Рішення № 140466274, 09.10.2026, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61700, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Харків

09.10.2026р. справа №520/22006/26

Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Сліденка А.В., розглянувши за процедурою письмового провадження у порядку ст.263 КАС України справу за позовом ОСОБА_1 (далі за текстом - заявник, громадянин, позивач) до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області (далі за текстом - відповідач, суб`єкт владних повноважень, владний суб`єкт, адміністративний орган, Управління) про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії,

встановив:

Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про: 1) визнання протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області щодо невиплати пенсії ОСОБА_1 відповідно до рішення про поновлення пенсії від 22.05.2026 року; 2) зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України у Донецькій області поновити ОСОБА_1 нарахування та виплату пенсії з 01.04.2017 року відповідно до рішення про поновлення виплати пенсії від 22.05.2026 року з виплатою заборгованості, що утворилася.

Аргументуючи ці вимоги, зазначив, що органом публічної адміністрації штучно створено перешкоду у виплаті пенсії.

Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 27.07.2026р. даний позов було залишено без руху у зв"язку із подачею поза межами строку згідно з ч.2 ст.122 КАС України без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до суду та без доказів поважних причин пропуску строку звернення до суду та відсутністю доказів сплати судового збору.

Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 07.08.2026р. викладені в заяві від 04.08.2026р. доводи стосовно непропуску строку звернення до суду з даним позовом - визнано необґрунтованими. Вимоги ухвали Харківського окружного адміністративного суду від 27.07.2026р. у справі №520/22006/26 в частині подання заяви про поновлення пропущеного строку звернення до суду разом із доказами поважних причин пропуску строку звернення до суду - визнано невиконаними. Позов в частині вимог про поновлення нарахування та виплати пенсії з 01.04.2017 року - повернуто.

Прийнято позов до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі в частині вимог про: 1) визнання протиправними дій Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області щодо невиплати пенсії ОСОБА_1 відповідно до рішення про поновлення пенсії від 22.05.2026 року; 2) зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України у Донецькій області поновити ОСОБА_1 нарахування та виплату пенсії з 23.01.2026 року відповідно до рішення про поновлення виплати пенсії від 22.05.2026 року з виплатою заборгованості, що утворилася.

Відповідач із поданим позовом не погодився.

Аргументуючи заперечення проти позову зазначив, що виплату пенсії позивачу було призупинено з 01.04.2017 у зв`язку з відсутністю відповідних відомостей у Єдиній інформаційній базі даних про внутрішньо переміщених осіб. У 2026 році позивач пройшла фізичну ідентифікацію, змінила виплатні реквізити та звернулася із заявою про допризначення пенсії, за результатами розгляду якої прийнято рішення від 13.07.2026 №914380197150 про відмову в проведенні перерахунку. Водночас із заявою про поновлення виплати пенсії позивач не зверталася, а рішення від 22.05.2026 №1441013 стосувалося виключно встановлення її особи. На думку відповідача, відповідно до статті 49 Закону України №1058-IV, Порядку №22-1 та Порядку №299, поновлення виплати пенсії потребує подання окремої заяви, у зв`язку з чим за відсутності такого звернення обов`язок поновити виплату пенсії у відповідача не виник.

Суд, повно виконавши процесуальний обов`язок зі збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст належних норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.

Установлені судом обставини спору полягають у наступному.

Заявник народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 30.11.2009р. отримував пенсію за віком відповідно до Закону України від 09.07.2003р. №1058-ІV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування".

За викладеними у відзиві твердженнями, відповідно до даних підсистеми «АСОПД/КОМТЕХ» місце проживання ОСОБА_1 АДРЕСА_1 .

З червня 2014 року м. Сніжне знаходиться на території, де органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, згідно розпорядження Кабінету Міністрів України від 07.11.2014 №1085-р (із змінами), тому пенсійну справу ОСОБА_1 взято на облік в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Донецькій області з дислокацією м. Волноваха за новим місцем перебування на обліку як внутрішньо переміщеної особи.

