Рішення № 140310535, 05.10.2026, Козятинський міськрайонний суд Вінницької області

КОЗЯТИНСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

Іменем України

Справа №133/2139/26

05.10.2026 м. Козятин

Козятинський міськрайонний суд Вінницької області у складі:

головуючої судді: Дем`янової Ж.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні позовну заяву ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення невиплачених при звільненні з роботи в зв`язку з виходом на пенсію,-

встановив:

Стислий виклад позиції сторін.

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Акціонерного товариства «Укрзалізниця» про стягнення невиплаченої матеріальної допомоги при виході на пенсію, матеріальної допомоги на оздоровлення, грошової винагороди з нагоди ювілею та судових витрат.

На обґрунтування позовних вимог зазначила, що з 1984 року працювала у виробничому підрозділі «Козятинська дистанція сигналізації та зв`язку» регіональної філії «Південно-Західна залізниця» АТ «Укрзалізниця», а її загальний стаж роботи на залізничному транспорті становить понад 40 років. Наказом від 09 травня 2025 року № 43/ОС її звільнено з роботи з 15 травня 2025 року за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію.

У період роботи на підприємстві позивачка була членом первинної профспілкової організації дистанції сигналізації та зв`язку станції Козятин, сплачувала членські внески та користувалася соціальними гарантіями, передбаченими колективним договором між регіональною філією «Південно-Західна залізниця» АТ «Укрзалізниця» та відповідним дорожнім комітетом профспілки, дію якого, за її твердженням, продовжено на 20252026 роки, а також колективним договором підприємства.

Позивачка вказувала, що відповідно до пункту 8.23 колективного договору працівникам, які вперше звільняються з роботи у зв`язку з виходом на пенсію, передбачена одноразова матеріальна допомога в розмірі п`яти середньомісячних заробітків. Крім того, працівникам, які звільняються за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію протягом двох місяців після виникнення відповідного права, передбачена додаткова матеріальна допомога за сумлінну працю на залізничному транспорті в розмірі п`яти середньомісячних заробітків за стажу роботи в галузі понад 35 років. Посилаючись на стаж роботи понад 40 років та наявність передбачених колективними договорами гарантій, позивачка вважала, що має право на отримання обох виплат.

Згідно з наданою довідкою про доходи середньомісячний заробіток позивачки, обчислений відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, становить 26 299,07 грн. Відтак розмір кожної з двох заявлених виплат за п`ять середньомісячних заробітків становить 131 495,35 грн, а загальна сума матеріальної допомоги при виході на пенсію, на думку позивачки, 262 990,70 грн.

Крім того, позивачка зазначила, що протягом 20232024 років зверталася до адміністрації підприємства із заявами про виплату матеріальної допомоги на оздоровлення, однак відповідні кошти їй не виплачено. Розмір такої допомоги вона визначила відповідно до положень колективного договору як шестикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб за кожен рік, а саме: за 2023 рік 16 104,00 грн, за 2024 рік 18 168,00 грн, усього 34 272,00 грн.

За твердженням позивачки, зазначені виплати були відображені в наказі про звільнення в розділі «Виплатити», проте їх виплату поставлено в залежність від прийняття окремого рішення правління АТ «Укрзалізниця». Позивачка вважала таку умову неправомірною, оскільки вона не погоджувалася ані з нею, ані з профспілковою організацією, а відповідне відтермінування виплат, на її переконання, не передбачене чинним законодавством. У день звільнення, як зазначила позивачка, їй виплачено лише заробітну плату за травень 2025 року, що підтверджується розрахунковим листком.

Також позивачка посилалася на пункт 3.14 колективного договору, відповідно до якого працівникам залізниці з нагоди ювілею (50, 60 та 70 років) та/або досягнення пенсійного віку, у тому числі на пільгових умовах, виплачується грошова винагорода в розмірі посадового окладу або місячної тарифної ставки. Оскільки 04 лютого 2025 року їй виповнилося 60 років, а передбачену колективним договором винагороду вона не отримала, позивачка просила стягнути на її користь 11 194,00 грн відповідно до розміру посадового окладу.

