Рішення № 140245812, 30.09.2026, Рожнятівський районний суд Івано-Франківської області

Справа № 350/1211/26

Номер провадження 2/350/975/2026

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 вересня 2026 року селище Рожнятів

Рожнятівський районний суд Івано-Франківської області

у складі:головуючого судді Пулика М.В.,

секретаря судового засідання Юречко Т.Б.,

за участю позивачки ОСОБА_1 ,

представника відповідача Мармуш А.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в селищі Рожнятів у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Калуського ліцею №2 Калуської міської ради Івано-Франківської області про визнання незаконним та скасування наказу про припинення трудового договору, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди,

установив:

ОСОБА_1 а звернулася до суду з позовом, у якому просить: визнати незаконним та скасувати наказ Калуського ліцею №2 Калуської міської ради Івано-Франківської області №126/02-01 від 15 серпня 2022 року «Про припинення трудового договору»; поновити її на роботі з 15 серпня 2022 року; стягнути з відповідачана її користь середній заробіток за весь період незаконного звільнення з роботи, починаючи з 15 серпня 2022 року; стягнути з відповідача на її користь моральну шкоду у розмірі 3 000 000 грн; судові витрати покласти на відповідача.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначила, що з 1985 року працювала у загальноосвітній школі №2, яка на цей час є Калуським ліцеєм №2 Калуської міської ради Івано-Франківської області, а з 09 квітня 2021 року до моменту припинення трудових відносин працювала на умовах безстрокового трудового договору.

15 серпня 2022 року директором Калуського ліцею №2 видано наказ №126/02-01 «Про припинення трудового договору», яким припинено з нею трудові відносини у зв`язку з відмовою від укладення строкового трудового договору на підставі пункту 9 частини першої статті 36 КЗпП України, частини другої статті 22 та пункту 2 частини третьої розділу X Закону України «Про повну загальну середню освіту».

Позивачка вважає вказаний наказ незаконним та таким, що порушує її право на працю.

На обґрунтування своєї позиції зазначила, що положеннями Закону України «Про повну загальну середню освіту» було передбачено переведення педагогічних працівників державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, які досягли пенсійного віку та яким виплачується пенсія за віком, із безстрокових трудових договорів на строкові трудові договори.

Водночас звернула увагу на те, що пенсійного віку вона досягла ІНФОРМАЦІЯ_1 , однак після цього продовжувала працювати у відповідача на умовах безстрокового трудового договору до 15 серпня 2022 року, тобто понад один рік і чотири місяці. У зв`язку з цим вважає неправомірним застосування відповідачем лише у серпні 2022 року положень Закону України «Про повну загальну середню освіту» щодо необхідності укладення з нею строкового трудового договору.

Також у позовній заяві ОСОБА_1 посилалася на обставини вручення їй документів про звільнення. Зазначила, що 15 серпня 2022 року приблизно о 15 годині за місцем її проживання до неї прибули працівники ліцею, які намагалися вручити їй трудову книжку, наказ про припинення трудового договору та письмове повідомлення про нараховані і виплачені при звільненні суми. Такі дії працівників відповідача позивачка оцінює як неправомірні та такі, що принизили її людську честь і гідність перед рідними, сусідами, колишніми колегами, учнями, їх батьками.

Однією з основних підстав позову ОСОБА_1 визначила ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 07 лютого 2023 року №1-р/2023, яким визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), абзац третій частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту».

Позивачка зазначила, що вказаним положенням Закону передбачалося, що педагогічні працівники державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, які досягли пенсійного віку та яким виплачується пенсія за віком, працюють на основі трудових договорів, що укладаються строком від одного до трьох років.

На переконання позивачки, визнання Конституційним Судом України такого законодавчого положення неконституційним підтверджує неправомірність установленого щодо неї обмеження права продовжувати трудові відносини на умовах безстрокового трудового договору та, відповідно, незаконність припинення з нею трудових відносин у зв`язку з відмовою від укладення строкового трудового договору.

Вважає, що досягнення педагогічним працівником пенсійного віку та отримання ним пенсії за віком не може бути достатньою підставою для позбавлення такого працівника можливості продовжувати трудові відносини на умовах безстрокового трудового договору.

Позивачка також виходить із того, що та обставина, що Рішення Конституційного Суду України №1-р/2023 ухвалено після припинення з нею трудових відносин, не спростовує її доводів про порушення права на працю, оскільки відповідним Рішенням встановлено невідповідність застосованого до неї законодавчого регулювання Конституції України.

Щодо строку звернення до суду ОСОБА_1 посилалася на правові позиції Конституційного Суду України, зокрема на Рішення від 11 грудня 2025 року №1-р/2025, та вважала, що встановлені трудовим законодавством строки не можуть застосовуватися таким чином, щоб фактично позбавити працівника можливості захистити порушене трудове право.

Також позивачка посилалася на судову практику Верховного Суду щодо правових наслідків застосування нормативного положення, яке в подальшому визнано неконституційним, та можливості захисту прав особи, порушених унаслідок застосування такого положення.

З огляду на наведене ОСОБА_1 вважає, що наказ Калуського ліцею №2 №126/02-01 від 15 серпня 2022 року «Про припинення трудового договору» є незаконним та підлягає скасуванню, а вона - поновленню на роботі з 15 серпня 2022 року. Як наслідок незаконного, припинення трудових відносин позивачка просить стягнути з відповідача середній заробіток за весь період незаконного звільнення, починаючи з 15 серпня 2022 року.

Крім того, посилаючись на моральні переживання, пов`язані з припиненням трудових відносин, обставинами вручення їй документів про звільнення та необхідністю захищати свої права, просить стягнути з відповідача 3 000 000 грн на відшкодування моральної шкоди.

Стислий виклад позиції відповідача

Представниця відповідача - директорка Калуського ліцею №2 Калуської міської ради Івано-Франківської області Мармуш А.О. - подала відзив на позовну заяву, у якому позовні вимоги ОСОБА_1 не визнала у повному обсязі та просила відмовити у їх задоволенні.

Відзив мотивувала тим, що припинення трудових відносин із позивачкою проведено з дотриманням вимог законодавства, чинного на момент її звільнення.

