Рішення № 140392996, 06.10.2026, Запорізький окружний адміністративний суд

ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 жовтня 2026 рокуСправа № 280/4545/26 м.Запоріжжя Запорізький окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді: Батрак І.В.,

за участю секретаря: Федорчука Є.В.,

представника прокуратури Ліпартії А.О.,

представника позивача Домашева Ю.М.,

представника відповідача Гусельникова М.О.,

розглянув в відритому судовому засіданні в адміністративну справу

за позовом Дніпровської окружної прокуратури м. Запоріжжя Запорізької області Руденко Інни Ярославівни в інтересах держави в особі Відділу охорони культурної спадщини Запорізької міської ради

до ОСОБА_1

про зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

Заступник керівника Дніпровської окружної прокуратури м. Запоріжжя Запорізької області Руденко Інна Ярославівна (далі прокуратура) звернулась в інтересах держави в особі Відділу охорони культурної спадщини Запорізької міської ради (далі - позивач) до Запорізького окружного адміністративного суду із позовом до ОСОБА_1 (далі - відповідач), в якому просить укласти з позивачем охоронний договір на приміщення (група приміщень), нежиле приміщення підвалу літ.А-3, що розташоване за адресою АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна :2909623223060), що є частиною пам`ятки архітектури місцевого значення «Будинок житловий», розташованої за адресою: АДРЕСА_2 (охоронний номер 5034-ЗП).

В обґрунтування позову зазначено, що 20.08.2025 до Державного реєстру нерухомих пам`яток України (далі - Реєстр) за категорією місцевого значення занесено об`єкти культурної спадщини Запорізької області, до яких, зокрема під №9 віднесено пам`ятку архітектуриБудинок житловий, датований 1930-1932 роками, перебудови 1947-1951 років, (охоронний номер 5034-Зп), розташований у АДРЕСА_2 . З указаного моменту розглядуваний будинок набув статусу пам`ятки культурної спадщини, проте ще з 2013 року є об`єктом культурної спадщини, а отже потребував охорони. Згідно з відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно приміщення (група приміщень), нежиле приміщення підвалу літ. А-3, загальною площею 279,2 кв.м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2909623223060, перебуває у приватній власності позивача. У той же час ОСОБА_1 не укладено з Відділом охорони культурної спадщини Запорізької міської ради охоронний договір на приміщення (групу приміщень) нежиле приміщення, підвалу літ. А-3, розташоване за адресою: Запорізька обл., м. Запоріжжя, вул. Незалежної України, буд. 15, приміщення 40а, що є частиною пам`ятки архітектури місцевого значення «Будинок житловий», розташованої за адресою: вул. Незалежної України, буд. 15/7, м. Запоріжжя, на умовах і в порядку, визначених постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 №1768, чим порушено вимоги законодавства у сфері охорони культурної спадщини. Зазначене послугувало підставою для звернення до суду з даним позовом.

Ухвалою від 18.05.2026 відкрито спрощене позовне провадження у справі без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами.

02.06.2026 через систему «Електронний суд» від представника відповідача, - адвоката Гусельникова М.О. надійшов відзив на позовну заяву разом з клопотанням про розгляд справи за правилами загального позовного провадження

В обґрунтування відзиву представник відповідача посилається на те, що обов`язковою умовою задоволення позову є доведення позивачем того, що саме об`єкт, який належить відповідачеві, внесений до Державного реєстру нерухомих пам`яток України як пам`ятка (її частина). Цей факт у справі належними та допустимими доказами не підтверджено. Згідно з Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме, право власності відповідача зареєстровано на об`єкт за адресою: Запорізька обл., м. Запоріжжя, вулиця Незалежної України, будинок 15, приміщення 40а. Натомість пам`ятку архітектури місцевого значення «Будинок житловий» внесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України та обліковано за адресою, яка не збігається з адресою об`єкта відповідача, а саме: АДРЕСА_2 . За цією ж адресою (15/7) сформульовано і прохальну частину позову. При цьому за адресою об`єкта відповідача (вул. Незалежної України, буд. 15, приміщення 40а) жодного об`єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України не внесено. Крім того, позивачем не доведено ні факту вручення відповідачеві персонального письмового повідомлення про статус належного йому об`єкта, ні факту офіційного оприлюднення розпорядження від 15.05.2023 №236 у встановленому законом порядку. Також відповідач вважає, що належним позивачем у справі є Відділ охорони культурної спадщини Запорізької міської ради, який має статус юридичної особи та самостійно може звертатися до суду. Прокурором не доведено об`єктивної неможливості Відділу самостійно звернутися до суду. Сукупність вищезазначених обставин, на думку відповідача, свідчить про безпідставність та необгрунтованість заявлених вимог. Просить суд відмовити у задоволенні позову.

Ухвалою від 03.06.2026 перейдено до розгляду справи №280/4545/26 за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання призначено на 02.07.2026.

03.06.2026 засобами системи «Електронний суд» від представника прокуратури надійшла відповідь на відзив в якій зазначено, що різниця у зазначенні адреси є особливістю технічної, архівної та пам`яткоохоронної фіксації одного будинку, а не доказом існування двох різних об`єктів. Відповідачу на праві власності належить нежитлове приміщення підвалу у цьому будинку, тому таке приміщення є частиною пам`ятки. Таким чином, обов`язок відповідача укласти охоронний договір виникає з факту належності йому частини пам`ятки. Вважає, що доводи відповідача, наведені у відзиві, є необґрунтованими, не спростовують підстав та предмета позову, а також не підтверджують наявності підстав для залишення позовної заяви без розгляду чи відмови у її задоволенні, у зв`язку з чим просить суд позов задовольнити у повному обсязі.

Протокольною ухвалою від 02.07.2026 підготовче засідання відкладено до 28.07.2026.

28.07.2026 засобами системи «Електронний суд» від представника відповідача надійшло клопотання про долучення доказів, витребування доказів та відкладення підготовчого засідання.

Протокольною ухвалою від 28.07.2026 підготовче засідання відкладено до 13.08.2026.

Протокольною ухвалою від 13.08.2026 підготовче засідання відкладено до 20.08.2026.

14.08.2026 засобами системи «Електронний суд» від представника відповідача надійшло клопотання про долучення доказів (копії листа Департаменту з управління житлово-комунальним господарством Запорізької міської ради від 05.08.2026 №2577/01-37/01 з додатками).

Протокольною ухвалою суду від 20.08.2026 закрито підготовче засідання та призначено справу до судового розгляду на 17.09.2026.

31.08.2026 засобами системи «Електронний суд» від представника відповідача надійшло клопотання про долучення доказів до матеріалів справи (копії листа Дніпровської окружної прокуратури міста Запоріжжя Запорізької області від 24.08.2026 №53-95-6572вих-26).

10.09.2026 засобами системи «Електронний суд» від представника відповідача надійшла заява про ознайомлення з матеріалами справи в електронному вигляді.

11.09.2026 засобами системи «Електронний суд» від представника відповідача надійшло клопотання про участь у судовому засіданні в режимі відеоконфереції.

Ухвалою від 15.09.2026 клопотання представника відповідача про участь у засіданні в режимі відеоконференції задоволено.

17.09.2026 засобами системи «Електронний суд» від представника відповідача надійшли додаткові письмові пояснення щодо заявлених позовних вимог.

17.09.2026 судове засідання з технічних причин не відбулося і перенесено на 18.09.2026 о 10:00 год.

В судовому засіданні, яке відбулося 18.09.2026 прокурор та представник позивача підтримали заявлені позовні вимоги в повному обсязі. Представник відповідача проти задоволення позову заперечив також в повному обсязі.

Враховуючи норми ч.3 ст.243 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України), у судовому засіданні 18.09.2026 проголошено скорочене рішення (вступна та резолютивна частини).

Заслухавши пояснення представників сторін та прокурора, розглянувши наявні матеріали та фактичні обставини справи, дослідивши і оцінивши надані докази в їх сукупності, суд встановив наступне.

Наказом начальника Управління містобудування та архітектури Запорізької обласної державної адміністрації (далі Управління) від 28.11.2013 №49-О затверджено Перелік щойно виявлених об`єктів культурної спадщини архітектури та містобудування м. Запоріжжя (далі - Перелік), до якого під №35 занесено Квартал №2 Шостого селища (Соцмісто) - Квартал жилкомуна, датованого 1930-1933 роками, перебудови 1949 року та обмеженого вулицями Незалежної України (попередня назва 40 років Радянської України), Фанатською (попередня назва Добролюбова), Рекордною і проспектом Металургів.

У подальшому, розпорядженням Запорізької обласної військової адміністрації від 15.05.2023 №236, на підставі Положення про Управління від 28.05.2021 №370, наказу Управління від 28.11.2013 №49-о, листа Відділу охорони культурної спадщини Запорізької міської ради від 11.04.2023 №043/01-41, затверджений новий Перелік об`єктів культурної спадщини Запорізької області, до якого під №10 вже окремо включено вищевказаний Будинок житловий, розташований по вул. Незалежної України, буд. 15/7.

Наказом Міністерства культури та стратегічних комунікацій України від 20.08.2025 за №641 до Державного реєстру нерухомих пам`яток України (далі - Реєстр) за категорією місцевого значення занесено об`єкти культурної спадщини Запорізької області, до яких, зокрема під №9 віднесено пам`ятку архітектуриБудинок житловий, датований 1930-1932 роками, перебудови 1947-1951 років, (охоронний номер 5034-Зп), розташований у АДРЕСА_2 .

З указаного моменту розглядуваний будинок набув статусу пам`ятки культурної спадщини, проте ще з 2013 року є об`єктом культурної спадщини.

Згідно з відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно приміщення (група приміщень), нежиле приміщення підвалу літ. А-3, загальною площею 279,2 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2909623223060, перебуває у приватній власності ОСОБА_1 , (РНОКПП НОМЕР_1 ).

Право власності на вказаний об`єкт зареєстровано 28.03.2024, при цьому підставою для державної реєстрації зазначено договір купівлі-продажу від 22.04.2008 №1313.

Згідно з договором купівлі-продажу від 22.04.2008 ОСОБА_2 передав у власність ОСОБА_1 нежиле приміщення підвалу літ. А-3 під номером 40а, яке знаходиться у будинку АДРЕСА_3 , загальною площею 279,2 кв.м.

Відповідно до технічного паспорта на групу нежитлових приміщень, виготовленого станом на 29.02.2024, об`єкт є самостійним об`єктом нерухомого майна, має адресу: АДРЕСА_1 , та загальну площу 279,2 кв.м. Ідентифікатор об`єкта в ЄДЕССБ: 01.3510588.4786169.20240302.74.3390.18.

При цьому назву вулиці, на якій розташований вказаний об`єкт, змінено з АДРЕСА_3 на підставі рішення Запорізької міської ради від 19.02.2016 №101 «Про перейменування вулиці 40 років Радянської України в місті Запоріжжі на вулицю Незалежної України».

Зазначені обставини підтверджуються матеріалами по справі та не є спірними.

Вважаючи, що відповідач повинен укласти з позивачем охоронний договір на приміщення (групу приміщень) нежиле приміщення, підвалу літ. А-3, розташоване за адресою: Запорізька обл., м. Запоріжжя, вул. Незалежної України, буд. 15, приміщення 40а, прокурор звернувся з даним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам, суд зазначає таке.

Щодо підстав для представництва прокурором інтересів держави у суді.

Пункт 16 частини першої статті 4 КАС України визначає, що адміністративний договір - це спільний правовий акт суб`єктів владних повноважень або правовий акт за участю суб`єкта владних повноважень та іншої особи, що ґрунтується на їх волеузгодженні, має форму договору, угоди, протоколу, меморандуму тощо, визначає взаємні права та обов`язки його учасників у публічно-правовій сфері і укладається на підставі закону.

Пункт 4 частини першої статті 19 КАС України відносить до юрисдикції адміністративних судів публічно-правові спори, у тому числі спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів.

Верховний Суд у постанові від 23 грудня 2019 року у справі №806/1536/18 сформулював висновок, що охоронний договір є актом за участю суб`єкта владних повноважень та власника (співвласника) пам`ятки культурної спадщини, має форму договору, визначає взаємні права та обов`язки його учасників у публічно-правовій сфері, тобто у сфері реалізації державного управління охороною культурної спадщини, і укладається на підставі статті 23 Закону України «Про охорону культурної спадщини» замість видання індивідуального акта органу охорони культурної спадщини, а отже, є адміністративним договором; спори з приводу укладення таких договорів підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства відповідно до пункту 4 частини першої статті 19 КАС України. Такий підхід до юрисдикції подібної категорії спорів Верховний Суд неодноразово застосовував, зокрема, у постановах від 20 березня 2024 року у справі №620/17968/21, від 08 травня 2024 року у справі №240/17530/23, від 23 травня 2024 року у справі №320/5145/23, від 24 січня 2025 року у справі №560/5184/24, від 26 лютого 2025 року у справі №120/2126/24, від 26 лютого 2025 року у справі №580/2402/23, від 16 вересня 2025 року у справі №420/8947/24, від 18 грудня 2025 року у справі №160/4161/24 та від 27 січня 2026 року у справі №400/1773/25.

Також суд звертає увагу на те, що Конституційний Суд України Рішенням від 03 грудня 2025 року №6-р(ІІ)/2025 визнав неконституційними окремі приписи абзацу першого частини третьої статті 23 до Закону України «Про прокуратуру» в тому, що вони надають прокуророві можливість здійснювати представництво інтересів держави в суді у зв`язку з нездійсненням або неналежним здійсненням захисту цих інтересів органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб`єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження. Водночас у пунктах 3 та 4 резолютивної частини цього Рішення Конституційний Суд України зазначив, що визнані неконституційними приписи втрачають чинність із 01 січня 2027 року та що це Рішення не поширюється на правовідносини щодо представництва прокурором інтересів держави в суді, які виникли під час чинності зазначених приписів і продовжують існувати після втрати ними чинності.

Прокурор звернувся до суду у цій справі у травні 2026 року, тому наведене Рішення Конституційного Суду України не поширюється на спірні правовідносини.

Щодо суті позовних вимог.

Конституція України у статті 54 проголошує, що культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам`яток та інших об`єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.

Преамбула Закону України від 08 червня 2000 року №1805-III «Про охорону культурної спадщини» (далі - Закон №1805-III) визначає, що об`єкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, у межах її територіального моря та прилеглої зони, охороняються державою, а охорона об`єктів культурної спадщини є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

У преамбулі Конвенції про охорону архітектурної спадщини Європи від 03 жовтня 1985 року, ратифікованої Законом України від 20 вересня 2006 року №165-V «Про ратифікацію Конвенції про охорону архітектурної спадщини Європи», визначено, що архітектурна спадщина найяскравіше віддзеркалює багатство та розмаїття культурної спадщини Європи, є безцінним свідком нашого минулого і спільним надбанням всіх європейців. Частина друга статті 4 цієї Конвенції зобов`язує кожну Сторону запобігати спотворенню, руйнуванню або знищенню об`єктів спадщини, що охороняються.

Велика Палата Верховного Суду у пунктах 117-120 постанови від 12 вересня 2023 року у справі №910/8413/21 наголосила, що нерухомі об`єкти культурної спадщини, на відміну від іншого нерухомого майна, мають особливу правову природу: вони мають цінність не тільки як нерухоме майно, а набувають історико-культурної цінності, яка формується десятиліттями та століттями і яку суспільство може лише успадкувати від попередніх поколінь; тому руйнування такого об`єкта завдає шкоди не лише його власникові, а і суспільству в цілому, а самі об`єкти потребують особливої охорони.

Абзац шостий статті 1 Закону №1805-III (у редакції Закону України від 25 травня 2017 року №2073-VIII) визначає, що пам`ятка культурної спадщини - це об`єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, або об`єкт культурної спадщини, який взято на державний облік відповідно до законодавства, що діяло до набрання чинності цим Законом, до вирішення питання про включення (невключення) об`єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України.

Частини перша та друга статті 23 Закону №1805-III встановлюють, що усі власники пам`яток, щойно виявлених об`єктів культурної спадщини чи їх частин або уповноважені ними органи (особи) незалежно від форм власності на ці об`єкти зобов`язані укласти з відповідним органом охорони культурної спадщини охоронний договір.

При передачі пам`ятки, щойно виявленого об`єкта культурної спадщини чи її (його) частини у володіння, користування чи управління іншій особі істотною умовою договору про таку передачу є забезпечення особою, якій передається пам`ятка, щойно виявлений об`єкт культурної спадщини чи її (його) частина, збереження пам`ятки, щойно виявленого об`єкта культурної спадщини чи її (його) частини відповідно до вимог цього Закону та умов охоронного договору, укладеного власником або уповноваженим ним органом (особою) з відповідним органом охорони культурної спадщини.

Відповідно до частини четвертої статті 23 Закону №1805-III відсутність охоронного договору не звільняє особу від обов`язків, що випливають із цього Закону.

Частина третя статті 25 Закону №1805-III додатково зобов`язує юридичних та фізичних осіб забезпечити збереженість пам`яток на землях, якими вони користуються, та укладати з органами охорони культурної спадщини охоронні договори.

Пункт 17 частини першої статті 6 Закону №1805-III відносить укладення охоронних договорів на пам`ятки до повноважень органу виконавчої влади Автономної Республіки Крим, органів охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2001 року №1768 затверджено «Порядок укладення охоронних договорів на пам`ятки культурної спадщини, щойно виявлені об`єкти культурної спадщини чи їх частини» (далі - Порядок №1768)

Пункт 2 Порядку №1768 у редакції, чинній на час набуття відповідачем права власності на приміщення, встановлював, що власник пам`ятки чи її частини або уповноважений ним орган (особа) зобов`язаний не пізніше ніж через один місяць з моменту отримання пам`ятки чи її частини у власність або у користування укласти охоронний договір з відповідним органом охорони культурної спадщини.

Аналогічний за змістом обов`язок закріплює пункт 12 Порядку №1768 відповідно до якого, власник (користувач) пам`ятки, щойно виявленого об`єкта культурної спадщини чи її (його) частини або уповноважений ним орган (особа) зобов`язаний не пізніше ніж через один місяць з моменту отримання пам`ятки, щойно виявленого об`єкта культурної спадщини чи її (його) частини у власність (користування) укласти охоронний договір з відповідним органом охорони культурної спадщини.

Після внесення об`єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України або набуття ним правового статусу щойно виявленого об`єкта культурної спадщини відповідний орган охорони культурної спадщини в письмовій формі повідомляє власнику (користувачу) цього об`єкта або уповноваженому ним органу (особі). У такому разі власник (користувач) пам`ятки, щойно виявленого об`єкта культурної спадщини чи її (його) частини або уповноважений ним орган (особа) зобов`язаний укласти охоронний договір з відповідним органом охорони культурної спадщини не пізніше ніж через один місяць з моменту отримання такого повідомлення. (пункт 13 Порядку №1768).

Верховний Суд у постанові від 13 грудня 2018 року у справі №826/4605/16, розглядаючи спір щодо власника частини пам`ятки архітектури, сформулював висновок про те, що юридичні або фізичні особи, у власності або користуванні яких перебувають об`єкти культурної спадщини чи їх частини, зобов`язані укласти з відповідним органом охорони культурної спадщини охоронний договір встановленого зразка, і кваліфікував невиконання цього обов`язку як невиконання зобов`язання, встановленого статтею 23 Закону №1805-III та пунктом 2 Порядку №1768. Зазначений правовий підхід Верховний Суд застосував, зокрема, у постановах від 19 лютого 2021 року у справі №826/25854/15, від 08 травня 2024 року у справі №240/17530/23 та від 14 серпня 2025 року у справі №380/9422/21.

Отже, законом передбачається обов`язкове укладення власником пам`ятки чи її частини охоронного договору з відповідним органом охорони культурної спадщини після переходу права власності.

У постанові від 24 травня 2021 року у справі №640/4482/20 Верховний Суд дійшов висновку щодо застосування частин першої, третьої та четвертої статті 23 Закону №1805-III і пункту 2 Порядку №1768 про те, що юридичну відповідальність за належне утримання та збереження будівлі - пам`ятки архітектури з моменту державної реєстрації права власності несе виключно власник, який не звільняється від обов`язку укласти охоронний договір.

У пунктах 72-73, 75-77 постанови від 23 травня 2024 року у справі №320/5145/23 Верховний Суд зазначив, що норми частини першої статті 23 Закону №1805-III містять прямі приписи і безальтернативно та беззастережно встановлюють обов`язок для усіх власників об`єктів культурної спадщини укласти охоронний договір у порядку, встановленому законом, а положення пункту 2 Порядку №1768 встановлюють часові межі виконання закріпленого у статті 23 Закону №1805-III обов`язку, а саме місячний строк, який обчислюється або з моменту отримання об`єкта у власність, або, якщо охоронний статус надано пізніше, - з дня отримання власником повідомлення уповноваженого органу про набуття об`єктом такого статусу.

Наведені висновки Верховний Суд сформулював стосовно щойно виявленого об`єкта культурної спадщини, проте такі висновки є застосовними й до пам`яток культурної спадщини, оскільки частина перша статті 23 Закону №1805-III установлює єдиний за змістом обов`язок для власників пам`яток і власників щойно виявлених об`єктів культурної спадщини, а Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 вересня 2023 року у справі №910/8413/21 (пункт 145) зазначила, що в контексті заходів з охорони культурної спадщини Закон №1805-III прирівнює щойно виявлені об`єкти культурної спадщини до пам`яток культурної спадщини.

Отже, момент відліку строку виконання обов`язку укласти охоронний договір залежить від того, чи мав об`єкт охоронний статус на час набуття особою права власності на нього. Якщо на цей момент об`єкт уже був пам`яткою, зокрема об`єктом, взятим на державний облік відповідно до законодавства, що діяло до набрання чинності Законом №1805-III, місячний строк, установлений пунктом 2 (нині пунктом 12) Порядку №1768, обчислюється з дня набуття права власності, а подальше занесення такого об`єкта до Реєстру лише підтверджує вже наявний статус і не змінює початку перебігу строку його виконання.

Натомість у разі набуття об`єктом нерухомості охоронного статусу, коли особа вже була його власником, місячний строк обчислюється з дня отримання власником повідомлення уповноваженого органу, оскільки до цього моменту в нього не було підстав вважати належне йому майно об`єктом культурної спадщини.

При цьому невиконання органом охорони культурної спадщини обов`язку повідомлення власника про занесення належної йому пам`ятки культурної спадщини до Реєстру не звільняє власника такої пам`ятки від обов`язку, встановленого частиною першою статті 23 Закону №1805-III, укласти охоронний договір і не є підставою для відмови у задоволенні позову про зобов`язання цей обов`язок виконати (пункт 86 постанови Верховного Суду від 09 вересня 2026 року у справі №520/29107/24).

В пункті 87 зазначеної постанови Верховного Суду акцентовано увагу на тому, що виконання державою конституційного обов`язку із забезпечення збереження історичних пам`яток відповідно до статті 54 Конституції України не може залежати від належного здійснення органом охорони культурної спадщини обов`язку щодо інформування власника, а невиконання цього обов`язку саме по собі не може нівелювати передбачений законом механізм забезпечення збереження пам`ятки.

Такий підхід також узгоджується з Орієнтиром A.8 «Обов`язок виконувати закон» (Duty to implement the law) Оновленого Мірила правовладдя (The Updated Rule of Law Checklist), ухваленого Європейською комісією за демократію через право (European Commission for Democracy through Law) (Венеційською комісією (Venice Commission)) на 145-му пленарному засіданні 12- 13 грудня 2025 року (CDL-AD(2025)002). У пункті 38 цього документа зазначено, що фундаментальною вимогою правовладдя є повага до закону та його належне застосування і виконання, а обов`язок щодо його реалізації має три складові: особи повинні додержуватися закону, держава - у розумних межах забезпечувати його виконання, а посадові особи - діяти виключно в межах наданих їм повноважень.

Підсумовуючи вищевикладене суд констатує, що із набуттям права власності на пам`ятку культурної спадщини у власника виникають установлені законом додаткові обов`язки щодо її збереження, які випливають із його охоронного статусу; такі обов`язки конкретизуються у Законі №1805-III та охоронному договорі, який власник пам`ятки укладає з органом охорони культурної спадщини.

Подібний висновок також викладений в пункті 80 постанови Верховного Суду від 27 січня 2026 року у справі №400/1773/25.

При цьому неналежне інформування органом охорони культурної спадщини про обов`язок власника укласти охоронний договір не звільняє власника культурної спадщини (чи її частини) від укладання такого договору (пункти 86-87 постанови Верховного Суду від 09 вересня 2026 року у справі №520/29107/24).

Разом з цим суд зауважує, що згідно з Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (інформаційна довідка №471151182 від 02.04.2026), право власності відповідача зареєстровано на об`єкт за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2909623223060).

Натомість пам`ятку архітектури місцевого значення «Будинок житловий» (охоронний номер 5034-Зп) внесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України та обліковано за адресою, яка не збігається з адресою об`єкта відповідача, а саме: АДРЕСА_2 .

При цьому за адресою об`єкта відповідача ( АДРЕСА_1 ) жодного об`єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України не внесено.

Таким чином, до Реєстру нерухомих пам`яток внесено об`єкт за адресою, яка не відповідає адресі об`єкта відповідача.

Суд звертає увагу, що Єдиним джерелом, у якому об`єкт відповідача ідентифікується за повним та правильним найменуванням і адресою, є Державний реєстр речових прав на нерухоме майно.

Невідповідність адреси об`єкта в Реєстрі нерухомих пам`яток даним Державного реєстру речових прав не повинна створювати негативних наслідків для відповідача. Ця розбіжність прямо підтверджена висновком профільного органу, до компетенції якого належить присвоєння адрес. Так, Департамент архітектури та містобудування Запорізької міської ради листом від 13.04.2026 №04.01-08/1317 повідомив, у відповідь на лист Дніпровської окружної прокуратури міста Запоріжжя від 03.04.2026 № 53-95-2725вих-26, що в архівних документах (рішеннях, наказах, розпорядженнях тощо) інформація щодо присвоєння об`єкту нерухомого майна адрес: м.Запоріжжя, вул. Незалежної України, 15/7; м. Запоріжжя, вул. Незалежної України, 15; м.Запоріжжя, вул. Фанатська, 7 відсутня.

Отже, вказаний уповноважений орган державної влади засвідчив відсутність документального присвоєння об`єкту як адреси «15/7», так і адреси «15».

Суд наголошує, що адреса пам`ятки вул. Незалежної України, буд. 15/7 допускає щонайменше декілька трактувань, які не є тотожними з адресою об`єкта відповідача - АДРЕСА_4 , приміщення 40а.

Позначення 15/7 може означати: будинок 15, квартиру (приміщення) 7; будинок 15, корпус 7; кутовий будинок з подвійною адресою вул. Незалежної України, 15/вул. Фанатська, 7; окремий будинок 15/7, відмінний від будинку 15, тощо.

Жодна з цих можливих адрес не збігається з адресою об`єкта відповідача, за якою в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано право власності (інформаційна довідка від 02.04.2026 №471151182): будинок 15, приміщення 40а. У технічному паспорті об`єкт зазначено за адресою АДРЕСА_1 - також без дробу.

Прокурор у відповіді на відзив посилається на витяг з топографо-геодезичного плану М 1:500, на якому на перетині вул. Незалежної України та вул. Фанатської позначено об`єкт ЗКЖ з номером 15/7. Топографо-геодезичний план є картографічним матеріалом містобудівного кадастру, а не рішенням про присвоєння адреси. Департамент у тому самому листі засвідчив, що рішення про присвоєння будь-якої з трьох адрес відсутнє. Позначка на плані не може замінити акт уповноваженого органу.

Твердження прокурора у відповіді на відзив про те, що різниця в зазначенні адреси є особливістю технічної, архівної та пам`яткоохоронної фіксації одного будинку, є припущенням, а не встановленою обставиною.

Порівняння прокурором схематичних планів БТІ зі схемами паспорта пам`ятки та висновок про їх ідентичність є оцінкою самого прокурора та не є належним та достатнім доказом того, що будинок за адресою вул. Незалежної України, 15 та вул. Незалежної України, 15/7 є одним і тим же об`єктом.

Відповідно до ст. 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституційний Суд України у рішенні від 22.09.2005 №5-рп/2005 (абзац другий підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини) зазначив, що із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі. Обов`язок, що покладається на власника, має бути визначеним щодо об`єкта, якого він стосується. Адреса пам`ятки в Державному реєстрі нерухомих пам`яток України та адреса об`єкта в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно повинні бути тотожними і виключати подвійне тлумачення, інакше особа позбавлена можливості передбачити, чи поширюється на неї обов`язок пов`язаний з об`єктом, який перебуває у неї у власності.

Прокурор та позивач не довели, що приміщення 40а у будинку АДРЕСА_4 України та пам`ятка, облікована за адресою 15/7, є одним і тим самим об`єктом.

За наявності розбіжності адрес у відповідача не виникає укласти охоронний договір.

Інші аргументи прокурора та сторін не є визначальними для вирішення даної справи. При цьому суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява №65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява №63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).и повинні діяти вчасно та в належний і послідовний спосіб (рішення у справах «Beyeler v. Italy» №33202/96, «Oneryildiz v. Turkey» №48939/99, «Moskal v. Poland» №10373/05).

Суд вважає за необхідне зазначити, що предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частина 2 статті 73 КАС України).

Статтею 72 КАС України передбачено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до ч.1 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно з абз.2 ч.2 ст.77 КАС України суб`єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.

В силу правових висновків постанови Верховного Суду від 06.06.2024 у справі №400/1217/23: 1) обов`язок позивача доводити обставини, на які він посилається на обґрунтування своїх доводів, є ключовим аспектом принципу змагальності та рівності в судовому процесі; 2) позивач не може будувати власну позицію на тому, що вона є доведеною, допоки інша сторона не надасть доказів на її спростування (концепція негативного доказу), оскільки такий підхід нівелює саму сутність принципу змагальності; 3) обов`язок доведення обставин, на яких ґрунтуються їх вимоги та заперечення, у рівній мірі покладається на обох сторін. Кожна сторона повинна довести факти, на які вона посилається. При цьому підставу позову повинен довести саме позивач. Позивач повинен подати докази, на яких ґрунтуються його вимоги разом з поданням позовної заяви.

Статтею 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з`ясування об`єктивної істини у справі.

Правильність саме такого тлумачення змісту ч. 1 ст. 77 та ч. 2 ст. 77 КАС України підтверджується правовим висновком постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020 по справі №520/2261/19.

Прокурором та позивачем не доведено обґрунтованість як своїх тверджень, так і заявлених вимог.

Беручі до уваги вищевикладені обставини суд вважає позовні вимоги необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Оскільки у задоволенні адміністративного позову судом відмовлено, розподіл судових витрат відповідно до ст. 139 КАС України не здійснюється.

Керуючись ст. ст. 139, 241-246 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

В задоволенні адміністративного позову Дніпровської окружної прокуратури м. Запоріжжя Запорізької області Руденко Інни Ярославівни (69006, м. Запоріжжя, вул. Фанатська, буд. 14, код ЄДРПОУ 0290997324) в інтересах держави в особі Відділу охорони культурної спадщини Запорізької міської ради (69126, м. Запоріжжя, вул. Зелінського, буд. 3, код ЄДРПОУ 43215946) до ОСОБА_1 ( АДРЕСА_5 , РНОКПП НОМЕР_1 ) про зобов`язання вчинити певні дії - відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Третього апеляційного адміністративного суду протягом десяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Рішення у повному обсязі складено та підписано 06.10.2026.

Суддя І.В. Батрак