З огляду на викладене ОСОБА_1 просила суд стягнути з АТ «Укрзалізниця» на її користь одноразову матеріальну допомогу при першому звільненні у зв`язку з виходом на пенсію в розмірі п`яти середньомісячних заробітків 131 495,35 грн; додаткову матеріальну допомогу за сумлінну працю на залізничному транспорті у зв`язку з виходом на пенсію в розмірі п`яти середньомісячних заробітків 131 495,35 грн; матеріальну допомогу на оздоровлення за 20232024 роки в загальній сумі 34 272,00 грн; грошову винагороду з нагоди 60-річного ювілею в розмірі 11 194,00 грн, а також понесені судові витрати зі сплати судового збору.

Представник відповідача Юзопольський С.В. проти задоволення позову заперечував та просив у його задоволенні відмовити.

Вказував, що спірні виплати передбачені колективними договорами, однак їх здійснення було призупинено рішеннями правління АТ «Укрзалізниця» у зв`язку із введенням воєнного стану та на підставі статті 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».

Зазначав, що наказом №43/ос від 09 травня 2025 року виплату одноразової та додаткової матеріальної допомоги у розмірі п`яти середньомісячних заробітків, а також матеріальної допомоги на оздоровлення за 20232024 роки передбачено здійснити після прийняття окремого рішення правління АТ «Укрзалізниця», а тому такі виплати на день звільнення позивачці не нараховувалися та не виплачувалися.

Щодо грошової винагороди до 60-річчя зазначав, що її виплата також була призупинена на період воєнного стану та не здійснюється працівникам товариства.

Крім того, представник відповідача посилався на пропуск позивачкою передбаченого статтею 233 КЗпП України строку звернення до суду, оскільки позов подано більш ніж через рік після звільнення. У зв`язку з наведеним просив у задоволенні позову відмовити.

Заяви, клопотання, процесуальні дії у справі.

Ухвалою суду від 30.06.2026 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Розгляд справи вирішено провести за правилами спрощеного позовного провадження у відкритому судовому засіданні без повідомлення (виклику) сторін. Визначено порядок подання до суду документів по суті у справі.

До суду 20.07.2026 надійшов відзив на позовну заяву.

До суду 29.07.2026 надійшла відповідь на відзив.

Інші заяви та клопотання від учасників справи до суду не надходили, інші процесуальні дії не вчинялись.

Фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу у зв`язку із неявкою в судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, не здійснюється згідно з ч.2 ст. 247 ЦПК України.

Встановлені судом фактичні обставини та зміст спірних правовідносин.

Дослідивши матеріали справи в їх сукупності, оцінивши подані сторонами докази відповідно до вимог статей 7681, 89 ЦПК України, суд установив такі обставини.

ОСОБА_1 з 1984 року працювала у виробничому підрозділі «Козятинська дистанція сигналізації та зв`язку» регіональної філії «Південно-Західна залізниця» АТ «Укрзалізниця», що підтверджується записами у її трудовій книжці. Загальний стаж роботи позивачки на залізничному транспорті перевищує 40 років. Зазначені обставини підтверджуються записами трудової книжки серії НОМЕР_1 .

Наказом (розпорядженням) № 43/ОС від 09 травня 2025 року про припинення трудового договору (контракту) позивачку звільнено з роботи з 15 травня 2025 року за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію.

У період роботи позивачка була членом первинної профспілкової організації дистанції сигналізації та зв`язку станції Козятин, сплачувала членські внески. Зазначені обставини сторонами не оспорюються.

На підприємстві діяли колективний договір між регіональною філією «Південно-Західна залізниця» АТ «Укрзалізниця» та Дорожнім комітетом профспілки Державного територіально-галузевого об`єднання «Південно-Західна залізниця» на 20012005 роки, дію якого продовжено на 20062026 роки з відповідними змінами та доповненнями, а також колективний договір дистанції сигналізації та зв`язку станції Козятин, дію якого також продовжено на 20252026 роки.

Пунктом 3.10 колективного договору передбачено надання працівникам, які безперервно пропрацювали у підрозділах АТ «Укрзалізниця» не менше шести місяців та подали письмову заяву, один раз на календарний рік матеріальної допомоги на оздоровлення, як правило, разом із наданням щорічної відпустки, у розмірі шести прожиткових мінімумів для працездатних осіб, установлених законом станом на 1 січня відповідного року.

У 2023 та 2024 роках позивачка подавала адміністрації підприємства заяви про виплату матеріальної допомоги на оздоровлення, однак відповідні кошти їй виплачені не були. Розмір допомоги за 2023 рік, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у сумі 2 684,00 грн, становить 16 104,00 грн, а за 2024 рік, виходячи з прожиткового мінімуму в сумі 3 028,00 грн, 18 168,00 грн. Загальна сума матеріальної допомоги на оздоровлення за вказані роки становить 34 272,00 грн.

Пунктом 8.23 колективного договору передбачено виплату працівникам при першому звільненні у зв`язку з виходом на пенсію одноразової матеріальної допомоги в розмірі п`яти середньомісячних заробітків. Для працівників, прийнятих на роботу після запровадження відповідної норми колективного договору з 15 травня 2007 року, розмір допомоги визначається залежно від стажу роботи на залізничному транспорті.

Цим же пунктом передбачено виплату працівникам, які звільняються за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію за віком, на пільгових умовах або за вислугу років протягом двох місяців після виникнення такого права, додаткової матеріальної допомоги за сумлінну працю на залізничному транспорті. Для працівників зі стажем роботи в галузі понад 35 років розмір такої допомоги становить п`ять середньомісячних заробітків.

Пунктом 8.5 колективного договору підприємства також передбачено виплати працівникам при виході на пенсію на пільгових умовах з урахуванням стажу роботи в галузі. З огляду на наведені положення колективних договорів та стаж роботи понад 40 років позивачка претендує на отримання двох виплат у розмірі п`яти середньомісячних заробітків кожна.

Відповідно до наданого розрахунку середньомісячний заробіток позивачки становить 26 299,07 грн. Таким чином, розмір одноразової матеріальної допомоги при першому звільненні у зв`язку з виходом на пенсію визначено в сумі 131 495,35 грн, а додаткової матеріальної допомоги за сумлінну працю на залізничному транспорті також у сумі 131 495,35 грн.

Загальна сума зазначених виплат становить 262 990,70 грн.

Зі змісту наказу про звільнення вбачається, що до розділу щодо належних позивачці виплат включено матеріальну допомогу на оздоровлення за 20232024 роки та дві виплати в розмірі п`яти середньомісячних заробітків кожна. Водночас у наказі зазначено, що виплату цих сум необхідно здійснити після прийняття окремого рішення правління АТ «Укрзалізниця».

У день звільнення, 15 травня 2025 року, позивачці було виплачено заробітну плату за травень 2025 року, тоді як зазначені матеріальні допомоги залишилися невиплаченими.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 виповнилося 60 років, що підтверджується паспортом серії НОМЕР_2 , виданим 18 грудня 1997 року Козятинським РВ УМВС в Вінницькій області.

Крім того, пунктом 3.14 колективного договору передбачено виплату працівникам залізниці з нагоди ювілею (50, 60 та 70 років) та (або) досягнення пенсійного віку, у тому числі на пільгових умовах, грошової винагороди в розмірі посадового окладу (місячної тарифної ставки). 4 лютого 2025 року позивачка досягла 60-річного віку, однак грошову винагороду з нагоди ювілею їй не виплачено. Згідно з повідомленням про розмір посадового окладу, він становив 11 194,00 грн.

Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу.

Спірні правовідносини виникли у зв`язку з припиненням трудових відносин між сторонами та невиплатою, за твердженням позивача, усіх належних їй сум у день звільнення, у зв`язку з чим вона також ставить питання про застосування передбачених трудовим законодавством наслідків порушення строків проведення остаточного розрахунку при звільненні.

Отже, предметом спору є наявність у позивачки права на отримання передбачених пунктами 3.10, 3.14, 8.23 колективного договору та пунктом 8.5 колективного договору підприємства виплат, а саме матеріальної допомоги на оздоровлення за 20232024 роки в загальному розмірі 34 272,00 грн, одноразової матеріальної допомоги при виході на пенсію та додаткової матеріальної допомоги за сумлінну працю на залізничному транспорті в загальному розмірі 262 990,70 грн, а також грошової винагороди з нагоди 60-річного ювілею в розмірі 11 194,00 грн, і щодо обов`язку роботодавця провести з позивачкою повний розрахунок при звільненні.

Мотиви, з яких суд виходить, та застосовані норми права

Суд, дослідивши матеріали справи, оцінивши надані сторонами докази в їх сукупності відповідно до вимог статей 7681, 89 ЦПК України, встановивши фактичні обставини справи та перевіривши доводи сторін, приходить до висновку про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 та наявність правових підстав для їх задоволення в повному обсязі.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожному гарантовано право на працю, а право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно зі статтею 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 у зв`язку із військовою агресією російської федерації проти України на території України запроваджено правовий режим воєнного стану, який надалі неодноразово продовжувався та діє на час розгляду цієї справи.