Представниця відповідача зазначила, що трудовий договір із ОСОБА_1 , яка працювала у Калуському ліцеї №2 на посаді вчителя англійської мови, припинено 15 серпня 2022 року згідно з наказом №126/02-01 у зв`язку з її відмовою укласти строковий трудовий договір відповідно до пункту 9 частини першої статті 36 КЗпП України та відповідних положень Закону України «Про повну загальну середню освіту».

Заперечуючи доводи позивачки про незаконність її звільнення, представниця відповідача послалася на те, що відповідно до положень Закону України «Про повну загальну середню освіту» педагогічні працівники державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, які досягли пенсійного віку та отримують пенсію за віком, могли працювати на основі строкових трудових договорів.

Зазначила, що на виконання вимог цього Закону позивачці було запропоновано укласти строковий трудовий договір, однак вона від такої пропозиції відмовилася.

Представниця відповідача звернула увагу, що 16 червня 2022 року позивачці було вручено повідомлення №128 про пропозицію укласти строковий трудовий договір на один рік - з 16 серпня 2022 року до 15 серпня 2023 року включно.

У повідомленні позивачці було роз`яснено, що у разі незгоди на продовження трудових відносин на умовах строкового трудового договору трудові відносини з нею будуть припинені на підставі пункту 9 частини першої статті 36 КЗпП України та відповідних положень Закону України «Про повну загальну середню освіту».

Представниця відповідача зазначила, що від отримання зазначеного повідомлення та підпису про ознайомлення з його змістом ОСОБА_1 відмовилася, у зв`язку з чим 16 червня 2022 року комісією Калуського ліцею №2 складено відповідний акт.

Крім того, представниця відповідача послалася на те, що інформацію про отримання ОСОБА_1 пенсії за віком роботодавець отримав лише у 2022 році.

Зокрема, Калуським ліцеєм №2 було направлено відповідний запит до органу Пенсійного фонду України, на який надано інформацію про те, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області та отримує пенсію за віком.

Таким чином, представниця відповідача заперечила твердження позивачки про те, що роботодавець безпідставно не застосував до неї відповідне законодавче регулювання відразу після досягнення пенсійного віку, а лише згодом вирішив припинити з нею безстрокові трудові відносини.

Представниця відповідача наголосила, що на час видання наказу №126/02-01 від 15 серпня 2022 року положення Закону України «Про повну загальну середню освіту», якими було врегульовано особливості трудових відносин із педагогічними працівниками, які досягли пенсійного віку та отримують пенсію за віком, були чинними, неконституційними не визнавалися та підлягали застосуванню.

Посилаючись на статтю 58 Конституції України, представниця відповідача зазначила, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

У зв`язку з цим заперечила доводи ОСОБА_1 про те, що Рішення Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року №1-р/2023 є підставою для визнання незаконним її звільнення, яке відбулося 15 серпня 2022 року.

Зазначила, що вказане Рішення Конституційного Суду України було ухвалене майже через шість місяців після припинення трудових відносин із позивачкою, а тому, на переконання представниці відповідача, не має зворотної дії та не може бути застосоване до правовідносин, які виникли і припинилися до його ухвалення.

На підтвердження своєї позиції представниця відповідача послалася на практику Верховного Суду, зазначаючи, що правовідносини, які виникли та припинилися в період чинності відповідного нормативного регулювання, не можуть автоматично переглядатися лише внаслідок подальшого визнання застосованої норми неконституційною.

Окремо представниця відповідача заперечила проти доводів позивачки, пов`язаних із Рішенням Конституційного Суду України №1-р/2025.

Вказала, що зазначене Рішення стосується частини першої статті 233 КЗпП України та тримісячного строку звернення працівника до суду у справах про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

Натомість спір ОСОБА_1 стосується насамперед законності її звільнення та поновлення на роботі, для яких законодавством передбачено спеціальний строк звернення до суду.

У зв`язку з цим представниця відповідача вважала безпідставними посилання позивачки на Рішення Конституційного Суду України №1-р/2025 як на обставину, яка усуває встановлений законом строк звернення до суду зі спором про звільнення.

Щодо пропуску позивачкою строку звернення до суду

Окремою підставою для заперечення проти позову представниця відповідача зазначила пропуск ОСОБА_1 установленого статтею 233 КЗпП України строку звернення до суду.

Вказала, що 15 серпня 2022 року приблизно о 15 годині представники ліцею прибули за місцем проживання ОСОБА_1 , де вручили їй наказ про припинення трудового договору, трудову книжку та повідомлення про нараховані й виплачені при звільненні суми.

У зв`язку з цим представниця відповідача вважала, що саме 15 серпня 2022 року позивачці було достовірно відомо як про факт припинення з нею трудових відносин, так і про підставу її звільнення.

Водночас із цим позовом до суду ОСОБА_1 звернулася лише 23 липня 2026 року, тобто майже через чотири роки після звільнення.

Представниця відповідача зазначила, що позивачкою не наведено об`єктивних та непереборних обставин, які протягом такого тривалого часу унеможливлювали звернення до суду за захистом її трудових прав.

При цьому звернула увагу, що Рішення Конституційного Суду України №1-р/2023, на яке ОСОБА_1 посилається як на одну з основних правових підстав свого позову, було ухвалено ще 07 лютого 2023 року. Отже, навіть після ухвалення зазначеного Рішення Конституційного Суду України позивачка більше трьох років не зверталася до суду з вимогою про поновлення на роботі.

Представниця відповідача також вважала необґрунтованими посилання на незнання закону або на пізніше усвідомлення позивачкою можливості судового захисту, оскільки такі обставини самі по собі не є поважною причиною пропуску встановленого законом строку.

З огляду на наведене просила застосувати до спірних правовідносин строк звернення до суду, встановлений статтею 233 КЗпП України, та врахувати його значний пропуск позивачкою.

Щодо вимоги про відшкодування моральної шкоди

Представниця відповідача також не визнала вимогу ОСОБА_1 про стягнення 3 000 000 грн моральної шкоди.

Зазначила, що позивачкою не надано належних і допустимих доказів на підтвердження заподіяння їй моральної шкоди саме неправомірними діями Калуського ліцею №2, не доведено причинно-наслідкового зв`язку між діями відповідача та заявленою шкодою, а також не обґрунтовано заявлений до стягнення розмір такої шкоди.

На переконання представниці відповідача, сама незгода працівника зі звільненням та наявність трудового спору не є достатніми підставами для стягнення моральної шкоди у заявленому розмірі.

У зв`язку з цим вважала вимогу про стягнення 3 000 000 грн моральної шкоди безпідставною та недоведеною.

Просила у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити в повному обсязі.

Стислий виклад відповіді позивачки на відзив

Позивачка ОСОБА_1 подала відповідь на відзив, у якій не погодилася із запереченнями відповідача, вважала їх необґрунтованими та наполягала на задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Насамперед позивачка заперечила проти доводів відповідача щодо неправильного визначення нею сторони у справі. Зазначила, що відповідачем у позовній заяві визначено Калуський ліцей №2, а зазначення директора ліцею ОСОБА_2 пов`язане з тим, що саме керівник діє від імені юридичної особи. На думку позивачки, зазначення керівника юридичної особи не змінює процесуального статусу самого закладу освіти як відповідача у справі.

Щодо правомірності припинення трудових відносин ОСОБА_1 категорично не погодилася з доводами відповідача про те, що його дії відповідали законодавству, чинному на момент її звільнення.

Позивачка зазначила, що Законом України «Про повну загальну середню освіту» №463-IX було визначено конкретний строк, упродовж якого керівники державних і комунальних закладів загальної середньої освіти повинні були припинити безстрокові трудові договори з педагогічними працівниками, яким виплачується пенсія за віком, та запропонувати їм продовження трудових відносин на умовах строкового трудового договору.

На переконання позивачки, відповідні дії мали бути вчинені до 01 липня 2020 року, а тому відповідач не мав правових підстав застосовувати такий механізм до неї у 2022 році.

ОСОБА_1 зазначила, що досягла пенсійного віку ІНФОРМАЦІЯ_1 і після цього продовжувала працювати у відповідача на умовах безстрокового трудового договору до 15 серпня 2022 року.

Вона звернула увагу на те, що протягом більш як одного року і чотирьох місяців після досягнення нею пенсійного віку відповідач не припиняв укладений із нею безстроковий трудовий договір та не переводив її на строкові трудові відносини.

На думку позивачки, ця обставина свідчить про відсутність у відповідача правових підстав у червні-серпні 2022 року вимагати від неї укладення строкового трудового договору.

ОСОБА_1 також заперечила проти тверджень відповідача про те, що лише 24 червня 2022 року він отримав від Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області інформацію про отримання нею пенсії за віком.

Позивачка вважала неправомірним саме отримання роботодавцем такої інформації. На її думку, директор ліцею не мала права самостійно звертатися до органу Пенсійного фонду України з метою отримання її персональних даних про призначення та виплату пенсії без її згоди.

Зазначила, що відомості про отримання особою пенсії належать до її персональних даних, а їх збирання та використання роботодавцем без письмової згоди працівника, на її переконання, порушує законодавство про захист персональних даних, право на приватність та вимоги статті 32 Конституції України.

Також позивачка заперечила проти законності запропонованого їй 16 червня 2022 року строкового трудового договору.

За її твердженням, роботодавець запропонував укласти строковий трудовий договір строком на один рік - з 16 серпня 2022 року до 15 серпня 2023 року - та повідомив, що у разі незгоди трудові відносини з нею будуть припинені.

ОСОБА_1 вважала, що така пропозиція фактично поставила продовження її роботи в залежність від погодження на зміну безстрокового трудового договору на строковий, хоча, на її переконання, на той час законних підстав для такої зміни вже не існувало.

Посилаючись на положення КЗпП України, позивачка зазначила, що зміна безстрокового трудового договору на строковий можлива за згодою працівника та роботодавця, а примушування працівника до укладення строкового трудового договору є неправомірним.

Позивачка також наголосила, що звільнення та ознайомлення працівника з наказом про звільнення, а також видача трудової книжки повинні відбуватися за місцем роботи.

За її твердженням, 15 серпня 2022 року директор та інші працівники ліцею залишили свої робочі місця у робочий час, прибули до її домоволодіння та на території її приватного володіння намагалися вручити їй документи про звільнення. Такі документи їй були вручені і вона дійсно ознайомилася із оскаржуваним наказом у день його прийняття.

Такі дії ОСОБА_1 розцінює як втручання в її приватне життя, порушення трудового законодавства та приниження її честі й гідності.

Щодо посилання відповідача на статтю 58 Конституції України та відсутність зворотної дії законів у часі позивачка зазначила, що не погоджується з таким тлумаченням правових наслідків Рішення Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року №1-р/2023.

На її переконання, Конституційний Суд України, визнаючи відповідне положення Закону України «Про повну загальну середню освіту» неконституційним, не створив факт неконституційності з моменту ухвалення свого рішення, а встановив невідповідність відповідного законодавчого положення Конституції України.

У зв`язку з цим позивачка вважає, що шкода, заподіяна застосуванням неконституційної норми, виникає саме в момент її застосування, а не лише після ухвалення рішення Конституційного Суду України.

Посилаючись на постанову Верховного Суду від 03 липня 2026 року у справі №420/9554/20, ОСОБА_1 зазначила, що, на її розуміння висновків Верховного Суду, відсутність спеціального закону не може бути підставою для відмови особі у захисті конституційного права, а юридичні наслідки застосування неконституційного нормативного положення можуть бути предметом судового захисту.

Саме тому позивачка наполягала, що подальше визнання неконституційною норми, на підставі якої роботодавець вимагав укладення з нею строкового трудового договору, має враховуватися судом при оцінці законності її звільнення 15 серпня 2022 року.

Окремо ОСОБА_1 заперечила проти доводів відповідача про пропуск нею встановленого законом строку звернення до суду.

Позивачка зіслалася на Рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року №1-р/2025, зазначивши, що Конституційний Суд України визнав неконституційним установлене частиною першою статті 233 КЗпП України обмеження строком права працівника на звернення до суду у відповідній категорії трудових спорів.

На думку позивачки, правові висновки Конституційного Суду України щодо гарантування ефективного судового захисту трудових прав мають враховуватися і при вирішенні питання про строк її звернення до суду.

ОСОБА_1 зазначила, що Конституція України не містить положень, якими право людини на звернення до суду було б обмежене певним строком, а в умовах воєнного чи надзвичайного стану право на судовий захист, гарантоване статтею 55 Конституції України, не може бути обмежене.

Також послалася на принцип верховенства права та зазначила, що формальний підхід до застосування процесуальних чи матеріально-правових строків не повинен переважати над необхідністю забезпечення реального захисту порушеного права.

Позивачка вважала, що у цій справі існують підстави для визнання причин пропуску строку поважними.

При цьому ОСОБА_1 пов`язала несвоєчасне звернення до суду, зокрема, зі зміною правового регулювання та формуванням відповідної судової практики.

Вона зазначила, що норма Закону України «Про повну загальну середню освіту», застосування якої стало підставою для припинення з нею трудових відносин у серпні 2022 року, була визнана неконституційною лише у лютому 2023 року, а правова позиція Верховного Суду, на яку вона посилається на обґрунтування можливості захисту порушеного права, була, за її твердженням, чітко та однозначно сформульована лише 03 липня 2026 року.

З цих підстав ОСОБА_1 просила суд визнати причини пропуску строку позовної давності поважними, посилаючись на зміну конституційного регулювання, визнання неконституційною норми щодо вчителів-пенсіонерів та формування відповідної практики Верховного Суду.

Не погодилася позивачка і з доводами відповідача щодо відсутності підстав для стягнення моральної шкоди.

ОСОБА_1 зазначила, що заявлений нею розмір моральної шкоди - 3 000 000 грн - пов`язаний із душевними стражданнями та психоемоційним станом, яких вона зазнала внаслідок звільнення, а також із поведінкою працівників ліцею під час вручення документів про припинення трудових відносин.

За її твердженням, після 37 років роботи у закладі директор ліцею разом із трьома працівниками прибула до її домоволодіння, де у присутності сторонніх осіб їй вручали документи про звільнення, що позивачка сприйняла як приниження її людської честі та гідності.

Позивачка зазначила, що такі події негативно вплинули на її репутацію перед близькими, колишніми колегами, учнями та їхніми батьками, спричинили тривалі моральні переживання та необхідність протягом декількох років докладати зусиль для захисту своїх прав.

Посилаючись на конституційні гарантії поваги до честі та гідності людини, ОСОБА_1 вважала заявлений нею розмір моральної шкоди обґрунтованим характером та тривалістю перенесених нею моральних страждань.

З огляду на наведене ОСОБА_1 просила суд визнати причини пропуску строку звернення до суду поважними та задовольнити її позовні вимоги у повному обсязі.

Позиція позивачки в судовому засіданні

У судовому засіданні позивачка ОСОБА_1 позовні вимоги підтримала у повному обсязі та просила їх задовольнити з підстав, викладених у позовній заяві та відповіді на відзив.

Пояснила, що вважає припинення з нею трудових відносин незаконним, а свої права як працівника - грубо порушеними. Наполягала на тому, що роботодавець не мав законних підстав вимагати від неї укладення строкового трудового договору та припиняти трудові відносини у зв`язку з її відмовою від його укладення.

Особливу увагу позивачка звернула на Рішення Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року №1-р/2023, яким відповідне законодавче положення щодо обов`язкової строковості трудових договорів із педагогічними працівниками державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, які досягли пенсійного віку та отримують пенсію за віком, було визнано неконституційним.

На переконання ОСОБА_1 , визнання відповідної норми неконституційною підтверджує обґрунтованість її тверджень про порушення трудових прав та не дозволяє вважати правомірним припинення з нею трудових відносин лише з тієї підстави, що на момент видання оспорюваного наказу ця норма формально була чинною.

Щодо пропуску строку звернення до суду позивачка підтримала доводи, наведені у відповіді на відзив, просила визнати причини його пропуску поважними та не допустити, щоб застосування строку стало перешкодою для судового захисту її трудових прав.

Позивачка емоційно наголошувала на тому, що має намір послідовно захищати свої права всіма передбаченими законом способами та, у разі необхідності, звертатися за їх захистом до Європейського суду з прав людини.

Також ОСОБА_1 зазначила, що дії та правова позиція представника ліцею, а також нинішнього директора закладу, на її переконання, у майбутньому можуть стати предметом окремого судового захисту, оскільки вона має намір звертатися до компетентних органів та суду у зв`язку з обставинами, які вважає порушенням своїх прав.

Наголошувала, що протягом тривалого часу працювала у цьому закладі освіти, а спосіб та обставини припинення з нею трудових відносин сприймає як несправедливі та такі, що принизили її честь і гідність.

З урахуванням наведеного просила суд захистити її порушені, на її переконання, трудові права, визнати незаконним та скасувати наказ про припинення трудового договору, поновити її на роботі, стягнути середній заробіток за весь час вимушеного прогулу та заявлену нею моральну шкоду, тобто задовольнити позов у повному обсязі.

Позиція відповідача в судовому засіданні

Представник відповідача Мармуш А.О. у судовому засіданні позовні вимоги ОСОБА_1 не визнала у повному обсязі, підтримала доводи, викладені у відзиві на позовну заяву та запереченнях на відповідь на відзив, просила у задоволенні позову відмовити.

Пояснила, що Калуський ліцей №2 при припиненні трудових відносин із позивачкою діяв відповідно до вимог законодавства, чинного на час виникнення спірних правовідносин. На момент видання наказу від 15 серпня 2022 року положення Закону України «Про повну загальну середню освіту», які передбачали укладення строкових трудових договорів із педагогічними працівниками, які досягли пенсійного віку та отримують пенсію за віком, були чинними та обов`язковими для виконання.

Заперечила доводи позивачки про те, що відповідні положення Закону могли бути застосовані виключно до 01 липня 2020 року. Зазначила, що встановлений перехідними положеннями Закону строк стосувався педагогічних працівників, які вже отримували пенсію за віком на момент набрання ним чинності. Натомість ОСОБА_1 досягла пенсійного віку лише 09 квітня 2021 року, тому до неї підлягала застосуванню загальна норма абзацу третього частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту».

Представник відповідача також заперечила твердження позивачки про незаконне отримання роботодавцем відомостей із Пенсійного фонду України. Пояснила, що отримання відповідної інформації було зумовлене необхідністю виконання роботодавцем вимог трудового законодавства та законодавства у сфері освіти і здійснювалося в межах повноважень закладу освіти.

Щодо посилань ОСОБА_1 на Рішення Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року №1-р/2023 представник відповідача зазначила, що на момент звільнення позивачки відповідна норма Закону була чинною. Неконституційною її було визнано лише у 2023 році, тобто вже після припинення трудових відносин між сторонами. Тому, на переконання представника відповідача, наступне визнання норми неконституційною не свідчить про незаконність дій роботодавця, вчинених у період її чинності.

Окремо ОСОБА_3 наголосила на пропуску позивачкою встановленого статтею 233 КЗпП України строку звернення до суду. Зазначила, що наказ про припинення трудового договору було вручено ОСОБА_1 15 серпня 2022 року і саме з цього дня їй достовірно було відомо про звільнення та його правові підстави.

Незважаючи на це, із позовом про поновлення на роботі позивачка звернулася лише у 2026 році, тобто майже через чотири роки після звільнення. На думку представника відповідача, позивачкою не наведено об`єктивних, непереборних та поважних причин, які перешкоджали їй своєчасно звернутися до суду.

Звернула увагу й на те, що Рішення Конституційного Суду України №1-р/2023, на яке позивачка посилається як на одну з основних підстав своїх вимог, було ухвалене ще 07 лютого 2023 року, однак і після цього ОСОБА_1 протягом більш як трьох років не зверталася до суду з вимогами про поновлення на роботі.

Вважала безпідставними посилання позивачки на інші рішення Конституційного Суду України та Верховного Суду як на підставу для поновлення пропущеного строку, оскільки вони стосуються інших правовідносин та не скасовують установленого законом спеціального строку звернення до суду з вимогою про поновлення на роботі.

Також представник відповідача заперечила проти вимоги про стягнення 3 000 000 грн моральної шкоди, зазначивши, що позивачкою не доведено протиправності поведінки відповідача, факту заподіяння моральної шкоди саме його діями, причинного зв`язку між такими діями та заявленою шкодою, а також не обґрунтовано її розміру.

З урахуванням наведеного представник відповідача просила відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 у повному обсязі, а також застосувати наслідки пропуску встановленого законом строку звернення до суду.

Заяви та клопотання сторін, процесуальні дії у справі.

Ухвалою Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 29.07.2026 відкрито провадження у справі та призначено її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження.

Фактичні обставини справи, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин

Судом встановлено, що ОСОБА_1 тривалий час перебувала у трудових відносинах із закладом освіти та працювала на посаді вчителя англійської мови. Свою трудову діяльність у цьому закладі освіти вона розпочала у 1985 році. На час виникнення спірних правовідносин позивачка працювала в Калуському ліцеї №2 Калуської міської ради Івано-Франківської області на посаді вчителя англійської мови.

16 червня 2022 року ОСОБА_1 було запропоновано продовжити трудові відносини шляхом укладення строкового трудового договору строком на один рік - з 16 серпня 2022 року до 15 серпня 2023 року включно. У відповідному повідомленні роботодавець зазначив, що у разі незгоди позивачки на продовження трудових відносин на умовах строкового трудового договору трудові відносини з нею будуть припинені на підставі пункту 9 частини першої статті 36 КЗпП України та відповідних положень Закону України «Про повну загальну середню освіту».

ОСОБА_1 не погодилася на продовження трудових відносин на умовах запропонованого їй строкового трудового договору.

У зв`язку з відмовою ОСОБА_1 від укладення строкового трудового договору директором Калуського ліцею №2 Калуської міської ради Івано-Франківської області 15 серпня 2022 року видано наказ №126/02-01 «Про припинення трудового договору». Відповідно до змісту зазначеного наказу трудовий договір із ОСОБА_1 , яка працювала на посаді вчителя англійської мови, припинено у зв`язку з її відмовою укласти строковий трудовий договір. Правовою підставою припинення трудового договору в наказі зазначено пункт 9 частини першої статті 36 КЗпП України, частину другу статті 22 та пункт 2 частини третьої розділу X Закону України «Про повну загальну середню освіту».

15 серпня 2022 року ОСОБА_1 за місцем її проживання було видано трудову книжку, наказ про звільнення та письмове повідомлення про нараховані і виплачені їй при звільненні суми.

Між сторонами виник спір щодо правомірності припинення трудових відносин із ОСОБА_1 , правових наслідків подальшого визнання неконституційним законодавчого положення, яке діяло на час її звільнення, а також щодо дотримання позивачкою строку звернення до суду та наявності підстав для його поновлення.

Норми права, які застосовує суд, та мотиви їх застосування.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За змістом статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Відповідно до статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених цим Кодексом.

За положеннями статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд установлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених законом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

За правилами статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.

Суд оцінює належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, надаючи оцінку як зібраним у справі доказам у цілому, так і кожному доказу, який міститься у справі, мотивуючи врахування або відхилення відповідного доказу.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу, а закони та інші нормативно-правові акти приймаються на її основі і повинні відповідати їй.

Згідно зі статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Таким чином, право на працю охоплює не лише можливість вступити у трудові правовідносини, а й установлені законом гарантії їх реалізації та захист працівника від незаконного припинення таких правовідносин.

Водночас конституційна гарантія захисту від незаконного звільнення не означає неможливості припинення трудового договору. Припинення трудових відносин допускається з підстав та у порядку, встановлених законом, а завданням суду у трудовому спорі є перевірка того, чи існувала передбачена законом підстава для припинення трудового договору та чи дотримався роботодавець установленого законом порядку.

Відповідно до статті 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а роботодавець - виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Статтею 23 КЗпП України передбачено, що трудовий договір може бути безстроковим, що укладається на невизначений строк, або строковим.

Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, умов її виконання, інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

Отже, поряд із загальними правилами трудового законодавства щодо безстрокових і строкових трудових договорів законодавець вправі передбачити спеціальні випадки, у яких трудові відносини оформлюються строковим трудовим договором.

Пунктом 9 частини першої статті 36 КЗпП України передбачено, що підставами припинення трудового договору є підстави, передбачені іншими законами.

На час виникнення спірних правовідносин Закон України «Про повну загальну середню освіту» від 16 січня 2020 року №463-IX установлював особливості трудових відносин із педагогічними працівниками державних та комунальних закладів загальної середньої освіти.

Абзацом третім частини другої статті 22 цього Закону в редакції, чинній на час припинення трудових відносин із позивачкою, було передбачено, що педагогічні працівники державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, які досягли пенсійного віку та яким виплачується пенсія за віком, працюють на основі трудових договорів, що укладаються строком від одного до трьох років.

Отже, станом на 15 серпня 2022 року, тобто на день видання оспорюваного наказу №126/02-01, наведене законодавче положення було чинним і передбачало спеціальний правовий режим трудових відносин для відповідної категорії педагогічних працівників.

Водночас при оцінці аргументу позивачки про те, що переведення педагогічних працівників на строкові трудові договори могло здійснюватися виключно до 01 липня 2020 року, необхідно розмежовувати перехідне регулювання та постійно діючу на той час норму частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту».

Пунктом 2 частини третьої розділу X «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про повну загальну середню освіту» було врегульовано питання припинення безстрокових трудових договорів із педагогічними працівниками державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, яким на момент набрання чинності цим Законом виплачувалася пенсія за віком, та продовження з ними трудових відносин шляхом укладення строкових трудових договорів.

Саме для реалізації цього перехідного механізму законодавцем було визначено строк до 01 липня 2020 року.

Натомість абзац третій частини другої статті 22 Закону містив загальне правило щодо педагогічних працівників державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, які досягли пенсійного віку та яким виплачується пенсія за віком.

07 лютого 2023 року Конституційний Суд України ухвалив Рішення №1-р/2023 у справі №1-5/2020(118/20), яким визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), абзац третій частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту».

Конституційний Суд України, оцінюючи зазначене законодавче регулювання, виходив, зокрема, із конституційних гарантій права на працю, свободи трудового договору та принципу рівності.

Конституційний Суд України зазначив, що можливість вільно обирати вид праці та добровільно вступати у трудові правовідносини охоплює свободу вибору особою виду трудового договору.

Суд дійшов висновку, що такі юридичні факти, як досягнення пенсійного віку, виплата пенсії за віком та робота у державному або комунальному закладі загальної середньої освіти, самі по собі не є достатніми і прийнятними підставами для обмеження свободи укладення трудового договору педагогічним працівником.

Конституційний Суд України також виходив із того, що педагогічний працівник, який мав право на укладення безстрокового трудового договору та реалізував таке право, не може бути позбавлений його лише у зв`язку з досягненням пенсійного віку та отриманням пенсії за віком, оскільки Конституція України не пов`язує право на працю та свободу укладення трудового договору з досягненням певного віку чи отриманням пенсії.

Відповідно до частини другої статті 152 Конституції України закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Як встановлено судом, 16 червня 2022 року ОСОБА_1 було запропоновано продовжити трудові відносини шляхом укладення строкового трудового договору строком на один рік - з 16 серпня 2022 року до 15 серпня 2023 року включно.

Позивачка не погодилася на продовження трудових відносин на таких умовах.

У зв`язку з її відмовою укласти строковий трудовий договір 15 серпня 2022 року директором Калуського ліцею №2 Калуської міської ради Івано-Франківської області видано наказ №126/02-01 «Про припинення трудового договору».

Правовою підставою припинення трудового договору визначено пункт 9 частини першої статті 36 КЗпП України, частину другу статті 22 та відповідні положення розділу X «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про повну загальну середню освіту».

На момент видання оспорюваного наказу абзац третій частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту» передбачав, що педагогічні працівники державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, які досягли пенсійного віку та яким виплачується пенсія за віком, працюють на основі трудових договорів, що укладаються строком від одного до трьох років.

Пунктом 9 частини першої статті 36 КЗпП України передбачено припинення трудового договору також із підстав, установлених іншими законами.

Таким чином, станом на 15 серпня 2022 року спеціальним законом було передбачено особливе регулювання трудових відносин із педагогічними працівниками державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, які досягли пенсійного віку та отримували пенсію за віком.

Установлений підпунктом 2 пункту 3 розділу X «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про повну загальну середню освіту» строк до 01 липня 2020 року стосувався реалізації перехідного механізму щодо педагогічних працівників, яким на момент набрання чинності цим Законом уже виплачувалася пенсія за віком.

ОСОБА_1 досягла пенсійного віку ІНФОРМАЦІЯ_1 , тобто після завершення передбаченого законом перехідного періоду.

За таких обставин доводи позивачки про відсутність у роботодавця після 01 липня 2020 року будь-яких правових підстав для застосування до неї положень частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту» є необґрунтованими.

Разом із тим основним доводом позивачки на підтвердження незаконності припинення з нею трудових відносин є визнання у подальшому неконституційним законодавчого положення, яке передбачало строковий характер трудових відносин із відповідною категорією педагогічних працівників.

Рішенням Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року №1-р/2023 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), абзац третій частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту».

Конституційний Суд України встановив невідповідність Конституції України законодавчого регулювання, внаслідок якого для педагогічних працівників державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, які досягли пенсійного віку та яким виплачується пенсія за віком, унеможливлювалося укладення безстрокових трудових договорів.

Водночас у Рішенні від 07 лютого 2023 року №1-р/2023 Конституційний Суд України визначив, що абзац третій частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту», визнаний неконституційним, втрачає чинність із дня ухвалення цього Рішення.

Відповідно до частини шостої статті 10 ЦПК України, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

Аналогічний підхід викладений Верховним Судом у постанові від 27 квітня 2026 року у справі №158/2439/22.

Верховний Суд зазначив, що встановлена Конституційним Судом України неконституційність закону, іншого правового акта чи їх окремого положення має значення передусім як рішення загального характеру, яким визначається правова позиція для вирішення наступних справ, а не як підстава для ретроспективного застосування нового висновку зі зміною стану юридичної визначеності.

Водночас Верховний Суд наголосив, що зміст частини шостої статті 10 ЦПК України свідчить про неможливість застосування судом закону чи іншого правового акта, який суперечить Конституції України. Тому суд при вирішенні конкретної справи має оцінювати зміст позовних вимог та обставини спірних правовідносин з урахуванням конституційності чи неконституційності норми закону, яка підлягає застосуванню, а за наявності відповідного рішення Конституційного Суду України - враховувати сформульовану ним юридичну позицію.

Верховний Суд також указав, що пряма (перспективна) дія рішення Конституційного Суду України, встановлена статтею 152 Конституції України, стосується насамперед порядку його виконання та не усуває імперативного припису процесуального закону про неможливість застосування судом положення нормативно-правового акта, яке суперечить Конституції України.

Разом із тим у справі №158/2439/22 Верховний Суд, врахувавши встановлену Конституційним Судом України неконституційність абзацу третього частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту», звернув увагу на конкретні обставини спірних трудових правовідносин: педагогічного працівника було звільнено під час дії відповідної норми, трудові відносини припинилися, а Рішення Конституційного Суду України №1-р/2023 було ухвалено вже після їх припинення.

Отже, врахування судом юридичної позиції Конституційного Суду України щодо неконституційності абзацу третього частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту» саме по собі не зумовлює висновку про незаконність оспорюваного наказу та не створює безумовної підстави для поновлення припинених до ухвалення Рішення Конституційного Суду України трудових правовідносин.

Судом також враховано посилання ОСОБА_1 на постанову Верховного Суду від 03 липня 2026 року у справі №420/9554/20.

Наведена позивачкою правова позиція стосується, зокрема, правових наслідків застосування нормативного положення, яке в подальшому було визнано неконституційним, та можливості відшкодування шкоди, завданої його застосуванням до ухвалення відповідного рішення Конституційного Суду України.

Разом із тим зазначений правовий висновок сформульовано у правовідносинах щодо відшкодування державою шкоди, завданої актом, який визнано неконституційним, тобто щодо реалізації самостійної конституційної гарантії, передбаченої частиною третьою статті 152 Конституції України.

Відповідно до частини третьої статті 152 Конституції України матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.

Отже, можливість виникнення в особи права на відшкодування шкоди внаслідок застосування нормативного положення, яке в подальшому визнано неконституційним, не є тотожною правовим наслідкам такого рішення для індивідуального акта роботодавця та не означає автоматичного відновлення трудових правовідносин, припинених до ухвалення рішення Конституційного Суду України.

У цій справі ОСОБА_1 не заявляла вимог до держави про відшкодування матеріальної чи моральної шкоди на підставі частини третьої статті 152 Конституції України.

Предметом цього спору є правомірність припинення роботодавцем трудових відносин із позивачкою на підставі наказу від 15 серпня 2022 року №126/02-01, поновлення її на роботі та пов`язані із цим вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу і відшкодування моральної шкоди саме з роботодавця.

Тому правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 03 липня 2026 року у справі №420/9554/20, не дає підстав ототожнювати передбачене частиною третьою статті 152 Конституції України право особи на відшкодування державою шкоди, завданої актом чи діями, що визнані неконституційними, з безумовним правом на поновлення трудових правовідносин, припинених до визнання відповідного законодавчого положення неконституційним.

Наведене узгоджується із правовим підходом Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 квітня 2026 року у справі №158/2439/22, відповідно до якого встановлена Конституційним Судом України неконституційність закону чи його окремого положення має враховуватися судом при вирішенні конкретної справи, однак не означає ретроспективної зміни правових наслідків усіх правовідносин, які виникли та припинилися до ухвалення відповідного рішення Конституційного Суду України.

Таким чином, суд при вирішенні цього спору враховує встановлену Рішенням Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року №1-р/2023 неконституційність абзацу третього частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту», однак саме по собі подальше визнання зазначеного законодавчого положення неконституційним не має наслідком автоматичного відновлення трудових правовідносин, які були припинені до ухвалення цього Рішення.

За встановлених у цій справі обставин Рішення Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року №1-р/2023 саме по собі не є достатньою та самостійною підставою для висновку про незаконність наказу Калуського ліцею №2 від 15 серпня 2022 року №126/02-01 та поновлення ОСОБА_1 на роботі.

Окремої оцінки суду підлягають доводи відповідача про пропуск ОСОБА_1 установленого законом строку звернення до суду з вимогою про поновлення на роботі, а також доводи позивачки щодо наявності підстав для поновлення такого строку.

Строки звернення до суду за вирішенням трудових спорів визначені статтею 233 КЗпП України.

На час припинення трудових відносин із позивачкою частиною другою статті 233 КЗпП України було передбачено, що із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення.

Таким чином, для спорів про звільнення законодавцем установлено спеціальний строк звернення до суду, початок перебігу якого пов`язаний із конкретною юридичною обставиною - врученням працівникові копії наказу про звільнення.

Як установлено судом, наказ №126/02-01 «Про припинення трудового договору» видано 15 серпня 2022 року. Цього ж дня ОСОБА_1 за місцем її проживання було вручено трудову книжку, копію наказу про припинення трудового договору та письмове повідомлення про нараховані і виплачені їй при звільненні суми.

Отже, з 15 серпня 2022 року позивачці було достовірно відомо як про факт припинення з нею трудових відносин, так і про правову підставу такого припинення.

Разом із тим при вирішенні питання про дотримання ОСОБА_1 строку звернення до суду підлягають урахуванню положення глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України, які діяли на момент її звільнення.

Пунктом 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України було передбачено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Карантин, установлений на території України з метою запобігання поширенню COVID-19, було відмінено з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року.

Отже, на момент припинення трудових відносин із ОСОБА_1 15 серпня 2022 року діяло спеціальне законодавче правило про продовження строків, установлених статтею 233 КЗпП України, на строк дії карантину.

Після припинення карантину 30 червня 2023 року припинила дію і передбачена законом підстава для такого продовження строку.

Натомість із цим позовом ОСОБА_1 звернулася до суду лише у липні 2026 року, тобто через значний проміжок часу після припинення карантину.

Суд також враховує, що Рішення Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року №1-р/2023, на яке позивачка посилається як на основне правове обґрунтування своїх вимог, було ухвалено ще під час дії карантину. Отже, після ухвалення зазначеного Рішення Конституційного Суду України, а також після припинення 30 червня 2023 року обставини, з якою закон пов`язував продовження строків, установлених статтею 233 КЗпП України, позивачка протягом тривалого часу не зверталася до суду з вимогою про поновлення на роботі.

Посилання ОСОБА_1 на дію в Україні воєнного стану також саме по собі не свідчить про дотримання нею строку звернення до суду або про безумовну наявність підстав для його поновлення.

Запровадження воєнного стану, на відміну від спеціального законодавчого регулювання, встановленого на період карантину, не мало наслідком автоматичного продовження строків, передбачених статтею 233 КЗпП України, на весь період його дії.

Водночас обставини, пов`язані з воєнним станом, залежно від конкретних обставин справи можуть враховуватися судом при вирішенні питання про поважність причин пропуску строку, якщо вони об`єктивно перешкоджали особі своєчасно звернутися до суду.

Сам факт запровадження та дії воєнного стану без установлення конкретних обставин, які перешкоджали саме цій особі реалізувати право на судовий захист, не може автоматично визнаватися достатньою підставою для поновлення пропущеного строку.

У цій справі ОСОБА_1 не навела конкретних обставин, пов`язаних із воєнним станом, які після припинення карантину та до звернення до суду в липні 2026 року об`єктивно унеможливлювали або істотно утруднювали подання нею позову.

Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, минуло не більше одного року.

При вирішенні питання про поважність причин пропуску строку суд виходить із конкретних обставин справи та перевіряє наявність об`єктивних обставин, які не залежали від волі особи та перешкоджали їй своєчасно реалізувати право на судовий захист.

При цьому подальша зміна правового регулювання, формування судової практики чи ухвалення судового рішення, яке містить правову позицію, на яку особа посилається на обґрунтування своїх вимог, самі по собі не змінюють установленого законом моменту початку перебігу строку звернення до суду у спорі про звільнення.

Ухвалення 07 лютого 2023 року Рішення Конституційного Суду України №1-р/2023 також не створило нового факту припинення трудових відносин із ОСОБА_1 та не змінило дати, з якою стаття 233 КЗпП України пов`язує початок перебігу строку звернення до суду у спорі про звільнення.

Таким чином, з урахуванням установлених обставин справи суд доходить висновку, що ОСОБА_1 звернулася до суду з вимогою про поновлення на роботі поза межами строку, встановленого статтею 233 КЗпП України, а наведені нею обставини не свідчать про наявність передбачених законом підстав для поновлення такого строку.

Разом із тим установлення факту пропуску строку звернення до суду не звільняє суд від необхідності вирішити спір по суті та визначити обґрунтованість заявлених позовних вимог.

У постанові Верховного Суду від 06 вересня 2023 року у справі №158/2439/22 (провадження №61-7411св23) сформульовано висновок про те, що перевірка дотримання строків звернення до суду за вирішенням трудового спору здійснюється судом незалежно від того, чи заявляє відповідач про їх пропуск.

Верховний Суд також зазначив, що відмовити у позові через пропуск без поважних причин строку звернення до суду можливо лише у разі, коли позовні вимоги є обґрунтованими. Якщо ж суд установив необґрунтованість позовних вимог, у задоволенні позову належить відмовити саме з підстав їх необґрунтованості, а не у зв`язку з пропуском строку звернення до суду.

Крім того, Верховний Суд звернув увагу на те, що стаття 234 КЗпП України не пов`язує вирішення питання про поновлення пропущеного строку виключно з поданням працівником окремого клопотання: суд у кожному випадку має перевірити причини пропуску строку та навести мотиви, з яких вважає можливим або неможливим його поновлення.

Отже, хоча судом установлено, що позивачка звернулася до суду поза межами передбаченого статтею 233 КЗпП України строку та не навела достатніх підстав для його поновлення, у задоволенні позовної вимоги про поновлення на роботі належить відмовити у зв`язку з її необґрунтованістю по суті, а не з підстав пропуску строку звернення до суду.

Вимоги ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди ґрунтуються на твердженні позивачки про незаконність припинення з нею трудових відносин та порушення роботодавцем її трудових прав, а тому є пов`язаними з основною вимогою про поновлення на роботі.

Оскільки за результатами розгляду справи суд не встановив незаконності припинення трудових відносин із ОСОБА_1 та підстав для її поновлення на роботі, відсутні правові підстави для стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Щодо вимоги про відшкодування моральної шкоди суд також враховує, що встановлені під час розгляду справи обставини не підтверджують протиправності дій відповідача, з якими позивачка пов`язує заподіяння їй моральних страждань. Самі по собі незгода позивачки з припиненням трудових відносин, спосіб вручення їй документів про звільнення та пов`язані із цим негативні переживання, за відсутності встановленого судом порушення відповідачем її трудових прав, не є достатньою підставою для покладення на відповідача обов`язку з відшкодування моральної шкоди.

Крім того, позивачкою не доведено належними та допустимими доказами наявності сукупності обставин, необхідних для покладення на відповідача обов`язку з відшкодування моральної шкоди, зокрема протиправності поведінки відповідача, причинного зв`язку між такою поведінкою та заявленою моральною шкодою, а також не наведено достатнього обґрунтування визначеного нею розміру відшкодування - 3 000 000 грн.

За таких обставин вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди також задоволенню не підлягають.

Керуючись статтями 3, 8, 21, 24, 43, 55, 152 Конституції України, статтями 36, 233, 234 Кодексу законів про працю України, статтею 22, розділом X «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про повну загальну середню освіту», статтями 4, 5, 10, 12, 13, 76-81, 89, 133, 141, 258, 259, 263-265, 268, 273, 354 ЦПК України, суд

ухвалив:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Калуського ліцею №2 Калуської міської ради Івано-Франківської області про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди - відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до Івано-Франківського апеляційного суду.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційну скаргу подано протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивачка: ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 .

Відповідач: Калуський ліцей №2 Калуської міської ради Івано-Франківської області, код ЄДРПОУ 23922825, місцезнаходження: 77300, Івано-Франківська область, м. Калуш, проспект Лесі Українки, 11.

Суддя: