Рішення № 140251876, 01.10.2026, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 жовтня 2026 рокуСправа №160/6067/26

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Єфанової О.В.

розглянувши у письмовому провадженні у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити дії,-

УСТАНОВИВ:

До Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , в якій позивач просить:

визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 відносно ОСОБА_1 стосовно ненарахування та невиплати його середнього грошового забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку (нарахування та виплата грошового забезпечення у повному обсязі) за період з 22 липня 2024 року по 26 лютого 2026 року - не більш як за шість місяців, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100;

зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 виплатити ОСОБА_1 його середнє грошове забезпечення, з урахуванням суми перерахованого грошового забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку (нарахування та виплата грошового забезпечення у повному обсязі) за період з 22 липня 2024 року по 26 лютого 2026 року - не більш як за шість місяців, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100;

визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 відносно ОСОБА_1 стосовно ненарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченого грошового забезпечення у повному обсязі за період з 07 червня 2022 року по день фактичної виплати грошового забезпечення - 26 лютого 2026 року у повному обсязі включно за весь час затримки виплати;

зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченого грошового забезпечення у повному обсязі за період 07 червня 2022 року по день фактичної виплати грошового забезпечення - 26 лютого 2026 року у повному обсязі включно за весь час затримки виплати.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач з 07 червня 2022 року по 05 січня 2023 року проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 , а з 05 січня 2023 року по 22 липня 2024 року - у Військовій частині НОМЕР_2 , яка перебуває на фінансовому забезпеченні відповідача. Грошове забезпечення позивача обчислювалося із застосуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом станом на 01 січня 2018 року, унаслідок чого позивач недоотримав грошове забезпечення та пов`язані з ним виплати. 26 лютого 2026 року на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду у справі № 160/20881/25 на рахунок позивача зараховано суму перерахованого грошового забезпечення, проте середнього грошового забезпечення за час затримки остаточного розрахунку відповідач не нарахував і не виплатив. Позивач посилається на статті 116, 117 Кодексу законів про працю України, Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 та Порядок обчислення середньої заробітної плати, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, і зазначає, що обчислення середнього заробітку належить до повноважень відповідача, до якого представник позивача звертався з адвокатським запитом про надання довідки про середній заробіток та відповіді не отримав. Крім того, позивач вважає, що йому підлягає виплаті компенсація втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на підставі Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159. На підтвердження наведених обставин позивач долучив до позовної заяви витяг із наказу про виключення зі списків особового складу, витяг з банківського рахунку.

Ухвалою суду відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи та встановлено відповідачу строк для подання відзиву.

Відповідач подав відзив, у якому просив відмовити в задоволенні позову в повному обсязі. Позиція відповідача полягає в тому, що на військовослужбовців норми статей 116 і 117 Кодексу законів про працю України не поширюються, оскільки порядок проходження військової служби врегульовано спеціальним законодавством, яке такого виду відповідальності військової частини не передбачає, а гарантією своєчасного розрахунку є правило абзацу третього пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008, яким позивач не скористався. Відповідач зазначає також, що суми, отримані позивачем за рішенням суду, на день його звільнення йому не належали, тому вина відповідача в їх невиплаті відсутня, а компенсація за затримку виплати, що мала місце після присудження суми судовим рішенням, за правилами статті 117 Кодексу законів про працю України не здійснюється; що спір про розмір належних при звільненні сум був відсутній; що позивач звернувся до суду з позовом про перерахунок грошового забезпечення лише 17 липня 2025 року, чим штучно збільшив період розрахунку, і не надав розрахунку середнього заробітку; що на можливість добровільного виконання рішення суду вплинуло запровадження воєнного стану. Одночасно відповідач заявив клопотання про зменшення розміру відшкодування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, керуючись принципами розумності, справедливості та пропорційності, з посиланням на постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц та від 08 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23.

Розгляд справи здійснено за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами (частина перша статті 257, частина п`ята статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України).

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 , а в подальшому - у Військовій частині НОМЕР_2 , яка перебуває на фінансовому забезпеченні Військової частини НОМЕР_1 .

Наказом командира військової частини НОМЕР_2 (по особовому складу) від 15 липня 2024 року № 225 позивача звільнено з військової служби у запас за станом здоров`я. Наказом командира військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 22 липня 2024 року № 257 позивача з 22 липня 2024 року виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення, з харчового забезпечення - з 23 липня 2024 року.

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11 вересня 2025 року у справі № 160/20881/25 позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 задоволено частково: визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати позивачу в період з 07 червня 2022 року по 19 травня 2023 року грошового забезпечення, а також грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, компенсації невикористаної щорічної основної відпустки, додаткової відпустки, одноразової грошової допомоги при звільненні та премії, і зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок цих виплат з урахуванням раніше виплачених сум; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

На виконання зазначеного судового рішення 26 лютого 2026 року на картковий рахунок позивача зараховано 124292,44 грн, що підтверджується витягом з банківського рахунку позивача, у якому цей платіж має призначення «Кошти на виплату ГЗ в/сл. згідно рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11 вересня 2025 року по справі №160/20881/25». Відомостей про інші виплати на виконання цього рішення матеріали справи не містять.

Довідки про розмір грошового забезпечення позивача за останні два календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення, матеріали справи не містять. Представник позивача звертався до відповідача з адвокатським запитом про надання такої довідки, проте відповіді не отримав. Середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні відповідач позивачеві не нарахував і не виплатив.

Вважаючи бездіяльність відповідача протиправною, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Вирішуючи справу по суті, надаючи правову оцінку спірним відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з такого.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом; право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців визначені Законом України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Згідно з пунктами 2, 3 статті 9 цього Закону до складу грошового забезпечення входять посадовий оклад, оклад за військовим званням, щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія) та одноразові додаткові види грошового забезпечення; грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.

Відповідно до частини третьої статті 24 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Абзацом третім пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008, передбачено, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням; військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

Спеціальне законодавство, яке регулює проходження військової служби та виплату грошового забезпечення військовослужбовців, не визначає наслідків несвоєчасного проведення з військовослужбовцем розрахунку при звільненні та не встановлює механізму відшкодування майнових втрат, яких звільнена особа зазнає внаслідок такої затримки. За таких обставин до спірних відносин підлягають застосуванню загальні норми законодавства про працю, що визначають строки розрахунку при звільненні та відповідальність за їх порушення.

Відповідно до статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Згідно з частиною першою статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України від 01 липня 2022 року № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», чинній з 19 липня 2022 року, у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. Частиною другою цієї статті встановлено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника; якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Наведеними нормами на роботодавця покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок і виплатити всі суми, що йому належать, а в разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 Кодексу законів про працю України. Цей обов`язок припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто реальним виконанням його роботодавцем, і саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

У пункті 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» роз`яснено, що, установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 Кодексу законів про працю України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини; сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності. У разі непроведення розрахунку у зв`язку із виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню у повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу.

У пункті 2.2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 зазначено, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17 зазначила, що, оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

Застосовуючи наведені норми до встановлених обставин, суд виходить з того, що на день виключення позивача зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення, тобто на 22 липня 2024 року, відповідач повного розрахунку з позивачем не провів. Протиправність бездіяльності відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу грошового забезпечення і пов`язаних з ним виплат за період з 07 червня 2022 року по 19 травня 2023 року встановлена рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11 вересня 2025 року у справі № 160/20881/25, а фактичний розрахунок проведено лише 26 лютого 2026 року. Обов`язок повністю забезпечити звільнену особу грошовим забезпеченням саме на день виключення зі списків особового складу покладався на відповідача абзацом третім пункту 242 Положення № 1153/2008, і невиконання цього обов`язку свідчить про вину відповідача у затримці розрахунку. Ухвалення судового рішення у справі № 160/20881/25 цього обов`язку не припинило і відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, не виключило.

Оскільки затримка розрахунку тривала з наступного дня після виключення позивача зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення і перевищила шість місяців, відповідальність відповідача обмежується шестимісячним періодом, встановленим частиною першою статті 117 Кодексу законів про працю України, а саме періодом з 23 липня 2024 року по 22 січня 2025 року, що становить 184 календарних дні.

Порядок обчислення середньої заробітної плати затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100. Абзацом четвертим пункту 2 Порядку № 100 передбачено, що середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата. Пунктом 4 Порядку № 100 визначено перелік виплат, які при обчисленні середньої заробітної плати не враховуються, зокрема одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо), компенсаційні виплати на відрядження і переведення, пенсії, державна допомога, соціальні та компенсаційні виплати, виплати, пов`язані зі святковими та ювілейними датами, а також компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати. Згідно з пунктом 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком; середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Разом з тим у матеріалах справи відсутні дані, необхідні для обчислення середньоденного грошового забезпечення позивача: довідка про розмір виплат за останні два календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення, не надана, а позивач ані середньоденного, ані середньомісячного розміру свого грошового забезпечення не назвав і конкретної суми до стягнення не визначив. Відомості про складові грошового забезпечення позивача за розрахунковий період перебувають у розпорядженні відповідача, який здійснював його нарахування та виплату і який на адвокатський запит представника позивача відповідної довідки не надав. За таких обставин суд позбавлений можливості визначити конкретну суму відшкодування, а належним способом захисту порушеного права позивача є зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити середнє грошове забезпечення за визначений судом період за правилами Порядку № 100.

Водночас визначення періоду, за який нараховується відшкодування, не звільняє суд від оцінки співмірності його розміру.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц розтлумачила зміст статті 117 Кодексу законів про працю України та сформулювала висновок, що відшкодування, передбачене цією нормою права, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця; загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаційний характер, а її заходи спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого. Виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України. При вирішенні питання про зменшення розміру відшкодування суд має враховувати розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; імовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність імовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23 вирішила виключну правову проблему щодо тлумачення та застосування положень статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції, яка набрала чинності 19 липня 2022 року, і виснувала, що доповненням частини першої цієї статті словами про шість місяців законодавець установив максимальну межу періоду, за який нараховується компенсація за затримку розрахунку. Водночас установлення максимального і преклюзивного строку для нарахування середнього заробітку не слід тлумачити як відмову від застосування принципу пропорційності при визначенні остаточного розміру стягнення. Законодавче рішення усуває ризик «нескінченної» відповідальності в часі, проте не вирішує проблему можливої неспівмірності суми компенсації та розміру основного боргу, яка може виникати і в межах установленого шестимісячного строку. Шестимісячне обмеження не нівелює необхідності застосування судом критеріїв, визначених Великою Палатою Верховного Суду. Суд при вирішенні подібного спору має оцінювати обставини справи, зокрема розмір боргу, для визначення справедливого розміру компенсації, який може дорівнювати середньому заробітку за шість місяців, однак може бути і значно меншим, але в будь-якому разі не може перевищувати цю встановлену законом межу. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум.

Оцінюючи наведені критерії у цій справі, суд виходить з такого. Розмір простроченої заборгованості відповідача щодо виплати позивачеві належних йому сум становить 124292,44 грн: саме ця сума і лише вона була виплачена позивачеві 26 лютого 2026 року на виконання рішення суду у справі № 160/20881/25, і жодних інших даних про обсяг недоплаченого грошового забезпечення матеріали справи не містять. Імовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку майнових втрат позивача визначається розміром саме цієї несвоєчасно виплаченої суми. Період затримки, за який настає відповідальність, обмежений законом шістьма місяцями і закінчився 22 січня 2025 року, тобто ще до звернення позивача до суду у справі № 160/20881/25, яке мало місце 17 липня 2025 року; отже, тривалість періоду, за який нараховується відшкодування, від поведінки позивача не залежала і його зверненням до суду не подовжена. Про зменшення розміру відшкодування заявив сам відповідач.

Оскільки конкретний розмір середньоденного грошового забезпечення позивача у справі не встановлений, не виключено, що відшкодування, обчислене за 184 календарних дні, перевищить розмір простроченої заборгованості, для компенсації якої воно призначене. Стягнення відшкодування у розмірі, більшому за саму заборгованість, з огляду на встановлений Великою Палатою Верховного Суду компенсаційний, а не каральний характер цієї виплати, порушило б принцип пропорційності та справедливий баланс інтересів сторін. Тому суд доходить висновку, що розмір відшкодування, яке підлягає нарахуванню та виплаті позивачеві за період з 23 липня 2024 року по 22 січня 2025 року, не може перевищувати 124292,44 грн.

Щодо позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності відповідача стосовно ненарахування та невиплати позивачу компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати за період з 07 червня 2022 року по 26 лютого 2026 року та про зобов`язання нарахувати і виплатити таку компенсацію суд зазначає таке.

Так, рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11 вересня 2025 року у справі № 160/20881/25 позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 задоволено частково: визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати позивачу в період з 07 червня 2022 року по 19 травня 2023 року грошового забезпечення, а також грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, компенсації невикористаної щорічної основної відпустки, додаткової відпустки, одноразової грошової допомоги при звільненні та премії, і зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок цих виплат з урахуванням раніше виплачених сум; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

На виконання зазначеного судового рішення 26 лютого 2026 року на картковий рахунок позивача зараховано 124292,44 грн, що підтверджується витягом з банківського рахунку позивача, у якому цей платіж має призначення «Кошти на виплату ГЗ в/сл. згідно рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11 вересня 2025 року по справі № 160/20881/25». Відомостей про інші виплати на виконання цього рішення матеріали справи не містять.

Отже сума, що виплачена за рішенням суду складається з донарахувань грошового забезпечення, а також грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, компенсації невикористаної щорічної основної відпустки, додаткової відпустки, одноразової грошової допомоги при звільненні та премії як то основного та додаткового грошового забезпечення військовослужбовця.

Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 07 травня 2026 року у зразковій справі № 280/8933/24 вирішувалось питання про наявність у військовослужбовця права на компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати додаткової винагороди.

У пункті 40 зазначеної постанови Велика Палата Верховного Суду виснувала, що особа має право на компенсацію втрати частини доходів, визначену Законом № 2050-III, за сукупності таких умов: 1) строки виплати доходів порушено щонайменше на один місяць; 2) такий дохід повинен мати систематичний, а не разовий характер; 3) дохід, про компенсацію втрати частини якого просить особа, має бути нею фактично отриманий.

Велика Палата Верховного Суду зауважила, що в розумінні частини другої статті 2 Закону № 2050-III як дохід слід розуміти не будь-які грошові доходи громадян, а ті, які не мають разового характеру, та, установивши, що додаткова винагорода на період дії воєнного стану належить до одноразових додаткових видів грошового забезпечення, вказала, що норми права, які регулюють спірні правовідносини, не викликають сумніву щодо розуміння характеру такої винагороди, як одноразового, а не регулярного, постійного чи періодичного доходу, за критерієм систематичності її виплати.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 704 від 30.08.2017 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення;

Відносини щодо компенсації громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати врегульовані Законом України від 19 жовтня 2000 року №2050-III «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати». Відповідно до статті 2 цього Закону компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом; під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, зокрема заробітну плату (грошове забезпечення) та суму індексації грошових доходів громадян.

Згідно зі статтею 3 Закону № 2050-III сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться). Статтею 4 цього Закону визначено, що виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.

Зі змісту статті 3 Закону № 2050-III випливає, що компенсація обчислюється окремо за кожний місяць, за який дохід було нараховано, але не виплачено, із застосуванням до суми доходу за цей місяць індексу інфляції саме за період його невиплати. Отже, обов`язковою умовою обчислення компенсації та перевірки її розміру є наявність відомостей про суму доходу, що припадає на кожний окремий місяць спірного періоду, та про тривалість невиплати цього доходу.

Таких відомостей матеріали справи не містять. Виплачена позивачеві 26 лютого 2026 року сума 124292,44 грн є загальною і за місяцями, за які відповідні виплати позивачеві належали, не розподілена; помісячного розрахунку недоплаченого грошового забезпечення у справі немає.

Водночас, враховуючи наявність факту невиплати позивачу грошового забезпечення в належному розмірі з 07.06.2022, суд вважає, що позивач має право на компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, оскільки фактична остаточна виплата позивачу в частині основного грошового забезпечення відбулась 26.02.2026.

Як зазначалося вище, норми Закону № 2050-ІІІ і Порядку № 159 не покладають на особу, якій несвоєчасно виплатили компенсацію втрати частини доходів, обов`язку додатково звертатися до відповідача за виплатою такої компенсації.

Зважаючи на викладене, суд кваліфікує дії відповідача щодо відмови у нарахуванні та виплаті позивачу компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суми грошового забезпечення за весь час затримки виплати за період з 07.06.2022 по день фактичної виплати, 26.02.2026, як протиправні.

Щодо позовних вимог у частині зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини доходів, у зв`язку з порушення встановлених строків виплати індексації грошового забезпечення, то суд зазначає про таке.

Судом враховано, що питання, пов`язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» №2050-III (далі - Закон №2050-ІІІ) та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 №159 (далі - Порядок №159).

Згідно з статтями 1, 2 Закону №2050-ІІІ, підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії або щомісячне довічне грошове утримання (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством); соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення), сума індексації грошових доходів громадян; суми відшкодування шкоди, заподіяної фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; суми, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годувальника.

Статтею 3 вказаного Закону визначено, що сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).

Згідно з змісту статті 6 визначається, що компенсацію виплачують за рахунок: власних коштів - підприємства, установи і організації, які не фінансуються і не дотуються з бюджету, а також об`єднання громадян; коштів відповідного бюджету - підприємства, установи і організації, що фінансуються чи дотуються з бюджету; коштів Пенсійного фонду України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, Фонду загальнообов`язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, інших цільових соціальних фондів, а також коштів, що спрямовуються на їх виплату з бюджету.

Відповідно до вимог п. 2 Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2010 року № 159, компенсації підлягають такі грошові доходи разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру. Приписи п. 4 Порядку №159 визначають, що сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.

Таким чином, дія зазначених нормативних актів поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), та стосується усіх доходів, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендія, заробітна плата).

Основними умовами для виплати суми компенсації є: 1) нарахування громадянину належних йому доходів, які не повинні носити разового характеру (у даному випадку грошове забезпечення та компенсація невикористаних відпусток); 2) порушення встановлених строків їх виплати на один і більше календарних місяців; 3) зростання цін на споживчі товари і тарифи на послуги; 4) фактична виплата заборгованості.

Суд зауважує, що відповідач здійснив позивачу нарахування та виплату грошового забезпечення (основного та додаткового) несвоєчасно, а саме 26.02.2026 одною сумою одночасно.

Закон №2050-ІІІ та Порядок № 159 не ставлять у залежність право на компенсацію втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати від порядку виплати доходу - у добровільному чи судовому порядку. Так, право на компенсацію за порушення строків виплати доходів виникає тоді, коли грошовий дохід (заробітна плата) особи з вини відповідача не нараховувався, своєчасно не виплачувався і через це особа зазнала втрат.

Оскільки за приписами Конституції України та КАС України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання, а право на отримання компенсації відповідно до Закону України Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку із порушенням строку їх виплати не постановлено у залежність від порядку виплати доходів, то позивач має право на компенсацію втрати частини своїх доходів у зв`язку з невчасною виплатою грошового забезпечення та компенсації за невикористані дні основної та додаткової відпустки.

Використане у статті 3 Закону №2050-ІІІ формулювання, що компенсація обчислюється як добуток нарахованого, але не виплаченого грошового доходу за відповідний місяць, означає, що має існувати обов`язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.

Оскільки суду надана узагальнена інформація виплачених сум за судовим рішенням, а розрахунок (розмежування за видом нарахувань) суду жодна зі сторін на надала, суд вважає за необхідне покласти встановлення такої складової для обчислення компенсації на відповідача.

Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до частин першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу; в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні; жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили; суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Оцінивши наявні у справі докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні та про зобов`язання відповідача нарахувати і виплатити таке забезпечення є обґрунтованими та підлягають задоволенню частково: за період з 23 липня 2024 року по 22 січня 2025 року і в розмірі, що не перевищує 124292,44 грн., а також визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо ненарахування та невиплати компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати та про зобов`язання нарахувати і виплатити таку компенсацію належить задовольнити на невиплачену своєчасно суму грошового забезпечення та суми компенсації невикористаних відпусток.

Керуючись ст. ст. 243-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 (ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_4 ) середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 23 липня 2024 року по 22 січня 2025 року.

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 (ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_4 ) середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 23 липня 2024 року по 22 січня 2025 року, обчислене відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, але не більше 124 292,44 грн.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 (ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) відносно ОСОБА_1 стосовно ненарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченого грошового забезпечення у повному обсязі за період з 07 червня 2022 року по день фактичної виплати грошового забезпечення - 26 лютого 2026 року у повному обсязі включно за весь час затримки виплати грошового забезпечення та компенсації за невикористані дні основної та додаткової відпустки.

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 (ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченого грошового забезпечення та компенсації за невикористані дні основної та додаткової відпустки за період 07 червня 2022 року по день фактичної виплати грошового забезпечення - 26 лютого 2026 року.

В решті позовних вимог відмовити.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя О.В. Єфанова