Водночас саме по собі введення воєнного стану не припиняє трудових прав працівників та не звільняє роботодавця від виконання взятих на себе договірних зобов`язань. Обмеження конституційних прав допускається лише у випадках та межах, установлених Конституцією України і законом.

Пунктом 2 розділу «Прикінцеві положення» Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» передбачено, що під час дії воєнного стану діють обмеження та особливості організації трудових відносин, установлені цим Законом.

За змістом статті 1 цього Закону він визначає особливості трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності у період дії воєнного стану.

Разом із тим застосування спеціального законодавства про працю в умовах воєнного стану не означає автоматичного припинення чи анулювання прав, передбачених колективними договорами. Обмеження конкретного трудового права повинно мати визначену законом правову підставу, бути належним чином оформлене та стосуватися саме того права, реалізацію якого роботодавець має намір обмежити.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах з АТ «Укрзалізниця» та тривалий час працювала у виробничому підрозділі «Козятинська дистанція сигналізації та зв`язку» регіональної філії «Південно-Західна залізниця», а 09 травня 2025 року відповідачем видано наказ № 43/ос, відповідно до якого позивача звільнено з роботи з 15 травня 2025 року за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію.

Матеріалами справи підтверджується, що на момент звільнення позивача діяли положення колективного договору, якими врегульовано умови здійснення працівникам відповідних соціальних, матеріальних та заохочувальних виплат.

Відповідно до статті 10 КЗпП України колективний договір укладається на основі законодавства, прийнятих сторонами зобов`язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин та узгодження інтересів працівників і роботодавців.

Згідно з частиною другою статті 13 КЗпП України у колективному договорі встановлюються взаємні зобов`язання сторін щодо регулювання, зокрема, нормування та оплати праці, встановлення форм, систем, розмірів заробітної плати та інших видів трудових виплат, а також гарантій, компенсацій і пільг.

Відповідно до статті 97 КЗпП України форми і системи оплати праці, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат установлюються підприємствами самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством.

Аналогічні положення містить стаття 15 Закону України «Про оплату праці», відповідно до якої умови та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат установлюються підприємствами у колективному договорі.

За змістом частини першої статті 5 Закону України «Про колективні договори і угоди» умови колективних договорів і угод, укладених відповідно до чинного законодавства, є обов`язковими для підприємств, на які вони поширюються, та сторін, які їх уклали. Положення статті 9 цього Закону передбачають поширення колективного договору на всіх працівників підприємства та обов`язковість його положень як для роботодавця, так і для працівників.

Отже, виплати, передбачені колективним договором, після настання визначених цим договором юридичних фактів набувають характеру належних працівникові виплат, а роботодавець не вправі довільно відмовитися від їх здійснення або поставити їх виплату у залежність від обставин, які не передбачені самим колективним договором або законом.

Судом встановлено, що пунктом 8.23 колективного договору передбачено виплату працівникам, які вперше звільняються у зв`язку з виходом на пенсію, одноразової матеріальної допомоги у розмірі п`яти середньомісячних заробітків, а також додаткової матеріальної допомоги за сумлінну працю на залізничному транспорті за наявності передбачених колективним договором умов.

Позивач на момент звільнення мала необхідний стаж роботи на залізничному транспорті та звільнялася вперше у зв`язку з виходом на пенсію.

Розмір середньомісячного заробітку позивача, визначений відповідно до законодавства, становить 26 299,07 грн, а тому розмір кожної із двох передбачених колективним договором виплат у розмірі п`яти середньомісячних заробітків становить 131 495,35 грн.

При цьому особливої оцінки потребує зміст наказу відповідача № 43/ос від 09 травня 2025 року.

У зазначеному наказі роботодавець не заперечив самого права позивача на спірні виплати, а навпаки, безпосередньо зазначив їх у розділі «Виплатити». Зокрема, наказом передбачено виплату одноразової матеріальної допомоги згідно з пунктом 8.23 колективного договору у розмірі п`яти середньомісячних заробітків, а також відповідної додаткової матеріальної допомоги у такому ж розмірі. Так само в наказі зазначено матеріальну допомогу на оздоровлення за 20232024 роки у розмірі шести прожиткових мінімумів за кожний відповідний рік.

Отже, сам відповідач у своєму розпорядчому документі визначив зазначені виплати як такі, що підлягають виплаті позивачу. Посилання у наказі на необхідність отримання окремого рішення правління АТ «Укрзалізниця» не є самостійною підставою для позбавлення позивача права на виплати, оскільки такого додаткового погодження як умови виникнення права працівника колективний договір не передбачає.

Таким чином, зазначення у наказі про звільнення формулювання «після отримання окремого рішення керівництва АТ «Укрзалізниця»» не може змінювати змісту колективного договору та перетворювати вже передбачене ним право працівника на дискреційне право роботодавця.

Суд відхиляє доводи відповідача про те, що виплата зазначених сум була правомірно призупинена у зв`язку з дією воєнного стану.

Дійсно, на час виникнення спірних правовідносин частина перша статті 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» передбачала можливість зупинення за ініціативою роботодавця дії окремих положень колективного договору.

Однак ця норма не може тлумачитися як необмежене право роботодавця в односторонньому порядку скасовувати чи відкладати виконання будь-яких договірних зобов`язань перед працівниками без належного визначення конкретних положень, строку та обсягу такого зупинення.

Суд також враховує, що статтею 58 Конституції України закріплено принцип незворотності дії законів та інших нормативно-правових актів у часі. Закон України № 2136-IX набрав чинності 24 березня 2022 року, а тому його положення не могли бути ретроспективною правовою підставою для рішення правління АТ «Укрзалізниця» від 14 березня 2022 року № Ц-54/31 у частині первинного призупинення відповідних виплат.

Водночас правова оцінка зазначеного рішення правління має значення для цієї справи не лише з огляду на дату його прийняття, а й з огляду на його зміст та подальшу судову оцінку.

Верховний Суд у постанові від 05 лютого 2025 року у справі № 211/7338/23 залишив у силі рішення суду першої інстанції, яким визнано незаконним та скасовано підпункт 1.1.4 протокольного рішення № Ц-54/31 Ком.т засідання правління АТ «Укрзалізниця» від 14 березня 2022 року в частині призупинення додаткових виплат, передбачених галузевою угодою та колективними договорами структурних підрозділів, зокрема матеріальної допомоги.

У цій справі суд бере до уваги зазначений висновок Верховного Суду щодо правової оцінки аналогічного локального акта відповідача. При цьому відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Таким чином, посилання відповідача саме на підпункт 1.1.4 рішення правління від 14 березня 2022 року № Ц-54/31 як на правову підставу для невиплати позивачу передбачених колективним договором виплат не може бути прийняте судом.

Не змінює такого висновку і посилання відповідача на подальші рішення правління АТ «Укрзалізниця», якими передбачалося часткове відновлення окремих виплат та їх здійснення відповідно до графіків.

Такі рішення не можуть змінювати умови колективного договору та встановлювати для працівника новий, не передбачений колективним договором порядок реалізації права на виплату. Внутрішній акт роботодавця не може мати вищої юридичної сили порівняно з колективним договором та не може встановлювати додаткову умову для реалізації працівником права, вже передбаченого колективним договором.

Крім того, відповідачем не надано доказів того, що позивач погоджувалася на зміну або відтермінування строків виплати належних їй сум, а також доказів внесення відповідних змін до колективного договору у встановленому законом порядку.

Суд також бере до уваги, що положення статті 11 Закону № 2136-IX були змінені Законом України від 21 серпня 2025 року № 4582-IX, яким прямо встановлено, що зупинення дії відповідних положень колективного договору можливе лише за взаємною згодою його сторін.

При цьому зазначена редакція набрала чинності після звільнення позивача, тому не застосовується судом ретроспективно до правовідносин, що виникли 15 травня 2025 року. Разом із тим сама зміна законодавчого регулювання підтверджує необхідність розмежування законної можливості ініціювати зупинення положень колективного договору та фактичного припинення конкретного права працівника без належного оформлення такого зупинення.

Суд вважає також необґрунтованим посилання відповідача на загальний фінансовий стан товариства, значення АТ «Укрзалізниця» для держави, наслідки збройної агресії та необхідність спрямування ресурсів на забезпечення перевезень і обороноздатності держави.

Наведені обставини є загальновідомими та свідчать про складність умов діяльності підприємства, однак самі по собі не припиняють конкретного трудового права позивача і не звільняють відповідача від обов`язку виконувати чинний колективний договір.

Для звільнення роботодавця від виконання конкретного грошового зобов`язання необхідна передбачена законом або договором правова підстава, якої у цій справі відповідачем не доведено.

Судом також установлено, що матеріальна допомога на оздоровлення за 2023 та 2024 роки передбачена пунктом 3.10 колективного договору. Розмір такої допомоги становить шість прожиткових мінімумів для працездатних осіб за кожний відповідний рік.

Таким чином, за 2023 рік її розмір становить 16 104 грн (6 ? 2 684 грн), за 2024 рік 18 168 грн (6 ? 3 028 грн), а загальний розмір допомоги на оздоровлення за 20232024 роки 34 272 грн.

Доводи відповідача про те, що рішенням правління від 27 червня 2024 року № Ц-82/39 було зупинено дію положень колективних договорів щодо матеріальної допомоги на оздоровлення, не спростовують права позивача на отримання виплат за 2023 рік та за 2024 рік у заявленому розмірі.

Щодо виплати за 2023 рік суд враховує, що на момент виникнення відповідного права дія колективного договору не була припинена в установленому порядку, а посилання відповідача на загальне рішення про призупинення виплат не може нівелювати право, набуте працівником за умовами колективного договору.

Щодо допомоги за 2024 рік суд виходить із того, що відповідач не довів належними та допустимими доказами припинення дії саме пункту 3.10 колективного договору щодо позивача у спосіб, який би відповідав вимогам законодавства та забезпечував законність обмеження вже передбаченої колективним договором гарантії.

Відповідачем також не доведено, що позивач була виключена з кола працівників, на яких поширюється відповідне положення колективного договору, або що між сторонами трудових відносин було досягнуто домовленості про відмову від зазначеної виплати.

Щодо вимоги про стягнення грошової винагороди до ювілейної дати суд зазначає, що пунктом 3.14 колективного договору передбачена виплата працівникам залізничного транспорту грошової винагороди у розмірі посадового окладу (місячної тарифної ставки) з нагоди досягнення, зокрема, 60-річного віку.

Позивач досягла 60-річного віку ІНФОРМАЦІЯ_1 , тобто в період дії відповідного колективного договору. Розмір її посадового окладу, який є базою для визначення цієї виплати, становить 11 194 грн.

Відтак право позивача на отримання грошової винагороди виникло до припинення трудових відносин та підлягало реалізації роботодавцем відповідно до умов колективного договору.

Посилання відповідача на те, що з березня 2022 року така виплата не здійснюється жодному працівникові товариства, не є правовою підставою для відмови у задоволенні позову, оскільки практика невиплати певної категорії працівників не замінює передбаченої законом процедури зміни або зупинення відповідного положення колективного договору.

Так само відсутність згадки про цю виплату в наказі № 43/ос не припиняє права позивача на її отримання, оскільки право на винагороду виникло на підставі пункту 3.14 колективного договору у зв`язку з досягненням позивачем визначеного віку, а не внаслідок включення чи невключення відповідної суми до наказу про звільнення.

Суд відхиляє і доводи відповідача про те, що виплати є такими, що не входять до обов`язкових державних соціальних гарантій.

У цій справі предметом спору є не встановлена законом мінімальна державна гарантія, а право працівника на виплати, встановлені сторонами колективного договору. Саме тому обов`язковість таких виплат випливає з договірної природи колективного договору та приписів трудового законодавства, які зобов`язують роботодавця дотримуватися погоджених сторонами умов.

Системний аналіз статей 2, 5, 15 Закону України «Про оплату праці», статей 10, 13, 97 КЗпП України, а також положень законодавства про колективні договори свідчить про те, що умови щодо винагород, доплат, компенсаційних та інших виплат можуть бути встановлені колективним договором і після їх встановлення є обов`язковими для роботодавця.

За таких обставин суд доходить висновку, що на момент припинення трудових відносин у позивача існувало право на отримання передбачених колективним договором виплат, а у відповідача виник обов`язок їх нарахувати та виплатити.

Такий висновок узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, відповідно до якої під належними звільненому працівникові сумами слід розуміти всі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору та відповідними державними гарантіями.

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Згідно з частиною першою статті 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний у день звільнення провести з працівником розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу.

Таким чином, включення відповідачем спірних виплат до наказу про звільнення під формулюванням «виплатити після отримання окремого рішення правління» не свідчить про відсутність права позивача на ці кошти. Навпаки, зміст наказу підтверджує, що відповідач визнав існування передбачених колективним договором виплат, але фактично не здійснив їх виплату.

При цьому посилання відповідача на те, що такі виплати будуть здійснені позивачу в майбутньому відповідно до графіків, не може бути підставою для відмови у захисті порушеного права. Працівник не зобов`язаний чекати невизначений строк на прийняття роботодавцем майбутнього управлінського рішення, якщо його право на відповідну виплату вже виникло.

Оцінюючи доводи відповідача про складне фінансове становище АТ «Укрзалізниця», наслідки збройної агресії, стратегічне значення товариства та необхідність забезпечення ним життєдіяльності й обороноздатності держави, суд виходить із того, що наведені обставини не звільняють роботодавця від виконання конкретних зобов`язань перед працівником, якщо інше прямо не передбачено законом.

Воєнний стан є особливим правовим режимом, за якого законом можуть встановлюватися певні обмеження трудових прав. Проте такі обмеження мають бути конкретними, законними та належним чином застосованими до відповідних правовідносин. Сам факт дії воєнного стану не є самостійною підставою для припинення всіх прав, передбачених колективним договором.

Суд також бере до уваги положення статті 9 КЗпП України, відповідно до якої умови договорів про працю, що погіршують становище працівників порівняно із законодавством України, є недійсними.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що відповідач не довів наявності законної та належним чином оформленої підстави для невиплати позивачу передбачених колективним договором одноразової матеріальної допомоги при звільненні у розмірі п`яти середньомісячних заробітків, додаткової матеріальної допомоги за сумлінну працю у такому ж розмірі, матеріальної допомоги на оздоровлення за 2023 та 2024 роки, а також грошової винагороди до 60-річчя.

Відтак з відповідача на користь позивача підлягають стягненню:

-131 495,35 грн одноразова матеріальна допомога при виході на пенсію у розмірі п`яти середньомісячних заробітків;

-131 495,35 грн додаткова матеріальна допомога за сумлінну працю на залізничному транспорті у розмірі п`яти середньомісячних заробітків;

-34 272 грн матеріальна допомога на оздоровлення за 20232024 роки;

-1 194 грн грошова винагорода з нагоди досягнення 60-річного віку.

Загальний розмір належних до стягнення сум становить 308 456,70 грн.

З огляду на наведене суд вважає позовні вимоги ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Укрзалізниця» про стягнення передбачених колективним договором виплат обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню в повному обсязі.

Відповідно до статті 141 ЦПК України судові витрати покладаються на відповідача пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. Оскільки позов задоволено повністю, понесені позивачем та документально підтверджені судові витрати підлягають стягненню з відповідача на її користь у повному розмірі, визначеному матеріалами справи.

Окремо суд вважає за необхідне надати оцінку доводам відповідача щодо пропуску позивачем строку звернення до суду.

Відповідач посилається на те, що позивача звільнено 15 травня 2025 року, а з позовом вона звернулася 10 червня 2026 року, у зв`язку з чим, на думку відповідача, пропустила встановлений частиною другою статті 233 КЗпП України тримісячний строк звернення до суду у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні.

З такими доводами суд не погоджується.

Дійсно, відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, працівник має право звернутися до суду у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.

Отже, навіть за буквального застосування зазначеної норми початок перебігу встановленого нею строку пов`язаний не безпосередньо з датою звільнення працівника, а саме з днем одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені при звільненні.

При цьому відповідач, посилаючись на пропуск позивачем зазначеного строку, не надав суду належних і допустимих доказів того, що позивач отримала таке письмове повідомлення саме у день звільнення або в іншу конкретно визначену відповідачем дату, від якої слід обчислювати тримісячний строк.

Більше того, зі змісту наказу № 43/ос від 09 травня 2025 року вбачається, що спірні виплати відповідачем фактично були визначені як такі, що підлягають виплаті позивачу, однак їх здійснення поставлено у залежність від отримання окремого рішення керівництва або правління АТ «Укрзалізниця». Отже, цей наказ не містить повідомлення про фактично нараховані та виплачені позивачу при звільненні суми у розумінні статті 116 КЗпП України, а навпаки, підтверджує наявність невиплачених сум.

За таких обставин сам по собі факт звільнення позивача 15 травня 2025 року не може визнаватися моментом, з якого автоматично розпочинається перебіг тримісячного строку, передбаченого частиною другою статті 233 КЗпП України.

Крім того, на момент розгляду цієї справи підлягає врахуванню Рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 у справі № 1-7/2024(337/24) за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України частини першої статті 233 КЗпП України.

Цим Рішенням Конституційний Суд України визнав такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину першу статті 233 КЗпП України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

Конституційний Суд України виходив із того, що встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду щодо стягнення заробітної плати та інших належних йому виплат призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України, порушує гарантії своєчасного одержання винагороди за працю та позбавляє працівника реальної можливості ефективно реалізувати право на судовий захист.

Відповідно до резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України № 1-р/2025 зазначене положення частини першої статті 233 КЗпП України втратило чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення, тобто з 11 грудня 2025 року.

Таким чином, на час звернення позивача до суду та, тим більше, на час розгляду цієї справи положення частини першої статті 233 КЗпП України щодо встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду за вимогами про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат не може бути застосоване як підстава для позбавлення позивача права на судовий захист.

При цьому спірні вимоги позивача за своїм змістом спрямовані на отримання грошових виплат, право на які виникло у зв`язку з трудовими відносинами та припиненням трудового договору, тобто є вимогами про стягнення належних працівникові трудових виплат.

Застосування наслідків пропуску строку звернення до суду в такій категорії спорів за обставин цієї справи суперечило б також правовій позиції Конституційного Суду України, відповідно до якої право працівника на своєчасне одержання винагороди за працю та право на ефективний судовий захист не можуть бути фактично нівельовані встановленням надмірно обмеженого строку для судового захисту такого права.

Отже, з огляду на Рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025, а також з урахуванням того, що відповідачем не доведено факт і дату отримання позивачем письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені їй при звільненні, суд не знаходить правових підстав для застосування до спірних правовідносин наслідків пропуску позивачем строку звернення до суду.

Доводи відповідача про те, що позов подано після спливу трьох місяців з дня звільнення, ґрунтуються на неправильному визначенні моменту початку перебігу передбаченого статтею 233 КЗпП України строку та не враховують правових наслідків Рішення Конституційного Суду України № 1-р/2025.

За таких обставин позовні вимоги не можуть бути залишені без задоволення з мотивів пропуску строку звернення до суду.

Відповідно до статті 141 ЦПК України судові витрати покладаються на відповідача пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки позов задоволено повністю, понесені позивачем та документально підтверджені судові витрати підлягають стягненню з відповідача на його користь у повному розмірі, визначеному матеріалами справи.

Керуючись статтями 12, 13, 7681, 89, 133, 137, 141, 259, 263265, 268, 273, 354, 355 ЦПК України, статтями 47, 116, 117 КЗпП України, суд,

ухвалив:

Позов ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Укрзалізниця» про стягнення належних працівникові виплат задовольнити повністю.

Стягнути з Акціонерного товариства «Укрзалізниця» на користь ОСОБА_1 :

одноразову матеріальну допомогу при звільненні у зв`язку з виходом на пенсію у розмірі п`яти середньомісячних заробітків 131 495 (сто тридцять одну тисячу чотириста дев`яносто п`ять) грн 35 коп.;

додаткову матеріальну допомогу за сумлінну працю на залізничному транспорті у розмірі п`яти середньомісячних заробітків 131 495 (сто тридцять одну тисячу чотириста дев`яносто п`ять) грн 35 коп.;

матеріальну допомогу на оздоровлення за 20232024 роки 34 272 (тридцять чотири тисячі двісті сімдесят дві) грн;

грошову винагороду з нагоди досягнення 60-річного віку 11 194 (одинадцять тисяч сто дев`яносто чотири) грн.

Всього стягнути 308 456 (триста вісім тисяч чотириста п`ятдесят шість) грн 70 коп.

Стягнути з Акціонерного товариства «Укрзалізниця» на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 3 084 (три тисячі вісімдесят чотири) гривні 57 копійок.

Рішення може бути оскаржене до Вінницького апеляційного суду через Козятинський міськрайонний суд Вінницької області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники провадження:

ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 , Паспорт НОМЕР_3 виданий Козятинським РВ УМВС України в Вінницькій обл. РНОКПП НОМЕР_4 Адреса: АДРЕСА_1

Акціонерне товариство «Українська залізниця» ел. пошта uz@uz.gov.ua тел. 380443097005 адреса вул. Єжи Ґедройця, 5 м. Київ, 03150 ЄДРПОУ 40075815

Суддя Жанна ДЕМ`ЯНОВА