Рішення № 140563217, 12.10.2026, Вінницький міський суд Вінницької області

Справа № 127/20452/26

Провадження № 2/127/5671/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 жовтня 2026 рокумісто ВінницяВінницький міський суд Вінницької області у складі:

головуючого судді Сичука М.М.,

за участю секретаря судового засідання Коровай А.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Вінниці цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, Львівська митниця Державної митної служби України, Львівська обласна прокуратура, про відшкодування майнової шкоди у вигляді упущеної вигоди та моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

10 червня 2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, у якому просив стягнути з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України 680 000 грн майнової шкоди у вигляді упущеної вигоди та 80 000 грн моральної шкоди, а всього 760 000 грн.

На обґрунтування позову зазначив, що придбав на електронних торгах, організованих Національним агентством України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів (далі АРМА), сідловий тягач Mercedes-Benz Actros та напівпричіп KOGEL S 24.

Позивач зазначає, що перемогу в електронних торгах оформлено протоколом № APB001-UA-20250811-96441 від 05.09.2025.

Вартість придбаних активів у розмірі 421 400 грн позивач сплатив у повному обсязі 19.09.2025.

24.09.2025 АРМА складено акт про реалізацію активів на електронних торгах.

03.10.2025 за позивачем зареєстровано право власності на:

- сідловий тягач Mercedes-Benz Actros, державний реєстраційний номер НОМЕР_1 , VIN НОМЕР_2 , свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_3 , ТСЦ 0541;

- напівпричіп KOGEL S 24, державний реєстраційний номер НОМЕР_4 , VIN НОМЕР_5 , свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_6 , ТСЦ 0541.

За твердженням позивача, перемогу в електронному аукціоні оформлено протоколом від 05 вересня 2025 року, вартість придбаних активів становила 421 400 грн, оплату здійснено 19 вересня 2025 року, а акт про реалізацію активів на електронних торгах складено 24 вересня 2025 року.

03 жовтня 2025 року право власності позивача на транспортні засоби було зареєстровано, після чого він уклав із ТОВ «ГАРАНТ-АВТО М» договір оренди транспортних засобів № 03/10-25 від 03 жовтня 2025 року.

Згідно з договором орендна плата за користування двома транспортними засобами становить 85 000 грн на місяць. Позивач вказує, що транспортні засоби мали бути передані орендарю за актом приймання-передачі не пізніше 06 жовтня 2025 року, а нарахування орендної плати передбачалося з 07 жовтня 2025 року.

Однак фактичної передачі транспортних засобів позивачу не відбулося. За його твердженням, автомобілі залишилися на території Львівської митниці за адресою: м. Львів, вул. Городоцька, 369, у зв`язку з перебуванням у напівпричепі вантажу, який зберігається як речовий доказ у кримінальному провадженні, а також через неузгодженість дій державних органів щодо фактичної передачі придбаного майна.

Позивач вважає, що внаслідок непередання транспортних засобів він був позбавлений можливості виконувати договір оренди та отримувати передбачений ним дохід.

Розмір упущеної вигоди позивач визначив як 85 000 грн орендної плати за кожен місяць протягом восьми місяців з 08 жовтня 2025 року до 08 червня 2026 року, що загалом становить 680 000 грн.

Також позивач просив стягнути 80 000 грн моральної шкоди, посилаючись на тривале позбавлення можливості фактично володіти та користуватися придбаними транспортними засобами, необхідність неодноразово звертатися до державних органів, невизначеність правового становища та неможливість використовувати майно у господарській діяльності.

Правовими підставами позову позивач зазначив положення статей 41, 56 Конституції України, статей 22, 23, 1173, 1174 Цивільного кодексу України, а також статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини.

Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 15.06.2026 відкрито провадження у справі.

Розгляд справи постановлено здійснювати за правилами загального позовного провадження.

Цією ж ухвалою до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, залучено АРМА, Львівську митницю Державної митної служби України та Львівську обласну прокуратуру.

Ухвалою суду учасникам справи визначено строки для подання заяв по суті справи та призначено підготовче судове засідання.

Відповідачем та третіми особами у встановлені судом строки подано заяви по суті справи.

Позивачем у встановленому процесуальному порядку подано відповіді на відзив, додаткові письмові пояснення та заперечення щодо доводів третіх осіб.

01.07.2026 до суду надійшов відзив Державної казначейської служби України на позовну заяву, поданий представником відповідача Тушевською Наталією Сергіївною.

У відзиві відповідач просив відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

Відповідач зазначив, що Державна казначейська служба України є органом, який здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів та виконання судових рішень щодо їх стягнення, однак не здійснювала управління спірними транспортними засобами, не приймала рішення про їх реалізацію, не здійснювала їх зберігання та не визначала порядок їх фактичної передачі позивачу.

На думку відповідача, для застосування статей 1173, 1174 ЦК України необхідно встановити незаконне рішення, дію чи бездіяльність відповідного органу державної влади, якими завдано шкоду.

Державна казначейська служба України вказує, що жодних незаконних рішень, дій чи бездіяльності з її боку позивачем не доведено.

Також відповідач заперечив проти стягнення 680 000 грн упущеної вигоди, зазначивши, що позивач не довів реальності отримання відповідного доходу, конкретного розміру збитків, вжиття заходів для отримання доходу та причинного зв`язку між діями державних органів і неотриманням такого доходу.

Щодо моральної шкоди відповідач зазначив, що позивачем не доведено факту моральних страждань, їх характеру, глибини, тривалості, причинного зв`язку з протиправною поведінкою державного органу та обґрунтованості саме заявленого розміру.

Відповідач також послався на положення статті 81 ЦПК України щодо обов`язку сторони довести обставини, на які вона посилається.

01.07.2026 позивачем подано відповідь на відзив відповідача.

У відповіді позивач заперечив проти доводів Державної казначейської служби України та зазначив, що належним суб`єктом відповідальності за статтями 1173, 1174 ЦК України є Держава Україна, тоді як Державна казначейська служба України зазначена як орган, через який здійснюється виконання рішення про стягнення коштів з держави.

Позивач зазначив, що відповідач у відзиві не спростував факту придбання ним транспортних засобів, повної сплати їх вартості, складення акта про реалізацію та державної реєстрації транспортних засобів за ним.

Позивач вказав, що спір не стосується законності проведення електронних торгів чи набуття ним права власності, а стосується тривалого невиконання державними органами обов`язку щодо фактичної передачі йому майна.

На підтвердження упущеної вигоди позивач повторно послався на договір оренди №03/10-25 від 03.10.2025, відповідно до якого орендна плата становить 85 000 грн на місяць.

Позивач зазначив, що умовами договору оренди витрати на паливо, технічне обслуговування, ремонт, страхування та інші експлуатаційні витрати покладені на орендаря, у зв`язку з чим заявлений до стягнення дохід є, на його думку, чистим доходом.

Щодо моральної шкоди позивач зазначив, що для її підтвердження закон не вимагає обов`язкового надання медичних документів.

02.07.2026 до суду надійшли письмові пояснення Львівської обласної прокуратури, у яких третя особа просила відмовити у задоволенні позову.

Прокуратура зазначила, що транспортні засоби пов`язані з кримінальним провадженням та процесуальним режимом речових доказів.

Зазначено, що АРМА після звернення позивача зверталося до Львівської обласної прокуратури з питання можливості передачі транспортних засобів.

Львівська обласна прокуратура повідомила АРМА про відсутність правових підстав для передачі транспортних засобів позивачу з огляду на їх процесуальний статус.

Прокуратура вказала, що питання подальшої долі речових доказів має вирішуватися у порядку, визначеному Кримінальним процесуальним кодексом України.

Також прокуратура заперечила проти доведеності упущеної вигоди та моральної шкоди.

Окремо третя особа звернула увагу на договір оренди транспортних засобів, його виконання та реальність отримання позивачем доходу.

Позивач, заперечуючи проти доводів прокуратури, зазначив, що предметом спору є не правомірність кримінального провадження чи дій у його межах, а відповідальність держави за неможливість фактично отримати придбане та зареєстроване за ним майно.

Позивач зазначив, що державні органи не надали правової норми, яка дозволяла б необмежено у часі утримувати транспортні засоби після їх реалізації, повної оплати та реєстрації за новим власником.

На думку позивача, наявність різних пояснень АРМА та прокуратури щодо причин непередачі майна свідчить про неналежну взаємодію державних органів.

Позивач також зазначив, що якщо після реалізації майна АРМА виявило неможливість його передачі, це не може погіршувати становище добросовісного покупця.

Позивач посилався на практику Європейського суду з прав людини щодо принципу належного урядування та захисту права мирного володіння майном.

09.07.2026 Львівською митницею Державної митної служби України подано письмові пояснення щодо позову та відзиву.

Львівська митниця зазначила, що майно було вилучене в межах кримінального провадження №62020140000001268 від 27.10.2020 під час проведення обшуків 1720.11.2020.

Відповідно до наведених митницею відомостей, 20.11.2020 майно було передано на митне зберігання.

21.11.2020 слідчим відповідні транспортні засоби, речі та документи визнано речовими доказами.

26.11.2020 ухвалою слідчого судді Личаківського районного суду м. Львова у справі №463/10785/20 на відповідне майно накладено арешт.

Львівська митниця посилалася на положення Кримінального процесуального кодексу України, постанову Кабінету Міністрів України від 19.11.2012 №1104 та відомчі нормативні акти, відповідно до яких відповідальність за збереження речових доказів покладається на відповідний орган, а їх видача можлива лише на підставі належного процесуального документа.

Митниця зазначила, що ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 21.12.2022, з урахуванням ухвали від 04.01.2023, транспортні засоби та вантаж, що перебували під арештом, передано в управління АРМА у кримінальному провадженні №12021140000000989 від 10.12.2021.

14.10.2025 позивач звернувся до Львівської митниці з питанням щодо видачі транспортних засобів.

24.10.2025 Львівська митниця повідомила позивача, що питання повернення речових доказів належить до компетенції органів досудового розслідування.

Митниця послалася на положення власного порядку зберігання товарів і транспортних засобів, відповідно до якого їх видача можлива на підставі рішення уповноваженої особи або іншого процесуального документа.

Щодо упущеної вигоди Львівська митниця зазначила, що сам договір оренди не підтверджує реального отримання доходу.

Також митниця послалася на положення статей 22, 759, 760 ЦК України та практику Верховного Суду щодо необхідності доведення реальності упущеної вигоди.

09.07.2026 АРМА подало суду письмові пояснення.

АРМА насамперед послалося на відсутність, на його думку, цивільної юрисдикції спору.

АРМА зазначило, що позивач є фізичною особою підприємцем, а договір оренди №03/10-25 укладений ним із юридичною особою для здійснення господарської діяльності.

На думку АРМА, вимога про стягнення упущеної вигоди безпосередньо пов`язана з господарською діяльністю позивача, а тому спір повинен розглядатися за правилами господарського судочинства.

Щодо суті спору АРМА зазначило, що транспортні засоби були передані в управління АРМА на підставі ухвали Личаківського районного суду м. Львова від 21.12.2022 у кримінальному провадженні №12021140000000989.

АРМА підтвердило проведення електронних торгів, визначення ОСОБА_1 переможцем, повну сплату ним 421 400 грн, складення 24.09.2025 акта про реалізацію та державну реєстрацію транспортних засобів за позивачем.

Разом із тим АРМА зазначило, що фактична передача транспортних засобів позивачу не відбулася, оскільки вони залишалися пов`язаними з речовими доказами у кримінальному провадженні.

АРМА зазначило, що не мало права самостійно змінити процесуальний режим речових доказів, скасувати судовий арешт або передати майно позивачу без відповідного процесуального рішення.

02.02.2026 АРМА звернулося до Львівської обласної прокуратури щодо можливості передачі транспортних засобів.

25.02.2026 прокуратура повідомила АРМА про відсутність правових підстав для їх передачі.

14.05.2026 АРМА повідомило про це позивача.

Щодо договору оренди АРМА зазначило, що за відсутності фактичного володіння транспортними засобами позивач не мав можливості передати їх орендарю.

На думку АРМА, сам договір оренди не підтверджує гарантованого отримання позивачем доходу.

АРМА також зазначило про відсутність доказів готовності орендаря фактично прийняти транспортні засоби та здійснювати платежі.

Щодо моральної шкоди АРМА вказало на відсутність доказів незаконної поведінки, причинного зв`язку та обґрунтування заявленого розміру.

10.07.2026 АРМА подало клопотання про закриття провадження у справі, посилаючись на пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України.

Позивач проти задоволення клопотання заперечив, зазначивши, що договір оренди не є предметом спору та не визначає правову природу позову.

12.07.2026 позивач подав додаткові письмові пояснення щодо фактичних обставин придбання майна та укладення договору оренди транспортних засобів.

Позивач зазначив послідовність проведення попередніх електронних торгів, які не відбулися, після чого на третіх електронних торгах він став переможцем.

Позивач наголосив, що договір оренди був укладений лише 03.10.2025, тобто після повної оплати активів, складення акта про їх реалізацію та державної реєстрації транспортних засобів за ним.

На думку позивача, наведена послідовність подій спростовує твердження АРМА про штучність договору оренди.

Позивач зазначив, що передача транспортних засобів за договором оренди мала відбутися 06.10.2025, а тому упущену вигоду він визначає з 08.10.2025.

13.07.2026 позивач подав відповідь на письмові пояснення АРМА.

Позивач заперечив проти доводів щодо господарської юрисдикції спору та зазначив, що не пред`являє вимог до ТОВ «ГАРАНТ-АВТО М.», не просить стягнути з нього орендну плату, не ставить питання про розірвання, зміну чи недійсність договору оренди.

На думку позивача, договір оренди є лише одним із доказів реальності його наміру використовувати придбані транспортні засоби для отримання доходу.

Позивач також зазначив, що АРМА фактично підтверджує ключові обставини придбання ним майна, його оплати, реалізації, реєстрації та відсутності фактичної передачі.

Позивач вважає, що внутрішня компетенція АРМА, прокуратури та митниці не може погіршувати становище особи, яка придбала майно в установленому державою порядку.

У підготовчому судовому засіданні судом розглянуто заявлені учасниками справи клопотання.

Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 17.07.2026 у задоволенні клопотання АРМА про закриття провадження у справі відмовлено.

Цією ж датою ухвалою суду відмовлено у задоволенні клопотання Державної казначейської служби України про залучення АРМА, Львівської митниці та Львівської обласної прокуратури як співвідповідачів, оскільки позивач не заявляв відповідного клопотання та заперечував проти зміни визначеного ним складу відповідачів.

Підготовче провадження у справі закрито, справу призначено до судового розгляду по суті.

У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 підтримав заявлені позовні вимоги та просив їх задовольнити на підставі наданих суду доказів.

Представник відповідача Державної казначейської служби України згідно відзиву проти позову заперечувала, просила відмовити в його задоволенні. Зазначала, що Державна казначейська служба України не здійснювала дій щодо реалізації або фактичного утримання транспортних засобів, не приймала рішень про обмеження права власності позивача, а її функції стосуються виконання бюджетних платежів у порядку, визначеному законодавством.

Також відповідач вказував на недоведеність позивачем протиправності поведінки відповідного органу державної влади, наявності та розміру упущеної вигоди, причинного зв`язку між діями або бездіяльністю державних органів і заявленою шкодою. На думку відповідача, сам договір оренди не підтверджує, що позивач гарантовано отримав би орендну плату за весь заявлений період.

Відповідач також заперечував проти стягнення моральної шкоди, оскільки, на його думку, позивач не довів належними доказами факту її завдання, характеру та інтенсивності моральних страждань, їх тривалості й причинного зв`язку з протиправною поведінкою органу державної влади.

Представники третіх осіб АРМА, Львівської митниці Державної митної служби України та Львівської обласної прокуратури проти позову заперечували, підтримували доводи, викладені у письмових поясненнях, та просили відмовити в задоволенні позовних вимог.

АРМА зазначало, що реалізацію транспортних засобів проведено на виконання ухвали слідчого судді Личаківського районного суду м. Львова від 21 грудня 2022 року у справі № 463/982/22. Водночас фактичне передання транспортних засобів позивачу не відбулося через те, що активи не були прийняті АРМА від прокуратури за актом приймання-передачі, а в напівпричепі перебуває вантаж, який має процесуальний статус речового доказу. АРМА посилалося на відсутність належних підстав для самостійного вирішення питання про зміну способу зберігання речових доказів та на відсутність фінансування логістичних заходів.

Львівська митниця зазначала, що транспортні засоби передані їй на відповідальне зберігання слідчим 20 листопада 2020 року. Митниця не здійснювала їх реалізації та не наділена повноваженнями самостійно змінювати встановлений процесуальними рішеннями режим зберігання арештованого майна. За позицією митниці, питання організації передачі реалізованих активів та вирішення питання щодо вантажу, який перебуває у напівпричепі, належать до компетенції інших органів.

Львівська обласна прокуратура зазначала, що ухвалу слідчого судді від 21 грудня 2022 року було скеровано АРМА для виконання, а протягом 20232025 років представникам агентства неодноразово надавалися копії наявних документів та уточнювалася інформація щодо арештованого майна. За твердженням прокуратури, проєкт акта приймання-передачі активів від АРМА не надходив, у зв`язку з чим активи фактично не були прийняті агентством від прокуратури. Прокуратура вважала, що питання передачі придбаного майна новому власнику не належить до компетенції процесуального керівника у кримінальному провадженні.

Вислухавши пояснення учасників справи, дослідивши письмові докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність та достатність у сукупності, суд дійшов таких висновків.

Судом установлено, що предметом спору є вимоги про відшкодування майнової та моральної шкоди, які позивач пов`язує з неможливістю фактично отримати у своє розпорядження транспортні засоби, придбані на електронних торгах АРМА.

З матеріалів справи вбачається, що 20 листопада 2020 року сідловий тягач Mercedes-Benz Actros, реєстраційний номер НОМЕР_7 , VIN НОМЕР_2 , та напівпричіп KOGEL S 24, реєстраційний номер НОМЕР_8 , VIN НОМЕР_5 , були передані на відповідальне зберігання Львівській митниці за адресою: м. Львів, вул. Городоцька, 369.

Як зазначено в акті приймання-передачі від 20 листопада 2020 року та підтверджено Львівською митницею у листах, при переданні транспортних засобів на відповідальне зберігання тягач і причіп не відкривалися, а вантаж, який перебував у вантажному відсіку, не перераховувався.

Із листів Львівської митниці та Державної митної служби України вбачається, що ухвалами слідчого судді Личаківського районного суду м. Львова від 21 грудня 2022 року та 04 січня 2023 року у справі № 463/982/22 відповідні активи були передані в управління АРМА для реалізації арештованого майна.

Протоколом електронного аукціону від 05 вересня 2025 року підтверджується участь позивача в електронних торгах та визначення його переможцем щодо лота, до складу якого входили сідловий тягач Mercedes-Benz Actros і напівпричіп KOGEL S 24.

Актом АРМА про реалізацію активів на електронних торгах від 24 вересня 2025 року підтверджується оформлення реалізації зазначених транспортних засобів. У цьому акті наведено ідентифікаційні дані транспортних засобів, які відповідають VIN-кодам, зазначеним у документах про їх передання на зберігання.

Матеріали справи також містять документи про оплату вартості придбаних активів та державну реєстрацію транспортних засобів за позивачем 03 жовтня 2025 року, зокрема свідоцтва про реєстрацію транспортних засобів НОМЕР_3 та № 230574.

Отже, матеріали справи підтверджують придбання позивачем транспортних засобів на електронних торгах, оформлення їх реалізації та державну реєстрацію права власності за позивачем.

Водночас державна реєстрація транспортного засобу та оформлення його реалізації самі по собі не підтверджують фактичного передання такого транспортного засобу власнику, якщо відповідні докази свідчать про інше.

03 жовтня 2025 року між ФОП ОСОБА_1 як орендодавцем і ТОВ «ГАРАНТ-АВТО М» як орендарем укладено договір оренди транспортних засобів № 03/10-25.

За умовами цього договору транспортні засоби передавалися для використання у господарській діяльності, зокрема для внутрішніх вантажних перевезень. Договором визначено орендну плату в розмірі 85 000 грн на місяць та передбачено оформлення передання транспортних засобів актом приймання-передачі не пізніше 06 жовтня 2025 року.

Разом із тим договір містить умову про те, що в разі неможливості передання транспортних засобів у визначений строк через обставини, які не залежать від орендодавця, останній не несе відповідальності за затримку до усунення таких обставин, а сторони залишаються заінтересованими у виконанні договору після їх усунення.

Листом-претензією ТОВ «ГАРАНТ-АВТО М» від 10 жовтня 2025 року повідомлено, що транспортні засоби орендарю фактично не передані, акт приймання-передачі не підписаний, а через відсутність транспортних засобів орендар не має можливості використовувати їх у своїй діяльності.

