовувати її положення без будь-якої дискримінації, зокрема за ознакою країни походження.

Крім того, ані Закон № 3671-VI, ані інші акти законодавства України не визначають порядку застосування тимчасових заходів, передбачених статтею 9 Конвенції, зокрема у вигляді обмеження у прийнятті документів від осіб, які звертаються за захистом.

Підстави для відмови в прийнятті заяви вичерпно визначено частиною шостою статті 5 Закону № 3671-VI, і громадянство заявника до них не належить.

Відповідач не прийняв щодо позивача жодного індивідуального акта про застосування тимчасових заходів і не навів жодних даних, які б свідчили, що позивач особисто становить загрозу державній безпеці України.

Посилання відповідача на правовий режим воєнного стану також не змінює цього висновку.

Право на притулок, гарантоване частиною другою статті 26 Конституції України, не належить до прав, обмеження яких допускається пунктом 3 Указу Президента України від 24.02.2022 № 64/2022.

Положення абзацу другого частини другої статті 5 Закону № 3671-VI щодо неприйняття органами Державної прикордонної служби України заяв про визнання біженцем під час дії воєнного стану стосується осіб, які намагаються незаконно перетнути або незаконно перетнули державний кордон на виїзд з України, і до спірних правовідносин не застосовується.

Отже, «тимчасове обмеження у прийнятті документів», про яке позивача повідомлено листом від 24.10.2025, не ґрунтується на законі, запроваджене у спосіб, не передбачений Конституцією та законами України, і не відповідає критеріям, визначеним частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, зокрема вимогам діяти на підставі закону та з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації.

Безпідставними є й доводи відповідача про те, що позивач видає себе за іншу особу.

Помилкове зазначення по батькові позивача (« ОСОБА_3 » замість « ОСОБА_2 ») у пункті 4 прохальної частини позовної заяви є очевидною опискою, допущеною представником позивача під час складання позову, яку усунуто заявою про уточнення позовних вимог від 07.04.2026.

Прізвище, ім`я, реєстраційний номер облікової картки платника податків, реквізити посвідки на постійне проживання та інші дані позивача в позовній заяві та доданих до неї документах збігаються.

Крім того, підстава для відмови в прийнятті заяви, передбачена частиною шостою статті 5 Закону № 3671-VI, стосується поведінки заявника перед органом міграційної служби під час звернення за захистом, а не описки в процесуальному документі.

Не впливають на висновки суду і доводи відповідача щодо необхідності обміну посвідки на постійне проживання у зв`язку з досягненням позивачем 45-річного віку.

Позивачу виповнилося 45 років 12.10.2025, а місячний строк для подання документів для обміну посвідки, визначений пунктом 18 Порядку № 321, сплив 12.11.2025, тобто вже після звернення позивача до відповідача 09.10.2025.

На дату звернення посвідка позивача була чинною, а її перебування в Україні - законним.

Правомірність поведінки суб`єкта владних повноважень оцінюється з урахуванням обставин, які існували на час її вчинення.

До того ж Закон № 3671-VI та Правила № 649 не пов`язують можливість прийняття заяви про визнання біженцем з наявністю в заявника чинного документа на право проживання в Україні.

Відповідно до листа ГУ ДМС у Дніпропетровській області від 16.02.2026 № 1201.3.3-2631/12.2-26 заява позивача була розглянута відповідно до Закону України «Про звернення громадян», і за результатами розгляду позивачу надано відповідь від 24.10.2025 № Ф-903/6/1201-25/1201.3.3/13862-25.

Отже, лист від 24.10.2025 не є ані рішенням про прийняття заяви позивача, ані рішенням про відмову в її прийнятті, оформленим наказом відповідно до пунктів 2.4, 2.5 Правил № 649, а повідомлення про повернення документів не відповідає формі, визначеній додатком 3 до цих Правил.

Відповідач і сам визнає, що цей лист не є рішенням суб`єкта владних повноважень.

Матеріали справи також не містять рішення про прийняття заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а так само рішення (наказу) про відмову в прийнятті такої заяви, прийнятого за результатами розгляду заяви позивача.

Отже, відповідач фактично не вирішив питання про прийнятність документів позивача для розгляду поставленого нею питання по суті, а також про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Верховний Суд у постанові від 18.02.2021 у справі № 160/6885/19, на яку посилається відповідач, зазначив, що протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень треба розуміти як зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу/його посадової особи, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.

У цій справі прийняття рішення про прийняття заяви позивача або про відмову в її прийнятті було обов`язком відповідача відповідно до пунктів 2.1, 2.2, 2.4, 2.5 Правил № 649 і було реально можливим, оскільки звернення позивача надійшло до уповноваженого структурного підрозділу відповідача.

Причиною невиконання цього обов`язку стало обмеження, яке, як встановив суд, не ґрунтується на законі.

З урахуванням викладеного суд вважає, що відповідач допустив протиправну бездіяльність, яка полягає у неприйнятті рішення про прийняття заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в її прийнятті, що оформлюється наказом у порядку, визначеному Законом № 3671-VI та Правилами № 649.

Тому позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню шляхом визнання такої бездіяльності протиправною.

Відповідно до пункту 20 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» судам слід ураховувати, що стаття 5 Закону № 3671-VI не встановлює санкції за подання заяви про надання статусу біженця із зволіканням.

У таких випадках на порушників можуть накладатися лише стягнення у вигляді штрафу, передбачені статтями 203 та 204-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення (ті, що відповідають вимогам статті 31 Конвенції про статус біженців 1951 року).

Неприйняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до розгляду та примусове повернення або примусове видворення заявника суперечитиме захисту фундаментальних прав, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року (стаття 33 «Невислання біженців»), а також Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (стаття 3 «Заборона катування»).

Порушення обов`язку звернутися із заявою без зволікань не може бути підставою для відмови в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише братися до уваги під час розгляду відповідної заяви.

З огляду на це не можуть бути підставою для неприйняття заяви позивача доводи відповідача про тривале незвернення позивача за захистом після в`їзду в Україну 21.05.2021, про відсутність у неї обґрунтованих побоювань переслідування та про те, що вона є мігранткою.

Строк, визначений частиною першою статті 5 Закону № 3671-VI, стосується осіб, які перетнули державний кордон України з наміром бути визнаними біженцями, а частина п`ята цієї статті - осіб, які тимчасово перебувають в Україні.

Позивач же з 2009 року постійно проживає в Україні на підставі посвідки на постійне проживання.

Оцінка обґрунтованості побоювань заявника, достовірності його тверджень і наявності умов, визначених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI, здійснюється на наступних стадіях процедури - під час вирішення питання про оформлення документів і розгляду заяви по суті (статті 8-10 Закону № 3671-VI), а не на стадії прийняття заяви.

Тому суд у цій справі не надає оцінки обґрунтованості побоювань позивача.

Згідно з частинами першою та другою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права та бути адекватним наявним обставинам.

Відповідно до частини четвертої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У разі якщо ухвалення рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

За наведених обставин, з метою відновлення прав та інтересів позивача, за захистом яких вона звернулася до суду, і забезпечення остаточного вирішення спору між сторонами, суд, встановивши протиправну бездіяльність відповідача, дійшов висновку, що належним способом захисту є зобов`язання відповідача прийняти рішення про прийняття заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в її прийнятті відповідно до вимог Закону № 3671-VI та Правил № 649 з урахуванням правової оцінки, наданої судом у цьому рішенні.

Під час виконання рішення суду відповідач має забезпечити вчинення дій, передбачених пунктом 2.1 Правил № 649, за особистої участі позивача.

Водночас позовні вимоги про зобов`язання відповідача прийняти заяву позивача та надати рішення за результатами її розгляду є передчасними.

Прийняттю заяви передують дії, які відповідно до пункту 2.1 Правил № 649 вчиняє уповноважена посадова особа територіального органу ДМС за особистої участі заявника: встановлення особи, реєстрація в журналі реєстрації осіб, дактилоскопія, перевірка наявності підстав для відмови в прийнятті заяви з урахуванням оновленої інформації про країну походження тощо.

Суд не може підміняти відповідача у вчиненні цих дій і наперед визначати результат такої перевірки.

Так само вирішення питання про оформлення документів і про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, належить до повноважень органів Державної міграційної служби України.

Суд не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу.

Оскільки відповідач наділений дискреційними повноваженнями щодо вирішення питання про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд не надає в межах цієї справи оцінки обставинам, викладеним у заяві позивача, і поданим нею документам.

Щодо клопотання позивача про витребування від відповідача рішення, прийнятого за наслідками розгляду її заяви від 09.10.2025, суд зазначає, що відповідач повідомив про неприйняття такого рішення, а наявні в матеріалах справи докази є достатніми для її вирішення. Тому підстав для витребування доказів немає.

Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідач не довів правомірності своєї бездіяльності, а його доводи, викладені у відзиві, не спростовують обставин, встановлених судом.

Системно проаналізувавши положення законодавства України, чинного на момент виникнення спірних правовідносин, з урахуванням взаємного зв`язку доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог.

Розподіл судових витрат відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України не здійснюється, оскільки позивача звільнено від сплати судового збору на підставі пункту 14 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», а інших судових витрат не заявлено.

Керуючись статтями 2, 5, 9, 14, 47, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

УХВАЛИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області (ідентифікаційний код: 37806243, місцезнаходження: 49000, м. Дніпро, вул. В`ячеслава Липинського, буд. 7) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, - задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, яка полягає у неприйнятті рішення про прийняття заяви громадянки Республіки Білорусь ОСОБА_1 від 09.10.2025 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в прийнятті такої заяви.

Зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області прийняти рішення про прийняття заяви громадянки Республіки Білорусь ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в її прийнятті відповідно до вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 № 649, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у цьому рішенні.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Третього апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частин рішення або розгляду справи в порядку письмового провадження апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя А.О. Сластьон