З 01.04.2017р. виплату пенсії було призупинено на підставі інформації, отриманої з Єдиної інформаційної бази даних про внутрішньо переміщених осіб.

За викладеними у позові твердженнями, підставою для відмови позивачу в поновленні виплати пенсії є скасування довідки ВПО.

Даних про прийняття рішення відносно припинення нарахувань за пенсією або скасування рішення про призначення пенсії (чи втрати юридичної дії цього рішення у будь-який інший спосіб) станом на 01.04.2017 р. матеріали справи не містять.

За викладеними у відзиві твердженнями, форма рішення територіального органу Пенсійного фонду про припинення пенсії чинним законодавством не затверджена.

11.05.2026 ОСОБА_1 звернулась до органів Пенсійного фонду України із заявою №1441013 щодо проходження фізичної ідентифікації та встановлення особи.

За заявою від 11.05.2026р. позивач пройшов відеоідентифікацію та рішенням про встановлення особи №1441013 від 22.05.2026р. за результатами проведеного відеоконференцзв`язку 22.05.2026 та опрацювання наданих одержувачем документів, відповідей на поставлені запитання в ході відеоконференції особу ОСОБА_1 , дата народження ІНФОРМАЦІЯ_1 ( НОМЕР_1 ) встановлено.

У червні 2026 року ОСОБА_1 звернулася через вебпортал електронних послуг Пенсійного фонду України з заявою №17114 про зміну виплатних реквізитів та надала реквізити поточного рахунку, відкритого в АТ «А-банк». За результатами розгляду заяви виплатні реквізити внесені до електронної пенсійної справи ОСОБА_1

06.07.2026р. заявник звернувся із заявою про допризначення у зв`язку з наданими додатковими документами відповідно Закону України №1058- IV.

Дану заяву за принципом екстериторіальності розглянуто ГУ ПФУ у Львівській області та рішенням від 13.07.2026р. №914380197150 відмовлено в проведенні перерахунку пенсії.

Зазначено, що за матеріалами пенсійної справи заявник має статус ВПО, виплата пенсії призупинена з 01.04.2017 (причина 9 - до з`ясування), тому пенсіонеру необхідно особисто звернутись до органів Пенсійного фонду України із заявою про поновлення виплати пенсії, з оновленими виплатними реквізитами та документом, що посвідчує особу та місце проживання. Враховуючи вищезазначене в проведенні перерахунку пенсії поновлення виплати пенсії ОСОБА_1 відмовлено.

Зазначене рішення ГУ ПФУ у Львівській області від 13.07.2026р. №914380197150 заявник у межах даної справи не оскаржує.

Згідно з довідкою відповідача від 14.08.2026р. №25080/05-16 про нараховані та фактично виплачені пенсійні виплати за період з 01.04.2017р. по 23.07.2026р. пенсія заявнику не нараховувалась та не виплачувалась.

Стверджуючи про протиправність дій органу публічної адміністрації щодо невиплати пенсії, заявник ініціював даний спір.

Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.

Право громадян України на соціальний захист проголошено ст.46 Конституції України, конкретизовано п.6 ч.1 ст.92 Конституції України і з 01.01.2004р. деталізовано нормами, насамперед, Закону України від 09.07.2003р. №1058-ІV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" (далі за текстом - Закон №1058-IV), який був прийнятий на зміну положенням Закону України від 05.11.1991р. №1788-ХІІ "Про пенсійне забезпечення".

Відповідно до ст. 1 Закону № 1058-IV пенсія - щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її особою з інвалідністю, або отримують члени її сім`ї у випадках, визначених цим Законом.

Тож, у розумінні ст.1 Протоколу Першого до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року призначена суб"єктом владних повноважень пенсія громадянина або присуджена рішенням суду пенсія є майном учасника суспільних відносин, відносно якого органи публічної адміністрації повинні мати вагомі підстави для обмеження будь-яких правомочностей власника.

Статтею 4 Закону № 1058-IV визначено, що законодавство про пенсійне забезпечення базується на Конституції України, складається з Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, цього Закону, законів України Про недержавне пенсійне забезпечення, Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб, міжнародних договорів з пенсійного забезпечення, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (далі - закони про пенсійне забезпечення), а також інших законів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до законів про пенсійне забезпечення, що регулюють відносини у сфері пенсійного забезпечення в Україні.

Відповідно до ч. 2 ст. 45 Закону № 1058-IV, пенсія призначається довічно або на період, протягом якого пенсіонер має право на виплату пенсії відповідно до цього Закону.

Питання виплати пенсій врегульовані нормами статті 47 зазначеного Закону, згідно з якою пенсія виплачується щомісяця організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України або перераховується на визначений цією особою банківський рахунок у порядку, передбаченому законодавством.

Предметом цього спору є управлінське волевиявлення суб"єкта владних повноважень з приводу невиплати заявникові призначеної, але не нарахованої пенсії з конкретної календарної дати.

Розв"язуючи спір, суд зважає, що механізм припинення виплати пенсії визначений положеннями ст.49 Закону №1058-IV та ст.27 Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування.

Так, згідно з ст.27 Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування виплати та надання соціальних послуг, на які має право застрахована особа за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, може бути припинено: а) якщо виплати призначено на підставі документів, що містять неправдиві відомості; б) якщо страховий випадок стався внаслідок дії особи, за яку настає кримінальна відповідальність; в) якщо страховий випадок стався внаслідок умисної дії особи; г) внаслідок невиконання застрахованою особою своїх обов`язків щодо загальнообов`язкового державного соціального страхування; д) в інших випадках, передбачених законами.

Відповідно до ч.1 ст.49 Закону України №1058-IV (в редакції, чинній станом на час припинення виплати пенсії), виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.

Наведений перелік підстав для припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду України є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, прямо передбачених законом.

За змістом ч.1 ст.49 Закону №1058-IV (в чинній редакції) виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 21) за заявою пенсіонера про припинення виплати пенсії у зв`язку з тимчасовим проживанням за кордоном; 3) у разі смерті пенсіонера, визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим у встановленому законом порядку; 31) у разі надання пенсіонеру статусу особи, зниклої безвісти за особливих обставин, відповідно до Закону України "Про правовий статус осіб, зниклих безвісти за особливих обставин"; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 41) у разі непроходження фізичної ідентифікації у випадках, передбачених законодавством; 5) в інших випадках, передбачених законом.

Відповідно до ч.2 ст.49 Закону №1058-IV поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з`ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цього Закону.

Згідно з ч.3 ст.49 Закону №1058-IV у разі виявлення недостовірних даних у документах та відомостях, на підставі яких було встановлено та/або здійснюється виплата пенсії, рішенням територіального органу Пенсійного фонду України розмір та підстави для виплати пенсії переглядаються відповідно до цього Закону без урахування таких даних.

Застосовуючи положення наведених вище норм права до установлених обставин спору, суд доходить до переконання про те, що згідно з ч.5 ст.45, ч.1 ст.49, ч.2 ст.49, ч.4 ст.49 Закону №1058-IV призначення пенсії, перерахунок раніше вже призначеної пенсії, припинення виплати пенсії, поновлення виплати пенсії, зміна розміру та підстав виплати пенсії здійснюється за окремими рішеннями пенсійного органу.

Жодного винятку із цього правила закон України не містить.

Наведене узгоджується із приписами ст.8 Конституції України, ст.ст.6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року як в частині гарантування принципу юридичної визначеності як невід`ємної складової верховенства права, так і в частині гарантування безперешкодного права на вільне володіння майном, позаяк саме з моменту вчинення суб`єктом владних повноважень відповідного управлінського волевиявлення у формі письмового рішення (як правозастосовчого акту) учасник суспільних правовідносин з моменту доведення до його відома факту існування такого правозастосовчого акту набуває стану обізнаності із реальним обсягом власних прав та інтересів у сфері пенсійного забезпечення.

Суд повторно наголошує, що у межах спірних правовідносин суб"єктом владних повноважень не приймалось окремого письмового рішення про припинення виплати пенсії заявникові.

Вирішуючи спір по суті, суд зважає, що згідно із ч.2 ст.2 Закону України від 11.12.2003р. №1382-IV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація міста проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Відповідно до ст.24 Конституції України не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Тож, за загальним правилом кожен громадянин України має право на вибір свого місця проживання без зменшення обсягу конституційних прав (у тому числі і у сфері пенсійного забезпечення).

Окремо суд зважає, що право реально існуючого громадянина на отримання призначеної на підставі достовірних і правдивих документів пенсії підпадає під захист за ст.1 Протоколу Першого до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і право власності на згадані кошти не може бути припинено, бо указане є невиправданим втручанням у право учасника суспільних відносин на мирне володіння майном.

Суд також враховує правові висновки, наведені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 за результатами розгляду зразкової справи №805/402/18, де зазначено, що нормативно-правовим актом, яким визначено підстави припинення пенсійних виплат (які є складовою порядку пенсійного забезпечення), є Закон №1058-IV. Інші нормативно-правові акти у сфері правовідносин, врегульованих Законом №1058-IV, можуть застосовуватися виключно за умови, якщо вони не суперечать цьому Закону. Наведений у статті 49 Закону №1058-IV перелік підстав для припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, прямо передбачених законом. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України є підзаконними, а тому не можуть обмежувати права громадян, які встановлено законами.

Імперативність заборони обмежувати чи позбавляти можливості реалізації громадянами України їх конституційного права на соціальне забезпечення у взаємозв`язку з дійсним місцем проживання особи також кореспондується з правовою позицією Європейського Суду з прав людини, викладеною в пункті 52 рішення у справі №10441/06 "Пічкур проти України" від 07 лютого 2014 року.

Рішенням Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року №25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону №1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним). Зазначені положення Закону №1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Отже, виходячи із правової, соціальної природи пенсій, право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватись з такою умовою, як постійне проживання в Україні або відсутність міжнародного договору, ратифікованого Верховною Радою України; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія - в Україні чи за її межами, що також передбачено в статті 46 Конституції України.

Зазначена позиція неодноразово була висловлена Верховним Судом за подібних обставин, зокрема, у постановах від 14.02.2019 у справі №766/15025/16-а, від 30.09.2021 у справі №540/4060/20, від 29.11.2024 у справі №160/20613/21.

Отже, припинення позивачу нарахування та виплати раніше призначеної пенсії за вислугу років здійснено відповідачем за відсутності на те правових підстав, передбачених Законом №1058-IV, або будь-яким іншим законом про пенсійне забезпечення.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права, положення Статті 14 Конвенції якою визначено, що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою.

Відповідно до пунктів 21, 24 рішення у справі "Федоренко проти України" (№25921/02) Європейський суд з прав людини, здійснюючи прецедентне тлумачення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції сформулював правову позицію про те, що право власності може бути "існуючим майном" або "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи "законними сподіваннями" отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована Європейським судом з прав людини і в справі Стреч проти Сполучного Королівства ("Stretch - United Kingdom" №44277/98).

У своїх висновках Європейський суд з прав людини неодноразово нагадував, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення пункту 1 дозволяє позбавлення власності лише "на умовах, передбачених законом", а пункт 2 визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію "законів" (рішення у справах "Амюр проти Франції", "Колишній король Греції та інші проти Греції" та "Малама проти Греції"). "Майном" може бути як "існуюче майно", так і активи, включаючи вимоги, стосовно яких особа може стверджувати, що вона має принаймні "легітимні сподівання" на реалізацію майнового права (пункт 83 рішення від 12.07.2001 у справі Ганс-Адам II проти Німеччини"). "Легітимні сподівання" за своїм характером повинні бути більш конкретними, ніж просто надія й повинні ґрунтуватися на законодавчому положенні або юридичному акті, такому як судовий вердикт (рішення у справі "Копецький проти Словаччини").

У спірних правовідносинах легітимні сподівання позивача на отримання пенсії передбачені чинними нормами Законів України, тобто вони є конкретними.

Отже, на них поширюється режим "існуючого майна".

З наведених вище міркувань положення приписів Закону України від 20.10.2014р. №1706-VII "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" та Порядку оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи (затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 01.10.2014 року № 509; далі за тестом - Порядок №509) об"єктивно не здатні ані змінити обсягу конституційних прав заявника на пенсійне забезпечення, ані запровадити невиправдані перешкоди/перепони у реалізації цих прав.

Також, об"єктивно не здатні ані змінити обсягу конституційних прав заявника на пенсійне забезпечення, ані запровадити невиправдані перешкоди/перепони у реалізації цих прав і приписи Порядку виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання) та здійснення страхових виплат за страхуванням від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, особам, які тимчасово проживають за межами України, або проживають на тимчасово окупованих Російською Федерацією територіях України, або виїхали з тимчасово окупованих Російською Федерацією територій України та проживають на підконтрольній Україні території (затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 №299; далі за текстом - Порядок №299), приписи постанови КМУ від 26.02.2022 № 162 "Про особливості виплати та доставки пенсій, грошових допомог на період введення воєнного стану", приписи Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (затверджений постановою Правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 № 22-1 у редакції постанови від 07.07.2014р. №13-1, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 27.12.2005р. за №1566/11846; далі за текстом - Порядок №22).

Суд вважає, що зі змісту ст.8 Конституції України, ст.ст.6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, ч.2 ст.122 КАС України, ч.1 і ч.2 ст.46 Закону України від 09.07.2003р. №1058-ІV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", ст.87 Закону України від 05.11.1991р. №1788-ХІІ "Про пенсійне забезпечення" випливає існування у учасника суспільних відносин - громадянина права на обрання двох варіантів поведінки у разі вчинення суб"єктом владних повноважень - терорганом системи ПФУ управлінського волевиявлення з приводу припинення виплати призначеної, але не нарахованої пенсії, а саме: 1) звернення до суду із вимогою про поновлення виплати призначеної пенсії у межах 6 календарних місяців від календарної дати подачі позову; 2) звернення до органу публічної адміністрації згідно з п.8 Порядку №299 з метою поновлення виплати пенсії протягом року з дати припинення виплати пенсії.

При цьому, положення п.8 Порядку №299 знаходяться у кореспонденції з приписами п.41 ч.1 ст.49 Закону України від 09.07.2003р. №1058-ІV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" у редакції Закону України від 25.04.2024р. №3674-ХІ, норми якого не можуть бути поширені на правовідносини, котрі склались до календарної дати набуття чинності названим актом права.

Тому нереалізація учасником суспільних відносин права на звернення до органу публічної адміністрації відповідно до п.8 Порядку №299 не може позбавляти таку особу права на поновлення виплати призначеної, але на нарахованої пенсії за рішенням суду у межах 6 календарних місяців у зворотньому хронологічному обчисленні від календарної дати подання позову.

Розв`язуючи спір, суд зважає, що відповідно до п.144 розділу XV Закону України від 09.07.2003 № 1058-IV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" громадянам України, які проживають на тимчасово окупованих територіях України або під час тимчасової окупації територій виїхали на підконтрольну Україні територію, виплата пенсії згідно з цим Законом проводиться за умови неодержання пенсії від органів Російської Федерації.

Однак, доказів існування у межах спірних правовідносин означеного вище випадку матеріали справи не містять.

Суд зважає, що звернення позивача від 06.07.2026 року стосувалося допризначення пенсії у зв`язку з поданням додаткових документів, за результатами розгляду якого рішенням від 13.07.2026 року №914380197150 відмовлено у проведенні перерахунку пенсії. Дані обставини підтверджені відповідачем у поданому відзиві на позов.

Окрім того, відповідач у відзиві наголошує на відсутності звернення позивача із заявою про поновлення виплати пенсії.

Проте предметом цього спору є не правомірність відмови у проведенні перерахунку пенсії, а правомірність припинення її виплати та наявність підстав для зобов`язання відповідача поновити виплату раніше призначеної пенсії.

Відтак, з огляду на те, що право позивача на пенсійне забезпечення виникло на підставі призначення пенсії та не було припинене у встановленому законом порядку, позивач зберігає право на одержання призначеної пенсії, а відсутність її фактичного нарахування та виплати за наведених обставин не може вважатися правомірною лише з мотивів неподання окремої заяви про поновлення виплати.

Розглядаючи справу, суд зауважує, що у силу правового висновку постанови Верховного Суду від 29.01.2020р. у справі №814/1460/16 адміністративний суд перевіряє рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень ретроспективно, тобто зважаючи на ті обставини, які існували у минулому на момент прийняття оспорюваного рішення (вчинення дії, допущення бездіяльності).

Продовжуючи вирішення спору, суд зважає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб`єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов`язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб`єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.

При цьому, із положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб`єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності у спорі за стандартом доказування - "поза будь-яким розумним сумнівом" (тобто запропоноване сприйняття ситуації повинно виключати реальну ймовірність існування у дійсності будь-якого іншого варіанту), у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - "баланс вірогідностей" (тобто запропоноване сприйняття ситуації не повинно суперечити умовам реальної дійсності і бути можливим до настання).

Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб`єктом задекларованого, але не доведеного документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не спричиняє виникнення безумовних та беззаперечних підстав для висновку про реальне існування такої обставини у дійсності.

І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб`єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з`ясування об`єктивної істини у справі.

Правильність саме такого тлумачення змісту ч.1 ст.77 та ч.2 ст.77 КАС України підтверджується правовим висновком постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19, де указано, що визначений ст. 77 КАС України обов`язок відповідача - суб`єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов`язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.

Окрім того, саме таке тлумачення стандартів доказування є цілком релевантним правовому висновку постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21.

Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Тлумачення змісту цієї норми процесуального закону було викладено Верховним Судом у постанові від 07.11.2019р. по справі №826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18), де указано, що обов`язковою умовою визнання протиправним волевиявлення суб`єкта владних повноважень є доведеність приватною особою факту порушення власних прав (інтересів) та доведеність факту невідповідності закону оскарженого управлінського волевиявлення.

У межах даного спору суд вважає за можливе керуватись правовою позицією, сформульованою у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21, де указано, що: 1) покладений на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність передбачає, що висновки суду можуть будуватися на умовиводах про те, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були; 2) суд з дотриманням вимог щодо всебічного, повного, об`єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів визначає певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв`язку, які, за його внутрішнім переконанням, дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування.

Кваліфікуючи реально вчинене у спірних правовідносинах управлінське волевиявлення суб`єкта владних повноважень, суд виходить із того, що за загальним правилом під рішенням суб`єкта владних повноважень слід розуміти письмовий акт, під дією суб`єкта владних повноважень слід розуміти вчинок посадової/службової особи, під бездіяльністю суб`єкта владних повноважень слід розуміти невиконання обов`язків, під відмовою суб`єкта владних повноважень слід розуміти письмово зафіксоване діяння з приводу незадоволення звернення приватної особи.

За змістом правових позицій постанови Верховного Суду від 03.06.2020р. у справі №464/5990/16-а та постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2022р. у справі №9901/276/19 протиправною бездіяльністю суб`єкта владних повноважень є зовнішня форма поведінки (діяння) органу/посадової особи у вигляді неприйняття рішення (нездійснення юридично значимих дій) у межах компетенції за наявності фізичної змоги реалізувати управлінську функцію.

У межах спірних правовідносин субєктом владних повноважень було вчинене управлінське волевиявлення у формі діяння (у розумінні - вчинку) з приводу припинення виплати призначеної пенсії без прийняття відповідного письмового рішення.

При цьому, матеріали справи не містять рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області від 22.05.2026 року про поновлення виплати пенсії, на яке посилається позивач. Натомість 22.05.2026 року відповідачем прийнято рішення №1441013 виключно про встановлення особи позивача за результатами проведеної відеоідентифікації, яке за своїм змістом не є рішенням про поновлення виплати пенсії. Відтак, посилання позивача на існування рішення про поновлення виплати пенсії від 22.05.2026 року об`єктивно не підтверджується матеріалами справи.

Водночас відсутність такого рішення не звільняє відповідача від обов`язку вирішити питання щодо поновлення виплати раніше призначеної пенсії у встановленому законом порядку.

Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить до переконання про те, що у спірних правовідносинах суб`єктом владних повноважень не було забезпечено дотримання вимог ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України, позаяк припинення виплати призначеної пенсії відбулось без прийняття належного письмового індивідуального правозастосовчого акту, невиплата за відсутності окреслених у ч.1 Закону України від 09.07.2003 №1058-IV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" з ст.49 та п.144 розділу XV Закону України від 09.07.2003 №1058-IV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" випадків призначеної, але ненарахованої пенсії порушує права заявника за ст.1 Протоколу Першого до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

При цьому, з урахуванням положень ч.1, ч.2 ст.46 Закону №1058-IV та ч.2 ст.122 КАС України, поновлення виплати призначеної, але ненарахованої пенсії за рішенням суду підлягає здійсненню за період у межах шестимісячного строку звернення до адміністративного суду, обчисленого у зворотному хронологічному порядку від календарної дати подання позовної заяви.

Тож, за наслідками розгляду справи слід визнати не доведеним за правилами ч.2 ст.77 КАС України факт відповідності ч.2 ст.2 КАС України реально вчиненого субєктом владних повноважень управлінського волевиявлення та навпаки доведеним за правилом ч.1 ст.77 КАС України факт існування у заявника порушеного публічного права (інтересу) у межах спірних правовідносин.

Указане є визначеною процесуальним законом підставою для задоволення позову із наданням праву заявника захисту згідно з ч.2 ст.5, ч.2 ст.9 КАС України у спосіб, сформульований у резолютивній частині даного судового акту.

При розв`язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22.02.2007р. у справі "Красуля проти Росії", від 05.05.2011р. у справі "Ільяді проти Росії", від 28.10.2010р. у справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994р. у справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07.06.2008р. у справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії"), надав оцінку усім юридично значимим факторам і обставинам справи, дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін, виклав власні мотиви конкретного тлумачення змісту належних норм матеріального і процесуального права.

Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.

Решта доводів сторін окремій оцінці у тексті судового акту не підлягає, позаяк не впливає на правильність розв`язання спору по суті.

Розподіл судових витрат по справі слід здійснити відповідно до ст.139 КАС України та Закону України "Про судовий збір".

Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.4-12, 72-77, 90, 211, 241-244, 246, 255, 263, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

Позов - задовольнити частково.

Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області з приводу припинення виплати ОСОБА_1 пенсії без прийняття окремого рішення згідно з ч.1 ст.49 Закону України від 09.07.2003 № 1058-IV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування".

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області поновити ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. НОМЕР_2 ; адреса реєстрації місця проживання - АДРЕСА_2 ) з 23.01.2026р. нарахування та виплату раніше призначеної пенсії.

Позов у решті вимог - залишити без задоволення.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області (ідентифікаційний код 13486010; місцезнаходження: 84122, Донецька область, м. Слов`янськ, площа Соборна, буд. 3) на користь ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. НОМЕР_2 ; адреса реєстрації місця проживання - АДРЕСА_2 ) 532,48 (п`ятсот тридцять дві гривні 48 копійок) як компенсацію витрат на сплату судового збору.

Роз`яснити, що судове рішення набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України (після закінчення строку подання скарги усіма учасниками справи або за наслідками процедури апеляційного перегляду); підлягає оскарженню до Другого апеляційного адміністративного суду у строк згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати виготовлення повного судового рішення).

Суддя А.В. Сліденко