У цьому ж листі зазначено про призупинення сплати орендних платежів з 07 жовтня 2025 року до фактичного передання транспортних засобів та підписання відповідного акта. Орендар також послався на необхідність шукати альтернативних перевізників для виконання власних зобов`язань.

Таким чином, лист ТОВ «ГАРАНТ-АВТО М» підтверджує, що договір оренди був укладений, але його фактичне виконання в частині передання транспортних засобів не відбулося, а орендар заявив про призупинення орендних платежів.

Листом Львівської митниці від 19 лютого 2026 року № 7.4-5/21-04/10/4427 підтверджено обставини передання транспортних засобів на відповідальне зберігання, а також зазначено, що забезпечення передачі транспортних засобів і проведення процедури передачі активів належить до компетенції АРМА.

Листом Львівської митниці від 15 червня 2026 року № 7.4-6/21-04/10/15684 додатково підтверджено, що питання передачі транспортних засобів та вирішення питання щодо вантажу, який перебуває у напівпричепі, потребує взаємодії з АРМА. Митниця повідомила про проведення робочих відеоконференцій за участю представників АРМА та Львівської митниці 08 жовтня 2025 року та 17 березня 2026 року, а також про готовність вжити заходів для законної видачі майна його власнику.

З листа Державної митної служби України від 10 березня 2026 року № 1/22-03-02/10/1240 вбачається, що митні органи вважали порушені позивачем питання такими, що не належать до їхньої компетенції, оскільки майно передано в управління АРМА.

З листа Львівської обласної прокуратури від 02 червня 2026 року № 31/2-319ВИХ-26 вбачається, що ухвалу слідчого судді від 21 грудня 2022 року скеровано АРМА для виконання. Прокуратура також повідомила про листування з АРМА, спільні виїзди за місцем зберігання майна та робочі зустрічі, спрямовані на виконання судового рішення.

Водночас прокуратура зазначила, що станом на дату відповіді проєкт акта приймання-передачі активів від АРМА не надходив, а тому активи фактично не були прийняті АРМА від прокуратури. За результатами розгляду звернення прокуратура повідомила, що порушень у діях її працівників під час здійснення процедури передачі активів не встановлено.

З листа АРМА, наданого позивачу, вбачається, що агентство зверталося до прокуратури листом від 02 лютого 2026 року щодо можливості передання транспортного засобу позивачу, а листом прокуратури від 25 лютого 2026 року було повідомлено про відсутність на той момент правових підстав для такого передання у зв`язку з процесуальним статусом майна.

Отже, надані докази підтверджують, що після реалізації транспортних засобів позивач не отримав їх у фактичне володіння, а між державними органами тривало листування щодо можливості та порядку передання майна.

Разом із тим сам факт листування, проведення робочих зустрічей або посилання органів на межі своєї компетенції не дає підстав без додаткового правового аналізу вважати протиправною поведінку кожного з відповідних органів. Для вирішення спору необхідно встановити, чи існувала конкретна протиправна дія або бездіяльність органу державної влади, чи завдала вона позивачу заявленої шкоди та чи перебуває така шкода у причинному зв`язку з відповідною поведінкою.

Суд також бере до уваги ухвалу Яворівського районного суду Львівської області від 12 червня 2026 року у справі № 944/1458/24, якою відмовлено в задоволенні клопотання про зміну способу зберігання речових доказів у кримінальному провадженні № 12021140000000989 від 10 грудня 2021 року.

Зі змісту цієї ухвали вбачається, що суд у кримінальному провадженні вважав передчасним вирішення питання про зміну способу зберігання речових доказів до їх безпосереднього дослідження та з`ясування їх значення для кримінального провадження.

Зазначена ухвала не вирішує питання про наявність чи відсутність цивільно-правової відповідальності держави перед позивачем. Водночас вона підтверджує, що питання подальшого зберігання майна було предметом окремого судового розгляду та що на момент постановлення цієї ухвали процесуальне питання про зміну способу зберігання речових доказів не було вирішено на користь заявника.

Суд не ототожнює відмову у зміні способу зберігання речових доказів із підтвердженням правомірності будь-якої попередньої або подальшої бездіяльності державних органів. Водночас у межах цієї цивільної справи суд не уповноважений переглядати ухвалу, постановлену в кримінальному провадженні, або підміняти собою суд, який вирішує питання щодо процесуального статусу речових доказів.

Отже, з матеріалів справи вбачається, що транспортні засоби були пов`язані з кримінальним провадженням №12021140000000989 від 10.12.2021.

Ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 21.12.2022 відповідне майно передано в управління АРМА.

Львівська митниця посилалася на те, що транспортні засоби та вантаж перебували у режимі зберігання речових доказів.

При цьому суд враховує певну відмінність у викладенні обставин різними державними органами щодо первісного кримінального провадження, в межах якого майно вилучалося, та подальшого кримінального провадження, в межах якого майно було передано в управління АРМА.

Однак ця розбіжність сама по собі не спростовує встановленого матеріалами справи факту подальшого процесуального зв`язку транспортних засобів із кримінальним провадженням №12021140000000989.

Також суд враховує ухвалу Яворівського районного суду Львівської області від 12.06.2026, якою розглядалося питання про зміну способу зберігання речових доказів.

Зазначеною ухвалою не встановлено незаконності дій АРМА, Львівської митниці чи Львівської обласної прокуратури.

Навпаки, з її змісту вбачається, що на момент розгляду відповідного питання кримінальне провадження ще перебувало на стадії, на якій суд не завершив дослідження відповідних речових доказів, а питання щодо зміни способу їх зберігання не могло бути вирішене лише виходячи з факту набуття позивачем права власності на транспортні засоби.

Таким чином, посилання позивача на зазначену ухвалу як на доказ незаконності дій державних органів є необґрунтованим.

Суд окремо оцінює доводи позивача про повну бездіяльність АРМА.

Матеріалами справи підтверджено, що після звернення позивача АРМА 02.02.2026 направило Львівській обласній прокуратурі запит щодо можливості передачі транспортних засобів.

25.02.2026 прокуратура повідомила АРМА про відсутність правових підстав для передачі транспортних засобів у зв`язку з їх процесуальним статусом.

Отже, твердження позивача про абсолютну бездіяльність АРМА не відповідає встановленим обставинам.

Разом із тим сам факт такого звернення не є безумовним доказом законності всіх попередніх дій або бездіяльності АРМА.

Суд дослідив питання про те, чи існувала у АРМА конкретна законодавчо визначена дія, яку воно повинно було вчинити після складення акта про реалізацію та у визначений строк.

Пункт 30 Порядку №719 дійсно пов`язує акт про реалізацію з необхідністю вжиття визначених законом заходів щодо скасування арешту.

Однак із цієї норми не випливає, що АРМА наділене повноваженнями самостійно скасовувати арешт, накладений слідчим суддею, або змінювати процесуальний статус речового доказу без відповідного процесуального рішення.

Матеріали справи не містять доказів того, що після 24.09.2025 АРМА отримало рішення компетентного органу про скасування арешту чи припинення відповідного процесуального режиму, яке воно мало виконати та не виконало.

Так само матеріали справи не містять доказів, що Львівська митниця отримала процесуальний документ, який зобов`язував її видати транспортні засоби позивачу, але відмовилася його виконати.

Відсутність такого доказу має істотне значення, оскільки цивільно-правова відповідальність держави за статтею 1173 ЦК України не може ґрунтуватися виключно на припущенні про те, що певний державний орган повинен був діяти певним чином.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним.

Згідно зі статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб під час здійснення ними своїх повноважень.

За змістом статей 15 та 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Одним зі способів захисту цивільних прав є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, а також відшкодування моральної шкоди.

Відповідно до частин першої та другої статті 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків унаслідок порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є, зокрема, доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене, упущена вигода.

Зміст поняття упущеної вигоди передбачає не лише наявність наміру отримати певний дохід, а й обґрунтовану можливість його реального одержання за звичайного перебігу подій. Тому для стягнення упущеної вигоди необхідно встановити, що заявлений дохід не є абстрактним припущенням, а його отримання було реальним, а також визначити обставини, які перешкодили його одержанню, і причинний зв`язок між порушенням права та відповідними майновими втратами.

Відповідно до статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода може полягати, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї або її майна.

Згідно зі статтями 1173 та 1174 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, а також їх посадової чи службової особи під час здійснення ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини відповідного органу чи посадової або службової особи.

Незалежність від вини не означає автоматичної відповідальності держави за будь-які несприятливі наслідки для особи, пов`язані з діяльністю державного органу. Для покладення відповідальності необхідно встановити факт шкоди, протиправність рішення, дії чи бездіяльності, а також причинний зв`язок між відповідною поведінкою та шкодою.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтями 317 та 319 Цивільного кодексу України власнику належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник здійснює свої права на власний розсуд, якщо інше не встановлено законом.

Водночас реалізація права власності може зазнавати обмежень, установлених законом, зокрема у зв`язку із застосуванням передбачених кримінальним процесуальним законодавством заходів забезпечення кримінального провадження. Наявність такого обмеження не звільняє державні органи від обов`язку діяти відповідно до закону, однак і не дає підстав автоматично визнавати будь-яке фактичне обмеження протиправним без установлення змісту відповідних процесуальних рішень та повноважень кожного органу.

Відповідно до статей 7681 Цивільного процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд установлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги та заперечення учасників справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

За правилами статті 89 Цивільного процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед установленої сили.

Відповідно до статті 263 Цивільного процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном. Позбавлення власності допускається лише в інтересах суспільства та на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У справі «East/West Alliance Limited проти України» (заява № 19336/04, рішення від 23 січня 2014 року) Європейський суд з прав людини розглядав питання втручання державних органів у право власності та наголошував на необхідності дотримання справедливого балансу між суспільним інтересом і захистом майнових прав особи.

Зазначена практика підтверджує, що втручання держави у право власності має відповідати вимогам законності та справедливого балансу. Проте висновки Європейського суду з прав людини у конкретній справі не звільняють національний суд від обов`язку встановити фактичні обставини саме цього спору, характер втручання, його правову підставу та наслідки для позивача.

У цій справі суд бере до уваги, що позивач придбав транспортні засоби на електронних торгах, оплатив їхню вартість, оформив державну реєстрацію права власності, але не отримав можливості фактично використовувати придбане майно.

Такі обставини свідчать про наявність істотного розходження між оформленим правом власності та можливістю його фактичної реалізації. Однак саме по собі встановлення такого розходження ще не є достатнім для стягнення заявленої суми упущеної вигоди та моральної шкоди. Суд повинен установити, чи доведені всі необхідні елементи відповідальності держави та чи підтверджено розмір кожного виду заявленої шкоди.

Позивач обґрунтовує вимогу про відшкодування упущеної вигоди тим, що відповідно до договору оренди транспортних засобів № 03/10-25 від 03 жовтня 2025 року мав отримувати 85 000 грн орендної плати на місяць.

Розрахунок заявленої суми становить 85 000 грн ? 8 місяців = 680 000 грн.

Суд зазначає, що сам по собі арифметичний розрахунок заявленої суми не підтверджує, що позивач реально отримав би відповідний дохід за відсутності обставин, на які він посилається як на підставу позову.

Для встановлення упущеної вигоди необхідно оцінити не лише наявність договору оренди, а й реальність його виконання, готовність сторін виконувати зобов`язання, фактичну можливість використання транспортних засобів за призначенням, умови виникнення обов`язку зі сплати орендної плати, а також обставини, які безпосередньо перешкодили одержанню доходу.

Договір оренди № 03/10-25 підтверджує, що позивач мав намір передати транспортні засоби в оренду та погодив з орендарем розмір орендної плати. Проте цей договір не підтверджує фактичного передання транспортних засобів, початку їх експлуатації, здійснення орендарем платежів або виникнення в орендаря безумовного обов`язку сплачувати орендну плату протягом усього заявленого періоду незалежно від фактичного передання майна.

Навпаки, лист-претензія ТОВ «ГАРАНТ-АВТО М» від 10 жовтня 2025 року містить повідомлення про те, що транспортні засоби не передані, акт приймання-передачі не підписаний, а орендар призупиняє сплату орендних платежів до фактичного передання транспортних засобів.

Зазначений лист підтверджує наявність перешкоди для виконання договору оренди, однак одночасно свідчить про те, що передбачена договором орендна плата фактично не сплачувалася, а її подальша сплата залежала від усунення перешкод та фактичного передання майна.

Суд не вважає сам факт призупинення орендних платежів достатньою підставою для висновку про відсутність упущеної вигоди. Невиконання договору оренди може бути наслідком обставин, які перешкоджають отриманню доходу, а не доказом відсутності такого доходу як можливого результату належного виконання договору.

Разом із тим позивач повинен довести, що за звичайного перебігу подій він мав реальну можливість отримувати відповідний дохід, а не лише уклав договір, який передбачав потенційне отримання орендної плати.

У матеріалах справи не встановлено достатніх доказів того, що орендар фактично прийняв транспортні засоби в користування, здійснював би орендні платежі протягом усіх восьми місяців за будь-яких умов, мав підтверджену можливість виконувати договірні зобов`язання та що саме протиправна поведінка конкретного органу державної влади стала безпосередньою причиною неотримання позивачем доходу в сумі 680 000 грн.

Посилання позивача на те, що орендар мав потребу у транспортних засобах для здійснення вантажних перевезень, саме по собі не замінює доказів реальної можливості отримання орендної плати протягом усього заявленого періоду.

У матеріалах справи не встановлено належного підтвердження виконання конкретних договорів перевезення із використанням саме цих транспортних засобів, документально визначеного доходу, який мав бути отриманий від їх експлуатації, або інших обставин, які дали б змогу встановити реальний, а не ймовірний характер заявленої суми.

Суд також бере до уваги, що позивач визначив упущену вигоду в розмірі повної договірної орендної плати за вісім місяців. Проте розмір упущеної вигоди повинен бути підтверджений з урахуванням умов договору, строку фактичної неможливості його виконання, умов виникнення права на орендну плату та реальності її отримання.

Умови договору про те, що витрати, пов`язані з експлуатацією транспортних засобів, покладаються на орендаря, не усувають необхідності довести реальність отримання доходу та причинний зв`язок між порушенням права і неотриманням такого доходу.

Суд не вправі самостійно визначати замість позивача інший період, іншу базу розрахунку або інший розмір упущеної вигоди, якщо для цього немає достатніх доказів у матеріалах справи.

Окремо суд зазначає, що для застосування статей 1173 та 1174 Цивільного кодексу України необхідно встановити конкретну протиправну дію або бездіяльність органу державної влади. Сам факт того, що транспортні засоби не були фактично передані позивачу, підтверджує наявність перешкоди у реалізації його права власності, однак не звільняє позивача від обов`язку довести, що заявлена майнова шкода є наслідком саме протиправної поведінки держави.

Листування між АРМА, Львівською митницею та Львівською обласною прокуратурою підтверджує, що питання фактичного передання активів не було вирішено оперативно та що органи посилалися на відсутність необхідних документів, процесуальні обмеження і межі власної компетенції.

Водночас із наданих доказів не вбачається достатньої правової та фактичної підстави для висновку, що саме Державна казначейська служба України або інший визначений позивачем орган допустив конкретну протиправну бездіяльність, яка перебуває у прямому причинному зв`язку з усією сумою заявленої упущеної вигоди.

Суд не погоджується з тим, що сам факт існування кримінального провадження автоматично виправдовує будь-яке тривале обмеження прав власника. Однак так само не можна вважати доведеними протиправність поведінки держави та розмір шкоди лише на підставі того, що після реалізації активів фактичне передання транспортних засобів не відбулося.

За правилами статті 81 Цивільного процесуального кодексу України обов`язок доведення обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, покладається на позивача. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Оцінивши подані докази в сукупності, суд доходить висновку, що позивач не довів належними та достатніми доказами реальність отримання доходу в розмірі 680 000 грн, причинний зв`язок між конкретною протиправною поведінкою державного органу та неотриманням саме цієї суми, а також усі необхідні умови відповідальності держави за заявлену майнову шкоду.

У зв`язку з цим позовні вимоги в частині стягнення 680 000 грн упущеної вигоди задоволенню не підлягають.

Позивач просить стягнути 80 000 грн моральної шкоди, посилаючись на тривале позбавлення можливості фактично користуватися придбаними транспортними засобами, необхідність неодноразово звертатися до державних органів, невизначеність правового становища та неможливість використовувати майно для отримання доходу.

Відповідно до статті 23 Цивільного кодексу України моральна шкода підлягає відшкодуванню в разі її завдання внаслідок порушення прав особи.

При визначенні наявності моральної шкоди суд має враховувати характер правопорушення, глибину фізичних і душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала шкоди, якщо вина має значення для відповідного виду відповідальності, а також інші істотні обставини.

Суд зазначає, що наявність моральної шкоди не завжди потребує підтвердження медичними документами. Водночас відсутність такої вимоги не означає, що сама заява особи про переживання та незручності є безумовним доказом завдання моральної шкоди в заявленому розмірі.

У цій справі матеріали підтверджують, що позивач не отримав фактичного доступу до транспортних засобів після оформлення їх реалізації та державної реєстрації права власності, а також неодноразово звертався до державних органів із вимогами щодо вирішення питання передачі майна.

Такі обставини об`єктивно могли спричинити позивачу занепокоєння та невизначеність щодо можливості використання придбаного майна. Однак для стягнення моральної шкоди на підставі статей 1173 та 1174 Цивільного кодексу України необхідно встановити не лише несприятливі для особи обставини, а й те, що моральна шкода перебуває у причинному зв`язку з протиправним рішенням, дією або бездіяльністю органу державної влади.

Як зазначено вище, надані матеріали підтверджують тривале невирішення питання фактичного передання транспортних засобів, проте не дають змоги встановити в межах цієї справи всі необхідні умови відповідальності держави за заявлену позивачем шкоду.

Сам факт звернення до державних органів, листування з ними або незгода з їхніми відповідями не є самостійною достатньою підставою для стягнення моральної шкоди, якщо не встановлено передбачених законом умов цивільно-правової відповідальності.

Так само суд не має підстав вважати, що наявність кримінального провадження, звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини або внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань самі по собі підтверджують протиправність поведінки державних органів у значенні статей 1173 та 1174 Цивільного кодексу України.

Внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань свідчить про початок досудового розслідування, але не є встановленням винуватості конкретної особи або підтвердженням цивільно-правової відповідальності держави. Так само відкриття провадження за зверненням особи до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини не є рішенням по суті питання про наявність протиправної поведінки державного органу.

За таких обставин суд доходить висновку, що позивач не довів необхідної сукупності умов для покладення на державу відповідальності за моральну шкоду в заявленому розмірі.

У зв`язку з цим позовні вимоги про стягнення 80 000 грн моральної шкоди також задоволенню не підлягають.

Суд бере до уваги доводи Державної казначейської служби України про те, що вона не здійснювала безпосередніх дій щодо зберігання, реалізації або фактичного передання транспортних засобів.

Водночас позов заявлено до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, а не про відшкодування шкоди за рахунок власних коштів Державної казначейської служби України як самостійної юридичної особи.

Тому сам факт того, що Державна казначейська служба України не здійснювала фактичного утримання транспортних засобів, не є достатньою підставою для відмови в позові без розгляду його по суті. Питання відповідальності держави підлягає вирішенню з урахуванням установлених обставин та норм матеріального права.

Однак, як установлено судом, позивач не довів належними та достатніми доказами всіх необхідних умов для стягнення заявлених сум майнової та моральної шкоди з держави.

Відповідно до статті 141 Цивільного процесуального кодексу України судові витрати у разі відмови в позові покладаються на позивача.

Оскільки в задоволенні позовних вимог відмовляється повністю, підстав для покладення на відповідача обов`язку відшкодувати позивачу сплачений судовий збір немає.

Керуючись статтями 19, 41, 56 Конституції України, статтями 15, 16, 22, 23, 317, 319, 1173, 1174 Цивільного кодексу України, статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статтями 12, 13, 7681, 89, 141, 258265 Цивільного процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, Львівська митниця Державної митної служби України, Львівська обласна прокуратура, про відшкодування майнової шкоди у вигляді упущеної вигоди та моральної шкоди відмовити повністю.

Судові витрати у справі залишити за позивачем.

Рішення суду може бути оскаржене до Вінницького апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення або справу розглянуто без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне найменування та адреси учасників справи:

Позивач ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_9 , адреса: АДРЕСА_1 .

Відповідач Держава Україна в особі Державної казначейської служби України, код ЄДРПОУ 37567646, адреса: 01601, м. Київ, вул. Бастіонна, 6.

Третя особа Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, код ЄДРПОУ 41037901, адреса: 01001, м. Київ, вул. Бориса Грінченка, 1.

Третя особа Львівська митниця Державної митної служби України, код ЄДРПОУ 43971343, адреса: 79000, м. Львів, вул. Костюшка, 1.

Третя особа Львівська обласна прокуратура, код ЄДРПОУ 02910031, адреса: 79005, м. Львів, просп. Шевченка, 17/19.

Повний текст рішення складено 12.10.2026.

Суддя: